Дівчина була на хвилю пожвавішала, а тепер знов поринула в апатію. Вона не цікавилась тим, чим цікавились ЇЇ ровесниці — платівками чи кіно, коміксами чи плітками про акторів і принцес — і всю її увагу поглинала насамперед їжа, а далі одяг.

— Ти завжди невесела. Ніколи не смієшся,— сказав їй Джуліо.— Можна подумати, що ти не рада мені.

— А хіба я не сиджу тут? — заперечила вона нетерпляче.

— Але чи думаєш ти інколи про мене? Тобі, наприклад, хотілося б, щоб я був з тобою в ліжку?

— Мені в ліжку і так завжди жарко,— відповіла Івана.

Він пригадав, як кілька днів тому мати призналася йому: «В неї ще немає жіночої сором’язливості. Уявіть собі, вона спить завжди гола».

Хоч Джуліо вирішив крок за кроком іти до своєї мети, він почував якусь ніяковість, нервозність, він втрачав упевненість у собі. Зовні здавався спокійним, але досить було найменшої завади в роботі, об’їзду на вулиці чи іншої притичини, як він уже спалахував гнівом.

Найбільше його дратували мовчанка і скромність співробітників. У перші дні Анджелетті питав його: «Як, і сьогодні ти зібрався? Куди ж ти йдеш?» — чим хотів нагадати йому, щоб він приймав сам того чи іншого клієнта. Щоразу він відповідав ухильно і так незвично брутально, що вже ніхто не смів питати його про щось.

Подив, усмішки змінилися шанобливою скромністю; і хрч він завжди заявляв, що хоче залишитися парубком, певно, всі думали, що тепер, на порозі сорокаріччя, переказившись, він готується до одруження.

Зрештою, він ходив не тільки на умовлені побачення: не раз — коли чекали поважного клієнта або перед якимсь засіданням — він казав: «Піду прогуляюся, щоб освіжити голову» — і пропадав на кілька годин.

Він ішов поволі, ніби милуючись містом. Розглядав червоні фасади будинків, вигорілі на сонці, сідав за столик першої-ліпшої кав’ярні, не купуючи навіть газети. «Там нічого немає, окрім щоденних подій: убивства, махінації, викрадення дітей, шантаж, статті про казнокрадів або моторошні прогнози атомних катастроф. Якщо вони вибухнуть, усім нам капець, це ясно, краще бути фаталістом і спокійно померти. «Життя прекрасне»,— казав він собі після всіх таких розмірковувань. Він замовляв такі напої, яких уже цілі роки не пив, яких не випадало замовляти перед людьми з його середовища (тамариндовий або вишневий напій з фруктами), навіть морозиво. Нарешті він міг цілком вільно віддатися образам, які безупинно підказувала його уява, нав’язливим, але невиразним, неясним, як сон. Йому вже не треба було нишком мріяти про Івану та її тіло, вдавати, ніби він слухає свого співрозмовника, що сидить за столом навпроти,, й боротися з утомливим і дратівливим роздвоєнням уваги.

В такі прогулянки він купував скромні подарунки і вручав їй при щоденних відвідинах. Ходив від вітрини до вітрини, іне зважуючись зупинити свій вибір; вона ніколи не виявляла ні. своїх прагнень, ані примх, і коли Джуліо подавав їй пакуночок, то брала його без запалу. Так божество приймає пожертви, які належать йому і які повинні йому приносити.

Під час цих покупок він переживав піднесення і заспокоювався тільки після виходу з крамниці, коли стискав у руках шелесткий пакуночок у веленовому папері. Перш ніж іти до контори, він ховав його в багажнику машини. Повертався завжди пізно: клієнт уже пішов, засідання скінчилося. Його кабінет містився недалеко від площі Іспанії чи віа Кондотті, де скупчені найкращі римські крамниці, але йому здавалося, ніби те, що подобається Івані, дістати можна лише на віа По.

Спинявся він і перед ювелірними вітринами, але стримувався і не заходив у крамницю, щоб не показати

Скарапек’ям своїх справжніх фінансових можливостей — тоді він перестав би бути тим, ким був у їхніх очах,— навіть коли б це дозволило йому швидше досягти того, чого прагнув.

