— Ну з цим листом на віа Сардінія. Потім куплю біфштекси, нам треба підживитися.

Він був такий жвавий, що Джуліо запитав його:

— У тебе якісь новини?

— Ні, (ЗІн не показався, але дарма. Озветься наприкінці місяця, коли стануть потрібні гроші. Мені вельми прикро, що вчора ввечері ви згаяли стільки часу зі мною. Але тепер я вже затямив собі: поки їм хочеться грошей, вони в нас у руках. Але раз уже з’ясувавши це собі, я тепер спокійний, оскільки гроші в нас водяться, то й командувати будемо ми… Подивіться, який гарний день,— сказав він і підняв жалюзі.

Джуліо випив каву, потім хотів закурити й помітив у руці золоту запальничку, подарунок від Сільвії. Йому не вистачало її в ці місяці. «Що мені робити? Повернути їй? У кожному разі треба до неї подзвонити». Він розумів, що інакше буде край дружбі. «Але навіщо її підтримувати?» Він глянув на запальничку: «Мені вона подобається, я залишу її .собі»,— і запалив її з відчуттям визволення, подвоєним насолодою від першої сигарети.

Діодато мав рацію: досить придивитись уважно, щоб визнати — хто має гроші, той завжди над тим, хто їх не має. Адже Івана тепер заодно з ним, а не з родиною. «Гола, ледве прикрита зеленою сукнею з листя, з волоссям, розсипаним двома довгими хвилями, з щоками, червоними від сорому скорше через кару, ніж через гріх, вона йшла, похилившись уперед: Єва, вигнана з раю». Вже не було сумніву в кінцевому наслідку, бо вона сказала йому: «Якщо хочеш, щоб я прийшла до тебе, то прийду». Тому й поліцай так суворо її пильнував. Діодато казав, що біля дому дуже часто крутилися, а то й стояли автомобілі, ніби когось шукали.

Тепер, коли він уже мав упевненість, треба йти прямо до мети: тим більше, що на відміну від Діодато любовної омани він не зазнав. Коли він прийшов до Бульгероні по обручку, прикажчик запитав його облесним тоном: «Добра буде?» — ніби з самого початку викрив його наміри. Джуліо зачинив шкатулку зі словами: «Дуже добра».

Сьогодні всюди панує корупція, подумав він, виходячи на вулицю. І все ж це йому здавалося чеснішим від любові краденої, часто завойованої підступністю.

«У цьому разі це розмінна торгівля,— пояснить він дядькові Рафаеле.— Завжди хтось заробляє, а ви знаєте краще за мене, що це завжди продавець». Про те, що ошукає Івану, хоч заплатив такі гроші, він подумав, коли згадав про значення, якого традиційно надають обручці. Але обручка, подарована майже таємно дівчині такого низького роду, не може мати подібного значення.

Надворі стояла спека, хоч було тільки пів на десяту: спека, втома, спітнілі обличчя зустрічних перехожих — між ними не було ні одного, хто б не виявляв нехоті до всього навколишнього. Здавалося, матеріальні інтереси такі зримі в кожного, що зайве було критися і з своїми власними. Сьогодні життя кожного, а надто життя жінок, було тільки товаром, який треба комусь утелющити. Лихо тому, хто завагається, як це зробив Аматі, лихо тому, хто зупиниться й почує якийсь голос, нарікання.

Цілу дорогу йому ввижалось, ніби за ним стежить погляд дядька Рафаеле крізь щілину між хмарами, так як на деяких картинах око Всевишнього падає на землю у вигляді променя. «Власне, аби не було такого глибокого вашого зацікавлення, аби не було візитів ваших емісарів, мені, може, це б уже набридло. Знову помилка з вашого боку: безперервне стеження доречне за тими, кого треба штовхнути на злочин; проте в моєму випадку я сумніваюся, щоб злочин був кінцевою метою, як визначали ви. Я розбещувач, гаразд: але визнайте, що з усіх способів розбещення, які в моді сьогодні, мій найздоро-віший, найдавніший і, як-не-як, найприродніший. Визнаю, це моя вада, але поговоріть про це з моїми батьками, з моїми предками. А, пробачте, вам не здається, що це досить загадково, чому ви обрали саме цю дорогу (а тим більше, що вона вам служить і в особистих цілях)? Ремесло як ремесло, тільки що один його обирає, а інший ні. Моя спроба розбещення обмежується вузьким, навіть єдиним спрямуванням: жінка, секс. Це ще один спосіб, як дати волю інстинктам, і цей спосіб вельми цінується психологами й маститими письменниками. Я не караю нікого, не зганяю прагнення влади на громадянах. Крім того, вам доводиться арештовувати свої жертви, саджати їх за грати, замикати на ключ, наказувати їх, пильнувати озброєним вартовим. Зате мої приходять з власної волі»,— закінчив він, побачивши, як заходить Анджелетті й квапливо питає:

— Кликав мене?

