не хвилюйся, це завжди потрібно. Особисте життя для нас, співробітників «Малої Ведмедиці», аж ніяк не привабливе; ми поборники такої рівності, що поважає й думку іншого, й аби те, що ми проголошуємо, здобуло належний розголос, як би ми обійшлися без фатуму, без святості? Людина по-справжньому боїться тільки зустрічі сама з собою; зло їй править за ширму. Отож ми запитуємо себе: якщо це зло таке потрібне, то чому я не можу допуститися маленького зла — сховатися від твоєї матері,, щоб знайти трохи самоти, єдиної свободи, якої я від неї вимагаю? — Джуліо запитав, чи він справді шукає в Римі тільки самоти? Батько на хвилину задумавг ся, потім відповів: — Важко сказати, та й ти не захочеш вислухувати моїх звірянь…

— Я тільки хочу, щоб ти мені сказав, що сказати мамі?

— Послухай, Джуліо, краще скажи мені, чому я маю звітувати перед мамою, цією — визнаймо це щиро — нерозумною, дурною панею, і чому я не можу зникнути? Чого їй бракує? Вона має гроші, хутра, яких їй вистачить до смерті, так само, як мені книжок, зібраних з такими труднощами.— Він махнув рукою, ніби хотів зламати спинку стільця.— Чому вона мені не дозволить цей куточок у саду й кімнату за сорок тисяч лір щомісяця? У перші дні я їй написав у думці купу листів, вагаючись між брехнею й правдою, і перший лист був найлегший, навіть найпростіший і був би найчесніший… Не можна, щоб через обіцянку, дану понад сорок років тому…

— Але навіщо ти одружився?

— Може, тому, що я хотів тоді торкатися ніжної дівчини, дуже ніжної, а це було заборонено, я міг її мати лише тоді, Як з нею одружуся; а крім того, з лицарства, з лінощів, бо вона була дуже багата, а я хотів віддатися науковим студіям; а ще й тощ^ що я не був такий, як сьогодні, і, по суті, був йолопом. Бачиш, світ іде неминуче до добра, яке нас зносить геть, інакше я міг би її кинути, але й добро — так як ми його фальшиво розуміємо — означає нудьгу, розпусту… Вибач, може, я тобі набрид… Не зважай на те, що я тобі сказав, думай, що це тільки слова… Краще скажи мені, звідки ти довідався про мою адресу?

— Твою адресу?.. Гм… я побачив тебе, як ти заходив.

— Чому ти не погукав мене?

— Бо коли я усвідомив, що це ти, по тобі вже й слід прохолов. Я дзвонив до тебе в готель, навіть до «Малої Ведмедиці», і там мені сказали, що ти не поїхав до Мек-сіки, що ти в Римі, але ніхто не знав, де саме, отож я надіслав листа сюди. Крім того, ти мав такий вигляд, ніби заходиш до таємної схованки.

— Он як? І що ж ти подумав?

— Ти ж добре знаєш, тату, і завжди за це мені докоряєш: я ніколи не думаю.

Батько сказав, що це велика перевага і що треба б зробити так, щоб тим, хто не хоче думати, допомогти більще не думати, хоч би навіть операцією; і не вигадувати методи, щоб вони думали краще й швидше, і то вже від двох років життя, і що в цьому випадку слово «думати» не зовсім точне, багато хто тут помиляється, хоч у майбутньому й доведеться думати…

— Так, як думаєте ви.

— Ой ні, це вже подолане, так само як сьогодні подолані й ми, бо дістали спрямоване політичне виховання, а пристрасті в політиці вже погасли: вони жевріють у наших журналах, у наших обличчях революціонерів сорокових років… Але насправді в нашій країні вмер революційний дух; уже лиш кілька молодиків заперечує суспільство, скероване на стехнізований ідеал добробуту, і якщо ми припустимо, що наше суспільство — а воно не таке — стехнізоване, їхній дух виявляє сучасне розуміння революційності, я б сказав, ентузіазму, але це ще не політичний бунт, а політичним він ніколи, мабуть, не буде, і, по-моєму, це й краще… А щодо мене, то я маю тільки обмежену кількість книжок для прочитання, тобто років.

Після цієї заяви він провів Джуліо до під’їзду; на вулиці вже горіли ліхтарі.

— Почекай, я трохи пройдуся з тобою,— сказав він.

