Опинившись у цій кімнаті, де він не був майже місяць і де провів цілу зиму, вечір за вечором, Джуліо озирнувся навколо: так блудний син усвідомлює всі свої митарства і водночас усі пройдені небезпеки. «Дарма: це була перша ознака старості». Він подумав про старих парубків, які доживають своє життя в товаристві служниці. За Іваиою він уже не тужив. «Як я міг думати одружитися з нею?» Тепер він уже не міг навіть ясно її уявити. Вона, її дім, її родина вивітрилися з його пам’яті. У голові залишилася тільки чорно-біла збільшена фотографія дядька Рафаеле. «Він мав рацію: я жартував. Не треба вели-кого розуму, щоб це вгадати. Хай її тримає, хай з нею ожениться, з неї буде чудова дружина для начальника поліції». (Він дійшов висновку, що чоловіки^ явно схильні до зречення, до підсвідомого прагнення смерті. Для себе ж він це прагнення замінив бажанням одружитись, і воно час од часу при кожній нагоді спокушає його).

Радість, що він знов опинився в цих стінах, збільшувало переконання, що він ще раз уникнув такої загрози. Було дуже жарко, може, від важких запон і яскраво-зеленого килима, вистеленого по всій квартирі. «Я ходжу завжди боса, і тому в мене таке враження, ніби ступаю по луках»,— сказала йому Сільвія. Вона говорила це всім.

Він підійшов до ніші, обладнаної під бар, і приготував собі віскі, задоволений, що Сільвія все ще біля телефону. Так він міг знову освоїтися з речами: відром на лід грушеподїбної форми, відкорковувачем у вигляді кінської голови. Він з’їв одне з начинених сиром тістечок, які Сільвія замовляла в Лондоні. «Приємний дім. Дуже приємний»,— повторив він, спостерігаючи, як підходить Сільвія з апаратом в одній руці і притиснутою щокою до плеча трубкою — так скрипаль тримає скрипку, щоб

почастувати його сигаретами — улюбленими. Тим часом вона говорила приятельці:

— Це ідея. Але треба поквапитися, написати до судо-власника. Я побалакаю з Джуліо, він дуже досвідчений у практичних справах.

Вона сміялася, зумисне нахиляючи голову, щоб розсипати хвилями своє довге, гладеньке волосся; недарма вона висиджувала щодня по кілька годин у перукарні. («В перукарні я відпочиваю. Не знаю чому, я ж бо нічого не роблю, але я завжди втомлена»). Джуліо стежив, як вона ставила телефон: стрункіша, ніж звичайно, бо сиділа на дієті — листя салату, морква, огірки та інша сира городина. Побоюючись, як би вона не почала докоряти йому, він хотів сказати: «Мені так добре, Сільвіє, нічого не розпитуй, прошу тебе, не псуй усього», але її усмішка заспокоїла його. Пошукавши попільнички, вона сіла навпроти нього на тапчані й підгорнула під себе довгі ноги.

— Ну як? Добре тобі тут?—запитала вона, закурюючи.

— Ти ж знаєш,— відповів він.

Коли голос у Сільвії лукавий, він уже знав: сьогодні ввечері вона не збирається сперечатися. Очевидно, вона вже примирилася з утратою його і тепер раділа, що він несподівано повернувся.

— Це ти повинен знати, чи краще тобі тут, чи деінде.

— Я завжди це знав,— щиро відповів Джуліо.— Але ти не уявляєш, як для мене важливо ще раз переконатися в цьому.

Сільвія ні про що не розпитувала і не дала відчути своєї перемоги, вимагаючи докладних звірянь. Вони вечеряли на терасі ресторану, звідки відкривався вигляд на місто; яскрава заграва вогнів затьмарювала нічне небо. Сільвія, виявляючи радість надто бурхливо, щоб вона звучала природно, торохтіла про всяку всячину. З такою жінкою розмова точилася невимушено, без усякого зусилля. Вона розповідала, вимахуючи худими руками, при чому її брелоки на браслеті побрязкували: всі зроблені у вигляді звірячих голів, він знав їх кожен зокрема. Слухаючи, як вона хрумає листя салату, він сказав:

— Ти навіть не знаєш, Сільвіє, який я радий знов тебе зустріти.