— Так,— сказав Джуліо.— Сідай.

«Це вона виявила ініціативу, тримала мене за руку, вела мене. То чому ж потім ані единого погляду? Мати, ну гаразд; але чому ані знаку згоди, ані слова, коли ми разом ішли?»

— А як твоя відпустка? Чому ти не хочеш їхати?

— Я цього не казав. Ти, звичайно, тут у серпні не буваєш, а цього року велика спека.

— Я вже так вирішив, може, візьму собі кілька днів у жовтні.— Хтозна, навіщо він це сказав: він не мав на увазі нічого конкретного, хоч, може, боявся, що йому доведеться вирушити в цей славетний круїз, тобто втекти. І тому було необхідно, щоб Андреа залишився в конторі.— Крім того, я вечеряю надворі на гольфовому полі або на терасі. Там дуже свіжо; у серпні незмірно багато зірок, а в останні роки, коли ми можемо ними милуватися спокійно, мені це подобається. «Я хотів би знати, про що вона подумала, коли впала зірка. Вона повинна це мені сказати. Я змушу її».-Але навіщо тобі стирчати тут, якщо ти ніколи не хочеш іти з клієнтами на прогулянку? Ти знаєш, що мені доводиться влітку витримувати?

Проте цього року він уникав багатьох прикрих обов’язків, чи то вибачаючись, чи то посилаючи букети квітів, але в останній час чимало працював, хоч йому й не хотілося, оскільки багато закордонних клієнтів охочіше приїжджало до Рима влітку, щоб поєднати ділові справи з оглядом галереї Уффіці, зі службою в римських базиліках і з вечерями на Трастевере. І Джуліо не раз доводилося бути за гіда.

— І не думай, що це завжди хтозна-яке блаженство; хоч мені дає якийсь зиск їхнє захоплення Мікеланджело або Орв’єто і спагеті, але на мене падає щось від їхньої зневаги до цієї столиці, де крадуть і вбивають. І коли їм не пощастить, що часто буває — завдяки старанності й розмаїтій літній заповзятливості наших співгромадян,—* я мушу Гм пояснювати, що бюро подорожі їм же радили, щоб вони не їхали до Італії з незастрахованими коштовностями, щоб не спускали з очей валізи на вокзалі; щоб дами не носили ані документів, ані великої суми грошей у торбинці, ані норкових горжеток, бо велосипедисти вирвуть їх у них із рук…

— Знаю, знаю… Мені прикро…

— I не раз доводиться їх запрошувати на вечерю до нічного клубу, щоб чоловікові вернувся настрій, стрибати по паркету, залицятися до дам, щоб вони забули про вкрадену у них валізку і, в кожному разі, щоб вони не думали про подвійної ціни чайові, які здирають з них… Це мусить скінчитися,— сказав він.— Я вже старий і стомлений; ти молодий, ти мусиш це скуштувати.

— Це вже було б не те,— заперечив Анджелетті.—Навіть навпаки, ми досягли б протилежного тому, чого хочемо.

— А чому? Коли приїжджають, завжди питають про тебе…

— Бо я веду листування і говорю трохи краще по-англійському… Але поза конторою це була б велірса різниця. Я не симпатичний. Зрештою, крім іншого, ти мене тому й прийняв,— додав він з посмішкою,— що не бачиш у мені конкурента.

— А я, по-твоєму, симпатичний? — Андреа жестом показав: «Ти ще й питаєш!» — Адже ти не цінуєш симпатичних людей. Одного разу, я добре пам’ятаю, ти сказав мені: «У симпатії, яку ми викликаємо, завжди є щось дешеве».

— У тебе добра пам’ять,— відповів Андреа зі сміхом.

