А всьому виною, мабуть, його власна вдача. Починаючи будь-яку справу, він завжди намагався довести її до кінця, не думаючи про наслідки. Він і сам інколи відчував недостатню підготовку до дорученої йому справи, але, керуючись інстинктом і покладаючись на імпровізаторський хист, завжди був на коні. Так поступово він став на власні ноги, почав багато заробляти і мати успіх у жінок: усе це він завдячував своїй приємній зовнішності й самовпевненості, що допомагали йому братися за кожну нову справу так, ніби її вже було вирішено і зрештою справді її вирішував завдяки своїм достойностям і передусім вадам: тобто вродженій схильності до компромісів і гнучкості, з якими вій умів схилити на свій бік зацікавлених осіб.

Під час останньої зустрічі батько докоряв йому: «Тобі аби тільки вперед, а спинитися, подумати нема коли». Вій зі сміхом відповів: «Наша доба — це доба техніків, а не мислителів».

А цього разу саме технік і схибив. Він склав зовсім дитячий план, переконаний, що здійснить його, як звичайно — поступово майструватиме всілякі комбінації, щоб спантеличити супротивника. Щоправда, від цих ризикованих комбінацій його аж дрож поймала. Досі він завжди робив це з холодною головою. Він не припускав, що цим разом його захопить гра. Він завжди брехав жінкам, і ось тепер його осоромили з причини, ще несерйознішої, ніж звичайно, та ще й осоромив його смішний супротивник— бухгалтер Розаріо Скарапек’я. «Коли він зателефонує, щоб сповістити про своє рішення — сприятливе, бо таке воно було вже тоді, як він мав мене за когось скромнішого, нілі насправді,—т скажу йому, що я теж усе обмір

кував і дійшов висновку, що він має рацію: краще порвати стосунки і — моє шанування синьйорі і синьйорині».

Він захихотів, коли уявив собі цю розмову, намагаючись не помічати гіркоти, що сповнювала його, і неприємного відчуття в тілі, ніби його хтось побив. «Бухгалтер Скарапєк’я»,— повторював він у думках, хоч знав, що завдав йому поразки не Скарапек’я, а дядько Рафаеле.

Яким таким правом цей невідомий поліцай ліз у його життя, ловив на безневинній брехні, що мимоволі зірвалася йому з вуст, коли він опинився, розгублений, перед батьком дівчини? Він розлютився при згадці про грубі риси кремезного південця з низьким чолом, кучерявою чуприною. Цей чванько в мундирі спостерігав, як він обережно підбирається до Івани, спостерігав із знімка на стіні, схованого за склом, як за мурами міністерства внутрішніх справ. «Міністерства для нагляду за приватним життям громадян». Із цього будинку з такою виразною для фашистського несмаку архітектурою чорне’і блискуче око стежило за кожним його кроком.

«Мій брат неодружений і збирається зробити її єдиною спадкоємицею». Ці слова Скарапєк’ї спали йому на думку, будячи раптом підозру, що поліцай сам зазіхає на свою племінницю; може, він чекає, щоб вона трохи дозріла, а потім візьме її: отож ласий шматочок залишиться в родині. Він засипає її гостинцями, підгодовує свіжими овочами й яйцями, щоб у день весілля поласувати Іваною. Може, саме з ним розмовляла Івана того вечора в барі; може, він був тим співрозмовником, яким він необачно забув поцікавитися. «Я збрехав, це правда,— відповідав він на закиди Скарапек’ї.— А ваша дочка? Кому вона телефонувала того вечора з автомата в барі? Ви навели довідки про мене; слушно, дуже слушно, куди вже далі. А що знаю я про Івану? Про її родину?»

Проте ця уявна суперечка з батьком не приносила йому полегкості, не позбавляла його приниження. Йому здавалося, ніби око Вімінале 1 стежить не тільки за його вчинками, а й за думками, і в своїх підозрах щодо Івани він шукає ще одну причину, щоб одійти від Скарапек’їв. Стурбовані, на вигляд мудрі, навіть лукаві люди виявляють власну слабість страхом, як би їх не застукали, і за

1 Вімінале — міністерство внутрішніх справ.

