— Ну, наперед знають, хто буде їхнім клієнтом… Вони приглядаються до нього, навіть коли він ще не був під судом. Вони стежать за ним, переконані, що одного чудового дня…

— Ну, це вже перебільшення…— сказав Джуліо.

— Аби ж то так! На жаль, я маю багато доказів.

— Ви розумієте, при Рафаелеві…— пояснила дружина.

— Атож, звичайно… Бачте, мій брат з-за столу ніби читає в людських сумліннях. І коли він переконаний, що комусь уже нема рятунку, що рано чи пізно доведеться його затримати… то страждає від цього, запевняю вас. Як добрий господь, коли якась душа вже не може уникнути згуби.

— А як же вільна воля? Як з нею? — заперечив Джуліо з усміхом.

— А її нема. Не існує. Ніхто не вільний, бо нема людей без вини. Ми всі в якійсь мірі правопорушники, якщо навіть маємо папери в порядку. Мій брат твердить, що міг би посадити будь-якого громадянина; але кмітливість поліції саме в тому, що вона цього не робить. Бо її сила грунтується, точніше полягає, в їхній спільній провині. Тому вона вдає, ніби нічого не бачить, ніби нічого не помічає. Правда, іноді, втомлена цією грою, вона не чекає, а провокує когось сама, щоб його хапнути.

Джуліо питав себе, чи бухгалтер не хоче його попередити, що дядько Рафаеле відгадав його наміри, і водночас дати зрозуміти, що сам він був би готовий домовитися — після одержання згаданої суми,— але брат зі своєю манією порядку, зі своєю поліцією така людина, з якою краще не жартувати. Може, він хотів ще й застерегти від випадків, які траплятимуться йому в майбутньому, але якими не треба користуватися. «Все підраховано, передбачено: Іванина надмірно декольтована сукня могла бути теж ідеєю поліцая. Може, навіть він сам її

купив. Принада, щоб він допустився злочину — зведення 1 неповнолітньої — й відкупився одруженням. Вибирайте,*! скаже він мені: суд або шлюб».

Раніше, коли якась приятелька натякала на тривалий зв’язок, Джуліо одразу заявляв, що не збирається одружуватися. Він умре старим парубком в обіймах старої служниці; якщо та наполягала, він позбувався її швидко й рішуче. Зате цього вечора, п’ючи шампанське, він відчув якесь зворушення. «Бо я знаю, що все це комедія. Все, крім бажання покласти за всяку ціну цю дівчину в постіль. Навіть коли доведеться заплатити дорого»,— признався він, забуваючи про власну скнарість. Ба, при думці, що доведеться заплатити, він відчував полегкість. Угода з Аматі цілком дозволяла йому на таку розкіш, а крім того, Аматі забезпечував йому довіру цілої групи, яка розв’язує питання про всі великі будови міста. «З іншими жінками я мав би клопіт, оскільки міг би з ними одружитись, а тут я граю комедію». Він усвідомлював, що переконати Івану бути до нього ласкавішою — нелегко, але покладав надію на її апатичну натуру і на байдужість, з якою вона сприймала все, що їй нав’язували, «Не смій з ним зустрічатися» — і вона не зустрічалася; «поцілуй його» — і вона цілувала.

Незабаром бухгалтер вибачився: мав ділове побачення з приятелями в кав’ярні. Він поцілував дочку й сказав:

— Ти гарна наречена.

Усі вийшли провести його на сходи.

Джуліо заявив:

— Тут можна хоч подихати повітрям.

— То залишайтеся надворі, поки я поприбираю на кухні,— сказала мати.— Адже сусіди вже знають: уже питали мене, коли весілля… А крім того, при такому місяці ясно як удень!

Площадка сходів високо над садом утворювала.наче нішу, обплетену густим плющем. Івана мляво підійшла до парапету,

— Навіщо ти мажеш губи? — запитав її Джуліо.-rf Так я не можу тебе цілувати.

— А хіба ти не цілував мене перед дим?

— Так, але…

— Що але? — вставила вона і, спершись на парапет, звела голову й примружилася в блаженній позі, ніби збиралася загоряти на сонці. При цьому рухові підкладений китовою рогівкою корсаж відхилився, ї Джуліо

побачив її великі білі перса з темними пипками, набряклими, як оливки. Він швидко кинув оком на фасад будинку, переконався, що ніхто не стежить за. ними згори,, а потім невимушено, ніби, милувався матерією сукні, всунув руки за пазуху дівчині.

