— Боїться? Не боїться нічого. Він хоче ускочити, а потім вибратися з цього.

— Але навіщо?

— Просто так, з примхи.

— За такі примхи дорого платять,— зауважила Да-рія.— Він хоч багатий?

— Так, середнє.

— Закоханий?

— А, це так. Або, мабуть, ні: вона йому подобається.

— Розумію. Боюся, що це не так. Якби вона йому подобалася, то чому б він хотів її спекатися?.. На чому грунтується ця пристрасть?

Він відповів натяком:

— Хто його знає, це таємниця,— так, як Дарія йому сказала кілька років тому.

Очевидно, вона про це пам’ятала, бо вельми мудро зреагувала на його підбурювальиий тон:

— Слухай, Джуліо, твій приятель якщо не фетишист, то бовдур.

Він засміявся:

— Твоя правда..,.

— У кожному разі, мотиви для визнання шлюбу недійсним завжди ті самі: нездійснення шлюбних стосунків, примус, обопільне рішення не мати дітей, імпотенція чоловіка… Як ти мені його описуєш, по-моєму, останнє найбільше тут підходить.

— Ні, якраз ні. Зовсім навпаки, він може мати жінок скільки завгодно.

— Це ще нічого не означає. Ба навіть… Але не здається тобі, що це не тема для телефонної розмови? Ти не міг би прийти сьогодні ввечері до мене на службу?

— Я зайнятий. Завтра.

— Завтра я не можу. Не знаю, як воно виходить, але ти завжди дзвониш до мене тоді, коли я їду.

— Сьогодні ввечері ти їдеш?

— Завтра, але треба ще відсидіти нараду. Це нагально?

— Дуже. Ти не можеш це відкласти?

— Таких речей не відкладають.

— Яких?

Дарія сказала зі сміхом:

— Відпусток.

— Не дуже зручно йти у відпустку в серпні.

— Я теж так думаю, але не я вирішувала.

— Куди ти- їдеш? — Вагання по той бік. «Вони не мандрують, вони сховаються, вона піде жити до нього, зникне, вони зникнуть, це їхня риса».— Ти їдеш… на Сардінію?

Він сам уже не знав, чи поставив це запитання з хитрості, чи злості. Дарія вразилася:

— А звідки ти знаєш?

— Я знаю все.

— Все-все?

— Все, все, все. Навіть те, про кого йдеться…

Дарія щиро засміялася:

— А чому ж ти нічого не казав? Ти позбавив би нас стількох клопотів… Коли ти довідався?

— Кілька днів тому.

— Тільки?.. Ти не надто спостережливий ані добре поінформований. Або ж ми були вдвох вельми обережні.

Надзвичайно обережні, обережні далі нікуди. Він зі своїми байками про котів, літаки, запаси книжок і про смерть.

— Чому? Відколи це триває?

— Гм, таж відтоді.

— Одразу?

— Якщо я маю бути щирою, то в один час. З розривом кілька годин.

— Так це було через нього?

— І через нього. Тобі прикро?

— Чому б то мало мені бути прикро?

— Ніколи не можна знати.

— Чи не думаєш ти, що я маю якісь забобони?

— Ні, але…

— Ну, так хоч можна його сьогодні поздоровити?

— Ні, почекай. Почекай, поки він сам тобі про це скаже. Знаєш, який він…

Правду кажучи, він знав не дуже. Або принаймні лише стільки, скільки треба утвердитися в думці, що батьки й діти підтримують між собою зв’язок непрямий, формальний: сорокалітній незалежний чоловік, який має успіх у жінок, І мораліст, навіть реформатор звичаїв. Тривало це «відтоді», сказала Дарія; тобто, відколи батько питав його: «Як ся має Джакометті?» Він приїздив до Рима через неї, це ясно, і справді, ніколи леред тим він не приїздив так часто. 4

Але в ці відвідини — як і під час цього таємного перебування — він спізнав свого батька краще, ніж коли

