— На відповідь чекати?

— Ні, тільки віддаси листа.

Кур’єр ще не дійшов до під’їзду, а він уже чекав на відповідь. Він супроводжував його в думці, підганяв його: бачив, як той закурює, грається конвертом, упускає його на землю, губить. Була перша година. Бухгалтер виходить з контори о другій: отже, в найкращому випадку він прочитає листа через дві години.

Задзвонив телефон. Джуліо зняв трубку й запитав:

— Хто це?

Дуже далекий голос відповів:

— Скарапёк’я.

Він отетерів з несподіванки. Він уже забув, що звелів з’єднати з собою тільки для цієї телефонної розмови; правду кажучи, він уже не мав на неї надії.

— Так от, синьйоре адвокате… Я в міністерстві у брата. Ми обміркували, зважили всі «за» і «проти»…

— Хвилинку,— перебив він одразу,— не говоріть нічого, синьйоре бухгалтере, не продовжуйте. (По той бік тиша. Можливо — уявив Джуліо — він утупився в дядька Рафаеле, той через свою вічну недовіру, мабуть, стежив за братовою розмовою з другого апарата).— Послухайте, синьйоре бухгалтере,— провадив далі він.— Я написав до вас листа. П’ять хвилин тому я послав його з кур’єром,

— А що в ньому?

— Я пишу, що….— Перед холодом, якого набирав цей голос на віддалі, Джуліо передумав: — Ні, знаєте, краще, щоб ви його прочитали. Ви мусите його прочитати, перш ніж щось вирішити й відповісти. Я вас дуже прошу.

— Ну, якщо ви так хочете… Тобто я повідомлю вам, коли його прочитаю,— погодився бухгалтер і скінчив квапливо: — До побачення, синьйоре адвокате.

Джуліо зітхнув, ніби уникнув якогось нещастя. Лише згодом усвідомив, що бухгалтер, власне, не сказав нічого: він сам йому перешкодив своїм поспіхом, цілком протилежним його звичці давати висловитися іншим. Той лист був помилкою. Навіть гірше, глупством. Цілком очевидно, що Скарапек’я зовсім не думав ні розлучати його з Івакою, ані накидати зашморг йому на шию точною датою весілля, як це він безглуздо вчинив. «Жителі півдня привчені до довгих заручин, матері готують посаг…» А якби навіть бухгалтер призначив дату, то він міг би пересунути її під приводом, що треба змінити квартиру чи добитися згоди батьків, а цьому, як йому здавалося,— може, через спадщину,— Скарапек’я надавав особливого значення. Тим часом він устиг би зблизитися з Іваною і заспокоїти свою жагу без того, щоб одружуватися.

У кожному разі цей телефонний дзвінок розвіяв його побоювання. Він уже був переконаний, що бухгалтер і дядько Рафаеле, зрештою, поступляться. Постійна присутність цього невидимого свідка сердила його; він принизився перед ним і, може, викликав у нього недовіру своїм поспіхом, який завжди є доказом невпевненості або вини. При цій думці він розізлився на самого себе; тим більше, що, цілком заспокоєний телефонним дзвінком, він починав переконуватися, що переоцінив обмеженого поліцая; може, через інцидент, що стався’з Діодато тієї самої ночі, коли він був у Сільвії. Від цієї хвилини невидимий дядько Рафаеле став йому на заваді. Він уявляв собі

його за великим чорним столом між кнопками дзвінків і телефонами, звідки він стежить за ним з допомогою спеціального електронного ока, що відбиває кожен його рух на циферблаті, де вій здається крихітною іскристою мурашкою.

Він підійшов до вікна, сподіваючись побачити кур’єра. По той вік вулиці він угледів у білій «шістсотці» двох чоловіків у чорних костюмах. Виходячи вранці з дому, він помітив біля під’їзду подібну «шістсотку» з двома такими ж суб’єктами. Ще інша впритул зупинилася за його машиною, коли він різко загальмував на червоне світло. Тепер він був уже переконаний, що за ним стежать, може, навіть підслуховують його телефон, оскільки в міністерстві внутрішніх справ були пристрої для підслуховування ще з часів фашизму.

Побачивши нарешті кур’єра, він вийшов назустріч йому до дверей.

— Хто тобі відчинив? Дівчина?

— Ні. Такий маленький чоловічок у смугастій піжамі.

— А потім?

—Я спитав: «Синьйор бухгалтер?» А він відповів: «Власною персоною». Взяв листа, махнув мені почекати надворі й зачинив двері. Через п’ять хвилин знов відчинив і дав мені цей лист,— кур’єр дістав з кишені блакитний конверт.