— Це твоє зауваження залишило в мені цікавість, навіть якусь злість… Чому дешеве? — Анджелетті завагався.— Ну, кажи.

— Не знаю, чи мені пощастить це пояснити… Але я помітив, що люди, яких ми шануємо і які на якомусь те-рені чогось добилися чи навіть уславилися, не бувають симпатичні; вони оточені пошаною, їх потребують — навіть бояться, але рідко хто вважає їх за симпатичних. Щоб бути симпатичним,— пояснив він неохоче,— треба лестити іншим, зносити їхню пересічність, не настроювати їх проти себе. Навпаки, треба вдавати, ніби ти їх цінуєш за їхню ницість. Ніколи не слід нічого осуджувати, висловлювати переконання всупереч думці загальній, а тим більше обстоювати переконання, коли хтось хоче накинути нам свої.

— І це все?

— По-моєму, так,— провадив Андреа з усмішкою.—

Але ні! — І додав: — Треба ще підхихикувати їхнім масним, банальним і в кожному разі дурним історійкам. *

— А ти не думаєш, що симпатія може виникнути й інакше, незалежно від усього цього, як сердечність, спонтанне співчуття…

— Так, так, можливо. Інколи вона залежить ще й від того, хто ‘як виглядає…— погодився Анджелетті.— Але чи не здається тобі, що навіть сердечність, співчуття дешеві? Звичайно, вони виявляють непевність, страх людей, що їх відкинуть, відштовхнуть, відлучать. Мені це здається якимось безперервним канюченням: «Візьміть мене. Візьміть мене такого, як е».

А яким був, власне, Андреа? Непоказний з себе, але загадково мовчазний, що одразу гасило в інших увесь їхній запал; його недовіра, неповага до ближніх були такі явні, що прибивали всяку здатність будити симпатію. Крім того, він не годився в повірники: з ним не можна було говорити відверто, бо він у своїх судженнях нікого не милував. Ні, подумав Джуліо, він зовсім не симпатичний, і мені треба було чимало терплячості, щоб його зносити.

Він вирішив не зважати на такі думки, навіть висміяти їх. (Його сердечний і відвертий сміх був ще одним козирем у його ставці на те, щоб подобатися). Він знов повинен мати на оці лише власні інтереси.

Ще кілька місяців тому Джуліо вважав, що Андреа нездатний розв’язувати поважні справи. А все ж інколи він думав, чи не робить він це для того, щоб переконати самого себе, ба навіть, щоб не мати ніяких доказів, що Андреа може цілком його заступити. Але таке ставлення належить до минулого, коли він мав гідні осуду звички людини, яка хоче все взяти на себе; тепер він уже з полегкістю. усвідомлював це. Він подумав, що для Андреа, мабуть, принизливо виконувати накази людини симпатичної, але дешевої: пропозиція, яку він хотів йому зробити і тим ще більше зв’язати їх одне з одним, могла здаватися актом визнання, хоч, по суті, це була помста.

Отже, забуваючи все, що було, він сказав:

— Симпатичний ти чи ні, а мені з тобою непогано. Може, це закон протилежностей…— Анджелетті хотів йому сказати те саме, але Джуліо його випередив: — Годі про це і зніми темні окуляри, бо я повинен дивитися людям у вічі, коли з ними говорю. Так ось, я вже давно црагнув цієї розмови. Ти вже не в такому віці, ані в ситуації, щоб когось заступати, навіть такого самодержавця, як я…— Він^знов засміявся.— Я хотів би, щоб

тепер контора носила Імена нас обох: Броджіні й Андже-летті, ідо ти на це скажеш?

Озвався телефон:

— Синьйоре адвокате, дзвонить ваш батько.

Він відповів:

— Давайте.— А потім: — Алло, тату, нарешті…

— Джуліо, чому ти не зайшов, коли приносив листа? Швейцарка, може, не знала…

— Саме тому.

— Коли ти прийдеш? Сьогодні ввечері?

— Ні, ввечері у мене невідкладна службова справа,— і підморгнув до Андреа.— О шостій тебе влаштовує?

— Чудово. Але в цю пору в домі гаряче…— «Викрут, привід, щоб’я не заходив».— Знаєш, підемо до парку над озером. Бувай.