Івана запротестувала:

— Забери руки.

— Навіть тепер, коли ми заручені?

— Геть руки,— повторила вона, нерухома, із заплющеними очима й піднятим до місяця обличчям. Вона не помічала або вдавала, ніби не помічає погляду, втупленого в її перса. «Округлі, повні, вже трохи обвислі, як у дозрілої жінки». Вона із зітханням розплющила очі.

— Твій? — запитала вона, вказуючи підборіддям на автомобіль, поставлений перед хвірткою. Почувши ствердну відповідь, вона заявила: — Мені подобаються червоні машини.

.— Ось як? — сказав Джуліо. Він посміхався, але був вражений її байдужістю до автомобіля ціною в кілька мільйонів лір: — Тоді я подарую тобі червону малолітражку, тільки для тебе. А водити вмієш?

~ Я пробувала двічі чи тричі на машині дядька. Але він каже, що мені не треба складати іспити на права водія. Я надто нервова.

Тим часом Джуліо пощастило опустити з одного боку ліфчик з набряклою повною груддю. Івана не протестувала, і це йому додало відваги напастися на поліцая.

—- Це смішно, як ви всі залежите від того, що скаже чи вирішить ваш славетний дядько.

— Як ти можеш судити? Ти не знаєш його.

— Гаразд. Але принаймні для тебе повинна більше важити моя думка. Скажеш йому: я піду до автошколи, бо так хоче мій наречений,— наполіг Джуліо і, подумавши, що це може бути чудова нагода, наважився: — Зрештою, я сам навчу тебе водити.

Івана мовчки випросталася.

— Ну що? — допитувався Джуліо.— Ти так нічого й не скажеш?

Вона повернула голову й скоса глипнула на нього.

— Знаєш, чому дядько сьогодні не прийшов? Не тому, що він був зайнятий. Він завжди зайнятий, але як захоче, то може звільнитися. Він не прийшов, бо не згоден,

— З чим?

Не згоден щодо тебе. Він проти цього,

— Ага,— саркастично вирік Джуліо крізь зціплені зуби.— А можна знати чому?

Замість відповіді Івана повернулася до вітальні. Мати саме виціджувала з пляшки шампанське.

— Ще крапля залишилася,— сказала вона на виправдання і піднесла келих у їхній бік.— На здоров’я!

Джуліо наполягав:

— Я хочу знати причину.

* — Яку причину? — запитала синьйора Аделіна.

— Нічого. Це наші справи,— відповіла їй Івана й озвалася до Джуліо: — Вибач, я піду ляжу. Від шампанського в мене розболілася голова.

— Ще б пак! Вона навіть не вечеряла! — гукнула мати й одразу змовкла під сердитим поглядом дочки.— Що ж у цьому поганого? Ти ж знаєш, хвилювання…

— Тоді до завтра,— провадила Івана.— На добраніч,— і з лукавим личком підставила нареченому вуста. Вже йдучи до своєї кімнати, вона кинула через плече: —• Джуліо… Витри губи, ти весь червоний.

Він грюкнув хвірткою, грюкнув дверцятами машини і з ревом рушив, складаючи в думці листа, який намірився написати одразу після повернення додому. «Любий…» Ні, чому любий? Навіщо церемонії? «Шановний синьйоре бухгалтере, можливо, мій характер не підходить вашій дочці чи, може, ми не відчуваємо одне до одного потягу… У кожному разі, я переконався, що Івана мене не кохає… що ке відповідає на мої почуття… А тому я вважаю за обов’язок… ТохМу я відчуваю себе зобов’язаним…» Він був радий, що кидає її тепер, коли вже батько погодився, тепер, коли вона дозволила спустити ліфчик. Синьйора Аделіна зітхне: «Якби я знала, не купувала б шампанського». У нього ворухнулося якесь співчуття до матері — як ге-ройськи захищала вона міщанський спосіб життя, що проявлявся в чоловіковому пишномовстві, яке приховувало примітивність його мислення, грубість вимови, тоді як її безборонне обличчя, її вічно заляканий погляд свідчили про їхнє убозтво й затурканість. Зате Івана була тільки смішна й неотесана. Провінціалка тридцятих років. Яке облудне почуття змушувало його думати про те, щоб одружитися з нею? «Моя дружина»,— подумав він, сміючись із самого себе.

