— Кажуть, що це цілком природно, і коли жінка подивиться на маля, то про все забуде.

— Дурниці. А знаєш, що сьогодні ще жінки вмирають при пологах?

— Це треба бути страшенно нещасливою.

— Отже, ти хочеш дітей?

— А хіба я про це вирішую? Як не будуть, то не будуть, а як будуть, то будуть.

Більш нічого. Не було такої пропозиції чи ідеї, що підважили б засади родини Скарапек’їв; не було такого маневру, що не провалилися б на їхньому багнистому здоровому глузді і на кам’янистій байдужості їхньої дочки.

Він жив, як сновида, в ці дні. Між іншим, він сказав матері, що заявив у поліцію, щоб розшукати батька. «Як ти міг таке зробити? От побачиш, що буде, коли він вернеться»,— зітхнула вона. Потім тут побував Андреа, він їхав у відпустку.

— Адже ти сам цього хотів. Я міг відпустку перенести, навіть не брати взагалі, ти відхилив усі мої поради,— нагадав він.— Але так чи інак, за мною ще лишилася відповідь. Того ранку я пішов, бо ти розмовляв з батьком

І я не хотів бути нескромним. Та ще й твоя пропозиція завдала мені клопоту.

— А чому? Ти вже кілька років працюєш у мене. Робив би собі далі так само, як і досі.

— А тим часом це не так просто. Хоч між нами якихось сім-вісім років різниці, ми кожен зовсім інший; ти, скажімо, індивідуаліст, а я схильний до колективної праці. Я готувався до того, щоб бути досконалим безіменним коліщатком у точному, добре налагодженому механізмі. Ти почав так рано і досяг уже рівня тих, хто на десять років старший за тебе…— («Завдяки мені»,— подумав Джуліо) — і працюєш так, як колись мій батько в медицині. Ти маєш нахил до влади.

— Ну, тоді…

— Я тобі не докоряю, зрозумій мене. Ви — начальники, ми виконавці. Крім того, ми, так би мовити, замінимі: будь-хто з моїх колег після кількох днів міг би мене замінити, тоді як не кожен твій ровесник з таким самим фаховим рівнем міг би заступити тебе. Спосіб мислення кожного з нас цілком відмінний (тому ви можете між собою змагатися). Особи, яких ви захищаєте, так би мовити, в руках приятеля; а тим, хто звертається до нас, робить послуги тільки певна організація, а хто конкретно, байдуже… З першої хвилі, як ми познайомились, мене вабило до тебе…

— Ніколи цього не помічав,

— Я прийшов до тебе з симпатії чи, як хочеш, з пошани до тебе, а може, із самолюбства. А це означало, що мені довелося розлучитися з групою, до якої я належав у фірмі Оліветті. До речі, в системі цієї фірми є елементи старого й нового методів — я зіткнувся з цим недавно, отож навіть у процесі планування може співіснувати колективний дух з рештками індивідуалізму, об’єднані між собою чудодійним месіанізмом — одне слово, монолітний механізм і при цьому ніякого насильства над особистістю. Я прийшов до тебе як ренегат, очевидно, з причини престижу або, як я тобі казав, з цікавості чи біхевіористичного 1 прагнення нового досвіду. Атож, незвичайним мені здався навіть спосіб, як ти вирішуєш справи, часто вистачало запрошення на обід або — вибач,

1 Біхевіоризм (англ.) — один з напрямків сучасної американської психології, який зводить поведінку людини до механістичних, машиноподібних актів у відповідь на зовні^інкподразнення.

Ми ж їдемо одним возом — сунути більшого чи меншого хабара ad personam *. Я хотів сидіти за гарним стильним столом, як оцей, у розкішно обладнаній конторі в центрі Рима, а не в якійсь клітці з плексигласу. Але все це можливо лише за умови, що я буду в близьких стосунках, що я спілкуватимуся з тими, з ким мені неприємно зустрічатися; не через характер, а з огляду на минулі роки підготовки. А тоді що ж мені залишається? Тільки вдосконалюватися в чужих мовах, бо сьогодні в кожній промисловій галузі кар’єру робить лише той, хто перший прочитає спеціальні закордонні журнали.