Він побіг назад зачиниед двері до квартири, і вони

рушили разом. Батько говорив, що Рим цього разу, попри свій веселий і безпечний вигляд, не дав йому почуття фізичного блаженства, як звичайно, може, виною цього розпуста, що виходить тут усіма порами, але його гнітить не так розпуста — образ цей надто пиціний, перебільшений,— як мерзенний утилітаризм, який віє звідусіль, як вітер.

— Ти знаєш римлян, зустрічають тебе на вулиці і розпускають язика: «Нащо ти приїхав, Броджіні, до

Рима, що тобі спало, в тебе ж грошики водяться: воно тобі треба, живи собі і дай жити іншим; і так усі живуть без твоїх ідей і без ідей, подібних до твоїх вічно невдо-волених».

Вони простували по віа По: Джуліо перед очима миготіло в вечірніх тінях жіноче тіло; тіло ще неторкане, але підвладне часу — з роками поволі воно втратить свій блиск,— а його сяйво житиме далі в дорогоцінному камені, в якому він його купив, підступність і принада його підкупу — це чистота дорогоцінного каменя, схованого в шкатулці, яку Джуліо стискав у руці.

Тим часом вони минули браму до закладу Аматі й опинилися перед баром, де він уперше зустрів Івану. Джуліо знуджено запитав:

— То як, тату, що мені сказати мамі?

— Дай мені ще один вечір на роздуми. Я подзвоню тобі, але ще раз питаю себе, навіщо треба виправдуватися? Може, тому, що я, як кажеш ти, Ідеаліст, а ти практик.— На прощання батько сказав: — Який гарний вечір і як добре мати кілька вільних годин… А це легко, досить їх украсти, знаєш, Джуліо?

І пішов собі, а Джуліо думав про ту визивну, зухвалу фігуру, жіноче тіло, що вимальовувалося під світлою сукнею й вело його. Він наблизився до вітрини із взуттям і мав таке враження, наче безліч гострих, жорстоких, немилосердних черевичків на високих закаблуках ціляться в нього. Минув м’ясну крамницю, де на мармуровій плиті в очі йому впали шматки червоного м’яса.

«Ви любите м’ясо, синьйорино? Ви любите м’ясо?» — повторював він, ідучи по бульвару: між двома платанами мерехтіло голе тіло Івани в синюватому світлі часів затемнення. Він одружиться з нею, а потім — оскільки він не ідеаліст, а практик — щось уже придумає, як його викрутитись.

Було так, як першого вечора: бухгалтер ще не вернувся, і вони удвох сиділи біля вікна. Мати шила на швейній машинці, з окулярами на носі й чимось білим на колінах. Вона принесла йому каву ще перед приходом Івани, але не говорила з ним, даючи йому зрозуміти, що перестала йому довіряти. Він розглядався довкола, ніби в чистилищі душа, що спрагла за раєм, але шкатулка

в кишені, а також намір оженитися з Іваною — хоча б на короткий час — внутрішньо очищали його, вселяли надію на близький кінець кари. «Ми вже біля самої мети, визначеної вами,— добродушно промовив він до портрета дядька Рафаеле,— і дозвольте — після нашого бою — визнати, що я припустився б помилок, передбачених вами, якби Івана зі своєї недосвідченості піддалася б, а ви не змусили мене дотримуватися розсудливості і дисципліни. Я з нею вчинив би так, як з багатьма жінками, тими, кого мені кидало незаслужене щастя і кого я через кілька днів забував. Або я б добився близькості, що не дало б мені того, чого мені подарували інші, досвідченіші. Тепер я тут, охоплений хвилюванням, бо тілесне поєднання, кінцева мета в житті чоловіка й жінки, вже зовсім близесенько. Ви мені закинете, що моя любов передусім фізична, але ж і святе письмо глаголе, що подружжя має бути «одним тілом», а Івана не тільки наділена ним щедро від матінки природи, але завдяки своїй родині вихована так, щоб бути лише тілом. Вона просто уособлення щедрої чуттєвості, що йде, як люди гадають, не з любовного досвіду, а з того, що одне може стати для другого знаряддям для застосування найвитонченішої техніки».

Незважаючи на цю німу розмову з дядьком, мовчання матері було для нього нестерпне.