Залишившись сам, Джуліо довго розглядав конверт, на якому дитячими кривими великими літерами було виведене його прізвище. Може, вона відмовила, всупереч батьковій згоді. А може, це був перший любовний лист.,

Тим часом він містив лише кілька слів: «Тато сказав, що можеш прийти сьогодні після вечері. Вітаю. Івана».

Хоч як Джуліо не терпілося побачити Івану, він прийшов лиш о десятій. СкарапєкТ вечеряли пізно, а в таких родинах не люблять, щоб їх заставали за столом, бо вдома всі дозволяють собі багато чого.

Цього вечора він зупинився біля хвіртки, ніби на доказ своєї теперішньої і майбутньої відданості. І замість почуватися ніяково через свою попередню брехню, він бачив якусь великодушність у тому, що погодився бути щирим. Або принаймні вдавати щирість.

Відчинив йому бухгалтер.

— Сідайте,— сказав він.— Передусім побалакаймо.

Джуліо поводився вільно, хоч його злостило, скільки

перешкод довелося подолати, щоб знов побачити Івану. «Нащо цей театр?»— думав він; йому здавалося, ніби комедія, досі втішна, починає робитися нудною.

— Отже, любий синьйоре адвокате, вже одне те, що я запросив вас сьогодні ввечері, для вас доказ, що я вирішив вам довіряти.— (Слово «любий» якоюсь мірою заспокоїло Джуліо).— А зрештою, хто з нас ие вчинив якогось хлоп’яцтва? — Джуліо притакував не то з радісною, не то з улесливою усмішкою. («Авжеж, любий Скарапе-к’я, любий, найлюбіший бухгалтере, ви слушно робите, приймаючи таке рішення, це вам окупиться, побачите, це вам окупиться»). Той вів далі: — Одне слово, від сьогодні я офіційно вважаю вас за наречених. Я нічого не маю проти того, щоб весілля було в жовтні. Але про це краще поговоріть з матір’ю: дати визначають жінки.— Він засміявся, засміявся й Джуліо, хоч подумав, що Скарапе-к’я робиться вульгарний; сміявся точно так, як Івана, а це йому дуже не подобалося.— Тепер нам удвох треба поговорити, чим ви можете забезпечити мою дочку.. Я маю на увазі матеріально.

— Охоче,— відповів Джуліо, розводячи руками.— Але дозвольте, хіба ви вже не знаєте про мене все? Ваш брат,— показав він на фотографію поліцая,— про все в курсі: знає про минуле, теперішнє, про друзів, матеріальне забезпечення…

— Це правда. Але, признатися, я не довіряю ніяким офіційним органам, а тим більше поліції. Я хотів би дізнатися щось докладніше від вас.

«Хоче знати, скільки»,— подумав Джуліо. І як завжди, так і тепер, оцінив свого партнера, перш ніж кинути цифру, а її він визначав не за мірилом справедливості чи об’єктивності, а залежно від фінансових можливостей або від поспіху супротивника.

— Можу вам сказати точно, що я плачу податок від…

— Стривайте, синьйоре адвокате…— урвав Скара-

пек’я.— Що має спільного податок з вашими фактичними прибутками? Ви ж не думаєте, що я такий простак, щоб вірити… ,

— Гаразд. Це може служити за гарантію. Зрештою, в день весілля або навіть раніше, авжеж, я можу заплатити вам певну суму…

— А навіщо? Адже я вам моєї дочки ие продаю.

— Я невдало висловився,— відповів квапливо Джу-ліо; він знав, який бухгалтер дратівливий.— Я хотів сказати, що в день весілля ви зможете переписати гроші на Івану.

Бухгалтер похитав головою.

— Я не згоден. Жінки не вміють розпоряджатися грошима. Вони витрачають їх на вбрання, на косметику та інші дурниці.

— Найкраще розв’язання буде,— запропонував’Джу-ліо, посуваючись на стільці вперед,— коли я вам уже зараз дам ці гроші. Це буде гарантія моїх намірів щодо вашої дочки. Можете використати їх на власний розсуд.

— А у вас це так робиться? — невпевнено запитав Скарапекя.

Джуліо вхопився за підказану думку.

— Авжеж. Це… як би вам сказати?.. Належна оцінка кмітливості й бездоганності майбутнього тестя.

— Дякую. Це мені лестить, я справді дуже потішений.

«Ми починаємо розуміти один одного»,— подумав

Джуліо, зітхнувши полегшено.

