— Скільки? — сказав Джуліо, дорікаючи собі, що не захопив з собою чекової книжечки.

— Ні, так одразу не знаю скільки. Я записала все точно в зошит, але, боронь боже, ніяких грошей ми од вас не хочемо, тільки поради, поки ще не пізно; потім

1 Хай би там що (франц.)

уже, як почнуть роздзвонювати в газетах, ви знаєте, як воно буває, синьйоре адвокате, такі речі прочитають усі, ще й порірять, що їхній приятель, про якого вони думали, що він має машину, який здавався їм взірцем інтелігенігності, просто крав. А в нас ніколи й на думці не було красти.

Синьйора Аделіна виглядала, як завжди: може, трохи непевніша, блідіша. Зате бухгалтер уже не був тим, яким він пізнав його першого вечора,— самовпевненим, нахабним.

— А ти що тут робиш? — дорікнула йому дружина.— Іди назад до постелі. З синьйором адвокатом я побалакаю сама.

— Передусім я хотів би сказати, що це не моя вина, я грошей не брав, брала їх ти.

— Я?! Пресвята богородице, при чому тут я? Що я могла вдіяти? Вони поклали їх там на столику, я їм знов повторила, що нічого не можна зробити, хай вони заберуть їх назад, але вони поклали їх сюди, точно на цьому місці, бачите, синьйоре адвокате? — І вона вдарила рукою об стіл.

— Це твоя вина, ти не повинна була їх залишати там, на видноті, треба було їх сховати, покласти др кишені чи, може, викинути, спалити… Що-небудь. Але ти поробила з них купки: «Це для бакалійника, це для страхування, це майже на чотири чергові внески за телевізор, а ще різник, він погрожує подати в суд, і твій годинник у ломбарді, ми не встигнемо викупити…» Так чи ні?

Джуліо подумав, що замість цього патякання краще б вони одразу назвали суму. І рахував у думках: триста тисяч, може, мільйон. Скарапек’я провадив далі:

— Бо я хочу вам пояснити одну річ, синьйоре адвокате, а ви повинні розтлумачити це у відповідному місці, але це потрібно, хай усі знають, яке життя в людини, коли виходить платня. Тепер у моді обнародувати бюджет. Так от, подивимось, як виглядає бюджет родини службовця. Чотири статті: квартира, їжа, одежа, розваги. Звучить непогано. Коли платню поділити на ці чотири статті, то можна іти собі спокійно на прогулянку із зайвими грошима в кишені й міркувати, що на них купити. Кому краще, ніж нам?.. А їх би треба посадити за ошуканство! Вони пишуть, що італійці мають високий життєвий рівень, у кожній родині пральна машина, програвач,

телевізор тощо, але ж нікому це держава не подарувала — так як, наприклад, не подарувала й меблів для молодят,— вони повинні сказати, що стаття номер один для всіх службовців: можливість узяти товари на виплат. І це найважливіше. Це добро й одночасно зло: з одного боку допомога, а з другого боку страх, коли наближається термін у календарі. А є ще й інша стаття — ми чуємо її щоразу, коли повертаємося додому: вже вийшло з ладу те й те, черевики подерлись, поламався кран… І навіть коли якимось чудом одного дня нічого не псується, людину огортає ляк: як це, що сталося? Одне слово, я хотів сказати, що в житті людини — навіть такої нікчемної людини, як службовець, бувають небуденні дні, весілля, іменини, подарунок, смерть, а в платні цього зовсім не передбачено. Сказати правду, поки платню донесеш додому, то вже по ній: скільки вона утримується, скажи, Аделіно? Годину? Дві? Тільки торкнешся грошей, тільки усвідомиш, що є не тільки розстрочка й гросбух, де продавець записує дебет і кредит: є ще й хвиля, коли ця недосяжна, недоступна річ — готівка — прийде, на мить тобі покажеться, але перш ніж зникнути, залишить тобі надію, що вона знов повернеться, що так само, як сталося це чудо, можуть статися й інші подібні чудеса. У тій чудовій дутій статистиці бракує статті «лото», «лотерея», «тоталізатор», але ті, кого виловлюють з річки або знаходять повішеними у вбиральні, завжди мають у кишені старий купон чи лотерейний білет, я вже не кажу про статтю «бажання», бо це зовсім заборонено — навіть кримінально карано,— це безглузда претензія, ба навіть розкіш, скажімо, краватка, або, про що я вже так давно мріяв, пісковий годинник з рожевим піском, що поволі сиплеться… чи бажання жінок: сукня, пара блискучих сережок… Неможливо. У наших кишенях, окрім проїзного квитка, є кілька монет на каву і на кекс. А я чув у барі кооперативу розмови: бачте, ці службовці купують собі навіть кекс… Отак-от, синьйоре адвокате…