— Ви мене вже викреслили із серця, синьйоро Аде-ліио? — запитав він.— Як же це так? Саме сьогодні, коли я приніс обручку, коли ми призначаємо день весілля і коли я найщасливіший з людей, ви на мене гніваєтесь за щось, чого я не можу дочекатись, але чого я ні в якому разі не зроблю? — Вона схилила голову, тримаючи в повітрі засилену голку й позираючи на нього поверх окулярів.— Чи ви думаєте, після того, як ви самі звірилися мені зі своїми побоюваннями за Івану, я б посмів необачно до неї наблизитись і цим поставити під загрозу все наше майбутнє? Признатися, я цього від вас не чекав.

Синьйора Аделіна сказала, що молодість це молодість, що деякі речі природні, але він лише крутив головою:

— Якби я опинився в порожньому домі з Іваною, з такою, даруйте, як її господь сотворив, то я б не посмів’ скористатися нагодою, даю вам слово.

Цієї хвилини його вуста говорили щиру правду, адже непорочність дружини ipso facto 1 скасовувала шлюб* у цьому він навіть хотів порадитися з деким, хто знається на канонічному праві.

Згодом біля вікна він повторив те саме Івані.

— Не бійся прийти до мене. Присягаюсь, я нічого тобі не зроблю.

— То чому ж тоді ти хочеш, щоб я прийшла?

— Щоб ти почала мені довіряти. Тепер, коли весілля на порозі, я хочу чекати, бо я в мріях бачив тебе в білій сукні і хочу, щоб саме в цій сукні ти стала моєю.

Біла сукня, флердоранж у волоссі, ще одна квітка в руці, така сама, як у манекена у вітрині, на який Джу-ліо ходив щовечора дивитися, поки його, на жаль, не прибрали звідти.

— Ну то мені доведеться й подорожувати в цій сукні? Ми не поїдемо в весільну подорож?

— Поїдемо куди ти захочеш, тільки скажи. Але сьогодні такий звичай, що шлюбну ніч молодята проводять у власному домі або в квартирі приятеля, якогось родича, часто і в батьків, що дають місце двом голуб’ятам. Я навіть подумав про цю квартиру як про наш перший притулок,— сказав він, звертаючись до бухгалтера, що вернувся тим часом додому.

— Та що ви кажете, синьйоре адвокате? Якби це було на віа Емануеле Філіберто, де ми жили перед тим… Там було стільки сонця.

— А чому ми не могли б тут? — запитав Джуліо, показуючи на тапчан.

— Справді, пластик ми б зняли,— погодилася мати.

— Я пришлю квітникаря, щоб він оздобив квартиру білими квітами. Можна було б узяти і великий килим.

— Ми завжди про нього мріяли…— зітхнула мати.

— А потім ми його залишимо тут на пам’ять про перебування молодят,— сказав Джуліо. Потім обернувся до Івани і стиха сказав: — Якщо ти не маєш нічого проти, ти могла б залишитися у весільній сукні. По-моєму, скинути її з тебе повинен молодий.

— Як хочеш, мені все одно.

— Або навіть,— сказав він, збуджений її слухняним поводженням,— я хотів би, щоб ти залишилася в цій

1 В силу самого факту, тим самим (лат.).

сукні і коли ми любитимемось.— Вона здивовано позирнула на нього.— Модель з широкою спідницею, ліфчик, його можна зовсім’розстебнути…

— А корсет? Якщо не скину сукні, то як його розстебну?

— А це важко?

— Ну, коли жарко, тут без допомоги не обійтися.

— Тоді це ніяка не проблема,— сказав Джуліо.— Але я хочу, щоб ти ввійшла до цієї кімнати в сукні І в фаті. Тільки фату я тобі зніму наприкінці, вже після корсета. А ще я хочу зробити кілька знімків; це буде наша найкраща пам’ятка.

— А потім куди ти мене повезеш? Мені б дуже подобалося Капрі. Або Венеція.

Джуліо жахнувся. В Венеції й на Капрі в жовтні було повно його приятелів.

— Це місце надто банальне. Ми поїдемо за кордон. До Шотландії або до Ірландії.

— Там завжди йде дощ. Краще до Парижа.

— Добра ідея! Синьйоре бухгалтере, послухайте… А що, коли б ми побралися в Парижі? Так би ви зробили з синьйорою Аделіною гарну прогулянку,— запропонував він, думаючи, які переваги мало одруження за кордоном.

Синьйора Аделіна завагалася.