тято захищають те, що їм потрібно для прожитку: Івани-на цнота для них теж була хай скромним, але капіталом.

Він ішов до своєї машини. Вулиці були безлюдні, з по-відчинюваних вікон долинав невиразний монолог; о цій годині всі слухали ті самі голоси, бачили те саме на екранах телевізорів, що подавали єдиний ідеал: любов-рЬз-кіш, любов-купіль, любов-чистота. «Рим — це вбоге місто, велике державне село, напівдержавне і чужоземне, де правлять мобільна поліція, карабінери і швейцарська папська гвардія. Це пихате місто, де останній бухгалтер завдяки кільком поруйнованим тріумфальним аркам і насамперед незліченним статуям цезарів та імператорів думає, що може повчати кого завгодно, хизуючись своїми принципами й забобонами, на які деінде ніхто не зважає». Джуліо не зважав навіть на принципи свого батька — той уже був на пенсії і міг дозволити собі захищати негрів, позашлюбних дітей та неписьменних, вірний своєму студентському антифашистському минулому борця проти расистських законів. Якби скласти роки, які провели співтрапезники з його батьківського дому в в’язниці, то на*“ бралося б піввіку. Це були ті, хто в роки диктатури вірив, що своєю непримиренною позицією змінить хід історії; а тепер вони сподівалися розбудити світ гаслами, з’їздами, напівлегальними публікаціями, але світ не зважав на них. «Насправді світом правлять ідеї бухгалтера Скара-пек’ї та поліційна сила».

Проходячи повз паркан, він відчув терпкий запах козолисту. Бухгалтер зіпсував йому літо своїми примхами. Раніше, в цю пору року, гуляючи над морем чи проводячи довгі вечори на вулиці й біля фонтанів, він починав щороку нову любов, що тривала до осені, поки йому — якимись новими розвагами, поверненням життя знадвору до затишних, теплих квартир — інша жінка пропонувала приємніший і зручніший зв’язок. «Зрештою ті, хто любить театр, музику, живопис, тільки псують відпустку». Взимку його вабили жінки, на кілька років старші за нього, вони мали помешкання, де добре їлося й пилося, і вже своїм убранням давали зрозуміти, хто їхній компаньйон. З иеусвідомленими духовними запитами, приречені на постійне нерозуміння, всі вони жили нарізно з чоловіками, але на підставі закону — який, на щастя, протистояв нападкам його батька та батькових приятелів — навіки були скуті шлюбними кайданами. Ці поблажливі, по-материнському турботливі жінки чекали цілу вічність,

вірили його брехні, розбещували його своєю увагою й засипали подарунками. Спершу вони дарували книжки й платівки, потім золоті запальнички, запонки й абстрактні і картини, навіть екзотичні предмети, любовно підшукувані під час закордонних мандрівок: після повернення додому — із зміною пори року — і їм уже знаходилася зміна, В квартирі Джуліо на кожній попільничці, на кожній лампі, як на деревах у парку слави, залишалося чиєсь ім’я. Це були імена чарівних приятельок, яких прив’язувала до нього віддана ніжність, і ця ніжність допомагала їм перемогти злість, коли він їх кидав. 1

Він зупинився перед освітленою вітриною з жіночою білизною. Посередині стояв манекен у білій тонкій нічній сорочці, оздобленій мереживом; на чорній перуці в нього була гілочка розквітлої помаранчі, а друга така сама в руці — манекен подавав її покупцеві, витріщивши скляні чорні очі.

— Моя лялечка,— зітхнув Джуліо, знов охоплений жагою.— Я хочу мою лялечку.

Він уявляв Івану нерухомою, її тіло то оголеним, то прикритим шлюбною сукнею. «Я хочу її. Негайно. В найгіршому разі одружуся, а потім кину, як натішуся». Вдома він почав шукати служника, але Діодато, оскільки господар ніколи не вечеряв удома, щовечора кудись ішов і повертався дуже пізно. Він був мужеложцем, як сказав Скарапек’я. Джуліо про це добре знав, але твердив, що мужеложці найкращі служники: прасують, перуть, уміють навіть орудувати голкою. А з другого боку відомі успіхи Джуліо в жінок оберігали його від усіляких підозр, від можливих пропозицій, бо в очах Діодато це був доказ недостатньої вражливості, простацьких смаків, несумісних із його рафінованим таємним нахилом, розкоші й муки якого він так добре спізнав.