— Заспокойся, тобі це шкодить…

— Тепер ви уже уявляєте, що означає для такої людини, як я, побачити на столі пачку новісіньких чистеньких банкнотів? Тому я сказав, що Аделіна не повинна була цього робити. Не треба було казати, хай їх тут залишають, адже тоді чекай, що один із цих ділків з’явиться якогось дня у дверях — ви не знаєте, які обличчя в судових виконавців, коли вони говорять: позов, конфі

скація майна, виселення, якщо не виплачуєте грошей негайно. Отож мені б хотілося піти і сказати, шановний синьйоре міністре, що ви зробили б на моєму місці? Ми дуже добре знаємо, що ви чините так, як і всі. Ми бачимо, що робиться, читаємо про це, але міністра не вільно торкатися, не вільно дати йому по шапці, адже за ним партія, держава, промисловість, а Скарапек’ї чого б не можна? В інтересах стану службовців? То й що? І кого там обходить стан службовців? Ніхто цього не помітить, як Скарапек’ї дадуть по шапці. Тому одного чудового ранку приходять двоє синьйорів і забирають його. Побачить усе Ієрихонська Труба, і за годину про це знатиме цілий будинок, але що кому до того? Цей будинок порожнє місце, його нема, він є тільки в податкових реєстрах.— Бухгалтер снував по кімнаті, витираючи піт хусточкою.— Тим більше, що, як на них, було б дуже легко попросити Рафаеле про послугу. Але як я міг про це попросити?

— З його характером не дуже б нам пощастило,— сказала дружина.

— З другого боку, гроші, залишені нам, ми швидко розтринькали, і тому я сказав їм: не турбуйтеся, я виконаю ваше бажання. На лихо, це влаштувалося само собою. Завжди буває так, коли через помилку справи вирішуються самі, без усякого сприяння… І тоді всі кинулися дякувати, кланятися, за дві години всі до мене змінилися, навіть швейцари; дали мені ключ від ліфта, від туалету…— Він сумно хитав головою.— І тоді я почав собі міркувати: як важко це здобути працею і як легко єдиним поштовхом ліктя, підморгуванням, жестом, що говорить: «Не турбуйтеся, я це залагоджу». Нічого більше. Але всі знають, що колеса треба мастити, отож мастять, щоб тільки крутилися. Ось так комедія тривала. Я мав би сказати одразу: «Нічого не можу зробити». І це таки правда, але коли про тебе слава, що ти стикаєшся з кимось впливовим, тобі не дають і слова мовити, сунуть гроші в руку, примітивно, як це зробили ті, або з певним тактом: «Ви любите швейцарські сигари? Я приніс вам пачку: фірмові. Але куріть їх удома на здоров’я. Пачка гарно запечатана, а в ній…

— Це вже небезпечно,— зауважив Джуліо.— Ви могли б ними почастувати когось іншого і…

— Та ні, бо при цьому на тебе дивляться значущим поглядом. Усе розігрується поглядами, мигами, щоб

можна було при потребі сказати: «Моя хата скраю, нічого не знаю» — або кинути іншу фразу: «Коли ми були малі, я і брат Рафаеле…» Але боронь боже, навіть заїкнутися про сьогоднішні взаємини, жодної нескромності, нічого: спогади. А вони: «Як так? Ви брат Рафаеле Ска-рапек’ї?» — «Авжеж, а що?» Все відбувалося без слів. Той запитував: «Скільки?» — й показував пальцями, це міг бути навіть тик, правда? Ех, синьйоре адвокате, скільки грошей можна заробляти в нашій країні на мигах… Зрештою, між тобою і тим, хто дає гроші, встановлюється майже любов, фізична близькість, як із жінкою. Але жінка це ти, а той, хто дає тобі, дає радість більшу, ніж близькість з жінкою, бо це кінець кінцем триває десь із три хвилини. А врешті-решт: чого, власне, вони від мене хотіли? Щоб я був нечесний. А тепер хочуть мене видати. Зате, коли б усе пішло так, як вони собі планували, то сказали б: «Б£аво, Розаріо, ти мастак!»

