— Ти філософ, Діодато,— сказав Джуліо, поплескуючи його по плечу.

— Можливо, — визнав Діодато з сумною посмішкою.— До речі, синьйоре адвокате, цей пакунок, що лежить тут уже кілька днів… Я думав, що в ньому сорочка, якась одежа, і дозволив собі відкрити. Якщо це подарунок, то я постараюся якнайшвидше його запакувати. А як ні, то можна її посадити на крісло або на ліжко. Вона така гарна…

— Що?

— Лялька,— сказав Діодато.

— A-а, лялька, атож, лялька…— повторив заклопотано Джуліо.— Зроби з нею що хочеш. Це справді був

подарунок. Подарунок для… для дочки мого клієнта, але він поїхав…

— Я можу її переслати, якщо бажаєте.

— Де там, вони в Америці. Я не знаю навіть адреси..? А в швейцара є дівчинка, га? — Діодато кивнув.— Чудово, подаруй її швейцаровій дочці.

Віа Альпі ще вся була залита сонцем, коли Джуліо прийшов сюди раніше, ніж звичайно. Він мав враження, ніби вертається до приморського сільця, де в дитинстві проводив канікули, і в його душі вулиця прибрала чарів тих місць, де він почував себе щасливим. Що навіяло йому це відчуття супокою — Івана чи ця дорога? Його дім був недалеко від віа Альпі, а квартал Паріолі був такий же зелений і розміщений вище; одначе тепер, коли він вийшов надвір, у ньому зміцніло прагнення випереджати перехожих — принаймні за кермом, але помалу він заспокоївся, а при погляді на будинок на віа Альпі це прагнення зовсім зникло.

Квіти у цьому саду мали природний вигляд. У цементних квітниках, що прикрашали балкони на Паріолі, вони втрачали природність, так само як і в віллі його батьків. Раптово він пригадав, що не подзвонив до готелю — довідатися, чи приїхав батько. І не залишив для нього звістки в конторі, а ніхто не знав, де він. Приятелі пояснювали його зникнення якоюсь новою любов’ю, в чому він не може відверто зізнатися. Але він завжди цурався заміжніх жінок, бо вони вимагали незручних таємних зустрічей у робочі години і зникали саме тоді, коли він найбільше потребував товариства: ввечері, в неділю й під час відпустки.

Хто б подумав, що метою його щоденних зникнень був оцей скромний будиночок. Але зайшовши до вітальні — завжди прохолодної за світло-зеленими жалюзі,— Джуліо спізнав справжню втіху: він відчував себе в безпеці від усього нудного, загрозливого або немилого. Умеблювання, зведене до найнеобхіднішого,— щиро кажучи, поганого смаку,— викликало в ньоґо враження, ніби все, що він старанно збирав у свою квартиру і де він ніколи не знаходив спокою, зайве, надмірна розкіш.

Синьйора Аделіна вийшла в халаті: вона була скоріше занепокоєна, ніж здивована, побачивши його в таку го*

дину. Він пояснив, що опинився в їхніх краях випадково і вирішив просто зайти, хоч Івани і нема вдома.

— Зрештою, я вже звик, що доводиться її чекати,— додав він з посмішкою.— Ви займайтеся своїм. Я тим часом відпочину. Сьогодні така спека… З вашого дозволу я скину піджак.

Вона була надміру люб’язна, піджак повісила на спинку стільця, потім сказала: «Піду одягнуся»,— і вийшла.

Джуліо дивився на свій сірий піджак, почеплений на стільці, як на вішалці: синьйора Аделіна зняла його обережно, навіть шанобливо — так ніхто не поводився з його одягом. «Я відчуваю себе тут як удома». Він подумав, що досі ніхто про нього не дбав, хоч Діодато прислужував йому педантично, а старі служники в Мілані або на дачі виявляли відданість. Адже, вертаючись додому, він завжди мав відчуття, ніби стає кимось іншим, ніби мусить змінювати манеру розмовляти, вдачу, навіть найменші звички, щоб не викрили це перетворення.

Незабаром синьйора Аделіна принесла йому кави.

— Я щойно її зварила, чуєте, як пахне? — сказала вона, помішуючи ложечкою в чашці.

— Синьйоро Аделіно, знаєте, що ви мене псуєте?

І хоч їй це полестило, вона запротестувала:

— Та що ви кажете! Ви ж звикли до комфорту…

— Комфорт нічого не важить у порівнянні з турботливістю, я б сказав навіть… з любов’ю, якою ви мене оточуєте. Я можу так твердити чи помиляюся?

— А як би я не любила майбутнього чоловіка своєї доньки?

— Знаю, знаю… Я тільки побоююся, чи ваша дочка теж так любить мене.

— Закоханим ніколи не досить любові,— відказала вона лукаво.