Посеред темної вулиці перед вітровим склом машини йому враз примарився поліцай — його присадкувата, короткошия, плечиста постать. Він додав газу, щоб наздогнати поліцая, але той віддалявся зі швидкістю його машини. Джуліо вже летів по широких закурених коридорах міністерства, стукав у його двері, чув, як той з таким самим, як у брата, акцентом, гукає: «Можна» — і йшов далі аж до письмового столу, де він незграбно засідав, мов на троні. «Пробачте, але задовольніть мою цікавість. Я хотів би знати, чому ви невдоволені, чому не згодні? Я заручився, випив за здоров’я… випив те огидно солодке шампанське, що розладнало мені шлунок… Чого вам ще треба? Скажіть!»

Він зумисне їхав з перевищенням швидкості. «Хай мене затримають, зірву злість. У всякому разі, заганяю «шістсотку». У дзеркальці він побачив, що за ним їде ще один «фіатик», і різко загальмував. «Якщо це він, то розіб’ю йому голову». Але за кермом був якийсь старий, він ледве встиг звернути і, вихилившись з віконця, закричав на Джуліо:

— Рогатий!

Цей старий, мабуть, мав рацію. Дядько Рафаеле закоханий у свою племінницю. «Може, він їй погрожував, що вже не займатиметься ні ними, ні таємничою історією з кооперативом, шантажував її через мене, а вона й боїться». Потім йому закралася підозра, що Івана підкорилася дядькові, і це відвернуло його від бажання писати до Скарапек’ї. Він знов летів по коридорах міністерства і тепер увійшов (без стуку): «Я знаю, який у вас план: Брод-жіні з нею одружиться, Броджіиі заплатить, а дядько потім нею потішиться, правда?» Але дядько Рафаеле спокійно відповідав: «Годі-бо, хіба ви коли мали серйозний намір одружитися з нею? Ви думаєте тільки про те, щоб привести її додому й робити паскудство. Ідіть собі пишіть того листа. Або краще напишіть його тут.— І він подав йому перо: — Хочете, я вам продиктую?»

Пригнічений, він повернувся вулицею Чотири Фонтани. Якийсь час він кружляв біля міністерства — на повному гаЗу для провокації, але одразу, невідомо звідки, вродилося двоє поліцаїв, стали, щоб подивитися за його маневрами, а може, затримати. «Я ідіот. Що мені до цього високопоставленого дядька? Нехай має її. Нехай нею тішиться. Будемо мати її обидва. Дівчина мені подобається, а сьогодні ввечері дала мені зрозуміти: я можу з нею робити,

що заманеться, тільки я не повинен вимагати від неї спів-} участі чи показувати їй, що я замишляю, Скільки диплО| матії, скільки терплячості, вигадливості, шоколадок, го<| тинців, обачних слів лише для того, щоб усе пішло нані ведь біля самої мети». Він знов уявив Івану, схилену на! парапетом. І відразу його охопила безглузда туга за кім! натою над садом, за духом мокрої трави й олеандра, щі линув крізь вікно. Неспокій, раптовий-страх і заразом! обурення від думки, що він усе це втратить, що хтосй снував проти нього змову, щоб одібрати у нього царство} здобуте спритністю рук, одібрати трон, де він почував; себе впевнено, як ніколи, де міг розсістися, мов пан, тиЦ часом як покірні й мовчазні жінки прислужують йому] скидають піджак, нагинаються розшнурувати черевикЦ Потім одна зникає («Ви бачили, яка вона гарна? Я тікаю!»), а Івана прислужує йому далі, торкаючись його тіла спритними, побожними рухами, і все без слова, без погляду. «Що мені, зрештою, до того? Хай спить, з ким хоче, аби тільки дозволила торкатися себе, аби тільки не боронилася». Проте лють знов почала його засліплювати. Це була не ревність, а бажання розбити одним ударом мовчанку й незворушну байдужість Івани та її дядька. «Вони в змові, їм потрібен я, потрібен законний шлюб, щоб мати свободу». Знову коридор, знову двері, він відчиняє їх і йде прямо до поліцая за величезним письмовим столом. «Мені не треба називати себе, правда? Гадаю, ви мене знаєте з рапортів тих, хто шпигував за мною, з фотографії, картотеки, з телефонних підслуховувань. Хто знає, чи немає мікрофона в оббивці стільця, який подає мені щодня синьйора Адєліна… Ось я, власною особою, якщо ви не зважуєтеся показатися самі. Я прийшов сказати вам, що ви боягуз». Насправді ж його не пустили б туди. Хто ви такий? Куди ви йдете? Документи. Мета візиту? Особиста справа. Заповніть бланк. Треба точно вказати, в якому питанні. Пишіть правду, а то затримаємо вас. Він писав, а потім його посадили за образу моральності, за порнографію, Пробачте, але ви хотіли знати правду. Я просив тільки поговорити з доктором Рафаеле Скарапек’єю. Його нема, він зайнятий. Нічого не вдієш. Поговоріть із секретарем. «Але якщо я його зустріну, вдам, ніби я п’яний або, ще краще, ніби мені раптом стало зле і зіб’ю його машиною. Тільки-от важко зустріти його в цьому кварталі. Скільки людей крутиться біля міністерства». Найкраще подзвонити до Івани і змусити