Він визнав, що це непогана думка — найняти яхту й обпливти грецькі острови, як пропонувала Біянка: «Треба, зрештою, колись побачити Грецію».

Сільвія сказала:

— Здається, там мало городини, тільки помідори, але величезні. І риба. Я недавно читала в одній статті: щоб довго жити, треба їсти рибу, як японці. Мене це влаштовує. М’ясо мені огидне: все здається, ніби з біфштекса на мене дивиться пара благальних очей… Ти ніколи не думав, що ми їмо трупи?

Він уявив собі, як чудово виглядатиме Сільвія на палубі в штанях. Сільвія: вузькі стегна, маленькі груди в блузці з вирізом аж до пояса. Взимку, влітку бездоганна. І навіть інтелігентна: коли відчує, що сцени зараз недоречні, вона не стане розводитися про чоловічу вдачу. Після довгих консультацій з психоаналітиком — щоб вилікувати її від безсоння, бо Сільвія засинала лише перед шостою ранку,— вона дійшла висновку, що зуміє вивести на чисту воду кожного, з ким їй доведеться зустрітися. Цілком несподівано вона могла поставити людям дивацькі і звичайно нескромні запитання, а потім з таємничою посмішкою повторювала: «Атож, атож», ніби відповідь підтверджувала її діагноз.

— Знаєш, що я подобаюся мужеложцям? — сказала вона.

— Ти з глузду з’їхала! — зауважив він, цілком потішений; вони підвелися й пішли танцювати.

— Запевняю тебе, я їх збуджую,— наполягала вона.

— Не тільки їх,— сказав Джуліо, раптом усвідомлюючи, що неспокій минулих днів був нічим іншим, як прагненням жінки. «Атож, атож»,— подумав він з особливою втіхою. Трохи згодом, коли вони, тісно сплетені, топта-лися на одному місці по паркету, він запропонував:

— Ходімо?

Він покинув її на світанку. Світло вже осявало великі вікна на сходах. У саду червоне небо відбивалося на фонтані, й вода довкола двох кілець, чоловіка й жінки, здавалася забарвлена кров’ю.

Звичайно Джуліо залишався в Сільвії аж до ранку. Його міцна нервова система дозволяла йому висипатися всюди. Вранці він любив приймати душ у ванні між зеленими рослинами, блакитними папугами й білими кахлями: Сільвія «обладнала» її за останньою модою. В цю дору вже щебетали пташки, і все -навколо кликало до

радісного дня. На туалетному столику стояв букет рожевих і бузкових штучних квітів, такого самого кольору були рушники й заслони; другий букет стояв на китайському столику з безліччю Сільвіїних ліків проти безсоння.

— Смачно, га? —мовила Сільвія, висипаючи на долоню кольорові й сріблясті кульки, схожі на цукерки, що оздоблюють весільні торти.

Вулиці були безлюдні, жалюзі на крамницях поспу-щувані. Джуліо саме запускав мотор, коли білий автомобільних, поставлений ззаду, рушив і швидко помчав геть. «Хтось поспішає на роботу. Тепер усі мають машини».

Він відчув, як живіт йому підводить; попереднього вечора через Сільвіїн салат він не їв майже нічого. Непогано б перекусити, але де? Хоч уже розвидніло, було лише

0 пів на п’яту. Літнє повітря нагадало йому про рейс до Греції. «Тепер відпустка вже обов’язок, а не відпочинок», треба писати, посилати телеграми, турбуватися про все. Він не знайшов жодного відчиненого бару. «А проте тут має бути якийсь бар для шоферів і трамвайників, які йдуть на роботу». Від думки, що доведеться зайти до такого закладу в темному костюмі, йому стало трохи ніяково. І ще хтозна, як він виглядає на обличчя. «Колись цілу ніч гуляли, а потім ішли у фраках до міського кафе на каву — ото був клас, що міг накинути будь-кому власний розпорядок дня, звички, навіть свою розпусту.» А ми ні риба ні м’ясо».

Він обережно відчинив двері до помешкання, намагаючись не стукати. Залиті блідим світлом кімнати були понурі. Потім голод погнав його на кухню. В холодильнику знайшовся лише засохлий сир. Він узяв з комірчини спагеті, налив води у каструлю, поставив її на газ і сів на стілець у чеканні, поки закипить.