вони мешкали цілі роки під одним дахом. Це знання він здобув тим, що вони перекинулися кількома фразами, але обидва відчули, що вони правдиві. Якби ті самі слова прозвучали вдома, то їх би заглушили інші, випадкові. Те саме траплялося в нього з жінками: від кожної з них у нього залишався спогад у вигляді кількох фраз, і часто лиш тому, що ці фрази чимось його зачепили. Йк-от Гаррієт, американка, котра приїхала до Рима лише щоб зустрітися з ним. Він виправдувався перед нею, що в нього мало для неї часу через роботу. Вона поправила його: «Ні, через телефон». Джуліо засміявся, потім усвідомив, що це справді так: у конторі він тільки й робив, що дзвонив, коли вона чекала на нього. Вона хотіла, щоб він з нею одружився, щоб вони разом поїхали в Америку і жили там на селі. «Інакше ти колись скінчиш, як старий поламаний телефон». Джуліо заперечив, що раніше доводилося переміряти ціле місто, щоб попасти на якісь збори, побалакати з клієнтом: «Тепер принаймні ми не витрачаємо часу».— «Але втрачаєте теплоту погляду, присутність людини,— сказала Гаррієт.— Теплоту людського тіла». Івана йому її повернула. Майже ніколи вона не телефонувала, вона не вміла виразити думки словами. «Так, синьйорино, зв’яжіть… Привіт, тату, як ся маєш? За останніми новинами…» Здавалось, і його батько нібито не вміє телефонувати: може, тому, що завжди дзвонив з вуличного автомата. «Джуліо, чому ти не приїдеш до мене? Я тут у парку над озером».— «Оце придумав! Залицяєшся до гувернанток?» — «До кого?.. Нічого не чути».— «До гувернанток».— «Гувернанток? Яких?» — «Ну гаразд. їду». Батько пояснив йому, що любить ходити по парку, бо там немає машин, а крім того, там високі залізні грати: «Я найкраще почуваю себе в затишному куточку, де можна зосередитися. В своєму кабінеті я читаю, працюю,— і скажу тобі відверто — я люблю переставляти книжки, підстругувати олівці. Мене радує запах паперу, гумки, чорнила. Кажуть, що справжнє знаряддя править лише для єдиної мети, для якої його й вигадано. Моя мета, очевидно, роздуми». Потім він запитав у Джуліо, як йому працюється: «О, чудово»,— відповів він задоволено, бо батько завжди заробляв дуже мало або нічого. «Тепер я став юрисконсультантом ще й фірми Бальді».— «До лиха!.. Та там же всі фашисти».— «Всюди самі фашисти, тату…» — «Це теж правда: тільки раніше вони мали

членські квитки… Але, пробач, хіба ти не позивався з ними, коли я був тут востаннє, за того Аматі? Симпатичний той Аматі: підемо до нього, він поставить нам якісь платівки…» — «Так, був симпатичний».— «Чому був? Хіба він помер?». — «Щ. Збанкрутував».— «А ти перейшов до його ворогів? Це, мені здається, не дуже чесно…» — «Хоч би й так, тату, ти завжди все міряєш старими мірками… Втім, це сталося уже після банкрутства Аматі». А проте це сталося одночасово, саме так, як його батько й Дарія вчинили з ним, не раніше й не пізніше. «Дайте мені Цюріх, синьйорино, той самий номер, як завжди. І підженіть Женеву». На думку Дарії, не було тверезої надії добитися визнання шлюбу недійсним. Якщо він хоче її здихатися, то може натішитися досхочу, але не позбавляти її незайманості. Скільки часу він утримуватиметься від спокуси довести справу до кінця? Краще одружитися, а потім*, переситившись нею, покинути: ніхто його не змусить залишитися з нею.