її признатися. Подзвоню зараз, усе одно звідки, з якоїсь кав’ярні. «Вона спить»,— скаже мати. «Збудіть її, звеліть негайно встати». Вона підійде поволі, мов королева. А я навпростець: «Кому ти дзвонила того вечора з бару? З ким розмовляла, шлюхо?»

Він зупинився на віа Венето, запрудженій безліччю машин. Іноді чулися удари, брязкіт металу: люті обличчя за склохм, погрозливо висунуті з віконця кулаки, потім ціла колона рушає, кроком просувається кілька метрів. В цю пору люди вертаються з кіно. Він помітив приятеля, той заходив до кав’ярні з двома високими дівчатами, і подумав, що піде з ними випити. Треба тільки пошукати місця, де стати. Сторож на платній стоянці його попередив: «Все зайнято, хазяїне». В усіх провулках з обох боків стояли машина при машині. Йому не вірилося, що вій не знайде місця, не зможе зателефонувати, що він так нічого й не дізнається, що він залишиться стовбичити за цим кермом з чорного бакеліту. Джуліо кипів од злості, йому хотілося влетіти в якусь вітрину й розбити її вщент. Але його оточували інші машини, не допускали його до цієї скаженої вихватки, яка могла б вернути йому спокій. Треба опанувати себе, поводитися по-цивілізова-ному, ми ж цивілізований народ, досить роззириутися навколо себе. В машині перед ним парочка, інша парочка в дзеркальці заднього огляду: дві близько одна до одної нерухомі голови, як у кіно, як перед телевізором, як у неділю вранці у церкві. Чоловік і жінка, мовчазні, терпеливі, прив’язані одне до одного чи просто зчеплені між собою, як двоє гіпсових кілець на фонтані перед Сільвії-ним будинком.

Нарешті ціла валка машин звернула на віа Венето, Приєднатися до приятеля з двома дівчатами — це означає скінчити вечір у нього вдома: віскі, платівки, як, ви вже йдете? Залиштеся, щось під’їмо, ходімо подивимося на кухню; поїсти, а потім брудні тарілки, попільнички, повні недокурків, кісточок від оливок, шкурок від ковбаси — одне слово, гайнування часу, але час іде далі, ніч минає, між останніми спокійними закутками темряви грають проблиски світанку. Або скінчити в ліжку з одною із тих двох, а потім: ідеш ти перший? Так, дякую, іди, їди, вибач, тепер я, сигарету? Золотко, ти був золотко, ти була золотко, зустрінемося, домовимося, разом повечеряємо, зідзвонимося, дай мені твій номер, де ми його запишемо? Пошуки клаптика паперу, олівця — треба б, щоб наші

номери ми носили на собі, мов каторжники, або, ще ліпше, щоб вони були витатуйовані на грудях, що ти на це? Ти маєш рацію, ти просто душка, вмієш бути веселим, коли кохаєшся; звичайно, веселий, особливо коли дово| диться одвозити їх додому, аж на якесь із тих чортових згірТв — Монте Маріо, Монте Верде, Монте Сакро -4 спершу праворуч, тепер ліворуч, ще раз ліворуч, ми вже на місці, ні, трохи далі, оця брама… Ту-у-ут!.. Ох, як ту^ гарно! А в думці: мене б сюди затягли хіба що мертвого. Так, гарно, у дворі трохи зелені, ти був золотко, що мене відвіз, дай цмокну, гуд бай; вони проходять через садої групи будинків, як птахи, що злітають на довгих йогах треба чекати, поки їм одчинять браму, поки вони вві йдуть, ще раз гуд бай рукою — і вже по всьому. На дру гий день незліченні привіти кружляють по телефонии] дротах, з Монте Маріо на Трастевере, з Монте Верде на Паріолі; ти був золотко вчора ввечері, просто золотко добре виспався? Ти справжній мужчина, присягаюся з тобою маєш якесь почуття безпеки… Дзвонить незлічені на кількість дзвінків, вперто кличуть у порожніх ХОЛО-1 стяцьких квартирах, біля ще не засланих тапчанів, тільки^ привіт, що ти робиш сьогодні? Це голос самоти, пустки^ нежиття, голос, що волає про порятунок. ||