Діодато, як і багато йому подібних, був коханцем вічно битим, жертвою молодих шалапутів — дріб’язкових у своїх вимогах, та ще й таких непостійних, невірних, скупих на увагу, що він не раз пускав сльози, хоч і виправдувався родинними прикрощами. Джуліо розраджував його, бо.цінував його скромність.

Проте цього вечора відсутність Діодато розлютила його. «Скарапек’я, мабуть, даремно дзвонив. Хоч телефону мого в телефонній книжці нема, але брат його напевно знає». Він шкодував, що не дав номера Івані, вона могла б до нього подзвонити потай від батьків і домовитися

про побачення. З другого боку, він усе-таки мав сумнів, щоб дівчина виявила ініціативу проти волі батька.

Він чекав, хоч це не мало ніякого сенсу. Була глупа ніч, а Діодато ще нема. Вранці він його висварив:

— Чому ти пішов учора ввечері без дозволу? Відтепер сидітимеш удома, поки я не дам нового наказу, і дбайливо нотуватимеш усі телефонні дзвінки.

Чудова погода й променисте небо повернули йому добрий гумор. Він уже не страждав через Івану, і то не тільки тому, що о цій годині ніколи її не бачив. Вона перестала його цікавити. Він знов був сповнений запалу, охоти працювати, приймати людей, діяти: одне слово, ніби скинув з себе тягар.

Удень непоступливість Скарапек’ї здалася йому посланою долею. Він не міг би так жити далі, занедбуючи працю й клієнтів: це було б безглуздя. Останнім часом, входячи вранці до контори, він почувався винним: за спиною йому ввижалися перешіптування, плітки тощо. Він виявляв різкість, щоб уникнути запитань, хоч з ними ніхто не приставав до нього, а може, хотів у такий спосіб виправдати мовчанку співробітників. Тепер він докоряв собі, що скривдив Діодато, який служив йому вірою й правдою ось уже три роки. Той, мабуть, пригнічений жорстоким наказом, що позбавляв його гарних і приємних літніх ночей. «Подзвоню до нього, щоб він пішов, коли захоче».

Він опустив верх машини. Об вітрове скло бився вітер, колееа м’яко бігли по асфальту, і Джуліо заспокоївся. Його вчорашній настрій свідчив про нервове виснаження. «Треба таки порадитися з лікарем. Піду до Уго, щоб прописав мені чогось для підкріплення. Спортом я уже не займаюся, не ходжу ні плавати, ні веслувати. І забагато курю». І справді, коли Джуліо бував на свіжому повітрі, йому краще дихалося. Він поглянув на прилади на розподільному щитку: бензин, мастило — все в нормі, чудово!

Приїхавши до контори, проглянув заголовки в газеті, потім викликав телефоністку з комутатора:

— Сьогодні або завтра подзвонить бухгалтер Скара-пек’я. Запишіть його ім’я… Ні, не «петта», синьйорино, а «пек’я»,— сказав він по складах, роздратований, що та перекручує прізвище і так досить дивацьке.— Коли він зателефонує, негайно з’єднайте зі мною, навіть якщо я буду на засіданні чи розпоряджуся не турбувати мене.

Даючи ці вказівки, він побачив у дверях Анджелетті і запросив його сердечним жестом:

— Заходь, заходь же, Анджелетті…— За Анджелетті несміливо ступала секретарка.— Добридень, синьйорино Боскі, заходьте і ви… Відчиніть, будь ласка, вікно… Отак. Дякую.

Ті з посмішкою виконали його прохання, ніби досі побоювалися за його здоров’я. Він. почувався чудово. Йому треба було тільки трохи свіжого повітря. Апдже-летті скористався з доброго настрою Джуліо і поклав на стіл грубу теку з паперами.

— Мені треба побалакати з тобою про деякі поточні справи. Звісно, якщо ти маєш охоту.