Зрештою, він і сам би не сказав, як йому було б любіше — наближатися до мети помалу — бо саме очікування збільшувало втіху — чи досягти її одразу. Дівчина приховувала від нього, чим вона цілий день зайнята, ніби не мала до нього довіри; і Джуліо за всієї своєї спритності не міг довідатися, куди вона ходить на курси стенографії. Аж одного вечора, корпстаючись з відсутності матері, він наважився про це її запитати.

— Якщо ти мені скажеш, де твоя школа, я приїду завтра по тебе в таксі. Тобі не доведеться давитися в автобусі, і ми побудемо довше разом.

Піднявши підборіддя, дівчина відповіла: ні.

— Але чому?

— Бо тато взяв з мене слово, що я ніколи не скажу тобі, куди я ходжу, і бачитимуся з тобою тільки при мамі.

— Та що ж тут такого? Приїдемо додому, ти вийдеш на розі, зайдеш до хати, а я, прийду через десять хвилин.

Вона похитала головою.

— Я заприсяглася.

— Для закоханих такі присяги нічого не варті. Було б чудово, якби ми мали спільну таємницю.

Але Івана була непохитна.

— Тато все одно довідався б. Він знає про кожен мій крок. Мені не можна навіть піти з подругою з’їсти морозива. Я певна — він посилає за мною стежити, чи я шануюся.

Джуліо засміявся.

— Для цього треба було б цілої організації. А це коштувало б йому страшенно дорого.

— Йому це нічого не коштує,— заперечила вона.— Про це дбає дядько.— І, показуючи підборіддям на фотографію поліцая, сказала: —Він — велике цабе в міністерстві внутрішніх справ.

Постать дядька Рафаеле панувала не тільки на стіні в вітальні, а й у всьому житті родини Скарапек’їв. Після вчорашнього телефонного дзвінка синьйора Аделіна часто згадувала про його вказівки і суворо їх дотримувалася.

— Рафаеле сказав, що як прийдуть оті, з кооперативу, треба відчинити,— заявила вона якось увечері.— Я повинна відповісти, що чоловіка нема вдома, а я нічого не знаю.

Очевидно, Джуліо мав би поцікавитися цим таємничим кооперативом — він чув про нього першого вечора — і про всяк випадок нагадати синьйорі Аделіні, що він адвокат. Але він не хотів поглиблювати стосунки зі Ска-рапек’ями. В них вій уперше дізнався, яку величезну силу має родина. Він усвідомив, що добробут і виховання взаємоповаги, незалежності думки, забезпечені в сімейному житті його батьком,— не створюють таких сильних пут, як фінансова невпевненість, відсутність ілюзій, голод, моральні засади, побудовані на взаємній недовірі, в родині Івани. І бачивши, якої ваги надають Скарапек’ї дядькові Рафаеле, дивувався, як це він ні разу ще не зустрів його в них під час своїх відвідин, що мали тепер майже офіційний характер.

— Дядько до нас не ходить,— пояснила Івана.

— А він Ьпае, що ти мене кохаєш?

— А хто тобі сказав, що я тебе кохаю? — гордо відповідала вона.

Правду сказати, він не мав ніякого доказу і навіть не старався його здобути, оскільки — хоч він лицемірно перекладав на любовну мову те, що пливло з цілком іншого джерела,— був певний, шо з його поглядів і спроб зближення дівчина помітила, чого варті його почуття, і що вона також грає комедію.

Незабаром йому здалося, ніби він дістав цей доказ. Якось увечері, коли він сидів біля Івани, почувся різкий дверний дзвінок. Мати, досі поглинута своїми рахунками, одразу ж підхопилася, жестом звеліла їм іти за собою І ввіпхнула їх до комірчини, де були навалені валізи, скриня та ще всяка всячина.

— Не вмикайте світла! — прошепотіла вона, зачиняючи двері.

Слабкий відблиск падав з віконця, заклеєного блакитним папером, як у ті часи, коли було затемнення.

— Це з кооперативу? — стиха запитав Джуліо.

Дівчина невиразно махнула. Дзвінок озвався вдруге,

настирливіше. Вони почули, як клацнув вимикач телеві зора і як, ідучи відчиняти, синьйора Аделіна пробурмотіла: «Кому це так нетерпеливиться?» Потім голосна Музика заглушила розмову, почату, мабуть, з гістьми.

Джуліо не міг нарікати на цей випадок, адже завдяки йому він стояв, притиснутий до Івани в маленькій комірчині. Він спробував її поцілувати, але вона ухилилася й прикрила рукою губи.

