— Спершу, як почуваєш себе ти? Сьогодні ввечері я вас не могла застати, жодного… Я боялася, чи не

сталося чогось з вами. Літак… а в газетах скільки пишуть про катастрофи, аварії поїздів, землетруси. Я дзвонила тобі просто з автомата, чула, як дзеленчить телефон у порожній квартирі, але ніхто не брав трубку.

— Але що сталося? В тебе такий голос…

— Знаєш, коли батька нема вдома… Дні повзуть, не хочеться нічого. Крім того, я б і не знала, що робити… Знаєш, старість нудна. А тут спека, просто задушлива… Послухай: завтра вранці піди до батька… Потім дай мені телеграму. Гаразд?

— Гаразд. Ще що?

— А що може бути? Абсолютно нічого. Ну, а в тебе що нового?

— Нового…— «Зараз їй скажу: женюся».— Що ти маєш на увазі?

— Ну так, взагалі…

— Ні, нічого.— «Вона б запитала мене: хто вона? З якої родини? З родини Скарапек’їв».— Зовсім нічого, мамо.

— Ну то будь. Не сердься, що я тебе збудила. Ти ще позіхаєш, так? Добре виспись.

— Так, дякую, не турбуйся. На добраніч.

— На добраніч, серденько.

Цей голос бринів йому у вухах, як ненастанне скигління. Тепер, коли він думав про матір, то мав враження, ніби вона нежива. Відколи він перебрався до Рима, тобто вже п’ятнадцять років, вони бачилися тільки на різдв’яні свята та ще кілька днів у віллі над озером на Великдень або у вересні. Вона була завзята колекціонерка: спершу збирала порцелянові пташки, потім чотки, а останнім часом годинники. В домі було повно годинників, їхні стрілки стояли, і всі показували різні години. Яких годинників тут тільки не траплялося — з бронзи, емалі, неполив’яної порцеляни, з фігурками напівголих жінок або пастушими сценками. Джуліо саме гостював у Мілані, коли колекція поповнилася великим маятниковим годинником з темного дерева; двом чоловікам довелося внести його на плечах, бо не влазив у ліфт. Стрілки зупинилися на дев’ятій з чвертю, як розкинуті руки. «Якийсь він мені сумний, мамо»,— сказав Джуліо. Вона спалахнула: «Чому сумний? Він іде, не чуєш?» Справді, годинник ішов з глухим уривчастим стуком, схожим на биття старого серця. Вона хотіла поставити його в кабінет до. чоловіка, але той заявив, що цокання заважатиме праці.

Джуліо був ще хлопцем, коли мати почала збирати порцеляну. Вона казала, що треба збирати один різновид, бо тільки тоді колекція має справжню вартість, і купувала пташок незвичайних барв: папуг на підставці, чаплі з розгорнутими крилами, потім соловейків, що витьохкували в дорогих позолочених клітках. Уранці вона накручувала їх усіх разом. її кімната була як вольєр, і коли чоловік або служниця щось їй говорили, вона відповідала зі сміхом: «Нічого не чую! Нічого не чую!» Коли вона покинула молитися, то почала збирати чотки, щоб хоч про людське око виявляти благочести-вість. Вони висіли в спальні на стіні — пташок перенесено до її будуара — гранатові, аметистові й перлові чотки впереміж з грубозернистими чотками, вирізьбленими з дерева португальського походження, з толедської філіграні або зі скромних скляних намистинок — їх привозили її приятельки зі славетних святих місць.