На віа Венето йому здавалося, ніби в кожному чолс& вікові, що сидів біля столика в кав’ярні або спекійнд проходив вулицею, встромивши руки в кишені, він упізнай дядька Рафаеле. «А так, у нас переважає південний брюнет з чорними блискучими очима, шкіра, як лушпайка помаранчі, багата на жирові виділення. Хтозна, чому^ жінки з півночі вважають нас за чарівних».

Засмучений, він рушив з цієї колись гарної вулиці, обсадженої великими рясними платанами. Тепер на ній було безліч неонових реклам, і вона скидалася на вулицю в Гонконзі чи в іншому східному порту.

Пінії з парку Боргезе нависали тінявою покрівлею над частиною віа Пінчана. Колись він завжди ходив на прогулянку з жінками, що не носили високих каблуків. Тепер він був нездатний пройти пішки кілька кроків: навіть на стометрову відстань їхав машиною. «Вже не та сила. Я вже ні до чого не маю охоти». Насправді він ніколи ні до чого не мав охоти, але йшов уперед без упину й ніколи не питав себе, на яку мету розтрачує енергію.,

Під час останньої зустрічі батько сказав йому: «Уже1 стільки років ти отак живеш, не замислюєшся, що діється

навколо тебе, на світі. Без мети». Джуліо відповів, що він помиляється: його мета в тому, щоб добре жити й добре заробляти. «Грошей тобі ніколи не бракувало»,— заперечив батько. Він погодився: «Це правда. Але я хочу мати їх багато. На відміну від тебе я переконаний, що світ належить тим, хто має їх найбільше».— «Який світ? Що ти під ним розумієш?» Звичайні батькові софізми. Він відповів, що світ, який щось важить, є тільки один і що батько його не розуміє, бо він не створений для теперішніх часів. «Не створений чи не пристосований?» Знову суперечка. «Годі. Дотримуймось кожен своєї мети, татусю»,— скінчив він.

Одначе тепер він побоювався, чи не стане він депре-сованим неврастеніком, як багато його приятелів. Він завжди почував себе чудово пристосованим і навіть не намагався з’ясовувати точного значення цього слова: він повторював його так, як повторював інші слова — відчуження, космічний страх,— які Сільвіїні приятелі вимовляли жартівливим тоном, а в останній час їх узяли на озброєння навіть журналісти. Його батько був членом редакційної колегії місячника «Мала Ведмедиця», який Джуліо ущипливо називав «Часопис незадоволе-них». Він одержував обов’язковий примірник і, коли гортав його, то у нього складалося таке враження, наче перед ним крутяться крила вітряка; навіть більше, він завжди псував йому настрій. Скоро Джуліо почав віддавати його кур’єрові, щоб той клав на столику в приймальні.

Якось один клієнт сказав йому: «Я з приємністю побачив, що й ви передплачуєте «Малу Ведмёдицю».

І навіть подумав, чи ви не родич Ельпідіо Броджіні». А довідавшись, що він його син, подивився на нього ще шанобливіше й сказав: «Радий, дуже радий».

Повітря в квартирі було затхле, кімнати відгонили пусткою. Раніше, завдяки довгим нічним розмовам по телефону, він не помічав, що мешкає сам. Тепер, коли озивався телефон, йому було байдуже, хто дзвонить; пошту ледве переглядав, листи відкладав нерозпечатані і рвав запрошення на світські раути, куди до того завжди ходив, бо, на його думку, відвідувати дім найзначні-ших клієнтів, пізнавати нових людей — це його профе

З Альба де Чеспедес

сіональний обов’язок. Повішений у передпокої календар, де він записував те, що мав зробити, показував двадцять сьоме травня.