— До побачення, тату.— Він поклав трубку.— До парку… до цього міг додуматися тільки мій батько. Отож-то, Андреа, ми говорили…

Але поки Джуліо розмовляв з батьком, Андреа зник.

Одначе це був важкий день: розмова з Андреа, зустріч з батьком, та ще не знати, як вона скінчиться. Але перш ніж розійтись з батьком, він скаже йому, що тепер з них двох він лівий: збирається допустити до спілки в конторі Анджелетті й заручається з дівчиною з нижчих верств, з нелюбого класу, якого кожен цурається.

День був тим важчий, що Джуліо переслідували недавні спогади: спідниця, піднята нею одразу, голос, що спокушав. А потім виходило так, ніби нічого не сталося, знову вороже поводження, як у минулі місяці — тепер це вже було більше двох місяців,— уривчастий голос, рука, що відштовхує й забороняє, але обіцяє таємні насолоди, про які він не зважувався навіть спитати: отож після радості жаданої зустрічі завжди приходила непевність, пустка. З огляду на цю пустку не тільки бухгалтер оберігав од нього Івану своєю недовірою, а ще і його власний батько усім тим, що він написав, думками, що довели його до в’язниці і що сьогодні мали здобути таку популярність, оберігав її від блискучих самостійних молодиків, переконаних у своєму праві на все. Ельпідіо Броджіні гордо став би на бік Івани. І марно він захищався б словами: «Я залишив їй обручку на десять

мільйонів: ті, хто роздягається у найславетніших кабаре, вдовольняються кількома десятками тисяч лір».

Ця вілла непогана, подумав він, піднімаючись сходами. Потім побачив батька, той біг за ним, перескакуючи по два східці: «Не тут, на першому поверсі». Швейцарка подивилася на них з таким виглядом, ніби хотіла сплюнути, а вони з нею ще й не привіталися.

Вони перезиралися між собою, входячи до садка, затіненого гіллям великих кедрів; тут гарно, сказав він; так, гарно, відповів батько, вони шукали, з чого б почати розмову, і все ж навмисне її зволікали; нарешті батько сказав, що тут хтось є, хай здогадається хто, і в ньао вже крутилося на язиці: «Джакометта, га?» — а тим часом це був великий чорний кіт. Побачивши гостя, він наїжачився. «Чого це ти? Це Джуліо, мій син, ви повинні подружитися»,— і пояснив, що кішка господині і зветься Барберіна, бо її знайшли за хвірткою палацу Барберіні, де вона нявчала з голоду, і що від першої їхньої зустрічі вони вже не розлучалися, правда, Барбе-ріно? — і це було для нього ніби якесь помолодіння, бо від часів Клітемнестри — пам’ятаєш Клітемнестру? Атож, така смугаста, як тигр,— вони не мали вдома кота через мамину порцеляну. Джуліо подумав, при чому тут ця котяча історія, а тим часом батько зник у коридорі, де стояв маленький холодильник, і запитав; «Свіжу воду? Помаранчевого соку? Віскі?» — «Віскі,— відповів він,— з вигодами».— «А це вже ні, бо я забув купити содової» — і тоді він усвідомив, що вони двоє, власне, ніколи не розмовляли між собою І що батько, може, почуває себе ніяково перед цим чужим, чоловіком, якого він не сприймає як рідного, хоч і повиненчце вдавати, і саме тому їм буде нелегко дійти до суті, і

Досить величенька кімната була обставлена скромно, але вже мала на собі батькову печать, він накладав її на кожне місце, де жив,— своїми паперами, книжками, своєю присутністю. Невитравну печать. Єдиною новиною було подвійне ліжко: в те, що було в Мілані, вони б не вмістилися вдвох із мамою. А зрештою, що б вона в ньому робила? До подружніх постелей він мав відразу. Після кількох років вони вже правили не для любові, а тільки для плодіння дітей, а крім того, подружжя не повинно спати разом.

Джуліо був тут уже півгодини, і ще вони нічого не сказали один одному: батько скинув піджак — його

худорлява постать зберегла гідну подиву легкість та елегантність, що їх ніколи він не матиме,— і базікали, як /двоє приятелів, котрі зустрічаються після довгої розшуки: вони могли б так і далі говорити, якби не ця істо-Ьія з мамою і Китаєм і якби не щось дивне в батьковому іобличчі — може, це вплив римського повітря,— чого не (можна було не помітити.