Джуліо ніколи не знав, про що з нею говорити: коли запитував її про якусь знайому, тепер вона часто йому відповідала: «Як, ти не знаєш? Вона ж померла. Я не хочу про це думати, а то мені стає зле…» Тому вона утримувалася від прощання з тілом своїх померлих подруг, зате сам похорон ніколи не пропускала. Ввечері за столом вона довго розповідала про катафалк: «Гарна труна з різьбленими бронзовими ручками. Красиве дерево, гладенько, коштовне. Мабуть, червоне». Отож вони не розмовляли між собою, і Джуліо був вражений, почувши про надісланого листа, оскільки обоє однаково не любили писати. Мати твердила, що при писанні листів спадають тоскні думки. «Ти до мене пиши, ти молодий. Для молодих воно зовсім інакше». Він обіцяв писати, але відкладав листа, а потім зовсім забував. «Просто мені немає чого їй сказати. Мені немає вже чого нікому сказати». Та й чи говорити, писати має якесь значення? Скільки він наговорив у своєму житті, і з усіх цих слів, сказаних і почутих, у нього не лишилося нічого в пам’яті. Його спогади завжди будили не слова, а почуття.

Ці роздуми нібито заспокоїли його. «Скажу це батькові, як зустрінемося. Може, завтра». Треба подзвонити, піти до нього в готель. Думка про те, щоб щось зробити, його лякала. Він хотів бути сам. «Виходить, я успадкував, мікроб рефлексії,— подумав Джуліо.— Тепер на сороковому році життя, він з’явився й отруює мене».

Він насилу підвівся, щоб узяти пляшку віскі, і налив собі склянку: треба збадьоритися. Джуліо був нездатний довго стежити за думками, якщо їх не скеровано на безпосередню й практичну мету, і швидко втомлювався: його думки плуталися, розбігалися, їх витісняли марення, клапті любовних сцен, завжди тих самих, ще змолоду. Але ці безликі жінки всі тепер мали обличчя Івани. Він бачив, як темними сходами багатоквартирного будинку піднімається дівчина, він за нею, вона додає ходи, притримуючи закинутий через плече светрик; вона хоче бігти, але не може, їй заважають грубі підошви. Тому він наздоганяє її і майже силоміць притискає до стіни. Він не цілує її — спускає шлейки бавовняної квітчастої сукенки. Івана, задихана, каже йому, звертаючись на «ви»: «Що ви робите? Ви з глузду з’їхали!» Нарешті корсаж сукні опускається і відслоняє перса, великі, білі, навіть молочно-білі. Він розглядає їх, ніби вперше бачить жіночу наготу. Цей погляд лякає Івану ще більше. «Ні,— благає вона, хоч він нічого не робить.— Ні, я боюся, ні…» Боронячись, вона обертається до стіни. Вбрання якимсь дивом спадає: перед ним широка й міцна спина, округлі клуби. Він уже не бачить її благальних очей, а тільки шию, несподівано тендітну, між двома чорними пасмами розсипаного волосся. «Треба взяти її зненацька, пригорну, притримаю одною рукою за стан, другою прикрию вуста, щоб не кричала». Довелося поспішати, бо на сходах уже чулися важкі кроки. Вона борсалася, щоб вирватися, і врешті це їй пощастило. Вона хутко натягла шлейки, поправила одяг і, коли обернулася, втупила в нього погляд, якого він ще не бачив в Івани: лагідний, майже материнський. По тому спокійно рушила далі сходами, а він побіг униз, насвистуючи, і нікого не зустрів.

Він пішов до кімнати пошукати листа від матері і взяв з собою пляшку. Незрозуміло, як він міг не розпечатати її листа: пам’ятав, що одержав його і відклав хтозна-де, щоб спокійно прочитати, і так і забув. На комоді в стосі ще не розпечатаних листів його не було. Він знов відсьорбнув віскі, кажучи собі, що неодмінно мусить його знайти, і поки роздягався, щоб почувати себе вільніше, побачив себе в дзеркалі: краватка розпущена, сорочка пом’ята, вигляд розтерзаний. Він вирішив відкласти пошуки. О десятій — тобто трохи більше ніж за чотири години — він мав зустрітися з Артуром Лескі. Він завжди трохи потерпав за свою англійську мову, а коли був втом-

лений, то говорив ще гірше. «Даремно я пив сьогодні ввечері». Тим часом він усе ще порпався в шухляді: звідти випала фотографія його матері з темними губами, хлоп’ячою зачіскою й лукавим личком жінки двадцять п’ятого року. «Ти народився за місяць до того»,—сказала вона, даючи йому знімок. Навіщо народився?

