— Поверхом нижче, там якесь свято доброчесного товариства,— сказав Ернесто і по-змовницькому підморгнув.

Івана стояла на терасі й роззиралася довкола цілком невимушено. Зате Джуліо — чи то від довгого чекання, чи тому, що при Ернесто він не міг одразу її обійняти — волів би, щоб Івана взагалі не приходила. Він не знав, що їй сказати, майже не впізнавав її. «Що за фантазія!» — казав він собі, вважаючи, що якесь нейтральне місце, готель чи навіть і його контора були б зручніші для цієї зустрічі, такої незвичайної проти всіх інших. Одначе він намагався приховати власну стурбованість.

— Так що? Тобі подобається квартира?

— Тераса гарна, та й квартира нічого собі; ось тільки забагато тут меблів, забагато всякого мотлоху. Хтозна-скільки часу треба, щоб повитирати тут порох?

Він признався зі сміхом, що про це ніколи не думав. У маленьких кімнатах з низькою стелею Івана виглядала

ще повнішою, а контраст між її одягом без смаку і обстановкою просто бив у ВІЧІ. КрІіМ того, Джуліо, коли був у Скарапек’їв, цілком інакше говорив, навіть завжди вдавався до вульгарності, а тут це йому ніяк не щастило. Бо тільки-но Івана розтулила рота, її римська вимова, типова для дрібної буржуазії, почала його дратувати.

— Сідай,— сказав він.— Я принесу тобі якогось прохолодного напою.

Проте Івана з цікавістю пішла за ним. Було дуже гаряче, і протилежні будинки відкидали просто сюди сліпуче біле світло. Джуліо подумав, що дуже нерозумно було призначати зустріч на таку годину, але не він тут вирішував. У кухні було приємніше, вона була обладнана на англійський зразок у стилі паб з дерев’яними панелями; вона коштувала йому великих грошей, і її знімки подавались у численних рекламних журналах.

— Яка огидна кухня! — гукнула Івана й додала: — Що, твій служник чужоземець? — Джуліо відповів, що Діодато з Орте.— Ну, то чому тоді на всіх банках написи по-англійському? — Він знов засміявся, подаючи їй оранжад, але ніяк не міг отямитися.

— Виходить, ця квартира тобі не до смаку… Знайдемо іншу.

— Не те щоб вона була погана: вона незручна. І чому тут самі картини з кораблями? В тебе якийсь родич морський офіцер?

— Ні,— сказав Джуліо.— Це мотиви для холостяцьких квартир.

— Он що, я не знала.

У спальні переважали мисливські теми. Він був певний, що Івані вони не сподобаються. Одначе, хоч і йому вони вже набридли, її зауваження його дратували. «Тепер ми почуємо якусь нову нісенітницю»,— подумав він, побачивши, що вона зупинилася перед комодом в стилі ампір, найкращим виробом у цілій квартирі.

— Оце так-так, це вже меблі,— сказала вона.— Решта — не гнівайся — нагадує мені вітрину з різдвяними подарунками.

Джуліо довелося визнати, що простий люд, хоч не-освічений, має свою власну мудрість, якийсь нюх і що Івана недурна; але відчував, що між ними нездоланна 1

1 Шинок (англ.).

відстань, і його пойняла тута за садом на віа Альпі: за тією приміською атмосферою, стародавньою і вже майже всюди безповоротно втраченою. Нема чого думати про обмін квартири: що б у ній Скарапек’ї робили? Хоч вій би охоче ними помилувався: синьйорою Аделіною на кухні в стилі паб, а бухгалтером у його ліжку, оточеному блискучими латунними мисливськими трофеями. Він спустив жалюзі, запалив настільну лампу; сутінки створили інтимнішу обстановку, кращий настрій.

— Ти вже переконалася, що на тебе в моїй квартирі ніякий гвалтівник не напав? — запитав він її ніжно.— Але роздягнися вже зараз, тобі не буде так жарко. Ти носиш корсет?

— Без нього я ні на крок. У таку спеку це просто мука,— зітхнула вона, сідаючи на краєчку крісла.— А надто, як я тяжка. Це дуже прикро, хоч я тільки на другому місяці.

Джуліо подумав, що йому почулося.

— Вибач, що ти сказала?