— А цього вже ні,— сказала вона.

Підбадьорений безугавною музикою, він поновив спробу, але Івана різко відштовхнула його й обернулася до стіни. Побоювання, як би не змарнувати такої жаданої нагоди, потьмарило йому розум. Він обняв дівчину, почав пестити її,- тим більше, що бачив ке вічно набурмосене обличчя Івани, а плечі й такі спокусливі форми. Він пригортав її, незграбно стискав і торкався її грудей. Івана не відповідала на його пестощі, але й не пробувала боронитись чи ухилятися, як недавно. Джуліо поліз рукою під спідницю і невідомо, до чого б дійшов, якби — тут саме раптово замовк телевізор — кроки синьйори Аделіни і грюкіт відчинюваних дверей не повернули його відразу до дійсності: Івана видасть його, і він, з розпашілим обличчям, не зможе виправдатися.

Але Івана сіла — і ні пари з уст. Мати знесилено впала у крісло.

— Це були вони,— сказала вона.— Я вся похолола. Потерпала від страху, що от-от повернеться Розаріо… Тоді я помолилася святому Антонію, пообіцяла йому кіло свічок, і за дві хвилини вони пішли собі. Це чудово… Але не кажи про це батькові, розумієш? У мене ще й досі коліна тремтять.

— Я піду приготую каву,— спокійно сказала Івана, ніби зовсім не помічаючи, як зрадів Джуліо.

Тим часом мати виправдувалася:

— Мені так прикро, синьйоре адвокате… Що ви подумаєте!

Джуліо зі щирим запалом попросив її ставитися до нього, так як перед цим, з повною довірою. Вона зітхнула:

— Дякую. Мій чоловік став жертвою великої несправедливості…

Тут відчинилися двері й зайшов бухгалтер.

— А Івана? — запитав він, перш ніж вийняти ключ із замка.— Не повернулася?

Ту саму мить з’явилася дівчина з тацею в руках; побачивши батька, вона завагалася, потім підійшла до матері й подала чашку зі словами:

— Вже з цукром.

— Ти п’єш каву в таку пору? — зауважив бухгалтер.

Синьйора Аделіна двома ковтками вихилила каву, потім витерла рукою губи й покірно пояснила:

— Я не хотіла тобі цього казати, Розаріо… Мені стало погано. Голова пішла обертом, як на каруселі. Ми так перелякалися! Правда, синьйоре адвокате? — Джуліо притакнув, радий, що може й він увійти в гру.— Але не хвилюйся. В тебе й так доволі своїх власних клопотів, бідолахо… Що ти хочеш, цілий день крутишся по хаті… Втомилася. Треба провітритися, розважитися.— І, звертаючись до молодих, заявила: — Завтра підемо в кіно.

Назавтра Джуліо прийшов раніше, ніж звичайно. Надія знов побачитися з Іваною в темному закапелку викликала в нього якусь гарячку. У конторі, коли інші говорили, він усе переживав учорашню сцену й уявляв собі, як бона знову повториться.

Синьйора Аделіна була в чорному вбранні, її ріденьке волосся стягувала густа сітка.

— Івана тце не готова,— сказала вона.— Зрештою, я рада, що можу побути з вами хвильку віч-на-віч, бо маю вам щось сказати.— Джуліо, подумавши про свою пригоду в комірчині, зблід: «Ну от, починається!» Вона вела далі: — Сьогодні ввечері мені треба піти до церкви, я ж обіцяла вчора поставити свічки святому Антонію, і я хочу залишитися на службу. Тому я не можу піти в кіно. Але я не хочу позбавляти вас утіхи. Йдіть самі, розважайтеся, а я прийду до вас після сеансу. Вперше залишаю Івану з кимось саму,— додала вона.— Якби про це довідався мій чоловік, то Еигнав би мене з дому. Ви не уявляєте собі, що таке дочка для калабрійця! Це залишиться між нами, але вам доведеться пообіцяти, що…

— Обіцяю,— перебив Джуліо. (Все ясно: перш ніж дати йому жадану волю, синьйора Аделіна хотіла його пізнати, переконатися, що він гідний її довіри і не зведе дочки). В пориві вдячності він схопив її руку, підніс до губ і повторив: — Слово честі.