Що сталося з його життям? У нього було враження, ніби того дня, коли — по розмові з Аматі — зустрів Івану, воно розсипалося, розвалилося. Він не знав, як заповнити пустку, що утворилася в ці тижні між одним і другим уламком. «Не треба ніколи зупинятися,— казав Аматі.— Не треба ніколи оглядатися на інших, давати їм говорити. А передусім залишатися на самоті. Слухайте мене: навіть тоді, коли ви працюєте, викличте співробітника, секретарку. В найгіршому випадку — дружину…

1 ніколи не пишіть листів, тільки диктуйте. Інакше ваша думка в якомусь місці почне йти в небажаному напрямку,

зупиниться там, де зупинятися заборонено… Думка — це найбільший ворог чину й успіху».

Вода ніяк не закипала. А проте, міркував Джуліо, скільки разів його вже розвіювала подорож, якась справа, а найчастіше — любовна пригода. Коли він повертався з подорожі чи коли закінчувалася пригода, досить було комусь зателефонувати, побачитися з людьми, щоб знову поринути у буденне життя. Однак тепер йому це не вдавалося, дарма що вій переконував себе в протилежному. Справді, хоч зустрітися з Сільвією, знов опинитися в. добре впорядкованому домі, у такому звичному й любому світі, було йому приємно, але після любощів його опанував неспокій.

У ванні сичав поламаний кран, дзвенів кришталевий корок — Сільвія завжди впускала його на долівку, відкриваючи одеколон; шурхала щітка для волосся — Сільвія щовечора чесалася десять хвилин за порадою жіночих журналів. Раніше, коли він її чекав, йому доводилося перемагати дрімоту й пильнувати, щоб сигарета не випала з руки й не пропалила простирадла. Зате минулої ночі він був такий бадьорий, що дивився на висохлі квіти за склом, слухав мелодію, яку вигравала на флейті мавпочка, розглядав брили кварцу, мушлі, фетиші та інші витребеньки; Сільвія купувала їх за великі гроші в антикварів, щоб бути екстравагантною. Нащо це все здалось їй? Так званий добрий смак уже не відбивав особистого вибору, естетичного критерію; це був дорогий, нудний обов’язок, яким купувалося право громадянства в певному товаристві. «Такому самому нудному». Потім увійшла Сільвія, гола, відкидаючи волосся аж на очі, Джуліо підхопився як атлет і — випростаний, з втягнутим животом —зайшов до ванної.

Але, зачинивши двері, він відчув, як у нього раптом обм’якли м’язи. Він відкрутив до кінця кран, щоб струмінь води створював враження, ніби він енергійно обливається* і сів на табуретку перед туалетним столиком. Він уже бачив «свою» зелену зубну щітку, зелену пляшечку лаванди, рушники (також зелені)—все його. Наочний доказ, що в цю хвилину Сільвія не хотіла помічати його порожнього погляду, хоч він прикривав його усмішками, дедалі силуванішими. В ліжку, нездатний прикидатися з тою самою легкістю, він поклався на її ініціативу досвідченої жінки.

— Давно ти вже не мав жінки?

— Востаннє я був з тобою.

Сільвія засміялася, але проти своєї звички нічого не сказала.

Предмети туалету, добуті з шафи, де вони чекали на його повернення (або на прихід іншого), мали означати замирення. Предмети pour un homme, for men *,де зображено баских коней, канчуки, ясно-горіхові циліндри, чоботи, шотландські шарфи — наймодніші ознаки мужності. Свідчення жіночої тендітності — опалово-рожева барва, букети фіалок, флакони з кольоровими порошками — вони оздоблювали ванну Сільвії, так само як ванни Бет-ті чи Маріте. Мужність і жіночність віддані на поталу метких торговців. Його зелена зубна щітка стирчала з склянки, де було написано «Він», як і на рушниках; це мало утверджувати приналежність до своєї статі в тих, хто спав і жив разом і кого, навпаки, таке розрізнення бентежило. Джуліо аж ніяк не почував себе схожим на джентльмена в червоній куртці й циліндрі, який осідлав чистокровного скакуна на коробці тальку; обважнілий, незграбний, він опустився на пуф перед туалетним столиком, де мала сидіти «Вона» й орудувати делікатними пудреницями, різнобарвними тампонами вати, паличками карміну; а саме тут Сільвія гарячково відкривала слоїки, повні сріблястих, блакитних, рожевих, бузкових пастилок, бо навіть назви на них, виражаючи погідність, спокій, забуття, змішувалися з назвами кремів — гарантією вічної молодості.