— Я сказала, що в корсеті мені неприємно, бо я на другому місяці вагітності.

— Ти жартуєш, еге ж?

— Ні, думаю, це серйозно..

— Ну добре… Чудово…— Це викликало в нього подив, чудування, і з нього злетіла вся млявість, ніяковість.

— А можна знати — з ким?

— Як то з ким? — повторила Івана, дістаючи із сумки хусточку, щоб витерти піт з обличчя,— з тобою.

— Зі мною? — перепитав Джуліо. Він був блідий як смерть.— Та ну?

— Слухай, Джуліо,— сказала вона роздратовано.— Якщо це тобі не подобається, то це інша річ. Але такі запитання недоречні. А хто ж би це мав бути? Ні з ким іншим я не зустрічалася. Коли я приходжу до школи, синьйора дзвонить до мами: «Івана вже прийшла». А після курсів: «Івана виходить…» Я не можу кроку ступити. Я певна, що дядько знає точно до Години і до хвилини, коли я була з тобою сама того вечора в машині і навіть сьогодні, тут. Я не хотіла тобі казати, але внизу в під’їзді стоїть карабінер як укопаний і хоч би тобі ворухнувся. А ти мене питаєш, від кого це! Ні, ти таки дивак!

— Побачимо,— сказав він, намагаючись заспокоїтися.

Цілком можливо, що дівча в своїй наївності навіть не знає, як робляться діти. Мати часто розповідала про якусь тітку, переконану, що вона завагітніла, бо її поцілував один чоловік; а все тому, що в якійсь баєчці для цнотливих дівчат вона вичитала таке: чоловік цілує дружину—і після дев’яти місяців у них народжується дитина.

— Іди сюди, моя красо,— промовив вій, майже розчулений.— Я переконаний, що ти сама не знаєш,> що говориш. Як, по-твоєму, виходить, що жінка вагітніє?

— Слухай, Джуліо, чи ти вважаєш мене за якусь ненормальну? Я.к можу я не знати? Я вже на другому місяці,— твердила Івана.— А перш ніж заявити про це тобі, я хотіла набути певності, тому я пройшла лабораторний аналіз… знаєш, це дослід на кроликах. І ось диви,— вона подала йому папірця, де було написано: «Синьйорина Івана Броджіні, уроджена Скарапек’я. Біологічна реакціяша вагітність: позитивна».

— Слухай, Івано, що це за гру ти затіяла,— зірвався він на рівні.— Мені не віриться, щоб ти була така дволика. Скажи мені, коли ж це, по-твоєму, сталося?

— Не знаю,— відповіла вона невинно.^ Я іноді буваю в несамовитому стані, я говорила тобі вже про це, навіть лікар мені це підтвердив. Я й сама питала себе в думці: коли? Я довго міркувала, прикидала й дійшла висновку, що це могло статися того вечора, коли прийшли оті з кооперативу і мама зачинила нас у коморі.

— Що ти розказуєш? Ми були там десять хвилин…— Вона змахнула рукою, ніби хотіла показати, що цього досить.— Не думай, що я зловлюся, зрозуміло?

— А певно, це було тоді,— правила своєї Івана,— і я скажу тобі чому. Щоб ти знав, ці провали пам’яті, так звана амнезія, я маю відтоді, як ще дитиною страшенно перелякалася: це написали навіть у лікарській посвідці. Я була в одної родички, а її чоловік був великий шуткар; було літо, спека, як сьогодні, ми гралися, вже не пам’ятаю в що, а він мені сказав: ти виграла, і за це я покажу тобі щось гарне, але спершу доведеться тебе прив’язати до стільця таким пасом, як пасажирів у літаку. Я погодилася: авжеж, авжеж. Потім він сказав: увага, раз, два, три— і з піжамних штанів у нього вискочила пташка, я від цього багато сміялася. Але він змінився з лиця: почервонів, як рак, витріщив очі, роззявив рота, ну, чистий тобі блазень. А я потім як зареву,

але не так через ту пташку, як через його обличчя, все червоне, і голос, просто якийсь хрип. І відтоді на мене завжди находила ця нестяма, я вже про це тобі говорила; раніше, коли я бачила якогось чоловіка, то одразу казала йому, що не хочу бачити пташку. І якщо ти хочеш знати, того вечора в комірчині ти мав таке саме обличчя, і так дихав, і був страшний: я відвернулась, щоб не бачити тебе, і саме тоді найшла на мене амнезія. Ти міг робити що хотів; я ніколи про це не згадаю.

