— Ні. Якщо ви хочете йому щось передати…

— Дякую. Скажіть лише йому, що дзвонив Пікуті.

В понеділок уранці Джуліо прийшов до контори. Був переддень свята Вознесіння. Стоянки на площах були вільні, круг фонтанів не купчилися машини. Джуліо міг стати перед самою конторою. Дочекатися цього понеділка коштувало йому стільки зусиль, все одно як ухопитися за рятувальне коло.

— Ви не їдете, синьйоре адвокате?

— А куди мені їхати, якщо я тут маю стільки роботи? — відповів він, щоб його працівники відчули докори сумління, що вони їдуть.

— Якщо хочете, я можу залишитися, мені байдуже до свята,— озвалася стара жіночка з комутатора.— Про мене — що свято, що будень.

— І то правда! Адже це божевілля — вибиратися кудись у ці дні! — згодився він з нею.

— Так,— дещо невпевнено відгукнулася вона.— Але коли ми почнемо відмовляти собі в чомусь, то поступово зрікаємось всього.

Сказати правду, він міг сміливо не приходити до контори. Все одно не можна ні до кого додзвонитися: йому відповідали голоси, записані на стрічку, що абонента немає. Один із приятелів записав на магнітофон: «Ми на морі, ось наша адреса, приїздіть до нас!» Раніше

Джуліо таке запрошення здалося б дуже оригінальним, і він поїхав, ще прихопив би й пляшечку.

Сироко тривав три дні. Виснажений Джуліо ледве волочив ноги і зовсім не дбав про одяг; його гарний і дзвінкий голос, що міг розбурхати всіх у конторі, змінився, став стомлений, добродушний.

— Так далі не піде, хоч би день відпочинку…— сказав він жінці на комутаторі, коли вона подавала йому каву. Та, зітхнувши, зауважила, що він блідий, і подивилася на небо, аж сіре від задухи: — Аби хоч дощ…

Дощу не було. У вівторок до нього завітала попрощатися секретарка в пляжній сукні. Вона прийшла усміхнена з перукарні. «Так, у нас чудове товариство, самі веселі молоді люди».— «То до побачення, синьйоре адвокате, п’ятнадцятого вересня!» Кур’єр сидів біля телефоністки, яка плела на дротиках, і повторював: «Усі баряться з від’їздами. Потім ідуть кроком, а тоді раптом зриваються й шкварять без оглядки…»

Жодного телефонного дзвінка. Він шукав Уго: той залишиться в Річчоне аж до кінця місяця. Зрештою, він не знав, чи справді хоче з ним зустрітися: не те щоб соромився заявитись до нього таким слабовільним, а просто тому, що любов нараз відриває тебе — і це в ній найгірше — від довгорічних приятелів, праці, звичок, і ти ніколи не задумаєшся, не помітиш, чи вони стали твоїми приятелями випадково, чи з інерції. А потім, коли любов скінчиться і тобі доводиться знову починати, то дійдеш висновку, що жоден з них чи майже жоден з них не вартий твоєї дружби.

На щастя, йому все хотілося спати: так він убивав дні. У вівторок по сніданку він ще довго спав і, прокинувшись, роздумував, чи йти до контори. Він вирішив піти.

— Я був на зборах, а вони затяглися,— сказав він телефоністці, заходячи.— Пошта є?

— Немає. Двічі телефонувала синьйорина,— вона заглянула в блокнот.— Скарапек’я.

Джуліо відвернувся до дверей свого кабінету, щоб синьйорина Тільде не бачила його обличчя.

— А що вона сказала?

— Запитала, чи ви прийдете пізніше. Я відповіла, що певне так, адже я не маю ніяких інших вказівок.

— Вона сказала, що знов подзвонить?

— Ні. Нічого більше не казала.

Синьйорина Тільде відчинила віконниці.

— Я залишила їх зачинені, щоб тут не було так жарко.