Він усвідомив, що зовсім забув про найпростіше розв’язання: настільки був призвичаєний обходити закон, що йому й на думку не спало скористатися з нього — розлучення за згодою обох сторін. Він охоче візьме вину на себе, заплатить. Івана повернеться до батьків, а він матиме змогу вряди-годи її відвідувати: вона благочестива, священик порадить, щоб вона з ним зустрічалася, щоб згоджувалася на все, чого він хотітиме, в надії, що він повернеться. «Може, ви продиктуєте до кінця того листа, синьйоре адвокате?» — «Гаразд, зробимо й цс».

Він аж об поли вдарив — яке просте розв’язання: хто знає, чому він думав про визнання шлюбу недійсним, якщо досить було просто піти з дому, тоді навіть законне розлучення зайве. Але він усвідомлював, що думає про це лиш тому, що цей шлюб неможливий, навіть таємний. Коли б Івана жила з ним, то втратила б усі свої чари. Вона повинна залишатися однією з пригод його буйної нічної фантазії: як жінки, за якими він ходив, коли був хлопцем, у тому самому кварталі, де він зустрів її. Вони мешкали тоді на віа Аллегрі, на перехресті з віа По. Ввечері густа юрба продавщиць, службовок валила з кінцевої зупинки трамваїв та з автобусів на площі Ф’юме через віа Бергамо і віа Ніцца до багатоквартирних будинків на віа Алессандрія, на площу Прінчіпе ді Наполі в гнильному запахові базару, що відбувався тут щоранку. Там мешкала жінка, яка дала йому ляпаса. Довгий

час він крутився в тих околицях, сподіваючись зустріти її й умовити піти з ним, а потім здерти з неї одяг і відшмагати без жалю, щоб помститися. Вона єдина відштовхнула його: щось у ньому непереможно діяло на жінок — певність, що він не зрадить таємниці. Він не знав і не хотів знати їхніх імен, він чув, як вони прискорено дихали, бурмочучи: «Що ви робите? Ви збожеволіли!» Вони так і залишалися незнайомі між собою й щасливі в шаленстві жаги, забуваючи про небезпеку. Вони не нашіптували йому дурних любовних заклинань і їм не доводилося вигадувати слів, породжених п’янкіс-тю насолоди. Цей високий гарний хлопець був подарунком у їхньому житті: вони оберталися, щоб його відштовхнути, але, побачивши його, ловили ротом повітря і в думці питали себе, чим вони могли його привабити, скромно одягнуті і втомлені. Може, в їхніх обличчях ще залишалося щось дівоче з їхньої молодості? Але Джуліо не дивився на їхні обличчя: його чарувало їхнє тіло, їхні круті стегна, ледача розпусна хода римлянок. Сьогодні йому хотілося б знати, чи ще й тепер, уже дружини, чудові господині, матері, побожні жінки, вони пам’ятають того свавільного хлопця, який одного вечора йшов за ними по темних сходах і заволодів ними. Може, він ще жив у їхній пам’яті, може, зринав у їхніх сповідях, коли вони просили бога розгрішення й уявляли його гвалтівником, якому вони не могли опиратися.

Зайшов АнДреа, готовий до від’їзду: в світлому одягові, в блакитній сорочці аіташ він виглядав зовсім молодо, адже йому було лише тридцять три роки. Джуліо сказав:

— Сьогодні був страшний день.

— З дев’ятої телефони, потім пошта, не знаю, як ми витримуємо в таку спеку,— додала секретарка і залишила їх самих.

— Я питав себе, що ти подумав,— сказав Андреа. (Він думав про Івану: про скору зустріч, про весілля. «А що, коли б ми зробили це четвертого жовтня? У день святого Франческа, заступника італійців»,— запропонує бухгалтер, а він скаже: «Тоді ми поберемося в Ассізі, це буде краще, тим більше, що я не думаю повідомляти батька, бо він тяжко захворів на серце…» Мати погодиться: «В Ассізі стільки одружуються, а потім вертаються з фотографіями»).— Слухай, Джуліо,— почав Андреа.— Я хотів би тобі пояснити, чому я не відкрився

тобі одразу: може, ти думаєш, що я був лицемірний, нещирий у ці роки…

— Де ж пак, така доля деспотів: якщо їх не вбивають, вони залишаються самі, зраджені… Коли ти хочеш від мене піти…

— Ні, я про інше…

— Про що?