— Я знаю, що це непотрібно,— сказала синьйора Аделіна.— Але ви закохані в Івану, це видно у вас на обличчі, а залишати солому біля вогню завжди небезпечно. Але пам’ятайте — якщо ви не дотримаєте обіцянки, Івана мені скаже. Вона все передає мені.

Аж до вчорашнього дня Джуліо був у цьому переконаний, але те, що сталося в комірчині, доводило, що дівчина з ним заодно і що недалеко той час, коли вона погодиться на таємне побачення.

На вихід з Джуліо Івана вбралася особливо старанно. Вона наділа квітчасту сукню з шифону тілесного кольору. Руки були голі, але шия закрита. Зате крізь легеньку матерію просвічували плечі й округлості грудей. На персах, між барвистими пелюстками вибійки, вимальовувалися дві округлі й темні плями. «Гарна, гарна до божевілля». Сповита міцним запахом французьких парфумів, подарованих їй Джуліо, Івана нервово натягала світлі шкіряні рукавички: ще один презент від зальотника.

— Ходімо, синьйоре адвокате, нема чого стояти з роззявленим ротом,— промовила з усмішкою синьйора Аде-ліна.— Ще встигнете намилуватися і натішитися лею за ціле життя… Одягни пелерину,— наказала вона дочці.— А я піду по гаманець.

Коли вони залишилися самі, Джуліо не міг стриматися: підійшов до дівчини і, дивлячись їй в очі, цього разу втуплені в нього теж, стиснув пальцями ті темні цятки, щоб переконатися, що це не міраж, не витвір його жаги. Він зробив це так швидко, що Івана не встигла захиститися; тільки обличчя її скривила гримаса. Тут вернулася мати.

— Ходімо, ходімо,— сказала вона, позираючи на годинника.— Я вибрала кінотеатр «Рів’єра», він близько від церкви.

Надворі в світлі призахідного сонця сукня Івани здалася такою крикливою, що Джуліо дуже зрадів, що вони йдуть до периферійного кінотеатру, де менша можливість зустріти приятеля чи знайомого.

— Машини в мене немає,— виправдувався він.— Візьмемо таксі.

Вони саме спускалися сходами, коли рипнула хвіртка і до саду своєю квапливою ходою вступив бухгалтер.

— Ми йдемо в кіно,— пояснила синьйора Аделіна.—-Як хочеш їсти, там усе готове.

Але обличчя в бухгалтера не обіцяло нічого доброго.

— Вертайтеся додому,— наказав він, а коли дружина заремствувала, повторив: — Я сказав, вертайтеся.— Потім, зачинивши двері, додав: — Ви, жінки, вийдіть з кімнати. Можете роздягатися, про кіно нема чого й думати. Синьйорові адвокатові й мені треба побалакати.— І, як тільки вони залишилися самі, почав: — Любий синьйоре… Ви проникли до цього дому, так би мовити… не зовсім звичайно… І все ж я виявив до вас довіру…

— Ну, а що далі? — спитав Джуліо згорда.

Бухгалтер спалахнув:

— Будь ласка, не перебивайте! — А потім спокійне провадив: — Я довіряв вам, кажу, пустив вас до дому і навіть не став наводити ніяких довідок (що було моїм обов’язком), перш ніж вам дозволити відвідувати Івану… А оце зараз дізнаюся, що багато з того, що ви про себе сказали, не зовсім так, а то й навпаки! Я дуже довірливий, і це завжди шкодило мені. Навіть недавно, в справі з кооперативом, але про це довго розказувати… На щастя, мій брат не такий, як я. Сьогодні дзвонить до мене в контору й каже мені: «Послухай, отой залицяльник твоєї дочки, отой Джуліо Броджіні наговорив тобі, що він сирота?.. А тим часом його батьки живі й здорові й мешкають у Мілані, віа Спіга, шістнадцять.— Бухгалтер дістав з кишені цидулку й уточнював далі: — А сам він власник вілли на Лаго Маджоре. Він твердить, що не має машини, а чорний спортивний «феррарі» з номером Рим А239964 зареєстрований на його ім’я. Це ще не все,— провадив він.— Ви сказали, що працюєте в якогось адвоката. і той дозволив вам жити в конторі? А тим часом,— прочитав він,— виявляється, що це у вас працює адвокат Аидреа Анджелєтті та ще Маріна Боскі, друкарка, Тільде Фрапістоні, теж друкарка, Неріо Палацці, кур’єр, і Діо-датто Маріетті, слуга, відомий мужєложєць, який служить у вас: у розкішній п’ятикімнатній квартирі з двома ваннами в новому будинку на віа Фракассіні, сорок один,— Він поклав цидулку.— Це все правда чи ні?