Він перекидав листочок по листочку і зважував у думці минулі’ дні. Відколи зустрівся з Іваною, він не робив нічого. «А втім, як і до того»,— подумав він пригнічено; але схаменувся, що він не об’єктивний. «Так я дійду висновку, що за ціле життя нічого не зробив». А тим часом він зривав календарні листочки. На двадцятому червня він ніяково зупинився; йому здалося, ніби він забув про побачення, призначене на цей день. «Певне, це була важлива зустріч. Завтра з’ясую в конторі. Я про все забув, усе кинув задля цієї безглуздої любовної інтрижки, а тут ще й поліцай проти, незгодний».

Він знов відчув, як його розбирає злість. «Завтра піду до міністерства і побалакаю з ним. Але ні, не буду себе втомлювати, подзвоню йому. Можна навіть прямо на домашній телефон. Уночі, щоб застукати зненацька. Зрештою, як каже бухгалтер, він пильнує за громадянами. Тобто, стежить за ними, навіть коли вони сплять».

Він узяв телефонну книжку й почав гортати сторінки на літеру С. Там було чимало Скарапек’їв, але Рафае-ле — жодного. «В нього номер не вказаний, як і в мене; треба було цього сподіватися». Зате Рафаеле Скара-пек’я знав його номер, підслухував його розмови, завжди схований, невидимий. Можна б довідатися в синьйори Аделіни, де він мешкає.

У кабінеті задеренчав телефон. Він аж підскочив. Це могла бути Сільвія — вона або якась інша з тих, хто завжди йому коле очі, що він став чужим,— і вирішив не озиватися. Але телефон не вгавав. «Може, це, він, хо»іе перевірити, чи я вдома». Він побіг до кабінету: потемки ніяк не міг знайти вимикача настільної лампи, плутався в телефонних шнурах, нарешті, лаючись, добрався до апарата. «Алло»,— сказав він. Дарма, він тримав трубку навпаки. Перевернув її. «Алло…» Вже роз’єднали. Він люто забарабанив по ріжках, але той, хто несподівано порушив його самоту, хто з невідомої причини його викликав — і тим самим нагадував йому, що він існує,— зник. Він слухав сигнал комутатора, рівномірний, подібний до телеграфу, шифрованого коду, спільної мови простору, всесвіту, безвісті. Слухав довго, нарешті поклав трубку й опустився на крісло біля телефону, навіть не запаливши світла.

З вікна він бачив темний майданчик Олімпійського містечка, всіяний вогнями, як кладовище. Самотній, у тиші порожнього дому, він уперше подумав про смерть, і його охопило почуття відпочинку, спокою. Дні, що лишилися ще йому — їх немало, адже він мав лише тридцять дев’ять років,— видалися йому нескінченно довгими,, непотрібними, і єдиною їхньою метою була сира земля, де тиша й темрява були символами забуття й небуття, куди поринули ті, хто в ній лежав. «Такі думки ніколи не спадають безпричинно: це знамення», йому здалося, ніби поліцай, який перешкодив йому заволодіти Іваною, є втіленням чогось грізного, що важить на його життя. Він приклав руку до чола: воно було як лід. «Завтра вранці треба подзвонити до Уго, піду до нього в лікарню на обстеження». Йому хотілося випити віскі, але безглуздий страх від темряви — а скоріше від того, що він сидів у темряві,— скував його. «Ця самотність, ці необжиті похмурі кімнати…»

Знов задзеленчав телефон; з розтривоженим серцем він схопив трубку, ніби звідти міг надійти несподіваний порятунок.

Дзвонила мати з Мілана.

— Як ся маєш, мамо? Це ти дзвонила щойно?

— Я скільки разів дзвонила і вчора й сьогодні.., Я вже боялася за тебе… Бачився з батьком?

— Коли?

— Позавчора він мав повернутися з Мексіки.

— З Мексіки?..— перепитав вражено Джуліо. «Ось зустріч, про яку я забув: Дарія, двадцятого».

— Як? Він не дзвонив тобі два тижні тому, коли був у Римі? Диви! Обіцяв мені, що подзвонить тобі з аеропорту. Він летів до Мексіки на якийсь конгрес. Хіба ти не одержав мого листа?

— Якого листа? Коли?

— Джуліо, що з тобою? Тебе ніби підмінили.

— Та ні, знаєш, я сонний.

— Ох,— сказала мати.— Вибач.., Так ти його не одержав?

— Не знаю, мабуть, ні.

— Боже! Як це — не знаєш?

— Якщо він надійшов сьогодні ввечері, то я знайду його вранці в конторі. Як ти себе почуваєш, мамо?