Коли він вернувся до кімнати, Сільвія вже готувалася до сну. Вона наділа окуляри, щоб поставити будильник.

— На восьму, гаразд? — запитала.

Вона була гола. Маленькі загострені перса з трохи набряклими пипками надавали їй вигляду дикого звірятка. Але великі скельця, округлі й темні на дрібному обличчі, викликали в уяві якусь комаху.

— Мені треба схуднути на кіло вісімсот, я знаю,— призналася вона, відчуваючи, як він її розглядає.— Коли в людини прикрощі, вона гладшає. Але, я бачу, в тебе щось трапилося. Трохи відпустив черевце.— Вона говорила безтурботно, бо поки що — завдяки серенілу, оні-рілу, летедору — їй ніщо не загрожувало, 1

1 Для чоловіків (франц. і англ.).

Джуліо відповів:

— Старіюся. Але е якась полегкість у тому, щоб опуститися, піддатися плоті. Це вигідно.

Сільвія засміялася й пішла по сигарети. З її тіла, рівномірно засмаглого, було видно, що вона й на пляжі ходила гола або майже гола.

— Так на восьму? — перепитала вона, накручуючи будильник. Але Джуліо вже одягався.

— Ні, дякую. Мені треба йти. Не можу ж я з’явитися до контори о дев’ятій ранку в темному костюмі.

Сільвія спробувала пожартувати:

— Ти міг би сказати, що ідеш на весілля.

Джуліо відрубав:

— А тобі не здається, що треба було б мати принаймні чисту сорочку?

І знову холодно й стримано засміявся. Крізь великі чорні окуляри він не бачив її зачарованого погляду, яким трохи згодом вона провела його до дверей: боса на зеленому килимі, ніби ступала по луках.

З кухонного вікна Джуліо бачив, як у будинку навпроти де-не-де засвітилося. Люди неохоче прокидаються в цю пору, коли електричне світло ще бореться з ранковою зорею, і кожен із зусиллям повертається до гамірного дня. Навіть Джуліо вперше полягла туга, яку відчувають усі. Перед очима йому постала Івана — вона сидить біля нього, очі млосні: довершена річ, замкнута сама в собі, і її не можна привласнити.

Вода заклекотіла. «Треба купити бензину для машини». Він кинув спагеті. Тепер знов доведеться чекати. Він підійшов до вікна: з під’їздів виходили люди, вони мерзлякувато щулилися, хоч день обіцяв бути теплий і сонце вже золотило тераси. «Я ніколи не мав зв’язку з людьми й життям, я завжди був відрізаний, відособлений». Але думка про те, що весь день ще попереду, здавалася йому нестерпною.

У холодильнику не знайшлося масла. «Вчора вранці тут була ціла грудка». І, зваживши, що Діодато лягав рано, він пішов його збудити. Джуліо тихенько постукав, потім дужче. Ніякої відповіді. Він покликав:

— Діодато…

Нарешті відчинив двері. Кімната була порожня, ліжко застелене. Крізь відчинене вікно долітало несамовите цвірінькання горобців, розбуджених на платані під вікном. У кімнаті стояв затхлий дух, па підлозі валялися скалки

від пляшечки парфумів; очевидно, випала Діодато з рук, так він поспішав. На комоді, між образками і статуетками святих, впадала в очі фотографія молодика з гострим обличчям і кучерявим чубом: великий, ніби пом’ятий рот, м’ясисті губи.

Звичайно, Діодато не витримав. Отже, він не думав, що «так краще». Він сказав це вранці, але день мало-помалу розхитав його переконання. Джуліо відчув, як у ньому ламаються всі запори, вибудовані в останні години. Його знов переслідував образ Івани. Він бачив, як дівчина йде перед ним, як першого вечора,— її тіло освітлене вуличними ліхтарями й фарами автомобілів,— і зрозумів, що він тільки вдавав сам перед собою, ніби про неї забув.