— Як же? Хіба Дарія тобі не говорила про мене?

— Ні.

— Вона дзвонила до мене і казала, що…

Тріщить телефон: «Женева, синьйоре адвокате»,

і Джуліо прикрив трубку: «Мабуть, забула. Почекай». («Cher confrere, je suis heureux de vous dire…»)1 Андреа чекав, але розмова затяглася, і він з піднятою на прощання рукою пішов. Коли Джуліо скінчив, то попросив по комутатору:

— Покличте до мене адвоката Анджелетті.

— Він уже вийшов. Передає вам привіт: не міг чекати, спізнився б на літак.

— Ну то щасливої дороги… І вже ні з ким мене не з’єднуйте, синьйорино. Кажіть — я пішов, умер!..

Він поклав трубку і спер голову на долоні: вічно він телефонує, «старий поламаний телефон». Хто це йому сказав? Гаррієт. Він потребував Івани, це була єдина жива душа, з якою він зіткнувся за цілий день. Чому тільки вона була «дивна»? Цей поліцай уже щось накоїв, зрештою, він був цілком певний, що попереднього вечора за ним стежили. Біла «шістсотка», дуже пошарпана, стояла на віа Альпі: єдина на порожній вулиці. Двоє, як звичайно. Він ніколи не бачив їх в обличчя, він упізнавав їх по тому, як вони ведуть машину, швидко, різко. «Синьйоре докторе Скарапек’я, благаю вас, чим я ще не догодив? Обручка, весілля, Ассізі… Вибачте моє зухвальство, лихі наміри…» Знову телефон.

— Синьйорино, ви що, не розумієте по-нашому? Я сказав вам…

— Дзвонить батько.

Тепер, мабуть, почне мені пояснювати, буде розводитися, що через неї, через Джакометті, він змінив погляд на багато речей, що тут ідеться про духовну спорідне

1 Любий побратиме, радий вам сказати (франц.).

ність, а може, про її гарні ноги, тату? — але він ні про що не захоче слухати.

— Гаразд, давайте його,— сказав він примирливо.

Як звичайно, довкола стояв галас, батькові доводилося кричати:

— Алло, Джуліо! Послухай, цієї ночі я багато передумав, навіть написав статтю… Я хотів тобі сказати, що не злий учинок нам приносить щастя, а провина. Розумієш? Провина.

— Так, розумію.

— Ось прочитай мою статтю в «Ведмедиці» наступного тижня…

— Добре, прочитаю.

— А крім того, я хотів тобі сказати, що я їду.

— Може, відвезти тебе в аеропорт?

— Ні, дякую, я їду поїздом і вже на станції. Точніше ми на станції. Алло, Джуліо, розумієш? Хай це вже буде моя провина, але coute que coute 1 я забираю її з собою. Знаєш кого, еге? — і сміх, гуркіт прибулого поїзда.— Барберіну!.. Вона тут, у кошику біля мене, кланяється тобі… Прощай, Джуліо, приїжджай скоріше, чуєш? А тепер мені доведеться добре посушити голову, що сказати мамі! Знаєш, що буде, коли вона побачить мене з кицькою? — Вони засміялись обидва, потім батько сказав:

— Бувай, а то ще спізнюся на поїзд.— І Джуліо уявив собі, як батько біжить з кошиком під навісом перону.

Увечері, відчиняючи йому двері, синьйора Аделіна сказала, що чоловік удома, але не зважується показуватися на очі, бо соромиться розповісти майбутньому зятеві про деякі справи.

— Він подумає, в яку родину я тільки попав. Я сказала йому, що нашу родину знають усі в Катанцаро і що через ті гроші не…