‘ Зненацька, без жодного вступу, батько заявив:

( — Ти питаєш, що сказати мамі, і я ставлю собі це

^питання від того дня, коли мав їхати до Мексіки, але ре поїхав, бо я не знаю, як їй пояснити одну річ, для кене таку ясну.— «Джакометта».— Отож у подружньому Жатті люди бачаться так зблизька, що обоє добре пізнають усі деталі, але цілість їм випадає з уваги; з другого боку, тут не доводиться говорити про невдалий ршоб, в такому разі було б дуже легко написати листа Й вилити всю злість і докори, нагромаджені за стільки років. Він не є невдалий, бо тоді невдалі всі шлюби за винятком тих, де людям доводиться жити разом з фінансових причин — а це, як на мене, єдиний беззастережний випадок, або таких пар, які чудом, що не часто трапляється, мають скорше спільні вподобання, ніж характери, і одне завжди хоче робити те, до чого має охоту друге, або, як це було з одним подружжям англійців, з яким я Познайомився, поєднаним, здавалось, якимось таємним незвичайним зв’язком, правду сказати, я завжди думав, що це брат і сестра й живуть вони за кордоном під прибраним ім’ям… Але ти, мабуть, знаєш, принаймні з чуток, що чоловіки мають якусь ніжну схильність брати під охорону простих жінок, які цього, по суті, не розуміють та‘ще нестерпно цих чоловіків мучать, але, на. ща<*гя, засліплені співчуттям, вони гадають, що в них криються бозна-які скарби мудрості, мовчазного розуміння, а не глупоти… Маму,— почав він, але глянув в очі Джуліо й побачив у них докір, хоч його мати була справді тиранкою і до того ж нерозумною,— як я тобі казав, не можна назвати зовсім дурною, бо кожна жінка знає, скільки треба тримати в духовці шпинатову запіканку або що робити в разі смерті, народження чи хвороби, хоч у твоєї матері навіть ці знання вибив з голови ліцей, де, власне, мали б розвивати єдино лиш домоведення, а натомість його занедбують, віддають перевагу іншому, так що вона навіть його не освоїла, тим більше, що до цього було байдуже і їй, і батькам, і передусім учителям,

Але в кожному разі, вів далі батько, мамі треба віддати належне, як вона зносила його політичні переконання, про це не слід забувати, вона ніколи його не відмовляла, а, навпаки, пишалася, що підтримувала їх, хоч не можна сказати, щоб його політичні переконання вимагали від неї жертв — за винятком розлуки — чи змушували її жити в нужді; найкращі зразки до своїх колекцій вона купила саме тоді, коли він сидів; адже в цей час ціни на чорному ринку росли, гроші падали в ціні і їй траплялася не одна чудова нагода. Щодо мужності, то її від неї не вимагалося, і в усякому разі то вже не її вина, якщо вона душею не була на висоті. Джуліо заперечив: адже мати була молода, гарна і все-таки чекала батька.

— Е ні, бачиш, по-моєму, це дуже сумнівна заслуга, бо теоретично йдеться про оту справу, яку ти міг зробити, але не зробив, бо тобі не хотілося, а тому це вже не жертва, або ти не мав її як зробити, то це вимушена чеснота. Навпаки, чекання, ці душевні муки, хоч вона взагалі не розуміла, що, власне, діється, пробудили в неї інтерес, хвилювання; я більше їй вдячний за те, що вона присвятила себе тобі, ти міг спокійно рости, вчитися і, не кажучи вже про почуття, що часто залежить від спорідненості душ («якої в цьому випадку не було»,— подумав Джуліо),— ніколи тебе не покинула, хоч про тебе турбувалася Чечилія, і її це мучило, хоч я усвідом^ люю, що вона не могла виховати, прищепити тобі деякі думки, я завжди кажу, що принаймні завдяки їй у тебе склалося одне поняття: про жіночу обмеженість.— Джуліо погодився, вражений.— Але так чи інакше — все одно я не можу заперечити, вона була для тебе благом, бо в певний момент, оскільки зі мною ти не знайшов спільної мови — чи то вже з чоловічої стриманості, чи з вродженої недовіри — вона своїм хвилюванням дала тобі зрозуміти, що ти став тягарем її життя, й змусила тебе спакувати валізу й піти з дому; одне слово, визволила тебе від родини, і це величезна користь, завдяки цьому ти не маєш комплексів і добився такого становища, якого б інакше ніколи б не добився; і повір мені, Джуліо, за це ти повинен бути вдячний своїй матері; а втім, вона завжди була ефектна зі своїм ясним волоссям, ліловими капелюшками, а вдягалася вона завжди з великим смаком, цього їй не відмовиш, елегантно, але строго, вона вміла дати відчути, скільки чарів у жіночності; ти вря