— Нічого там не сталося. Але чому ти мені про це не сказала раніше, а так це звучить не вельми переконливо?

— Бо я думала, що ти, не згадуючи про те, як ти зі мною познайомився,— чесна людина, потім я тебе краще пізнала з усіх тих речей, що ти мені наговорив, гадаючи, що я їх не розумію; і навіть те, що я тут, видає твої наміри, і при цьому ти й батька так обвів круг пальця, що він дозволив би тоді піти на причастя навіть без сповіді. Ти дуже добре знаєш, що наші заручини тільки про людське око; доказ цього, що ти нікому нічого не сказав, ніколи не був на прогулянці, ніколи нас не запросив ані до своєї контори, ані додому. Стривай, а потім ми не будемо одружуватися ані в Парижі, ані в Ассізі, а вчора ввечері ти сказав мамі, що зараз нам треба тільки обвінчатися в церкві, а цивільний шлюб з великою гостиною візьмемо тоді, як тут будуть і твої батьки. І ще наплів чимало такого, про що ти добре знаєш і що тепер зайве нагадувати. Ось тільки я, хоч і маю провали пам’яті, все-таки не в тім’я бита; тато й мама — вони такі як є, бо вони через мене натерпілися, та й навіть через того негідника, але, хвалити бога, є ще дядько Рафаеле. Я не знаю, де це сталося: того вечора, коли ми зупинилися в тій пустельній місцині над річкою, я подумала, що ти міг би мене і вбити, як про це пишуть у газетах, щоб узяти назад обручку… А тепер не клей з себе дурня, це тобі не допоможе, отому з пташкою це зійшло з рук, бо тато з мамою ані пари з вуст, вони боялися занапастити мені життя вже з дитинства, якби пішла чутка, що зі мною сталося. Але тобі це так не минеться, бо вже виросла я, а крім того, є дядько.

Задеренчав внутрішній телефон, дзвонив швейцар. Джуліо вагався, дзвінки не вгавали. Він підійшов і зняв трубку.

— Вибачте, синьйоре адвокате,— промовив Ерне-сто,— але вже добру хвилину в під’їзді стовбичить карабінер. Він зайшов до будинку і тихо запитав, чи не входила сюди дівчина в білій сукні. Я сказав йому: сьогодні їх стільки тут було. А він на те: вона зовсім юна, сімнадцятирічна; мала йти на останній поверх. Я глянув на нього й порадив йому зачекати, бо коли вона ввійшла, то вже напевне він побачить, як виходитиме. Пробачте, що я втручаюся, але якщо синьйорина спуститься чорним ходом, то вийде до гаража і ніхто її не помітить.

Джуліо подякував, сказав, що він йому ще подзвонить, і вернувся до Івани.

— Внизу тебе розшукує якийсь карабінер, він навіть знає, що тобі сімнадцять років,— сказав він їй.— Мені ясно: ви змовилися з твоїм дядьком поліцаєм, може, ти вагітна від нього, і тепер сподіваєтеся знайти якогось макуху! Але ви не на того натрапили! —додав він із саркастичним сміхом, нервово бігаючи перед незворушною Іваною. — І ось доказ моєї довірливості: білі квіти. Білі! — повторив він з кривою посмішкою.

— А хіба це доказ: квіти? Доказ — це аналіз, швейцар, який мене привів сюди, мама, яка знайшла нас у пральні, сусіди, які бачили нас у садку, і дядькові агенти… Ти добре це знаєш, це ж із твоєї галузі… Чи захищав би ти подібну людину на суді, коли б мав тільки цей, з дозволу сказати, доказ проти неповнолітньої? Проти неповнолітньої, хворої на амнезію, як записано в лікарській картці?

— Банда. Я потрапив у лабети якоїсь банди,— сказав Джуліо, дивлячись у простір.— А я, простак,, наготував уже чек для твого батька…

— Теж вигадав, якби ми були бандою, то чи прийшла б я тобі це сказати саме сьогодні… Я б почекала, поки ти принесеш чек, еге ж?