— Та певно, що маю! Але краще все по порядку. Спершу цю справу,— відповів Джуліо, кладучи руку на папери.— А тим часом, синьйорино, замовте мені, будь ласка, кави. Міцної… Чудово,— і після виходу секретарки промовив заклопотано: — Слухай, Андреа… Можливо, в останній час ти не розумів мене. Мушу тобі сказати, що…

Він збирався згадати про виснаження, але той тут же заперечив:

— Уяви собі, що я розумію. Дуже добре,— і вийшов, щоб він міг спокійно розбирати папери.

Джуліо уважно читав. Він помітив, що від самого кіпця травня ніхто з ним не радився, навіть коли йшлося про найважчі справи. А проте не міг знайти найменших похибок в тому, як вони велися. З другого боку, він розглядав ці справи після якоїсь часової перерви, і тому вони видалися йому нецікавими. «Що за нудне ремесло!»— подумав він; і хоч йому здавалося, що він Має охоту працювати, це була неправда. Його запал, його пожвавлення були тільки удаваними. Слова, що він їх чигав, не доходили до його свідомості. Ніби між ним і його роботою постала якась перешкода, якась стіна. Стіна будиночка на віа Альпі, вона не тільки застувала йому Івану, а й перспективу, принаймні надію — на щось бентежне, нове.

Була одинадцята: бухгалтер Скарапек’я не озивався. Щоразу, коли дзвонив телефон, Джуліо відчував, як серце йому тьохкає, ніби раптом зупинявся приплив крові; але щоразу це був клієнт або колега. Він знову поду-хмав, іцо треба порадитися з лікарем про ці перебої серця.

Потім викликав Анджелетті.

— На сьогодні досить,— сказав він і згорнув теку. Заступник забрав її без жодного слова.

Ввійшла секретарка з блокнотом і олівцем, щоб розібрати кореспонденцію, але він одпустив і її. Коли дівчина виходила, Джуліо подивився на її ноги; вони аж ніяк не були гарні, але схвилювали його. «Можлизо, я в такому стані просто тому, що ось уже три тижні не був з жінкою. Я перегорів біля Івани, вона тільки збуджувала мене, а нічого не дозволяла».

Це міркування підбадьорило його. Він завжди зневажав тих, хто замість тішитися-життям марнував час на роздуми про людську долю і загадувався питаннями, на які ніхто не може розумно відповісти; на його думку, то були незадоволені, психічно неврівноважені люди, і це їм перешкоджало вести здорове статеве життя. Ще хлопцем він майже соромився своєї вродженої товариськості й душевної ясності. Для більшої частини його ровесників стосунки з батьками, з учителями, з жінками були проблемою. Борсаючись між інстинктом і принципами, вони не вміли знайти спільної мови з іншими людьми. Зате він легко сходився з усіма; і якщо випадково це йому не вдавалося, він вважав за краще відступити, ніж з’ясовувати причини невдачі. Він хвалився, що його ніхто ніколи не ошукував, бо непомітно для себе завжди ошукував перший, і не його вина, якщо інші сприймали його душевну байдужість за приязнь чи любов. Дарія сказала йому: «Твій оптимізм полягає в здатності зносити все і всіх. Ти ніколи не вибираєш: береш те, що трапляється». Аби припинити розмову, він відповів галантно, що цього разу йому трапилася непогана жінка. Очевидно, Дарія думала інакше: через кілька днів вона покинула його.

Джуліо уявив собі, що він од цього страждатиме. Йому хотілося спізнати страждання — хіба не мав він права здобути цей новий досвід? Справді, Дарія збила його з пантелику. Досі перший кидав він. Джуліо довів до досконалості прощальну техніку і тепер знав, як треба чинити, щоб порвати тактовно, не відразу. «Мов реактивний лайнер, який починає гальмувати завчасу, щоб плавно приземлитися в аеропорту, звідки він — як надійний транспорт — одразу полетить до інших пунктів призначення». Дарія несподівано довела його до вимушеної посадки. Чому? Джуліо цього не з’ясовував. Він ніколи нічого не з’ясовував. «Таємниця мого оптимізму, люба Даріє, полягає в тому, що я не силкуюся зрозуміти

2 Альба де Чеспедес

інших. Більшість любить аналізувати поведінку близьких людей і цим зводить їх до якихось голих скелетів: наприклад, Сільвія». З Даріею він ніколи не говорив про Сіль-вію. Він був переконаний, що вона б їй не сподобалася. «Жодній жінці не може сподобатися та, яка посяде її місце, хай навіть через три роки». Проте попереднього вечора він мало не подзвонив до Сільвії; утримало його лиш те, що довелося б пояснювати, чому він не показувався.