— Правда. Сам не знаю, нащо я брехав… Може, тому, щоб не втягувати батьків у рішення, яке б вони, очевидно, не схвалили і яке в моєму віці я можу прийняти й без їхньої згоди.

— Можливо,— сказав Скарапек’я.— Мушу визнати, що з моєю дочкою ви поводилися чесно. Інакше, якби ви, наприклад, намагалися зустрітися з нею на самоті, я б уже довідався про це. «Він здається порядним хлопцем,— сказав я братові (хоч ви вже не такі й молоді),— хто знає, чому він хотів мене ошукати?» А він на те: «Дурню! Не розумієш, що непевне становище, скромний заробіток, а звідси й незмога жити-з дружиною в своєму домі — все це дозволить йому відкладати шлюб до безкінечності?»

Вигляд у Джуліо був ображений. Він геть забув, що вдався до цієї брехні з причини, розгаданої поліцаєм, а також тому, що якби довелося платити за Івану, то

тільки якийсь мінімум. Тому йому здавалося невиправданим обурення бухгалтера — в його очах завжди було невиправданим обурення бідняка,— і він почав боронитися театральним тоном:

— Я зробив погано, визнаю. Але це з любові. Так,— відповів він на іронічний погляд Скарапек’ї,— я поводився по-дурному і заслужив догани, я видавав себе зовсім за когось іншого, хто нічого не має і не може багато собі дозволити, бо хотів, щоб вона любила мене, а не мої достатки. Я боявся, що матеріальні вигоди, добре становище могли б уплинути на вибір, а я хотів, щоб цей вибір був стихійний.

— То, по-вашому, моя дочка на таке здатна? — спалахнув бухгалтер.— Вийти заміж із розрахунку? — І, незважаючи на протест Джуліо, вів далі обурено: — Та цій дівчині нічого не бракує! Вона має все, що тільки можу я дати, хоч можливості мої скромні! Так знайте ж, синьйоре адвокате, моя дочка ніколи б не пішла заміж без любові. А зрештою, до вашого відома, вона не така вже й бідна. Одного дня ця квартира перейде до неї, а ціни на квартири в цій дільниці постійно ростуть. Крім того, мій брат Рафаеле сьогодні ще раз заявив, що збирається її зробити єдиною спадкоємицею, бо він неодружений, і відписати їй свої маєтки в Агро Романо і в провінції Катан-царо. Любий синьйоре адвокате, якщо ви так погано думаєте про мою дочку, то ви більше сюди ногою не ступите. Краще порвати цей зв’язок, який ви помилково вважаєте за такий вигідний для Івани та нашої родини.

З усього сказаного Джуліо зрозумів лише одне: він більше ніколи не зустрінеться з Іваною.

— Я так не думав, запевняю вас,— промовив вій.

— А от і думали, оскільки…

Джуліо, зовсім блідий, урвав:

— Я вчинив легковажно, визнаю, всупереч почуттям і намірам. Прошу вибачення. Дуже вас прошу,— додав він, бачачи, як бухгалтер хитає головою.

— Тут ідеться не про вибачення. Якщо вам це так важливо, то я його приймаю. Що ж до всього іншого, тобто зустрічей з Іваною…— сказав Скарапєк’я, залишаючи Джуліо в непевності,— то я ще про це подумаю. Пораджуся з братом. А потім повідомлю вас про своє рішення.— 3 цими словами він рушив до дверей.

— Коли? — запитав Джуліо з перехопленим подихом.

— Сподіваюся, скоро. Не будьте такий нетерплячий. Краще мучитися кілька днів, ніж мучитися і завдавати муки ціле життя, вам так не здається? Я сам до вас подзвоню,— пообіцяв бухгалтер, подаючи руку на прощання.

Біля хвіртки Джуліо обернувся, щоб подивитися на білий будиночок, на сходи, потім поволі рушив, розгублений, ніби в цьому місті, де мешкав ось уже майже двадцять років, він не мав дому і не знав нікого. Йому здавалося, ніби цілий світ його відцурався. «Так тобі й треба. Надто ти зарвався,— сказав він собі.— Зрештою, це й повинно було статися, від когось же я мусив дістати по шапці».