— А воно дійсне в Парижі?

— Аякже!

Бухгалтера це спокушало, але дружина вирішила:

— Ні. поза Римом ні. Сусіди скажуть, що ви зовсім не побралися.

— А в Парижі вірять у бога? — запитала Івана.

— Авжеж. А ти в нього віриш?

— Ну й запитання в тебе… Авжеж, вірю. Я навіть дитя Марії.

— Якщо ми вже про це заговорили, синьйоре адвокате, то дозвольте спитати — а ви вірите? — звернувся Скарапек’я.

— Вірю, постійно ходжу до церкви й бажаю, щоб і моя дружина була така,— відповів Джуліо.— Я навіть вважаю, що духівник — найкращий друг подружжя.— «А крім того, найважливіший свідок, бо він у найкри-тичніший час вислуховує найінтимніші звіряння чоловіка. Може, мені в цьому перешкоджав отчий дім чи побоювання, що дружина страждатиме, чи страх, що народяться

діти, не знаю, що де було, отче, але певне одне, що вперше в житті…»

Бухгалтер сказав:

— А коли ж ви надінете своїй нареченій обручку?

Івана стояла біля ліжка. Джуліо підійшов до неї,

взяв шкатулку й попросив:

— Дай мені руку.

Виникло легке хвилювання.

— Що й казати, це урочисті хвилини,— додав батько, поки Джуліо надівав Івані обручку й зазирав їй в очі.

Дівчина похилила голову. Оправлений камінь виглядав зовсім інакше, ніж той, який вона бачила в машині. Вона сказала «О!..» зовсім розгублена, потім голосно засміялася, й очі її засяяли з радості.

Того вечора, проводжаючи його до хвіртки, Івана обіцяла прийти до нього в суботу пополудні. Вона обіцяла це зовсім природно, без уявного сорому. Але коли Джуліо захотів, щоб вона його поцілувала, вона спохмурніла.

— Не наполягай. Я шаную твої погляди, а ти повинен шанувати мої.

Зате дозволила себе стискати й ніжно пестити.

— Але як ти влаштуєш це в суботу, якщо ти цього дня не ходиш до школи? — запитав Джуліо.

— Скажу, що йду з приятелькою до крамниці, де продаються на виплату весільні сукні,— і тут же додала, що так вона зіб’є зі сліду поліцаїв, якщо їх пошлють стежити за нею.— В цій крамниці є другий вихід: отож я ним і скористаюся: візьму таксі й приїду до тебе.

Джуліо знав уже тепер, що Івана або не обіцяє, або виконує обіцянку. Його опанувала така радість, що кожен її бачив. Він подумав, що Діодато має рацію: в кого гроші, той і пан, і вже тішився, як він проведе шлюбну ніч у домі СкарапекЧв.

Назавтра він сказав синьйорі Аделіні, що хотів би залишитися в їхній квартирі на три-чотири дні, щоб Івана почувала себе між цими стінами як удома; тим більше, що він вирішив не користатися своїм правом у шлюбну ніч, він хоче, щоб Івана після кількох днів інтимного спілкування сама запрагнула того, чого зараз так боялася. А насправді він хотів запобігти звірянню Івани матері і щоб стурбована мати, довідавшись, який він стриманий, не порадила їй самій прискорити події. Тим часом він зателефонував Дарії дізнатися, які реальні

можливості визнати шлюб недійсним, якби такий план зірвався через його надмірну пристрасність. Коли не пройшла його пропозиція взяти шлюб за кордоном, він придумав іншу. Він байдуже запитав Івану:

— Ти любиш дітей?

— А що?

— Але ж нареченим треба про це говорити, як по-твоєму? Мені до цього байдуже, але якби ми домовилися, щоб не мати їх, я був би радий.

— Чому ж це?

— Бо жінка не квітне, коли має дітей. Особливо, ,якщо вона не тонка, мов лозина. І груди вже не ті. А з таким тілом, як у тебе, це був би гріх. Тобі не здається?

— Але ж стільки акторок мають дітей і на них це не позначається.

— Крім того, коли є діти, то не можна нікуди йти, ані подорожувати. А ми часто могли б дозволити собі якусь подорож літаком.

— Я боюся літаків.

— А дітей не боїшся? — Івана тільки лупала очима.— Ти не боїшся стати тяжкою, народити?

Вона знизала плечима.