Він поставив пляшку на нічний столик. «Щоб зустріти Івану Скарапек’ю»,— подумав він з посмішкою і ліг на постелю. Прохолода простирадел його не заспокоїла. «Дарма, любий тату, на світі нема нічого, окрім грошей і сексу. Законного чи ні, це неістотно. Навіть навпаки, сказав би я, навіть навпаки…» Замість звичних марень, що його присипляли, він бачив Аматі за столом, звідки той давав тоді накази. «Добре, синьйоре адвокате, зрозуміло: нічого іншого не залишається, як тільки підписати. Отож я підписую. Дайте мені вашу ручку». Джуліо неохоче подав її. «Це в ваших інтересах, синьйоре інж(енере. Завтра могло б бути пізно». Аматі мовчки підписав чек і на його ім’я. Потім похилив над столом голову, показуючи жовтаву спітнілу шкіру. Джуліо дивився на важку постать будівельника, на руки, всіяні брунатними плямами: гора натоптаного тіла. Повертаючи йому ручку, ніби порожній шприц, Аматі пробурмотів: «Дякую. По суті, це якесь визволення».

Судові виконавці, швейцар, усі безмовно чекали і, коли Джуліо проходив, провели його тривожним поглядом. Надворі було приємно, в повітрі зі щебетом шугали ластівки між віа По і парком Боргезе. «Чудове місто, єдине, де ще можна тішитися життям. Де добре їсться…— сказав йому Лескі по телефону.— Я ще не почував себе таким молодим, відколи народився».— «Народився навіщо? — хотів його запитати Джуліо.— Я — для того, щоб зустріти Івану Скарапек’ю».

А власне, тут нема нічого смішного. Ще ні одна мета його так не вабила. Пуп жінки — це осередок світу: змусити її, зв’язати, якщо сама не хоче. «Яка емансипація, любий тату: різка. Ви обстоюєте принципи, що не узгоджуються з дійсністю. Ви схибнулися на французькій революції й людських правах». Батько відповів би йому: «Припустімо. А що ти пропонуєш?»

Він погасив світло; на чорному тлі заплющених повік виринув ще один образ, що не раз поставав перед його очима під час телефонних розмов з Сільвією, з Бетті, з багатьма іншими. В пітьмі він бачив спочатку їхні

обличчя чи куточок їхнього дому, Потім через щось, чого він сам ще не смів з’ясувати — може, це була глупота в гарних очах Бетті, злісна міна Маріте, відчайдушна безсоромність Сільвії або якесь слово чи тон голосу,— вони зникали. «Олімпія» Мане, біла й пишна, осяйна кожною клітинкою свого тіла, вперто дивилася на нього з лукавим виразом на личку, як з підручника історії мистецтва. Поруч з нею в тіні замість чорної повірниці з букетом квітів він бачив темну голову поліцая. «Цього типа треба знешкодити. Навіть більше, знищити. Треба б обдумати досконалий злочин. Убивство. Бомба в міністерстві… Я вже п’яний як чіп,— скінчив він.— А власне, досить мати гроші. Все купується, навіть усе продається». Батько і його товариші, вважаючи, що платити неморально, ніколи нічого не доб’ються. А зрештою, чому неморально? Коли ми одержуємо гроші, то спізнаємо почуття радості десь глибоко в тілі: а доля тіла — це псуватися. Від думки про накопичені гроші, про акції, куплені за кордоном, про те, чим він володітиме, коли його батьки — вже старі — помруть, Джуліо відчув приплив мужності, і цей приплив його приспав, у той час як Івана, гола, борсалася в сутіні на сходах старого будинку.