Вона мала рацію. Вона завжди мала рацію, бо коли він почув, як вона нахабно бреше, то знов її забажав.

— Як же? Твої про це не знають? Не змовлялися? —1 Івана підняла підборіддя: ні.— Але, мабуть, ти їм сказала, що вагітна… Навіть цього не сказала? — Він відчув задоволення.— Я зараз піду їх повідомити і навіть їм скажу, що не від мене, а від когось іншого, незнайомого…

— Який же ти тютя! Коли вони почують про когось, зовсім чужого — це міг бути й жонатий або якийсь голо-

дранець, то, думаєш, що вони скажуть? Вони б перші заявили, що це ти.

— А коли б я пішов до твого дядька і все б йому сказав? Цікаво, як він реагував би?

— Хочеш знати? — визивно запитала Івана.— Дуже легко заспокоїти твою цікавість. Я подзвоню до нього, скажу, що я в тебе й прийшла тобі сказати, що я вагітна, але ти твердиш, що це не від тебе й що ти нічого ні про що не знаєш. Так чи ні?

— Звісно, так.

— Гаразд.— Вона важко встала з крісла, скута корсетом і вузькою спідницею, при цьому показала повні стегна, на яких напнулися тугі шовкові панчохи. Підійшовши до телефону, вона набрала номер і почала чекати.

— Міністерство внутрішніх справ?.. Прошу доктора Скарапек’ю. Племінниця…

Вона втупилася в Джуліо, і вони дивились одне на одного, обоє перелякані. «Я з глузду з’їхав»,— подумав Джуліо і сам поклав трубку.

— Твоя правда, нема чого дзвонити, ти малолітня, є дуже багато свідків, дитино моя. Тому…— Дівчина не спускала з нього очей, не знаючи, що означає ця зміна в його поведінці.— Тому я все відшкодую. Візьму тебе таку, як є. Згодна? Я вже вирішив, і не балакаймо про це. А зараз скидай сукню, корсет, роздягайся і лягай в ліжко.

Він одгорнув покривало й відкрив гарне мережане простирадло, яке швидко поміняв Діодато, його спільник; поки він перебирав платівки в кабінеті. Джуліо бачив, як він іде з чистими випрасуваними простирадлами й тішиться, як вони його в таку спеку освіжать.

— Адже ти цього хотіла, га? — провадив він тим часом.— Ти хотіла, щоб я тебе взяв вагітною від іншого, щоб я дав прізвище дитині, яка може бути дитиною твого родича карабінера… Ну то гаразд. Я цинік, мені все одно… хто знає, скільки законних дітей не є дітьми своїх батьків, а дітьми амнезії… Мені на це начхати. Я візьму тебе, дитину визнаю за свою. Але зараз ходімо до ліжка. Зрештою, це буде не перший раз,— зауважив він саркастично.— Це вже сталося в комірчині, в пральні…

— Ні,— заперечила Івана.— В тому-то й річ, що я не хочу за тебе виходити. Я завжди скажу «ні» — чи на суді, чи в церкві. Ні, зрозумів? — повторила вона, вп’явшись

у нього поглядом; шия в неї була витягнута вперед, а очї тьмяні від ненависті.— Я не вийду за тебе й не піду з тобою до ліжка. Ніколи.

— Якщо ти не хочеш за мене вийти, то чому ти! прийшла мені сказати, що дитина моя? Чого ж ти хочеш від мене? Причинна.

— Я не причинна,— сказала Івана.— Я знаю, що дитина не твоя. Ми це знаємо обоє, але що це міняє? Варто мені рота розтулити — і вона твоя,— вульгарно ре-готнула вона.— Ти прийшов до нас сам по собі. Хто тебе кликав? Я сказала тобі: йди геть. Мені остобісіло, коли ти теліпався за мною, як песик. Але ти вліз аж у хату. З власної волі. І думаєш, що наші тебе так би прийняли, якби ти не виглядав паном? Аби ти був, наприклад, продавцем з м’ясної чи овочевої крамнички? Тоді б ти спробував… Я казала: не хочу його, ставала дибки: мені сімнадцять років… Але нічого не допомогло. Вони чекали на тебе з самого мого народження. Борги, махінації, ти думаєш, навіщо це все було? Щоб мені справити сукню, черевики, щоб мене нагодувати… Але я, шановний синьйоре, не хочу виходити за тебе.