А він витягнув з шухляди якісь папери і вдавав, ніби уважно читає. «Мій хлопець повернеться,— сказав Діо-дато.— А як повернеться після всього, що сталося, то хазяїном буду я. Знаєте, що я зробив? Узяв платню і розклав її по конвертах. Щоразу, коли він прийде, я дам йому конверт. До цього він кричав, тепер не кричатиме». Треба чинити так, як Діодато; він уже чинив так з дівчатами, коли вони телефонували до нього: «Ваш номер мені дав ваш приятель». Справді, Івана з самого початку вдовольнилася б цим, якби він не був такий надзвичайно галантний і одразу спитав: «Скільки?» Але, може, він хотів — як сказала Івана — більше платити, аби лиш мати змогу грати комедію.

«А тепер я хотів би від вас почути, що має робити чоловік, коли запропонує жінці все, навіть одружитися з нею і взяти на себе чужу дитину. Тепер я хотів би бачити, як ви подивитеся і чи наважитеся ще повторювати старі заяложені фрази, ті безглузді твердження, що не мають нічого спільного з дійсністю. Сподіваюся, ви мені не станете доводити, що людина заслуговує того, якою вона є, оскільки сьогодні ми вже знаємо, що людська вдача формується в перші роки життя. А потім той закон, в ім’я якого ви присвоїли собі право карати, це тільки форма свавілля, бо вона зв’язана з уявленням про людину, взятим з книжок, це умовність, де зовсім не береться до уваги, яка людина насправді, ані те, що її не можна змінити. Ви скажете мені, що після двадцяти років в’язниці виходять на волю спокійні, лагідні люди. Але ви забуваєте, що після двадцяти років прагнення зовсім притуплюються і що люди, мов ті кастровані коти, які вже не нявкають на дахах. Я прийду до нього й говоритиму, навіть якщо він і не відповість». Знов міністерство, великі коридори, але хоч він уже бачив двері дядька Рафаеле, він не міг до них дійти, не тримався на йогах, ноги в нього заніміли й підламувалися, як буває уві сні. Досить було двох днів, щоб він утратив ясне уявлення про фотографію дядька Рафаеле. «Ми гриби зі своєю отрутою, рослини, які не виростають від землі вище, ніж дозволяє їм вид, до якого вони належать; а ви, судячи з тулуба, не маєте навіть метра сімдесят. Ви хочете тільки ізолювати людей, бо маєте почуття гріха

замість почуття природи. Інакше ви могли б мені сказати, чому ваша племінниця…»

Івана не подзвонить. Півгодини до кінця робочого часу: в першій кімнаті тільки й чекали, щоб він сказав кінчати; адже був вечір чотирнадцятого серпня. Але він зволікав, сподівався, що довідається, чому вона поцілувала його біля хвіртки, чому дивилася таким поглядом.

Задзвонив телефон.

— Це та синьйорина!

— З’єднайте мене.

— Вона тут. Може ввійти?

Він не встиг опам’ятатися, як Івана вже стояла на порозі. Вона зайшла своєю стомленою ходою, на високих каблуках, з головою* трохи похиленою вперед. Джу-ліо вийшов їй назустріч: «Як ся маєш?» — сказав досить природним тоном і посадив її на стільця по той бік письмового столу.

— Ну й спека! — сказала вона, обмахуючись рукою.— Це сироко. Буде дощ. На ушестя завжди дощ.— Він дав їй говорити: дивився на її округлі руки, свіжі повні губи, завжди розтулені. Вона почала знов: — Я боялася, що ти не захочеш зі мною зустрітися.

— Чому?

— Ну, слухай…

— А як ся має батько, як ся має сийьйора Аделіна?

— Добре. Вони зовсім добре це сприйняли. Тато сказав, що відколи поцікавився тобою і довідався, хто ти, він знав, що це так скінчиться. Адже коли такій людині, як він, трапиться щось гарне, одразу міркуєш, що за цим стоїть. Мама сказала: «Це мене не переконує. Ти про це повинна щось знати…» — і довго на мене дивилась. Я відповіла їй: «Ти що, ворожиш на бобах?» Вибач, ти, мабуть, маєш роботу, а я тобі заважаю: я прийшла на хвилинку й хотіла тобі сказати, що це неправда.— Він, затамувавши подих, чекав: — Це неправда, що я вагітна. Мені треба тобі це сказати, бо кожен має таку приховану думку про мене. Навіть Джіджіно. Аналіз удалося нам роздобути, бо сестра Джіджіно при надії і дала мені пляшечку, я віднесла її до лабораторії на своє прізвище, і мені дали потім довідку.