— А що далі? — сказав Джуліо, роздратований мовою Андреа.— Коротше. Ти не приймаєш?

— Не можу прийняти.

— Добре, нічого не вдієш. Ми знов повернемось до цього іншим разом, зараз я поспішаю.

— Але я хотів тобі сказати, що мені доведеться тебе покинути.

— Відкриваєш власну контору? Міг би взяти мене в заступники! Я дістав мат, але вмію пристосовуватись, як бачиш. Що збираєшся робити?

— Ще не знаю. Я міг би зайняти посаду десь на великому підприємстві, куди нас призначали вже в університеті. Не знаю, чи піду до фірми Спелла, Ассо чи Монте Катена. До Оліветті ні, з тих самих мотивів, чому я йду звідси. Але я завжди буду їхній: ця печать залишиться на мені ціле життя як татуювання.

Джуліо засміявся.

— Гадаєш, у великих фірмах немає групівщини, підлеглості, корупції?

— Так, але на вищому щаблі. Я не кажу про начальство — це такі коліщатка, як ми, тільки більші — та ще й крутяться згідно з партійною лінією, а це незручність. Корупція в цих організаціях діє на рівні високих державних функціонерів. Одне слово, в цьому разі ми не повинні бути на побігеньках. Для цього є представник правління, другий секретар… Усі вони заодно: міністри, дипломати, прелати… Це їм доводиться носити ковбойські капелюхи, московські шапки, таїтянські вінки. Ми можемо зберегти свою гідність під безіменним англійським капелюхом, придатним на всі випадки. Ми пишемо 1

1 Особисто, персонально (лат.).

доповіді, збираємо документи, плануємо, скадаемо акти, навіть подорожуємо, критикуємо і виробляємо самовладання. Досконалість у незворушності. Тому наш взірець англосакси.

Андреа несимпатичний, що ні то ні; але майже гарний, сухорлявий, волосся йоржиком, стримані рухи. Йому бракувало десяти сантиметрів, а то він був би досконалий, але якщо зважити на його рішучий вигляд і бездоганні знання, не могло бути сумніву, що він з часом виросте.

Потім Андреа заявив, що завтра виїжджає, й попрощався: Джуліо підійшов до вікна. Він бачив, як той виходить з під’їзду, згори він здавався йому маленький, мов хробак, серед інших хробаків на тротуарі. Чоловіки справді несимпатичні: саме тому він ніколи не зблизився з батьком, хоч завжди жив у чоловічому середовищі — політика, журналістика, навіть в’язниця. Але, крім старих блазнів з «Малої Ведмедиці» та інших їм подібних, у душі чоловіків було щось, що його відштовхувало. Жінки, хоч які були навіжені, здавалися йому кращими.

Якось увечері, коли Івана з матір’ю прибирали зі столу, Скарапек’я почав звірятися йому:

— Пам’ятайте, треба жити між жінками. З чоловіками ми працюємо, ходимо до кав’ярні… Признаюся вам, коли Аделіна народила і я почув, що це дівчина, я був розчарований. Хоча б тому, що як скажеш «дівчинка», то всі хихочуть, ніби хтось мене одурив. Та й зрозуміло! Чоловік добре живе тільки серед жінок: серед жінок, які його обслужують, голублять, які визнають його вищість, бо ніхто інший її не визнає. Стародавні римляни, єгиптяни. Вони вміли жити… Адже ви бачили в фільмах? Кожен мав двох чи трьох біля себе: одна наливає йому вино, друга його обмахує віялом. Кого, крім жінок, цікавить наша щоденна боротьба за хліб, щоб ми дожили до дня, коли треба померти,— додав він з усмішкою.— У цій солодкій мані, якою є життя, де, навіть коли тобі добре, завжди в тебе трясеться земля під ногами,— тільки жінки тобі розрада… А співчуття, де було б співчуття? Ці по-собачому віддані очі, які тебе щовечора зустрічають… Більше того, вони тепер працюють. Я не такий уже сучасний, але думаю, що не треба їм забороняти, як вони хочуть працювати. Тим більше, що вони завжди приносять додому платню. Тільки хай вертаються вчасно, щоб зварити, я люблю добре поїсти… Як ви гадаєте, чому чоловіки так ревнують жінок? Честь, по

чуття… Не вірте: йдеться про щось більше. Коли чоловік бачить, як до його дружини наближається хтось інший, то одразу думає: «Як це? Я добре влаштував своє життя, а ти в мене хочеш його забрати? Ні, мій любий, ні!»