— А чого ти, власне, хочеш?

Вона зміряла його поглядом, а потім гукнула:

— Грошей.

На простирадлі ще було неторкнуте місце на ріжках і на краях матраца, і Джуліо не знав, як повернутися, щоб йому хоч трошки полегшало. Задушлива серпнева спека в Римі спадала; вже не було того палу, що аж дзвенів од співу цикад, схованих у сосняках. Повітря стало парке, в будинках з. темними, вікнами білі німі тіні никали по терасах, ловили повітря на балконах.

Джуліо порозчиняв навстіж усі вікна, але марно: не допомагало й лягти на терасі, повернутій на південь, де плитки вбирали в себе все тепло. Запах уже прив’ялих їквітів був ще нестерпніший через задуху. Він не мав сили винести їх з кімнати й викинути. Він пробував собі зарадити як міг: душем, льодом, навіть поставив долі біля ліжка флакон одеколону й раз у раз бризкав з нього на волосся, на шию, щоб хоч на хвилю освіжитися.

Відкинув подушку, ліг ницьма, заплющив очі й уперто силкувався опустити темну завісу між минулим днем

і тим, що настане; ще треба задраїти жалюзі, бо скоро розвидніє. «А крім того, завтра неділя». Він уявляв собі швидку річку, отари овець, аби лиш заснути, але спека й, гудіння конаючого шершня у вухах гнали сон. Може, встати? Навіщо? Для чого? Треба знайти якийсь вихід. «Що я робив у неділю, до того, як її ще не зустрів?» Прогулянки або нічого; він поневірявся з Сільвіею і кляв святкові дні, потім вони йшли пішки в кіно, з плащем, перекинутим через руку. «Хто знає, чи комісар поліції буде завтра на службі». Він мусить йому заявити, що листа написав під тиском, під погрозою. «Пальною зброєю? Чи ножем? Сімиадцятилітнє дівча? Але ж, синьйоре адвокате… В таких випадках, якщо вдовольняються грішми, то можна говорити про щастя».

У двох стінах навпроти ліжка були великі балконні двері, але він ніколи не міг залишити їх відчиненими, бо в кімнаті робився протяг: сьогодні ввечері ані повіву вітерця. Проте, коли розтанула густа пелена денних випарів, він побачив небо, міріади зірок Чумацького Шляху і світляні крупинки, що протинали простір: сипкі, розгонисті метеори, падучі зорі ночі святого Лаврентія. Де-не-де вогненно-червоні мазки, як дикий мак у збіжжі: ці зірки котилися на землю з щораз сильнішим, уперті-шим, виразнішим гуком. «Через ті реактивні літаки все трясеться. Пропадають чари навіть ночі святого Лаврентія».— «Що ти загадаєш, побачивши, як падає зірка?» — запитав він її. «Загадаю, щоб завтра все добре скінчилося!» — відповіла вона. Так ось, усе добре й скінчилося. Вона діяла без зайвих розмов, немилосердно, з незворушним жорстоким дитинним обличчям: може, вона була на чолі якоїсь банди малолітніх злочинців? Лист, чек і: «Тепер виклич мені таксі». Тільки той, хто її ще дитям прив’язав до стільця, знав, як з нею поводитися. Він теж повинен був чинити так само: прив’язати її за руки до ліжка і потім їй показати, до чого він здатний. «Яке таксі, ніякого таксі»,— відповів він, намагаючись зняти з неї сукню. Вона вся була затягнута в корсет, ніби замкнута в панцирі. Корсет його розлютив: зробити з нього посміховисько, кастрата! Він сказав їй: «Шлюха!» — і дав їй ляпаса, потім другого: і злість, й образа, і безпорадність, виявлені цим словом, цим ляпасом, мабуть, вималювали на його обличчі все те, що було їй в чоловіках ненависне. «Шлюха!» — повторив він у нападі люті. Вона мовчки ждала, щоб це слово пройняло її тіло,

потім озвалася: «Знаєш, що батько каже? Що на світі не було б жодної шлюхи, якби не було кнурів, що їх купують». Вона підійшла до нього, наче збираючись ударити: «Чому ти не сказав цього одразу першого дня£ Чому тоді не вистачило сміливості сказати цього? Адже ми були призвичаєні брати гроші. Оце,— вона показала перстень,— зовсім не подарунок. Я заробила його. Але навіть його ціна, то була лиш комедія. Ти хотів грати. Всі ми грали. Ось лише тато й мама потерпали зі страху, що одразу впаде завіса й кінець. «Це поганий знак, він ніколи не запрошував мене до своєї машини»,— казав тато, але незлобиво. Він закохався. Обоє вони закохалися в тебе».