Клекіт води у каструлі покликав його на кухню. Він незграбно відцідив воду: пара пекла йому руки, осідала на обличчі. Потім узяв олію, вилив її на спагеті і почав жадібно їсти. Непосолене тісто мало нудотний смак гарячої олії, але вігі поглинав його з якоюсь невибагливою втіхою. Він помітив прихід Діодато лише тоді, як той став у дверях. Служник був одягнутий у світлі штани й сандалі, ніби вернувся з пляжу. Шия у вирізі светра, там, куди звичайно доходив комірець, мала воскову білоту.

— О, синьйоре адвокате…— ніяково сказав він.— Мені довелося піти, подзвонили, щоб я зустрічав племінника, він приїхав з Терні.

— Того, що на фотографії?

— Якій фотографії?.. Ага. Так, саме його.— Він крутив у пальцях ключі від дому; потім провадив покірним тоном: — Дуже радий, що застав вас, синьйоре адвокате, бо сьогодні вночі зі мною сталася така прикрість. Нічого серйозного,— поправився вік квапливо.— Але ви не знаєте, яка поліція… Все на підозрі. Я прогулювався з цим моїм молодим родичем в околицях Сан Джованні, знаєте, тією вуличкою, що іде вздовж мурів, і нас затримали. Правда, я бачив, як за нами тихо їде білий автомобіль-чик. Та й байдуже собі. Але поліцаї тепер хитрі: вже їздять не поліційними машинами, а «шістсотками». Запитали документи й поцікавились, що ми робимо в таку пору в цих краях. Я подумав — пропав. І тоді, вибачте, дозволив собі сказати, що цей юнак електрик і я пішов по нього за вашим дорученням. Якби я твердив, що це мій племінник, вони б не повірили, бо його прізвище не Маріетті, як у мене… А так нас одразу пустили. Але

зажадали номер нашого телефону і вашого в конторі. Знаю, я собі дозволив забагато, але я служу у вас ось уже три роки і, здається, завжди був відданий, чесний..,

Джуліо притакував, водночас відчуваючи, як йому стає недобре. Він подумав про білу «шістсотку», що рушила, коли він виходив з Сільвіїного дому. Очевидно, поліцай звелів стежити за ним. Завтра він донесе братові, що той «Джуліо Броджіні» провів ніч у Сільвії Лоувел, в якої — за свідченням швейцара — ночував часто.

— Щось погано я себе почуваю,— сказав він.— Це, мабуть, ті огидні спагеті. Забув їх присолити. Олія просто тхне, очевидно, нечиста.

Охоплений нападом нудоти, він підвівся й рушив до ванної, але не встиг і завернув до туалету.

— От лихо,— бурмотів Діодато, підтримуючи йому голову,— аби я залишився вдома, то сам би зварив для вас… Це моя вина.

Джуліо перестав блювати, звів дух і сказав:

— Вибач. Іди вже. Вибач мені.

Діодато протестував:

— Що ви! Тільки вирвіть. Постарайтеся звільнитися. Краще звільнитися.

Він відвів його до кімнати і допоміг йому роздягтися. «От нещасливий вечір»,— бурмотів він. Старанно позачиняв віконниці, постелив ліжко і все при цьому говорив: «Це… це нічого». Приніс Джуліо гарячий лимонад, приклав склянку до самих губ і потримав її, поки той пив. Джуліо давав з собою робити все, його тільки дратував мускусний запах його лисої голови; а Діодато співчутливо дивився на нього, ніби щойно переконався, що його господаря стостигло таке саме зло, яке мучило його і яке він уже сприймав спокійно.

Назавтра вранці він прийшов до контори об одинадцятій. Бухгалтер не дзвонив, сказала йому телефоністка з комутатора. Він був тепер переконаний, що Скарапек’ї, довідавшись про його візит до Сільвії, вже не дозволять йому зустрічатися з Іваною. «Я був там, припустімо, але хоч я й закоханий, не треба забувати, що я мужчина і до того ж молодий. І що саме пошана до Івани змушує мене заспокоювати плотські потреби деінде». Так він подумки відповідав на закиди дядька Рафаеле, сподіваючись, що

той нічого не скаже бухгалтерові. Тим більше, що Сіль-вія — після швидкого одруження і такого ж швидкого розлучення з одним американцем — була вільна, а дехто розпустив поголоску, ніби він з нею кінець кінцем одружиться. «Треба щось зробити, щоб попередити удар поліцая».