— Дякую,— повторив бухгалтер.— Але, бачте, я маю свої клопоти, свої справи… зрештою, не завжди найприємніші, як з тим кооперативом, я віддавав йому ціле життя, щоб потім дістати… але облишмо це так, зараз не час журитися й нарікати… Моє багатство в тім, що я дав іншим,— виголосив він пишномовно.— То як я сказав… Навіщо гроші? Скоріше посаг повинна принести наречена, а Івана одиначка, все, що я маю, одного дня стане її. Одного дня, тільки щоб він настав якнайпізніше, бо, як на мене, завжди ризиковано міняти певне на непевне. А надто, коли це непевне, назвімо його так,— сказав він.— Сьогодні, коли туди,— він швидко позирнув на небо,— всі ходять, як до власного дому, не дає багато надії доброму християнинові… Ну що ж,— зітхнув він,— годі філософствувати, бо хто його знає, на чому ми скінчимо… Коротше, гроші завдають самих прикростей. Краще їх не давайте. Або от що: ви знаєте, на кого можна їх записати?

«На брата,— подумав Джуліо,— новий різновид звичайнісінького хабара». Дядько Рафаеле заперечуватиме: «Ні. Це законна винагорода за добрі відомості, роздобуті мною, за комедію, яку я вам дозволив грати в цьому домі».— «Гаразд. Згода. Але тепер, щоб вам було ясно, ми вже не оглядатимемося ні на що. Тобто: ви більше не посмієте обмежувати мене, забороняти мені. Тепер я вже

тішитимуся вашою племінницею, я маю на неї право!» Він побачив на таці кілька келихів для шампанського і вирішив: «Діло зроблене».

— Од що,— вів далі бухгалтер,— гроші ви повинні записати на майбутніх дітей. Я раджу вам мати їх чим-більше. В кого мало дітей, той трясеться над ними, як ми над Іваною. Ви тепер бачите здорову, квітучу дівчину… гарну дівчину, дозволю собі сказати… Але признаюся вам, що коли вона почала дозрівати і навіть потім…

— Розаріо,— урвала, заходячи, синьйора Аделіна.— Що ми зробимо, вип’ємо зараз? — Вона ласкаво позирнула на Джуліо.— Добрий вечір, синьйоре адвокате.—• Потім повела далі: — Це шампанське мене трохи нервує… Я тільки те й роблю, що відчиняю й зачиняю холодильник.

— Добра думка,— погодився бухгалтер.— Якщо

шампанське неохслоджене…

Він пішов на кухню, а дружина скористалася з нагоди, щоб тихо запитати Джуліо:

— Тепер ви раді? Я знала, що все добре скінчиться.., Івана також рада. В неї така вдача, що цього не видно, але вона вже цілу годину сидить у своїй кімнаті, чепуриться…— І вона рукою показала, як та малює вії.

— Я гадав, Івана спить тут,— сказав Джуліо, показуючи на тапчан.

— Цей тапчан, власне, її, гарний, правда? Але вона спить не тут. Вона побачила його в вітрині, і він так їй сподобався, що батько одного дня їй сказав: хочеш його? І купив. Це буде весільне ложе,— додала вона змовницьким тоном. Потім, охоплена хвилюванням, вела далі: — Я дуже вас прошу. Це ще дитина… Вона боїться. Вона так боїться фізичної близькості.

Джуліо почав заспокоювати її, навіть від запопадливості погладив їй руку — кістку в рукаві светрика. Цей дотик, а ще більше власне лицемірство раптом викликали в ньому огиду: огиду до себе, до всього навколишнього. «Я став жертвою помилки,— напише він до бухгалтера.— Зрештою, як ви самі мені сказали, краще порвати раніше, ніж потім…» — і ніколи більше на очі не покажеться.

— Чш-ш,— синьйора Аделіна звернула увагу на стукіт підборів по плитах коридора.— Вже йде. Побачите, яка гарна… Я тікаю! — Вона висякалася й пішла.

Івана в святковому вбранні розгублено спинилася на порозі: плечі мала голі, а дуже тісний ліфчик щедро від«

кривав її перса. Джуліо остовпів. Уже три дні він не бачив її і думав, що більше не побачить. Він гадав, що це власна гордість змушувала його затято вести бій проти батька й поліцая: бій півнів. Але досить було Івані з’явитися в дверях, як усе пішло шкереберть. «Ніщо інше мене не цікавить, ніщо не може мені дати цього… цього…» Вій і не знав чого.

Дівчина втупила в .нього невиразний погляд.

— Вернувся,— сказала вона.

«Вона зрозуміла. Зрозуміла все і згодна, але ненавидить мене». Він запитав її несміливо:

— Ти рада мене бачити?

— Якби ні, то хто б мене присилував? Я б відмовилася.

Тим часом вернувся бухгалтер з пляшкою шампанського, загорнутою в серветку.