Його бундючні промови, якими він хотів іншим дати зрозуміти, що він людина вчена, були тільки позою для того, щоб після повернення додому скинути піджак, розстебнути сорочку й звільнити круту селянську шию. Бухгалтер міг дати волю всім своїм інстинктам зовсім безконтрольно, міг їсти руками, чхати й говорити все, що йому слина принесе на язик. Його батько був відважний, мав сміливі думки, але1 такі, як отой Скарапек’я — без усталених поглядів, без приналежності до якоїсь партії, до всього байдужі й без претензій на те, щоб мужчина був сильний, а тим більше послідовний,— були йому куди симпатичніші. *

Він повинен одверто заявити: «Я одружуюся з синьйориною Скарапек’єю». Потім приведу її до себе, в її рожевих сукнях, з її зачіскою, з її вимовою. І навіть коли б вона не розтулила рота, всі б запитували себе: де він її викопав? І як це йому може подобатися цей кусень м’яса? А саме так воно є: я взяв її, бо мені з нею добре в ліжку. Яка безсоромність, скажуть вони. Можна заявити, що ти женишся, бо у вас спільні інтереси чи з розрахунку — такий шлюб саме для Анджелетті,— чи з капризу моди, лише одне не смієш сказати: женюся для заспокоєння жаги, статевого потягу. Він не зможе відрекомендувати її своїм батькам, своїм приятелям, нікому. Навіть Діодато, і той би зневажав його, дарма що його розуміє, співчуває йому.

Зрештою, він надумав таке: одружуся з нею, буду її таємно тримати на селі. Щоб вийти на люди — цього ніколи. Такі жінки привчені навіть до тілесних кар і не бігають у поліцію. Гарний дім, гарний сад, час од часу виїзди автомобілем. Він подбає навіть про маленьку квартирку для синьйори Аделіни і бухгалтера в віллі, щоб Івана не почувала себе дуже самотньою. Він приїде додому перед вечерею, надзвичайно збуджений. Роздягнеться, розстебне гудзики, як Скарапек’я: «А тепер іди сюди, виконуй свій обов’язок».

Івана вміє бути напрочуд покірною.

Він сказав їй про це ввечері, як тільки її побачив:

— Продається дуже гарна вілла, сто кілометрів від Рима. Великий сад — парк, розлогі магнолії аж попід вікнами.

Він описував їй віллу в Палланці. У віллі приготує він подружню опочивальню; кімнату, призначену для кохання. Тільки широке ліжко, килими, штори, дзеркала… Івана боїться, але шлюб це шлюб, треба його освятити, так велить закон. Сповідник скаже їй, що вона мусить слухатися чоловіка. Його спільниками будуть сильні світу цього, трон, заступник бога на землі. «Ваша превелебносте, я повинен вступити в свої права, я вимагаю…»

— То що, Івано, купити її? Ми оселимось там після весілля.

— Я ні,—відповіла вона рішуче.—Я люблю місто, освітлені вулиці, вітрини, парфумерію, крамниці з матерією.

— Ти зможеш приїжджати до міста, коли захочеш: я куплю тобі машину. Тобі не подобається водити машину? Звісно, червону,— додав він з посмішкою.— Або ти могла б їздити з шофером.

— О ні,— повторила Івана.— Село наганяє на мене тугу; собаче виття, сичі… Ти хочеш, щоб я здуріла?