Викликавши заступника, він сказав йому, що повинен скласти важливу пам’ятку, а тому не може гаяти ані хвилини; хай він залагодить усе сам і не турбує його.

— А як подзвонить бухгалтер Скарапек’я? — запитав Анджелетті. Джуліо підозріло глянув на нього.— Ти ж казав, щоб тебе обов’язково з’єднали: Хіба з ним повинен говорити я? Про що тут ідеться?

— Бачу, ти контролюєш навіть мої приватні розмови. Чи тобі не досить, що ти оволодів конторою, користаю-чись з моїх кількох відлучень? Тепер випитуєш, які розпорядження я даю персоналові. Я таких речей не потерплю. Ані від тебе, ані від інших. Зрозуміло? — Джуліо вдарив кулаком об стіл.

— Що з тобою? — відповів Анджелетті, сідаючи й добродушно кладучи руку на його стиснутий кулак.— Навіщо мене підозрювати в тому, до чого я ніколи не був би здатний? Я не роблю нічого більше, ніж робив, відколи я в твоїй конторі. А щодо твого особистого життя, то коли ж я в нього втручався? Ти збуджений, роздратований… Я твій приятель, ти знаєш. Скажи, чи я можу тобі якось допомогти?

Джуліо, виснажений, затулив обличчя долонями. У темряві, під заплющеними повіками, знов випливло біле личко Івани, яка ніколи не всміхалася. Він був, як звичайно, охоплений жагою, а тепер ще й побоюванням, що не досягне своєї мети, і через це страждав.

— Зі мною нічого. Я просто втомлений,— сказав він, отямившись.— Якщо подзвонить бухгалтер Скарапек’я, я хочу поговорити з ним особисто.

Після того, як Анджелетті пішов, він дістав.з шухляди один з своїх найкращих бланків і почав: «Любий синьйоре бухгалтере, минуло майже сорок вісім годин від болісної для мене хвилі, коли мені довелося покинути ваш дім, а я ще не дістав обіцяної відповіді. Цей період — недовгий для батька, що все обмірковує, але ціла вічність для закоханого. Я знаю, що припустився багатьох помилок, але розлука з Іваною і непевне чекання — це, повірте мені, сувора кара. Я вірю, що ви будете такий велико

душний і забудете про все, що сталося до сьогоднішнього дня. В майбутньому я постараюся не давати підстав для підозри, яку викликала в вашій душі і в душі вашого брата видимість, а не сутність моїх намірів щодо Івани. Місяць тому — а саме двадцять сьомого травня — я попросив у вас дозволу відвідувати вашу доньку. Сьогодні я прошу її руки».

Радий з цього спритного ходу, він відкинувся на спинку крісла, охоплений несподіваним щастям. Так жінка, віддавшись після довгого опору закоханому чоловікові, дозволяє заволодіти собою солодкому почуттю гріха. Він теж нарешті відчув задоволення життям. Нічого його вже не обходило: ані минуле, ані кар’єра, яку він уперто будував і про успіх якої свідчило все — від співробітників до картин, меблів і книжок у кабінеті. Він бачив Івану на місці манекена в освітленій вітрині: рука, оздоблена шлюбною обручкою, вже не відганяла, не могла вже відігнати його руку, як набридливого гедзя. Він був володарем цього тіла, міг його торкатися, і ніхто не заперечував його права.

— …прошу її руки,— перечитав вій і писав далі: «Дату весілля я хотів би призначити на жовтень, щоб мати змогу переобладнати парубоцьку квартиру в родинне гніздо — але це на ваш розгляд. Пам’ятайте, що від вашої відповіді залежить щастя мого життя, а також, я цього певен, Іваниного».

Він заклеїв конверт і викликав кур’єра, щоб той відразу одніс його.

— Візьми таксі, щоб було якнайшвидше.