Коли він прокинувся, голову ніби стискав обруч, рот був обкладений і сухий, очі засліплені сонцем, що затоплювало кімнату. Портьєри були підняті, вікно відчинене; отже, Діодато, мабуть, уже приходив його будити. Коло ліжка стояла чашка кави — холодної, гидкої — і таця з газетою й поштою. Будильник показував пів на одинадцяту, але стояв.

Діодато покинув його будити, хоч знав, що перед дев’ятою він має бути в конторі, де в нього домовлена зустріч. Він хотів покликати слугу й дати йому прочуханки, але подумав, що, заморочений сном, він би не виглядав достатньо авторитетно. Було враження, ніби його оточують вороги: поліцай, Анджелетті (того, мабуть, не стурбувала його відсутність), навіть Діодато. В нього ворухнулася підозра, що хтось — образ дядька Рафаеле блискавкою майнув йому в голові — ввійшов до його кімнати, застав його ще непробудженого.

Та тільки-но він опинився під душем, як відчув, що довгий сон його освіжив. Од гарячої, а потім холодної води кров заграла в жилах. Він був у формі, готовий з новими силами стати до боротьби. «То ви хочете війни? Добре, чудово, приймаю. Але пам’ятайте: тепер, погоди

теся ви чи не погодитеся, а я Іванин наречений. Тоді закон — для вас такий важливий — на моєму боці». Він випнув груди й почав енергійно розтиратися мочалкою. Він ніяк не міг зрозуміти, чому в останні дні мав почуття вини; в його віці прагнути жінку й намагатися переспати з нею цілком природно. Ось тільки в нього розгулялися нерви; але тут винна його стриманість. Тепер він усіх поставить на свої місця: Діодато, Анджелетті, дядька Ра-фаеле. Йому хочеться любові. «Не з повією, з вашою племінницею».

Крізь двері ванної він почув, як Діодато щось бурчить, але за шумом води не розібрав нічого. Він закрутив кран і роздратовано спитав:

— Чого тобі?

— Уже друга година. Я хотів би знати, чи мені готувати обід.

— А я хотів би знати, чому ти не збудив мене вчасно! — гукнув він крізь двері.

— Як так, синьйоре адвокате? Я заходив двічі чи тричі, відчинив вікно, приніс вам каву… А ви нічого…

— Отже, ти думав, що я не маю чого робити, правда? — сказав Джуліо, виходячи в купальному халаті.

— Як же! Я навіть подзвонив до контори і сказав Анджелетті: пробачте, синьйора адвоката я не можу збудити.

— Хто це тобі доручив? Це нечувано! Не можна години довше поспати, щоб усі про це не знали. Чому б уже не послати бюлетень? Це було б простіше.

— Пробачте, але це тільки тому, що в вас була важлива зустріч. Потім адвокат Анджелетті сказав, що викрутиться сам.

— Ніби це було б усе одно…— сказав Джуліо. Він почав голитися, але від збудження в нього тремтіли руки. Що там ставити їх на місце; повиганяти їх до бісової матері.

— Геть з-перед моїх очей! — звелів він.— Зникни!

Діодато стояв нерухомий, ніби хотів ще щось сказати.

Кінець кінцем зітхнув і пішов, як стара мокра курка.

На стіл він подавав зі скрушною міною. «Зрештою, до них дійшло, що зі мною не жарти. Я все терплю, поки мені це зручно, а потім, коли вони найменше того сподіваються, нагадаю всім, хто тут хазяїн». Діодато вчинив розсудливо і навіть турботливо, але якщо хочеш бути

шанованим, треба наполягати на своєму, а надто тоді, коли хтось помиляється.

— Мені прикро, синьоре адвокате…

— Добре, добре. А зараз дай мені спокій. Більше мені нічого не потрібно.

— Я хотів би сказати… Прикро мені, але сталася одна річ.— Джуліо запитально звів очі.— Сьогодні вранці, коли ви спали, приходив бригадир карабінерів.

— А чого ж він хотів?

— Не знаю. Я сказав йому: «Синьйор адвокат вийшов», а він відповів, що неправда, бо машина стоїть у гаражі.