Після знайомства з Іваною він ще кілька разів забігав до Сільвії ввечері, десь о пів на десяту, тобто тоді, коли повернення Скарапек’ї давало йому вимушену волю. Вони йшли разом вечеряти, потім він проводжав її до під’їзду і прощався, виправдуючись, що в нього болить голова або що треба дуже рано вставати. Згодом вигадував усякі непередбачені обставини, що перешкоджали йому зустрітися з нею: приїзд до Рима його батьків, бенкет з нагоди захисту дисертації колеги, різні неполадки з машиною. Потім, коли Сільвія почала щось підозрювати, зник.

«Шкода, якщо вона вже не захоче мене»,— подумав він. Ходити до новій було йому принизливо, а заводити нове знайомство — на це потрібен час.

Ризик, що його викриє покинута коханка, лише додавав чарів новій. Але цього разу то були зовсім інші стосунки, бо Івана дозволила йому не більше, ніж дозволяли йому, ще хлопцеві, найбоязкіші однокласниці. І все ж товариство якоїсь іншої жінки було б для нього нестерпне.

«Невже це любов? — запитував він себе.— Чи можу я кохати жінку, якщо вона не має ні моєї освіти, ані моїх уподобань? Якщо мені соромно показатися з нею прилюдно не тільки як з нареченою, а навіть як з простою знайомою? Ні, це не любов». Але тут же він знов запитував себе: «А як розпізнати любов? Яка вона?»

Дарія була переконана, що Джуліо під словом любов розуміє бажання переспати з кимось: більше того, він ніколи не спізнав справжньої пристрасті. «Коли ти кохаєшся, ти дуже веселий»,— сказала вона. Джуліо зі сміхом запитав, чому любов не може бути весела. «Не знаю чому,— відповіла вона ніяково.— Може, тому, що любов — таємниця». А коли він відповів, що це дурниця, що в цьому немає нічого таємничого, що це справа плоті, Дарія похитала головою: «Можливо, але це не зовсім

так. Коли я когось кохала, то мали минути цілі роки, перш ніж він ставав моїм приятелем; та й то не щирим. А ти — найкращий приятель своїх колишніх коханок».

її поведінка дратувала #ого, вона давала йому відчути, що ніколи його не кохала. Вона вважала його за «помилку» і прийшла до цього вже після кількох тижнів інтимних стосунків. «У тобі під поверхнею є щось страхітливе: це може бути все, починаючи від давньої рани аж до злості, до нахилу вбивати. Або нічого: порожнеча»,— сказала вона йому за два дні перед розривом, і, може, тому не шкодувала за ним. Зате інші жінки були раді знов повернути його в своє життя; але в його очах вони вже не мали чарів новизни — а тільки це єдине його й цікавило. Всі вони скидалися одна на одну: байдикували і тому були доступні в будь-яку годину і журилися, що вічно самі. Через те вони погоджувалися на все, хоч що б він не робив, захоплювалися ним, вихваляли його, приймали його переконання. Дарія мала власну думку: одне слово, була для нього втіленням зовсім іншого способу життя. «В твоєму житті повинно все змінитися,— сказала вона йому добродушно.— Або в моєму»,—» додала вона не дуже впевнено.

Вона також була адвокатом; вони вчилися разом в університеті, і хоч вона заробляла набагато менше за Джуліо, але мала зовсім іншу репутацію. Після розриву з ним вона, мабуть, зустріла чоловіка, в чиєму товаристві почувала себе добре. Джуліо відгадав це з її веселості й успіхів у праці. Крім того, вона погарнішала. Це його злостило, так само як і її привітне здоровкання з ним; він відчував у цьому прояв вдячності. Адже якби він її не розчарував, штовхаючи до розриву, можливо, вона не зустрілася б з теперішнім коханцем. Джуліо не знав, хто він такий, але його присутність у Дарієному житті завжди бентежила молодика—еін постійно порівнював себе з ним. А тепер ще й з прикрістю думав про дядька Рафаеле, що стежив за ним день і ніч і судив його. «А власне, яким таким правом? К бісу її й цього поліцая!»