— Відкоркуймо! — сказав він весело і змусив дочку підійти ближче.— Та йди, йди ж… Сьогодні можеш поцілувати свого нареченого. Усмішкою він заохотив і майбутнього зятя підступити до неї, а сам з дружиною скромно заметушився біля столу.

Джуліо рушив до Івани, та ступала невпевнено на дуже високих каблуках, обоє почували себе ніяково, хоч не помічали цього. Він наблизився до неї, обняв. Під час поцілунку очі Івани зосталися широко розплющені, а рот з товстими губами не розтулився.

Коли вистрілив корок, вони опам’яталися.

— Ідіть! Швидко, а то все вишумить! — покликала мати; чоловік тим часом квапливо наливав келихи.

— Спершу молодята! — І серед дзвону скла пішли кружляти тости й побажання; потім зненацька загальне пожвавлення згасло: всі піднесли келихи до губ і мовчки випили.

— Ох…— промовив бухгалтер, ніби врешті заспокоїв свою спрагу після довгого бігу, а помітивши порожній келих, запитав: — А цей для кого?

— Рафаеле обіцяв прийти,— сказала синьйора Аде-ліна.— Але потім подзвонив… Я ке прибрала келиха, це здалося мені негарно.

— Так,— зітхнув бухгалтер.— Мій брат на такій посаді не може розпоряджатися самим собою. Ви знаєте, часто, коли ми всі любесенько спимо, він добровільно пильнує,— сказав він, торкаючись до келиха посеред таці.—Ніч у великих містах лиха. Але, на щастя, тут є

охоронці порядку: поки тут порядок, усе гаразд. Інакше що б воно було? На загальну думку, в нас на поліцію ніхто не зважає, правда? Ми здаємося собі народом, який не визнає наказів, не зносить ніякої дисципліни. А тим часом поліція має владу тим більшу, чим недисципліно-ваніші громадяни. Саме так. І знаєте, що я вам скажу? Сила поліції не в кількості агентів чи в озброєнні… її сила — в сумлінні громадян. Краще сказати — в нечистому сумлінні. Я це поясню вам.— І, взявши СТІЛЬЦЯ; він присунувся до канапки, де сиділи Джуліо з Іваною.

— Та облиш їх, Розаріо! Саме сьогодні, коли їм хочеться погомоніти.

— Вони ще нагомоняться за ціле життя…— відповів бухгалтер, знизуючи плечима.

— Гадаєш, адвокат не знає про ці речі? Він же раз у раз стикається з обвинуваченими, злочинцями…

Чоловік їй дорікнув:

— Ти могла б принаймні пам’ятати, що твій майбутній зять має діло з цивільним правом.

— Я завжди знала, що він адвокат,— відрізала синьйора Аделіна.

— Авжеж, він адвокат. Тільки займається не злочинцями, а цивільним правом.

— Яв цьому не розбираюся… Виходить, він нотар?

— Мамо, замовкни,— сказала, не обертаючись, Івана.

— Ні, виходить, що він має діло з тими, хто… хто робить злочин по-цивілізованому! — І Скарапек’я засміявся, задоволений з власного дотепу.— Я правильно кажу, синьйоре адвокате? — Потім підпер розчепіреними пальцями чоло: — Аделіна завжди мене перебиває. Про що ми говорили? Ага, вже знаю. Отже, я казав, що поліція в нормальних умовах ніби й зовсім не існує. Наприклад, сьогодні ввечері, в цьому домі, хто про неї думає? Але припустімо, що один Із нас злочинець. Припустімо, що ви прийшли сюди й задумали якийсь злочин… У кожному перехожому вам увижався б агент. У вашій уяві кількість поліцаїв росла б. Хоч поліцаїв насправді набагато менше, ви бачили б на кожному розі по одному, в цивільному, звичайно, так, як більшість з них ходить.

— Як? Вони ходять у цивільному? — запитав Джуліо.— Це все надзвичайно цікаво… А скажіть-но мені, чи це правда, що тепер поліцаї не користуються поліційними машинами, отими з синіми лампочками на даху… Я чув, ніби вони роз’їжджають звичайними автомобілями, «джу-

ліями» і навіть «фіатами-600». Здається, вони часто користуються «шістсотками», щоб бути непомітними.

— «Шістсотками?» Авжеж. Скільки разів, ідучи до міністерства, я бачу, як вони виїжджають усі разом. Ніби розбігаються білі миші. Але це вони ловлять мишей у пастку,— сказав бухгалтер, крутячи головою.— Тижні й місяці граються з мишею в піжмурки, перш ніж запустити в неї пазури. Бо їхня найбільша перевага — це терплячість. Вони це, коротше, знають.

— Що знають?