— Навіщо ж тоді ця комедія?

— А коли б ти мені сказав: викличмо лікаря! Або: верни мені обручку! Зрештою, з довідкою ми були у свя-

іценика, І гадаю, що він нас обвінчає й нічого не скаже батькам, бо інакше треба їхньої згоди.

— Але навіщо ти мене приймала, якщо волієш за краще того пана?

— Джіджіно? Джіджіно ніякий не пан! Він син продавця городини. Не те щоб я його воліла. Джіджіно це Джіджіно. Ми разом росли. Йому виповниться через шість днів… стривай, ні, через тиждень вісімнадцять років. У перші дні, коли я не хотіла, щоб ти ходив, мама казала мені: «Це просто дивина, та й годі, щоб тобі подобався такий голодранець, а не адвокат». Я пояснювала, що ти вже перезрілий. Коли розмовляєш з татом, то я нічого не розумію.

— Твоя правда, я для тебе старий.

— Гм, таким ти здавався мені. Потім я дійшла висновку, що ти не такий уже й старий, просто так одягаєшся, а потім забагато розмовляєш. З Джіджіно ми часто їздимо разом на узвишшя Оппіо або до парку Шарра. Наші цього не знають: ми їздимо на моторолері, беремо транзистор, сидимо собі або роздивляємось ілюстровані журнали. Ми не сентиментальні, ви, сентиментальні, пропащі. Джіджіно мені порадив: скажи йому «так», закрий на все очі, а потім ми зробимо, як нам заманеться.

— Мама знала про Джіджіно?

— Авжеж, він завжди носив нам городину, а крім

того, дзвонив по телефону, і мама ставилася до нього добре, бо боялася, що я зведу все нанівець. Це питання характеру. Наприклад, тато: він був просто щасливий, коли знайшов у твоєму листі гроші для кооперативу… Так, це я поклала їх у конверт, це ті, що я взяла в тебе для лікаря, ще й заокруглила суму, тато мав віддати дев’ятсот тридцять тисяч. Він такий був щасливий, а потім бив себе по голові, казав, що ти через це вже не схочеш до нас ходити, бідкався: я занапастив майбутнє своєї доньки. Ти ж знаєш, як тато грає… А я йому сказала: «То пошли їх назад». А він одразу на те: попаду в, газети, як не заплачу. Тато ще цікавився, як я здобула ці гроші. З цього видно, що він старий. У газети попадають усі, дехто навіть стає на площі лише для того, щоб туди попасти, а він якось увечері навіть сказав: «Застрелюся».— Вона похитала головою.— Джіджіно

завжди мовить: «Хто мені довірятиме, якщо я син такого нездари?» Нам не пощастило в цьому обом, бо і його

батько нічого не тямить у торгівлі .й одного чудового для або зачинить крамничку, або розориться.

Джуліо слухав, переконуючи себе, що немає чого страждати: такі речі трапляються з кожним, а йому і так дуже щастило, бо він ніколи не мав клопотів ні з жінками, ні в ділах. Але в міру того як вона говорила, біль ставав усе нестерпніший.

— Такі вже в мене батьки: ні риба ні м’ясо. Я ненавиджу їх, бо вони мені все нагадували, як я була маленька: закрийся, це сором. Усе було соромом і свинством, а потім я з’ясувала, що вони тільки розраховували на мою сором’язливість і на свинство, щоб влаштувати собі життя… Ми принаймні знаємо, чого хочемо: хочемо грошей. Джіджіно завжди мені казав: «Такої нагоди вже більше не трапиться».

— Он як?! — Джуліо вдав, ніби це його забавляє. «А якби я її вбив? Якби я схопив її за горло і вдарив об стіну?»