— І як це все скінчилося?

— Так, як мало скінчитися: коли войи відкрили, що Рафаеле Скарапек’я не…

— …не в курсі, нічого не знає, нічого не обіцяв,— хитро втрутилася синьйора Аделіна,— і, отже, ніколи нічого не зробить, то вони прийшли й сказали: «Верни гроші або подаємо до суду за несплату скількись там тисяч боргу!»

Зайшла Івана з ключем у руці і вже з порога підозріло подивилася на них.

— Що ви робите? А ти, чому ти вже тут? — запитала вона Джуліо, потім грізно підійшла до матері.— Що ви йому сказали? Про що його питали?

— Ні про що,— сказав батько.— Я ніколи нікого ні про що не питав. Я тільки сказав їм: «Моя дочка виходить заміж, не губіть мене напередодні весілля. Якщо це попаде в газети, то як ми виглядатимемо в очах молодого, який ні про що не знає, та перед його батьками? Не псуйте єдиної незвичайної і цього разу щасливої події в житті нещасливця…» А тим часом…

— А тим часом, любий синьйоре бухгалтере, треба негайно ліквідувати ці борги. Я сам про це подбаю* думаю, що карати тут треба інших, а не вас.

-— Це не так просто,— засумнівався бухгалтер.

Всюди запанувала тиша, бо Рим ніби вимер, поїхав увесь чиновницький люд, обтяжений новими розстрочками, квапливо підписаними борговими зобов’язаннями, черговою заставою в ломбарді, і вулиці стали порожні, і петуньї мали ще солодший запах: запах цу,кру, пудри, запах старосвітських жінок. Вони були удвох у садку, і Джуліо сказав: «Ходім пройдемося вулицею» — але вона не хотіла. Джуліо відчував, що цього вечора міг би все собі дозволити і з дому ніхто б і не озвався; навіть материн тон, яким вона сказала Івані, поправляючи їй сукню, ніби перебивала постіль: «Ідіть трохи на повітря», означав: «Тільки її ми й можемо дати тобі за все». І це була чудова річ, найсолодша з усіх. Джуліо тепер бачив, що нічого іншого в них і нема, але те, що їм залишалося, було, проте, найліпше, що бог створив чи що з’явилося на землі.

Тому сьогодні ввечері йому ніяк не хотілося користа-тися з цього нового права, хоч він і усвідомлював, що має його: як той, хто після голодування поволі смакує їжу, бо певність, що він насититься, йому приємніша, ніж сама страва.

— Ви повинні були мені все одразу сказати. Твоєму батькові не довелося б стільки мучитися.

Вона зауважила:

— Ти добрий. У житті це не окупається.

— А ти хіба недобра?

— Я? Ні. Я вже досить довго живу, щоб не знати, що про того, кого хочуть знищити, кажуть: «Він добрий».

— А дядько недобрий? — запитав Джуліо.

— Думаєш, що він міг би скочити так високо? На такій посаді треба незламну людину.

— Тобі більше подобаються такі незламні, признайся.

Вона знизала плечима.

— Важко сказати. Кожен такий, який є, і пробувати змінити його — тільки час гаяти.

Джуліо припадає до неї, як здиблений молодий кінь, і все питає:

— Тобі не подобається?

— Ні. Може, тому, що я ще мала. Мама каже, що жінка міняється, коли народить.