Бухгалтер мав рацію, коли твердив, що між тим, хто дає, і тим, хто бере, встановлюється любовний зв’язок. Між Скарапек’ями і ним, адвокатом, Іваниним нареченим, чоловіком їхньої доньки, їхнім зятем,— встановився просто кревний зв’язок. Як ніби він купив не тільки жінку, а цілу родину, цілий клас. А зрештою, чому б це теж не могло бути любов’ю? Єдиною, на яку він був здатний. Крім того, тепер, коли він уже заплатив — лист, підпис, чек,— він не хотів її втрачати. Він побіг за нею, хотів не датії їй піти. Вона підбігла до розчиненого вікна й сказала: «Стій, а то кричатиму!» Карабінер і досі походжав туди-сюди, як на чатах. «А той? Це ти його покликала, так?» — «Я? — заперечила вона.— Чому я? Дядько дістає купу анонімок».— «Дядько! Хотів би я знати, чому я маю поправляти те, що він зіпсував? — «У тебе на думці тільки паскудство. Кажеш, що хочеш взяти мене, а я тобі відповідаю, що після того всього, що сталося, я не хочу. Ти почуваєш себе сильним, бо маєш гроші. Але тоді не треба було закохуватись: або те, або те. Ти прорахувався, то плати!»

Ця спека була неприродна, ніби щось мало скоїтися. Може, до землі потихеньку наближається який астероїд, випавши з уваги астрономів: мов більярдна куля на зеленому сукні. Витримаємо? Батько сказав йому: «Після сорока завжди загрожує небезпека: маєш спокусу втягтися, здатися, бо відкриваєш, що це вже не спокійна плавба в замкнутому басейні, але що після обігнутого мису ти опиняєшся в чистому морі, а там уже ніякі

слова не допоможуть: доводиться взяти кермо до рук. І лише потім це почнеться… Ти подумаєш: якби знайти якийсь маленький порт, якусь бухточку, якщо корабель може тонути… Але ж і тобі невдовзі стукне сорок… Здається, це було вчора, ти був кумедний, новонароджені не бувають гарні, еге ж? Ти був лише клубочком рожевого м’ясй, а перед трьома тижнями в Мілані мама мені каже: «Знаєш, що Джуліо наприкінці серпня виповниться сорок років?» — «Але ти витримаєш, ти сильний»,— сказав він, стискаючи йому руку. В парку над озером у затінку дубів був густий блискучий газон. «Поки тіло витримує, витримуєш і ти. Ми як гриби: з’явилися тут випадково. Все, що має коріння в землі, не може вирости надто високо. Якої висоти буває дерейо? Скажім, оце, десять метрів? Але що там, візьмімо ще вищі, наприклад, тропічні пальми, як вони важко тягнуться вгору, а тут нема нічого, нічого, що виросло б вище, ніж кілька метрів над землею. А уяви собі людину! Маємо щастя, ти і я, що вигналися на метр вісімдесят… Грибовище. Одначе стільки зла нароблять такі карлики і яке гарне дерево; ми рак землі, з ураженими клітинами».