— Ми мізкували і так і сяк. Спершу Джіджіно хотів украсти машину, але кому продати «феррарї»? Ми думали узяти в тебе ключі від квартири, піти, коли тебе не буде вдома, й пограбувати. Скільки книжок ми про це читали, скільки журналів… Нічого. І завжди так виходило, що нам доведеться тебе вбити. Коли ти приніс обручку, я була просто щаслива, бо вийшло так, що нам не треба тебе кривдити.

— А чому це тебе так обходило? — спитав Джуліо.

— Е, це вже інше питання.

— Якби я знав, що тобі набрид…

— Не те що набрид. Бачиш, коли ми з Джіджіно робимо ці речі, то це триває п’ять хвилин, і потім ми про це забуваємо. Ми їздимо на моторолері, прогулюємося… Він мені каже: «Відсунься, Іво, а то я вчиню якусь дурницю», а він виглядає як півник зі своїм чубчиком, а худий, мені аж смішно. Про теперішню молодь чого тільки не кажуть, а тим часом лише в старих це на думці. А в тебе це просто якась манія… Нащо ти викидав такі колінця? Та поступово це почало мене вабити, може, ще й через твій вік. Часом я собі навіть казала: вийду за нього. Знаєш чому? Вгадай. Не образишся, якщо я тобі скажу правду?

— Знаю, ти зробила б заради моїх грошей.

— І дуже помиляєшся. Мені дуже було жаль, бо якщо ти й досі не одружився, то, виходить, тобі інші

жінки не подобалися. Отож я думала: «Якщо я його покину, то хтозна, як бідолаха скінчить. Залишиться один як палець…» Я навіть Джіджіно сказала, а він мені на те: «Так вийди за нього». А я йому відразу: «Бачиш, який ти? Хто говорить про весілля? Я тільки сказала, що він сам. Щоб він міг іноді прийти до нас». Але він сказав, що ми ще діти й наші приятелі теж, і потім ти б ще більше мене домагався, ніж тепер. Отож нічого. Але в суботу ввечері дім був такий порожній. Мати запитала: «Що діється? Чому синьйор адвокат не приходить?» Мені так стисло серце, що я обернулася й сказала, що ти вже ніколи не прийдеш, бо тобі говорили про гроші… А в саду так смутно… Я не можу туди навіть ступити. Мама вічно нарікає, що жінці доводиться розриватися начетверо, а мені досить було розірватися надвоє,— сказала вона зі сміхом. У її сміхові було щось вульгарне, як у сміхові батька, і навіть щось розпусне. Але що робити. Отож ми не можемо більше зустрічатися.

Джуліо подумав, що хоч щось тут йому допоможе: те, що він не знає, де добро, а де зло, що він ніколи не старався цього з’ясувати. Що він справді, як гриб, рослина, дерево, яке не виростає високо від землі.

— Ну от, це я й хотіла тобі сказати, а тепер мені пора йти, а то…

— А то твій дядько Рафаеле…— додав Джуліо зі сміхом.

— Ой, мені здавалося, що я маю тобі щось сказати… Дядько Рафаеле вмер.

— Умер?! — перепитав Джуліо.— Коли?

— Ет, уже багато років тому… По війні… Це була мамина ідея. Якось вона вичитала в газеті, що Рафаеле Скарапек’я велика цяця, й сказала: «Розаріо, це щастя!» — «А що? Хіба це наш родич? — спитав тато.— Хто він такий?» Мама сказала, шо це байдуже, навпаки,

^якби він був родич, то ми б від нього нічого не дочекалися, як від усіх родичів: але ми можемо це твердити, і це головне. Тато заперечив: «А як він довідається?» — «Звідки він міг би щось довідатися про таких людей, як ми? — казала мама.— А зрештою, чи ж твій брат не називався Рафаеле? Не був карабінером? Отож-то!..» І вона це потім сказала тим з кооперативу… А коли ти до нас прийшов, тато про це не хотів говорити, він твердив, що мав уже досить прикрощів через її гарну ідею, але вона його благала: «Це вже востаннє. Зроби це для

своєї доньки. Такий, як він, не ожениться з нею, якщо не відчує страху…» І наробила йому нових клопотів.

— Але ти, коли подзвонила до міністерства…