Він сказав, що їй не обов’язково «це» має подобатися, що чоловік дорожить, якщо «це» з любов’ю переносять, що вони тут напевне знайдуть спільну мову, бо «це» найважливіше і він не сумнівається, що з них вийде зразкове подружжя. Він почував якесь піднесення: в перші дні, коли він приходив, то боявся, що бухгалтер буде непідкупний як батько, хай навіть з інших міркувань, з вродженого страху, як би його не одурили, типового для людей низів, зі страху перед Ієрихонською Трубою, чи, може, перед пеклом. Непідкупність була йому огидна: огидна форма нарцісизму К Одначе тепер він знав, що це не так: його позиція була дуже переконлива — все можна купити; це тільки питання техніки, і виявилося, що його техніка була з самого початку слушна, бо чоловіка можна запитати: «Скільки»? — навіть жінку, але батька не можна запитати: «Скільки?» — за дочку. Треба лише обачно поводитись, як це робив він, і, звісно, за невеликі гроші і терплячість він купив цілу родину. Тепер він марив про шлюбну подорож, довгу, гарячу: для цього вони могли поїхати влітку до Тунісу чи Марокко, найняти собі там бунгало, де прислужують лише маленькі хлопчики, в’юнкі, мов ящірки. «Ходи сюди гола, ніхто тебе не побачить,— скаже він Івані.— Але остерігайся, на землі багато колючок від кактусів, краще взуйся»,— і вона послухається, як завжди, і дасть йому змогу переконатися, наскільки корисніша її відданість, що полягає в мовчанці, веленій церквою, ніж згода, яка грунтується на розумовому доказі. Жінок треба залишати в невіданні — щоб тримати їх у шорах, ми накинули їм свою волю — так, як підлеглих; інакше вони мріятимуть про щось небуденне, освіту чи бунт. Навіть його батько визнав свою поразку і дійшов висновку, що тільки власне діло має ціну, а єдине справжнє діло — це перелити всю свою силу в лоно молодої жінки з важкими крутими стегнами.

Треба справді мати властивий лікарям цинізм, щоб хтось такий, як Уго, думав, що дитина — це добровільна втеча чоловіка від слави. Уго, мабуть, точить підозра, що його діти не від нього (подейкували, ніби дружина його зраджує), бо нічого так не радує чоловіка, як бачити 1

1 Нарціси з м (міфол.) — закоханість в себе. За давньогрецьким міфом Нарціс був такий гарний, що закохався в своє відображення у воді і помер з туги за собою.

дедалі кругліший живіт своєї дружини. Як це влучно сказав Скарапек’я.

— Я Дуже зрадів твоїй відповіді на запитання, чи ти б хотіла мати дітей,— сказав він Івані.— Я хотів тебе випробувати; я сказав тобі, що ти можеш при пологах навіть померти. Така, власне, повинна бути жінка, як земля, що покірно чекає засіву, і тоді чоловік готовий виконати найменшу її забаганку. Адже справді я б тобі і неба прихилив. Я знов почну працювати, як негр, бо до цього думав: навіщо? Але тепер я маю мету — ти ця мета, моя лялечко, моя красо, моя дружино, і четвертого жовтня я поведу тебе до святого Франческа й надіну обручку на палець; а коли ми залишимося самі, через дві години щось буде, буде в цьому гарному животику, а як тільки з нього це вийде, я дам тобі трохи відпочити, а потім — бабах!—друге. Ти згодна, еге ж? — Вона знизала плечима, ніби хотіла сказати: «Якщо це тобі так подобається». Яке щастя мати таку дружину! — Я подарую тобі гарні халати з рожевими перами й такі самі капці; потім дам тобі гроші, і ти підеш сама до парфумерії, вибереш все, що завгодно.

Після повернення з весільної подорожі він зможе сказати, що продав старий дім, щоб вибудувати віллу на віа Апія чи на віа Кассія, а поки він житиме в готелі, а Івана в матері, оскільки мати завжди при дочці, коли та вагітна й має родити; це буде неважко, щоб їй якийсь лікар — наприклад, Уго — порадив бути краще вдома під чиєюсь опікою, мало чого може статися, а бухгалтерові він знайде місце на якомусь більшому підприємстві, бо той, хто вміє вибивати гроші підморгуванням, жестом, не пропаде в житті, і його не варто випускати з рук. Єдиний тягар у родині — це батько Джуліо, але тепер уже він на добрій дорозі.

— Завтра десяте серпня, святого Лаврентія,— сказала їМна, дивлячись у небо.— Завтра ввечері падатимуть зорі, хто їх побачить і загадає щось, то це напевне здійсниться.