тував себе рішенням піти з дому — зрештою, чим більше я пізнаю Рим, тим більше переконуюся, що він тобі близький,— а я рятував себе літаками, бо мама, хоч ще жодного разу не літала, має перед літаками такий страх, що їй стає недобре вже, як тільки вони їй присняться; отож єдині хвилини в моєму житті, коли я міг стати самим собою, були тоді, коли я їхав на якийсь конгрес, семінар, з’їзд, одне слово, на якусь зустріч, що нам дозволяють, бо по нашій смерті вже ніхто не матиме мужності їх влаштовувати, і я дозволив собі розкіш розтягати ці гарні перерви на три-чотири дні нишком, так би мовити, а тим часом робив висновки з наших суперечок; крім того, спізнавав радість самоти; так, ти маєш рацію, я міг замкнутися в своєму кабінеті в Мілані чи Палланці, але то була б стережена воля: я був вільний, поки мама не прийшла б запитати, коли я «хочу» вечеряти, непрямо попереджаючи мене, що вечеряють о восьмій і що мене всі чекають; я казав собі: за десять хвилин, і це було все одно, що одразу вставати. Те, що мене чекали, обертало мою свободу в насильство, привид; у ці дні, які я крав, я з утіхою ходив до ресторану сам, а не вічно удвох, як пара чобіт, я охоче мешкав у готелі, де на половині важливої статті — принаймні для мене — ніхто не перерве, щоб сказати тобі, що куховарка збирається піти і що це трагедія, хоч це так і є, ніхто не заперечує, але, не кажучи вже про те, що в домі залишається челядь, трапляються й інші’Трагедії"—сказати б, куди більші — мене це безпосередньо торкалося, але в родині їх не зауважив би й пес; ці трагедії розігруються далеко, і ти думаєш, що коли їхати туди, то треба їхати одразу, бо там киплять пристрасті, на які ми, європейці, вже не здатні, і де я ще відчуваю себе корисним, бо йшлося про молоді країни, молодих людей; але коли я повернувся до Мілана чи до Палланци, я знову мав відчуття, ніби на мене чигала смерть.— Джуліо зауважив, що смерті бояться всі.— Але ні, це не те, для мене це якийсь незнаний стан, я не маю фантазії, я уявляю свій біологічний кінець, бо я ніщо, але тебе ці речі не цікавлять, я знаю, я говорю спрощено, через п’яте-десяте…

— Ad usum delphini *t—сказав Джуліо з посмішкою. 1

1 Для спадкоємця трону (дофіна) — (лат.). Мається на увазі пристосування чогось з міркувань педагогічних, моральних, дипломатичних тощо для певного кола.