Тим часом він майже мимоволі набрав номер Дарії. (Тон між ними залишився той самий, жартівливий, товариський). Після перших звичайних привітань він запитав:

— Що ти робиш? Ти вільна? Сьогодні, бачачи таке ясне сонце, я сказав собі: подзвоню до Дарії і запрошу

до ресторану. Якщо не сьогодні, то хто знає, коли ми знайдемо час, щоб зустрітися.

Але Дарія ввечері виїжджала до Мексіки і мала ще залагодити багато справ. ^

— Не відмагайся,— наполягав вік.— Ти завжди зайнята, завжди працюєш… Навіщо ти, власне, живеш? Начхай на все і приходь. Світ не перевернеться. Щось ти запишалася, стала цяцею.

Вона засміялася.

— Правда твоя. З мене такий трудяка. А все тому, що я не така здібна, як ти, і не знаю, як стати великою цяцею. Але колись навчуся. Краще домовимося, коли зустрітися після мого повернення. Двадцяте влаштувало б тебе? Стривай, запишу в блокнот. Понеділок, двадцятого: Джуліо. Великими літерами, на всю сторінку. Ти подзвониш до мене? Гаразд.— Вона поспішала, навколо неї чути було голоси.— Ну то хай.

Джуліо затримав її.

— Слухай, Даріє… Не сердься, але це нагально, і я хотів би побачитися з тобою ще сьогодні. Хоч би на кілька хвилин.

Вона хвилю мовчала, потім дорікнула:

— Так би одразу й сказав. Хай я подумаю… Може, найкраще, щоб ти прийшов зараз. Або… От що, приходь сьогодні ввечері близько дев’ятої до мене. .Літак відлітає об одинадцятій. У нас буде година часу.

Джуліо запропонував відвезти її в аеропорт. Вона відмовилася. «Певне, подорожує не сама».

— Так о дев’ятій.

Поклавши трубку, він збагнув, що вчинив дурницю. «Що я їй скажу? Мені нема чого їй сказати. Вигадаю якусь історію, а вона подумає, що я згаяв її час».

Натомість о дев’ятій він пішов до Сільвії. Подзвонив до неї і сказав:

— Це я. Прийду сьогодні ввечері, як звичайно. Гаразд?

Сільвія озвалася своїм удавано неуважним «алло» й одразу ж завагалася:

— Сьогодні ввечері?.. В мене тут одна домовленість. Спробую викрутитись. Якщо не подзвоню до тебе зараз, можеш приходити.

Вона не подзвонила.

Увечері Джуліо почав помалу вбиратися; він знов повернувся до своєї приємної звички переодягатися на вечерю, прийняти душ, перш ніж надіти чисту сорочку, темний, бездоганно випрасуваний костюм; вив?язуючи перед дзеркалом краватку, він вдоволено думав, що не брехав, коли по телефону вибачився перед Дарією, що не прийде.

Він подзвонив до неї пополудні:

— Я не хочу затримувати тебе перед дорогою. Я вже сам усе вирішив.

—* Затримувати? Що за дурниці? Краще скажи мені, чи ти цілком певний, що все вирішив? Думаю, ти шкодуєш, що махнул на все рукою. Це було б немудро, кожен з нас завжди потребує, щоб його хтось витягнув зі скрути.

Він пожартував:

— Немає ніякої скрути, запевняю тебе. Я веду одну справу про визнання шлюбу недійсним, досить складну, і хотів з тобою порадитися.

Дарія відповіла:

— Коли ти вже перестанеш брехати?