Він узяв її в обійми і почав пестити, щоб заспокоїти. «Ну годі вже, годі»,— і водночас думав: після весілля їй доведеться робити те, що я захочу. Він роздивлявся солітер на Іваниному пальці: «Думаєш, я дав тобі його так? Ти повинна його заслужити, повинна догоджати мені. Зараз же сядь на цього стільця гола. А тепер у ліжко. Прокинься, потіш мене. І кожні дев’ять місяців дитина. До міста? А що тобі робити в місті з такою ношею? І сміятиметься, як бухгалтер. Я заберу до себе бухгалтера, найму його. Дуже він мені до вподоби, він розважає мене. А проте лиш один поліцай вміє змусити Івану до послуху. Чому?» — питав він себе, підхмелений монтеф’ясконським вином.

Тим часом Івана їла.

— Іж, серденько, їж,— заохочував її батько.— Цей синьйор справді щасливчик, що бере таку квітку, таку гарну дівчинку. Ви уявляєте, скільки ми намучилися, щоб зберегти вам її; навіть відпустки в Катанцаро доводилося не брати, бо там женихи видряпувалися аж на балкон, ми їх заставали навіть у квартирі, як тих злодіїв, правда, Івано? — Вона підтвердила з набитим ротом.— Але вам доведеться про неї добре подбати. Щоб мені не схудла, правда, моя красо? Знаєш, що я зроблю? Зніму з тебе мірку і не доведи господи, як…

— Годі-бо, тату,— сказала Івана, витираючи губи.

— Годі?.. Після цього всього, що я зробив, годі? —-І звернувся до Джуліо: — Ліки, харчі, школа, одяг, а потім — як мати вирішила, що вже пора,— посаг. А це потрібне, свята правда, бо вона гарна, не засидиться в дівках. Ми почали з ліжка.

<— Нащо це все згадувати?— сказала синьйора Аде-ліна.— Було, минуло.

— Не так воно й минуло, навпаки, воно сидить тут у мені,— заперечив чоловік, гупаючи кулаком у груди.— Все-таки посаг е, всього по дванадцять штук, щоб потім не було розмов…

— Мені байдуже до посагу,— заявив ‘Джуліо.

— Адже він наготовлений. У твоїй кімнаті, правда, Івано? — Вона одразу кивнула, ніби йшлося про когось іншого. Батько вів далі: — Найкраще, якби ми посаг забрали звідти й поклали у вас, синьйоре адвокате. А то ніколи не знати як…

— Синьйоре бухгалтере,— озвався Джуліо рішуче,— тепер я маю право щось дізнатися про цю погрозу, що з першого дня…

Але той перебив його:

— О то, то, то… Тільки цього бракувало б! Ви думайте про Івану, втішайтеся своїм щастям. Поженитеся, провітритеся… Ви довго будете у весільній подорожі?

— Не знаю: я саме думаю про круїз по Сходу.— (Він розмірковував: «У якомусь порту скажу: я сходжу з корабля, скажу, що йду трохи пройтися, і зникну, залишуся там. Ну добре, а контора, гроші? Аби хоч залишився цей йолоп Андреа… Краще зійти удвох: не хочеш трохи прогулятися по суші, кохана? А потім заведу її в лабіринт якоїсь східної портової вулички… Але на кораблі: як, ви не шукаєте своєї дружини? Нечувано. Краще вночі на палубі: Івана, глянь, он падає зірка! — і скину її за борт. Ніхто не помітить, я вдаватиму, ніби сплю на шезлонгу. Людина за бортом! Всі збігаються, я теж устаю, хто цей бідолаха? Ваша дружина. Трагічна смерть молодої в шлюбній подорожі! Чорна краватка. А в Римі буду зітхати: «Е, ви її не знали. І ви…» Срібна рамка піде по руках приятелів: у рамці довгошия блондинка») .

— Тобі не до вподоби двох-трьохмісячне плавання?

Мовчить. Мовчить і мати. Батько пояснює:

— Івана тільки-но гляне на човна, як їй уже млосно. Але мандруйте, мандруйте, скільки влізе. Тільки, коли

7 Альба де Чеспедес

вернетесь… Та цур йому, не думаймо про це. Після повернення твого тата, може, вже не буде,— сказав Скара-пек’я зламаним голосом і провадив далі, увесь червоний зі сльозами на очах:—Але про одне не забувай: не отець небесний і не твоя мати, а я, Розаріо Скарапек’я, купив тобі щастя! А за яку ціну, ти знаєш.