Івана була взірець молодого чудового тіла. Тепер наказувала вона: «Напиши і підпишись».— «Хочеш мені продиктувати?» — ущипливо запитав він її. «Ні, ти знаєш, що я пером мало орудую». І він, зрештою він, написав того листа, що в думці вже стільки разів починав: «Шановний синьйоре бухгалтере, з дуже поважних причин — якими є завжди родинні причини — я змушений зламати обіцянку, дану Івані, зберігаючи в своїй душі найщирішу прихильність до вас і вашої дружини. Вину в цьому несу я, якщо так можна назвати становище, в яке мене поставили. Я був би радий, якби Івана прийняла як згадку…»— «Треба б написати: як подарунок»,— сказала Івана, читаючи листа за його спиною.— «…як подарунок обручку, і якби…» І так далі і тому подібне. Він підписав, заклеїв конверта. «На. Хочеш ще щось?» — «Так, мені потрібні гроші, щоб цього позбутися».— «Скільки?»— «Добрий лікар вимагає мільйон». Він дав їй чек на пред’явника, як вона сказала. Поліцай непогано її навчив. «Ти передаси це йому сьогодні ввечері?» — «Ні, завтра надійде лист». Вона викликала таксі, і Джуліо, проводжаючи її до дверей, ще не страждав. «Куди виходити, я тут не орієнтуюся…» Він подумав, що дівчина

хвороблива брехуха і вигадала все це, щоб виманити в нього гроші. Він поклав руку на клямці. «А він це знає?» — «Що?» — «Що існую я?» — «Як так, чи знає… Знає з першої хвилини, коли я телефонувала з бару. До нього. Я сказала йому: тут один на мене витріщився».— «І все інше знає?» Вона кивнула. «І не вийшов з себе?»— «Ні. Тільки сказав: до лиха, завжди ці фраєри, що мають «феррарі», вони до нас в’язнуть удома й на роботі». Потім вона вийшла. З вікна він бачив таксі, а в таксі щось біле, рухливе, ніби вона домовлялася з водієм. Коли таксі зникло, в Джуліо закипіла злість. Він знову вернувся до вікна: карабінера там уже не було. Все скінчилося за неповні дві години. Він мав перед собою вільний вечір. Хоч було жарко, ві» спустив жалюзі й заліз у ліжко.

Він вийшов на терасу: тиша, простір, задуха. А все ж відчувалось щось нове в атмосфері: ці червоні цятки, це жевріння в пітьмі, це роїння. Так мало бути в Хіросімі за кілька хвилин перед вибухом. Адвокат Джуліо Брод-жіні вийшов на терасу і мав враження, ніби в повітрі, незважаючи на гнітючу спеку, є щось ненормальне. Синьйорина Івана Скарапек’ї була в таксі: вона заявила, що нічого не помітила, бо вона короткозора. Крім листа, чека й бриліанта, який вона мала на пальці, вона забрала з собою щось цінніше: Олімпію, і дівчину з віа Алес-сандрія, і першу дівчину, яку він обіймав на вулиці за площею Краті. Ніч без видінь була величезним і чорним екраном, де відбивався лише торс жінки з піднятими для захисту руками.

Він був майже певний, що щось станеться. Він роздумував, чи не треба подзвонити до обсерваторії або до лікаря, він мав враження, ніби задихається, він відчував нещастя, сум’яття в непорушному беззвучному повітрі. «В серпні ніколи не залишайся в Римі,— сказала останній раз Сільвія.— Якщо з тобою щось скоїться, що ти зробиш, до кого підеш, в кого шукатимеш допомоги? Нікого тут немає. Тільки «приятельський голос». Знаєш, той, що відповідає по телефону людям, які вже на межі самогубства. Хто ж це такий? Психоаналітик? Священик?» Він сказав їй, що йому б найкраще догодила гарна жінка. «А тим часом це, мабуть, платівка»,— відповіла Сільвія. Вона засміялася й додала: «Це життя привидів… Платівки, що тобі відповідають по телефону, платівки, що говорять до тебе з радіо. Той, хто мешкає сам,

може одного дня вийти по якомусь часі надвір і побачити порожні вулиці, поопущувані жалюзі, позачинювані вікна, все замкнуте — як нормально в серпневу неділю — і лише потім усвідомити, що він залишився сам: остання людина на земній кулі».

Згодом подзвонив телефон. «Це вона»,— подумав він. «Джуліо, ти не збагнув, що це був жарт? Ти таки дивак! Приходь, тато приніс кавуна». Де телефон? Він чув його впертий дзвінок у пітьмі і не міг його знайти. Телефон був ще на підлозі, його поставила там Івана. Короткий покручений шнур, йому довелося сісти навпочіпки.

— Алло…

— Алло…— (Чоловічий голос. Укол у серце).— Вибачте, можна поговорити з синьйором Діодато?

— Його немає вдома.

— Він ще не вернувся?