Він повторив:

— Запевняю тебе, це правда. Я тобі не брешу. Я не брехав ніколи,— сказав він з притиском.— Отже, до побачення двадцятого. Щасливої дороги: Мексіка, Акапулько і так далі… Добре тобії

Але він не відчував певним себе. Власне, брехня підбадьорила його. Він сказав собі, що доведеться справді поговорити з Дарією, спеціалісткою у справах визнання шлюбів недійсними. «Я міг би одружитися з Іваною. Тільки обвінчатися, проти волі батьків, і вивчити все, що треба зробити завчасу, щоб можна було визнати шлюб недійсним. Тобто звичайний лист перед весіллям, у ньому один з наречених у розпачі звіряється приятелеві, що йде до вівтаря проти волі, присилуваний ницою матір’ю, батьковими боргами або ганебною вагітністю: суща знахідка для вищого церковного суду». Кумедиість такого викруту повернула йому добрий гумор.

Дивлячись у дзеркало, він помітив, що нагуляв черевце. Не раз увечері, коли повертався від Івани, вовчий голод заганяв його до ближчої траторії, відомої своєю неаполітанською кухнею. Він завжди замовляв страви із спагеті й печеню; те, чого він вічно уникав, щоб зберегти ставність, а ще й тому, що жирну, гостру їжу вважав за

прояв вульгарного смаку. Іноді він з, огидою дивився на гори димучих макаронів, коли кельнери подавали їх огрядним клієнтам. Уже одне те, що вони вибрали ці страви, свідчило про їхню ненажерливість і невисоке місце в суспільстві. Джуліо легко вставав з-за столу, гордий зі своєї стриманості. Але коли він покидав закусочну «По-зіліппо», де бринькали мандоліни, то почувався обважнілим і замороченим вином (найгіршої марки, як усі неаполітанські вина). Якось увечері він пішов звідти прямо в кіно й заснув. Тепер він уникав місць, відвідуваних його друзями, а може, щоб більше зблизитися з Іваною, пристосовувався до смаків цього дому, де в. обід чи під час вечері пахло помідорами, майораном і часником.

Радий, що скінчив цю не дуже почесну гру, він підходив до дверей. Побачивши, з якою сумною міною проводжає його служник, він згадав про свій вранішній наказ і промовив:

— Слухай, Діодато, якщо хочеш сьогодні ввечері кудись піти, то будь ласка.

Служник відповів з гідністю:

— Дякую, я вже відклав побачення з приятелем.

— Мені прикро. Вчора я чекав на важливий телефонний дзвінок, тому й не хотів тебе пустити.

— Синьйор адвокат мав рацію, а раз так сталося, то я сидітиму вдома. Та воно й краще.

«Може, й для мене. Навіть напевне»,— подумав Джуліо, підходячи до будинку, де мешкала Сільвія. Розкішна вілла з великими вікнами. У фонтані тихо дзюрчала вода. То був викладений кахлями басейн з абстрактною скульптурою посередині: дві брили зернистого гіпсу, з’єднані між собою, мов кільця. Першого вечора, коли вони разом підійшли сюди, Сільвія злегка іронічним тоном сказала йому, що скульптура має назву «Чоловік і жінка». Поблизу він помітив машину Сільвії, маленький зелений МГ («недоладно поставлений, як звичайно») і не міг утриматися від припливу ніжності.

Ліфт затрясся і став. Над дверима ліхтар, мов на стародавній кареті. Не дзвінок, а куранти. Відчинила сама Сільвія: вона недавно звільнила служницю. («Цією незручністю теперішні жінки платять за те, щоб вільно, безконтрольно приймати удень і вночі кого захочуть»,— сказала вона). В руці вона тримала трубку, бо довгий шнур дозволяв їй носити її з собою по всій квартирі і не припиняти розмову.

— Я теревеню з Біянкою,— кинула вона, а потім до приятельки:— Алло… Говори, це Джуліо.

Йому здавалося, ніби тон її войовничий. Сільвія ніколи не довіряла приятелькам: не мати повірниці — це був ще один здобуток теперішніх жінок. Отже, Біянка не могла знати, що його досить довго тут не було. Але вона, мабуть, здогадувалась, бо Сільвія завжди була вільна й готова йти на прогулянку; коли все скінчилося, він кинув її якраз перед відпусткою, а тоді їй уже було важко знайти якесь товариство. Отож, щоб показати, що його візит річ звичайна, Сільвія вела далі телефонну розмову, жестом запрошуючи його до вітальні.