Івана встала, підступила звичним повільним кроком до батька і прошила його гострим поглядом.

— Мовчи, тату, зрозумів? Мовчи! — сказала вона твердо. Мати роздивлялася проти світла порожню пляшку з-під вина й хитала головою.

Джуліо підійшов до неї.

— Ви могли б мені пояснити…

Дівчина глипнула на нього, засліплена гнівом.

— Навіщо? Це родинні справи. Це наша справа. А ти як хочеш зробити мені радість, то йди додому, іди собі…

У дверях Джуліо запитав її:

— Завтра?

— Так, так, завтра…— відповіла вона роздратовано.

Вранці синьйора Аделіна подзвонила йому в контору.

— Синьйоре адвокате, це я, Аделіна,— сказала вона тоном старої служниці.— Впізнаєте мене по голосу, еге?

— Ще б пак, як ся має синьйор бухгалтер?

— Так собі. Але треба з вами поговорити, запитати вашої поради… Ви прийдете сьогодні ввечері?

— Так, а що?

— Не знаю, Івана була така дивна… Я зовсім не розумію, що в неї на думці. Так зустрінемося годиною раніше. Дякую, так? Дуже дякую.

Збентеженість матері викликала в нього непереможний страх. Вона, очевидно, квапила з весіллям. її непевний голос переконав його, що тут ішлося не про теперішнє (принаймні не тільки про теперішнє) — вона хотіла знати, чи Івана зв’язана з ним безповоротно: «Одне тіло», як чув він в одній проповіді при вінчанні.

Він одразу зателефонував до Дарії. Йому відповіли: «Адвокат Джакометті на нараді. Подзвоніть о першій». Щоразу, як він хотів зв’язатися з нею, то відчував глухе роздратування. Відповісти йому, що нема коли, було б нечемно. Навіть більше, це була б поза. «Може, жінки мають потребу показувати, які вони серйозні». Він не

міг чекати. Він мусить тут же дізнатися, чи Івана не буде й з ним дивна. Крім того, сьогодні п’ятницяі Другий день вона має прийти до нього. Він ладен буй відмовитися від зустрічі, ладен був чекати на весілля, на вівтар, на білу сукню. «Все, аби могти з нею знову зустріча* тися».

Раптом у нього ворухнулася підозра, що прохання про пораду тільки привід: Скарапек’ї збираються йому сказати: «Кінець». Вболівання, поклони, запевнення у взаємопошані, потім зачинена за ним хвіртка і він сам на віа Альпі. Не раз, ідучи від них, він зупинявся на вулиці й дивився на небо, на зорі, він знав сузір’я з дитинства. «Дійти» тепер Означало тількй добитися, щоб вона була його.

Якщо Дарію не пощастить застати, то треба порадитися з іншим адвокатом. Або краще з хіроманткою, ворожкою — хай би та вирішила його долю, долю звичайного незнайомця. А може б, ще написати в газету? Він завжди задумувався: «Хто ж це просить посередництва?» Міг би це зробити й він: «Сорокарічний, незалежний». Як це сумно: жити^для того, щоб звести все до характеристики себе цими двома словами.

За хвилину на проводі була Дарія.

— Джуліо, нарешті!

— Скільки разів я тобі дзвонив: ти або в відпустці, або працюєш.

— А що ж мені ще робити?

— Наприклад, кохатися.

Вона засміялася:

— Я й це роблю.

— Добре.— «Це ще триває. І що тут: засліплення, фізичний потяг, спорідненість душ?» — Я теж тобі набридаю: все дзвоню в тій самій справі. Так от…

— Визнання шлюбу твого приятеля недійсним?

— Ага, щоправда, йдеться про шлюб ще не взятий; а взятий він буде лише тоді, якщо його можна буде визнати недійсним.

Дарія розгубилася.

— Поясни мені. Я не розумію.

— Будь ласка: треба найшвидше довідатись, як чинити, щоб шлюб можна було визнати недійсним.

— Навіщо тоді він одружується? Дитина буде?

— Ні, вони, здається, ще й не були близькі.

— Ну й чого він тоді боїться?