— Точно так, але одного дня твоя мати дала мені пережити мою смерть у всій повноті. Ти знаєш, я купую багато книжок і багато їх дістаю, я завжди маю в кишені список, що треба купити, тобі відомо, яка для мене радість у них порпатися, розставляти в бібліотеці. Якось увечері я саме відкриваю пачку свіжонадісланих книжок, коли мама сказала: «Ельпідіо, тобі не здається, що ти вже не повинен купувати стільки книжок? У твоєму віці ти вже не встигнеш прочитати навіть тих, що маєш, але ти ще і їх не читав: я переконана, що тобі вистачить. Я, наприклад, уже не купую хутра, тих, що маю, мені досить». Я нагадав їй, що вона купує й далі порцеляну для своїх колекцій; вона відповіла: «Не можна порівнювати, любий! Статуетки ти оглянеш за хвилину, але щоб прочитати книжки, так як це робиш ти, з нотатками й виписками, треба безліч часу; а крім того, порцеляна завжди в ціні, а книжки цінні лише для того, хто їх читає, запевняю, в тебе їх забагато і ти ще мусиш вирішити, що з ни^ли потім робити; сумніваюся, щоб Джуліо цікавили книжки, і ми не можемо кидати йому всю цю купу; а якщо він одружиться, то де він знайде сьогодні дівчину,’ ладну терпіти, як терпіла я, цей розсадник куряви… порцеляна, чотки, ті залишаться, вони чи його діти завжди зможуть їх продати; а книжки, може, тоді їх і не буде вж^, иавчатймуться уві сні, і, гадаю, що стане якоїсь смужки паперу, щоб умістити цілу «Божественну комедію». Сьогодні я часто чую від неї: «Краще, коли ми здихаємось цього вже зараз, Джуліо матиме одним клопотом менше». Коротше, книжки вже стали запасом, якого мені має вистачити до кінця життя, але це я б ще стерпів, хоч мама тільки те й робить, що оповиває все навколо себе жалобним крепом, навіть людей… Але не знаю, як воно сталося: приїхали ми в аеропорт Ф’юмічі-но машиною Конфорті, це наш учень, юнак, що завжди нас підвозить при таких нагодах… тепер, коли я про це згадую, Мені спадає на думку, що, може б, він подбав про мою бібліотеку колись… це були дуже веселі співробітники «Малої Ведмедиці», ти знаєш їх: дотепні, охочі до суперечок, до всього цікаві… Так от ми почали сперечатися про конгрес, коли це оголошують посадку.— Він устав, налив собі склянку води.— Була сьома вечора, день уже мерк, і на злітній доріжці поблискував літак, що мав повезти нас, тих самих нас, якими ми були вже протягом багатьох років, щоб ми виголошували ті

рамі промови, за якими ніхто не йшов, але які треба виголошувати, які доводиться повторювати, щоб їх затямили. Отак, подумав я, і ніби збоку побачив оцю нашу жалюгідну купку стариганів, які підходили до літака, і зрозумів, що про нас говорять: ну й нехай, нехай собі збираються, хай говорять, хай обвинувачують, хай обурюються, адже вони не проживуть навіть стільки, щоб прочитати книжки з одної полички. І тоді я сказав Тре-весу ще біля трапа: слухай, мені стало недобре, нічого серйозного, я наздожену вас наступним літаком. Тим часом решта сідала, зі своїми борідками, золотими окулярами, трохи стоптаними черевиками й костюмами, справді не новими, всі поважні, може, тому, що деякі з них дуже вже старі й сопіли, піднімаючись трапом; хоч куди б ми приїхали, нас сприймали за купку нудних стариганів, зовсім одірваних від життя. Я повернувся назад, поїв у готелі, роздратований груцою учасниць якогось з’їзду з орхідеями на грудях та норковими горжетками; я мав трохи похоронний вигляд у своєму темному костюмі серед їхніх барвистих убрань; тоді запитав у портьє, сам не знаю як, чи не знає він когось, хто б здав мені тиху кімнату й по змозі прохолодну, і от…

— Але що сказати мамі?

— Ага, що сказати мамі… Ми з нею разом понад сорок років, вона повинна це відчути, збагнути без усякого пояснення, але я не думаю, щоб вона збагнула; зрештою, я не знаю, чи взагалі хто може збагнути, що діється в душі його близького… Тобі жарко? Хочеш піти? Хочеш до парку над озером? — Джуліо сказав, що він почуває Себе чудово. Батько замислено провадив далі: — Хто б це збагнув? Кажуть, що ми не можемо бути щасливі, бо на світі зле. Зовсім навпаки, тепер це вже не питання добра чи зла, і повір, це не парадокс… Атож, багатьом не подобається, що вони не мають уже права бити прислугу, гнобити жінок і накидати свою волю дітям. Радість дуже зменшилась, відколи окрема особа втратила владу. Тепер прийшла влада маси, колективу. Для чоло-віка-одиниці це означало конкретне, безпосереднє задоволення, певний спосіб зганяти лихий настрій. Тим більше, що з розуміння зла випливало розуміння добра: тобто одне не виключало другого, принаймні для душевної гігієни, так би мовити… Зате сьогодні влада не вимагає розрядки; а якщо йдеться про зло, люди запитують себе, що це таке, так само як запитують, що таке добро. Але