— Отже, за мною стежать,— зауважив вдоволено Джуліо.

— Мабуть, він довідався від швейцара, це шпиг. Я йому пояснив, що я не винен, коли синьйор адвокат спить, то я маю наказ відповідати, що він пішов.

— Слушно. А він?

— Глянув на мене недовірливо, як усі південці, а він, певне, сіцілієць, і сказав: я ще прийду.

— Ну гаразд. Коли він прийде, ми довідаємося, чого хотів,— скінчив Джуліо.— Дякую і йди вже.

Діодато не рушав з місця.

— Синьйоре адвокате, я боюся…

— Боїшся карабінера? — урвав Джуліо з усміхом.— Це ж тебе не стосується.

— Може, він прийшов чер.ез мене. Хіба я вам не казав? Мене затримали на площі Сан Джованні, біля самих мурів… Як? Не пам’ятаєте?.. Тієї ночі, коли вам було погано зі шлунком. Я йшов з моїм племінником, коли нас затримали, і я дозволив собі послатися на вас.

— Ось що… Ага, пригадую. Навряд, щоб це було через це. Про всяк випадок, як твого племінника звати?

— Серджо… Серджо Пікуті. Гадаєте, що його викличуть?

— Хтозна… Ким він працює?

— Електриком,-але він не має постійної роботи… Шукає. Через це ми й зустрілися. Я сказав йому: може, тебе синьйор адвокат десь влаштує… Отак і сталося, що я згадав ваше ім’я. Якщо вас запитають…

— Будь спокійний: вони б прийшли одразу на другий день. Найпізніше через два дні. А коли ще раз прийде цей бригадир, а мене не буде вдома, хай мені передасть, де ми можемо зустрітися.

— Атож, синьйоре адвокате. Дякую. Вельми дякую.— Діодато рушив на кухню якось дуже нерішуче.— Пробачте, синьйоре адвокате… Я ще хотів би сказати: про всяк випадок, мій племінник повнолітній.

Джуліо його заспокоїв майже сердечними словами. Після цього візиту вся його злість з самого ранку, коли він був ладен кидатися на всіх, перейшла в іронічну великодушність.

Він закурив і сів перед відчиненим вікном у своєму кабінеті. Він попивав каву, невимушено закинувши ногу за ногу.

Цей самий дім, що вночі здавався йому незатишним чи просто ворожим, тепер викликав у нього добрий настрій, і Джуліо почував себе, як хворий після важкої недуги, коли той помічає, що гарячка спала.

«Мені прикро, справді мені дуже прикро, бо воювати з гріаним ворогом лестило мені. Тому я був розчарований, дізнавшись від Діодато, якої помилки ви допустилися. Грубої помилки. І я тим більше вражений, що не далі як учора ваш брат Розаріо доводив, що терплячість — одна з притаманних вам чеснот, ба навіть одна з найуживаніших метод вашої, так би мовити, діяльності. Але ви південець. Південці мають гарячу, палахку вдачу і часто розплачуються за неї. А я син ломбардця й лігурійки, людей солідних, скупих і без фантазії».

Так він звертався до крісла, поставленого напроти, крісла з високою твердою спинкою і жолобчастими дерев’яними бильцями у вигляді конвульсійно стиснутої руки. І це крісло страхітливо скидалося на викривлену людську подобу, як на абстрактній картині.

«А крім того, я вважаю за обов’язок признатися вам, що ще б трошки, і я сам утнув би дурдицю. Хай це вас не засмучує,— провадив він далі, зухвало дивлячись на свого незворушного слухача.— Досі ви розігрували свою роль чудово: настільки чудово, що я замалим не зробив Івані сцену ревнощів. Ви б про це довідалися від синьйори Аделіни, і я б утратив над вами перевагу. Але моя сила полягає в тому, що я намагаюся не помічати, чому у вас такий інтерес до Івани. В тому, що я вірю — або швидше вдаю, ніби вірю,— що це тільки чесні родичівські почуття. Це мені дозволяє, щоб сьогодні користь мав я, припускаючи, що в майбутньому її матимете ви. І мені байдуже, що ви її вже мали. Я не дорожу цнотою. Навпаки, між нами кажучи, це мені здається скоріше вульгарним».