— А ти що загадаєш?

— Я загадаю, щоб наша завтрашня зустріч пройшла добре, бо від цього залежить наше майбутнє.

Джуліо сказав, що йому нема чого загадувати, коли побачить падучу зірку: він найщасливіша людина під сонцем. Відколи вони познайомилися, він мав багато прикрощів, пережив чимало страху; а проте, хоч вони

8 Альба де Чеспедес

поводилися між собою як старосвітські наречені, він завжди був їй вірний.

— Але того вечора, коли твій батько вигнав мене і сказав, що я ошуканець, я подався до своєї давньої приятельки і від злості переночував у неї. Тобі прикро?

Вона скривилась й відповіла, що всі чоловіки з пошани до нареченої ходять переказитися деінде. Він був стомлений і знеможений палкими видіннями; образ Іва-ни-невільниці витісняв образ Івани королеви-дружини, що чекала на нього в його темній кімнаті. Тому він сказав, що вже пора на боковеньку: треба зібратися з силами на завтра, бо це буде велике свято.

Джуліо стояв на східці нижче, ніж вона, і коли її обняв, то на мить схилився головою на її груди, одурманений солодким ароматом її шкіри. Івана провела його до хвіртки й покликала його: «Джуліо!» Вона закинула йому руки за шию, підставила губи, вперше заохочуючи його до поцілунку, і Джуліо ніби розтанув на її теплих, повних вустах. Нарешті вона відірвалася від нього, як покаянна грішниця, погладила його рукою по обличчю, прощаючись довгим смутним поглядом. «Бувай»,— сказала вона і поволі, з похнюпленою головою, рушила до сходів. Джуліо дивився їй услід, поки вона зачинила двері. Він вийшов на вулицю з таким враженням, ніби піднімається на великій хмарі. Він поїхав по віа Альпі й вів машину з таким мужнім завзяттям, яке — за словами Скарапек’ї — всім тим, хто став мужчиною вже після падіння старого режиму, зовсім невідоме.

Години, що відділяли його від зустрічі з Іваною, минули як у чаду. В суботу вранці в конторі він сидів з порожньою головою. Дорогою додому він обійшов кілька квіткових крамничок, шукаючи білих квітів, але скрізь траплялися лише квіти з міцним п’янким запахом — лілеї, гіацинти, туберози, добре, що вікна були відчинені. Діодато, відколи йому відкрився, був нестерпний; того дня, допомагаючи йому розставити квіти в вазонах, він патякав, що Серджо не такий уже злий, бо любить природу, і коли вони їздили на прогулянку, збирав стокротки. Джуліо сказав йому, що о пів на п’яту Діодато доведеться піти з дому і раніше дев’ятої не вертатися; у відповідь той почав благати, щоб він дозволив йому

залишитися потемки в своїй кімнаті, біля телефону: Серджо в суботу завжди потрібні гроші і він, напевне, подзвонить; проте в призначену годину Діодато мусив усе-таки зникнути.

Джуліо був вкрай знервований. Він усе визирав у вікно, сподіваючись от-от побачити її прихід. По якомусь часі зупинилося таксі, висадилося двоє дівчат, яскраво вбраних; а тепер зі спортивного автомобіля вилізло ще одне дівча в рожевих штанях і півчобітках. Він зрадів, думаючи, що як хтось тут чатує, то це зіб’є його з пан-телику. Уже кілька хвилин поблизу вештався карабінер, не спускаючи очей з під’їзду: але Джуліо був певен,, що це чистий збіг, тим більше, що карабінер не виглядав як на службі. А коли він за хвилю знов визирнув надвір, той і справді вже там не стояв. Затріщав дзвінок на дверях; Джуліо вже не тямив себе від хвилювання, голова йому йшла обертом.

Це була Івана, а з нею швейцар.

— Слухай, Джуліо,— сказала вона.— Я не мала грошей і попросила швейцара заплатити за таксі, але в нього нема дрібних. Дай йому, будь ласка, тисячу лір.

Джуліо сягнув до кишені й дістав п’ятитисячну банкноту.

— Візьми собі решту, Ерцесто,— він вийшов з ним за двері й попросив його: — Якщо хтось тебе запитає, куди пішла ця синьйорина, скажи…