І справді, уявлення про фізичну близькість Івани з поліцаєм не будило в ньому ревнощів. Судячи з фотографії, це був ніякий не Аполлон, а роки, звісно, не прикрасили його незграбної фігури. Крім того, він не міг уявити його інакше, як у мундирі: а це ще більше робило комічним їхній зв’язок.

Він уже цілком опанував себе і почав уточнювати план. Передусім попередить секретарку, що сьогодні по обіді не прийде до контори. Не тільки не турбуючись, а навіть тішачись при думці, які коментарі викличе його така нині часта відсутність у співробітників, він спокійно докінчив туалет, вирішивши, нарешті, скористатися своїми привілеями, здобутими на службі.

Якби йому не пощастило запрягти інших, то в чому ж був би його славетний організаторський хист, одностайно приписуваний йому всіма? Відчувати себе незамінним, то було переконання, успадковане від батька, який ще й сьогодні писав від руки всі листи і сам їх кидав до скриньки. Він завжди мав когось («раба», як висловлювався), хто ліпив йому марки; але цілі роки він завжди був присутній у конторі, завжди до послуг.

А зрештою, що ж би він робив поза конторою? Жінкам він присвячував усі вечори. І на ліжко з цього йшло" найменше часу, решту годин -він проводив у барах, у ресторанах, у нічних клубах. Івана — це була не просто одна з його звичайних пригод, де він виступав безіменним учасником, це була сутичка з невідомим суперником та його підступами.

Його прагнення абсолютної свободи викликало тут на бій так звану мораль, що проявлялася — однаково шкідливо — як у дріб’язковому опортунізмі Скарапек’їв, так і в батьковому уявленні про справедливість, що керувала його життям.

Він вив’язував краватку перед дзеркалом, задоволений своїм відображенням і навіть тим, що досі його непокоїло: вже трохи розплилими рисами обличчя і помітними пролисинами.

«На щастя, я не маю обличчя мученика, я не ходячий докір сумління»,— подумав він, згадуючи сумне аскетичне лице свого батька.

Він вважав, що й у цьому випадку йшлося тільки про тактику. Як звичайно, тут виграла б та, де не треба платити: без моральних зобов’язань і скерована на заспокоєння егоїстичної насолоди. «Єдине, що перешкодило

поліцаєві здійснити його задум, це ревнощі. Пристрасть позбавляє людину самовладання, потрібного для успіху. Я сам в останні дні розгубився, бо мене вразила незнайома техніка і я не знав, як їй протистояти. Тепер мені неважко буде здобути перевагу»,— закінчив він, готовий до виходу.

Діодато почув його кроки в коридорі й кинувся до дверей.

— Я не можу знайти вашої течки,— сказав він.— Я все думаю, де її синьйор адвокат міг залишити…

— Дарма. Вона мені не потрібна. Сьогодні в мене вільний день.

Діодато погодився:

— Нарешті! Я завжди казав собі: гріх отак марнувати молодість. Аби мені вернулися літа…

— Що ж би ти зробив? Скажи-но!

— Передусім не страждав би сам, а змусив би страждати інших.

— Браво! А чому?

— Страждання має завжди ті самі причини, синьйоре адвокате… Кажуть, що люди страждають через непевність у завтрашньому дні, зі страху перед війною, перед атомною бомбою… але це вигадки політиків,— сказав він, трусячи головою.— Думають, що стільки злочинів спричинив голод або порок… Виголошують і пишуть стільки дурниць…

— А чому, по-твоєму, люди страждають?

— Та, по-моєму, люди страждають через нестачу тепла. Ви молодий, не можете порівнювати… але земля вже кілька років ніби охолола.