— Це правда. Але іноді мені здається, ніби Івана більше, ніж мене, любить дядька Рафаеле.

— Це природно, що вона горнеться до хрещеного батька.

— Авжеж, але коли ми .вже про це згадали, признаюся вам, що мені прикро, як це я з ним ще незнайомий.

— Трапиться нагода…

— Синьйоро Аделіно,— сказав Джуліо, присуваючись до її стільця,— я можу поговорити з вами по щирості?

— А чом би й ні? Тільки пам’ятайте, що я вельми вразлива.

— А тут нема нічого такого. Так ось: я знаю від Івани, що дядько Рафаеле проти наших заручин. Я запитав чому. Вона відповіла: «Не згодний». Та й край. Але я хочу знаги, тим більше, що Івана дуже прислухається до його думки. Отож я. вирішив піти до міністерства і запитати його про це особисто.

— Ради бога! Тільки не це,— швидко озвалася синьйора Аделіна.

— Чому?

— Рафаеле має дуже делікатне становище. Він не хоче обговорювати особисті справи на службі.

— Зрозуміло. Тоді я відвідаю його вдома. Де він мешкає?

— Він не мешкає в Римі, він мешкає в Кастеллі. Але я не зуміла б вам точно сказати. Він людина потаємна, така вже в нього посада. Наполягати на зустрічі з ним було б дуже необачно. А чому вас так обходить, що думає Рафаеле? Ми батьки і вже дали свою згоду. Івана рада, хоч вона гордої вдачі… А щодо всього іншого, полишіть це на мій розсуд. Ви мені довіряєте?

— Авжеж, довіряю. Але, правду сказати, я теж гордий і мені нестерпна ця незаслужена ворожнеча.

— Видно, що ви не звикли до південців,— добродушно зауважила жінка.— Вони не вірять нікому. Шлюби беруться між родинами і не раз тоді, коли на-речёш ще малі діти. Родини дружать між собою, знають одне одних ^к облуплених. А ці заручини відбулися без відома ваших батьків. Я на це не дуже зважаю. Ми, жінки, міркуємо собі так: вони любляться? Ну то й досить цього. А зрештою, як народиться дитина, навіть найзатятіші батьки поступляться.

— Мої батьки не проти: вони ні про що не здогадуються. Я вважаю за краще мовчати, бо, правду кажучи, вони теж мають немудрі забобони… так би мовити, місцеві.

— Це природно,— сказала синьйора Аделіна примирливо.— Але спробуйте пояснити це дядькові РафаелеІ Для нього Івана дорожча, ніж принцеса, і він її плекає, мов квіточку. Він не бажає, щоб ми її пускали ходити саму, вона не сміє зустрічатися з чоловіками… Він ревнивий.

— А, ревнивий,— повторив Джуліо, сподіваючись дійти до суті справи.— А чому він ревнує Івану?

— Південці всі "такі. Для них ми, жінки, значимо стільки, скільки сімка в мар’яжі, тобто нуль без палички. А проте все в їхньому житті крутиться довкола чесності жінок. Ви двоє познайомилися на вулиці, але Рафаеле, коли вчора ввечері телефонував, що не може прийти, од-верто заявив: «Пам’ятай, ти відповідальна…» — Вона додала тихіше: — Здається, Скарапек’ї колись обпеклися на людях з півночі. Я нічого докладніше не знаю, це секрети, які чоловіки з півдня забирають з собою в могилу. Але, по-моєму, ваші заручини нагадують йому щось, про що йому хотілося б забути. Ви ніколи не чули про злочини через безчестя?.. Всі мовчать, а потім одного дня… Все це, звісно, вас не стосується… Не знаю навіть, як це я добалакалася до таких речей. Але послухайтеся моєї ради: дайте Рафаеле спокій.

— А він гарний чоловік,— промовив Джуліо, вказуючи на портрет.

— Та так собі.

— Правда, роки вже не ті… А який він зараз? Дуже постарівся?

Вона скинула оком на портрет.

— Ні. Він не змінився.

Синьйора Аделіна явно побоювалася свого шуряка, хоч і хвалилася, що може обвести його круг пальця. Двірний дзвінок був постійним джерелом страхів, і Джуліо в думці питав себе, чи це тільки через «тих з кооперативу», як казала вона, чи, може, тут потерпали, що з’явиться незваний гість дядько Рафаеле. А надто того вечора, коли Івана вернулася й вона одразу сказала їй:

— Не запалюй світла. Хай здається, ніби вдома нікого нема.

Джуліо навчився терпеливості. Вертаючись зі школи, Івана йшла переодягатися, а потім підсідала до нього в вітальні. Вони розмовляли тільки для того, щоб приховати від матері на кухні їхнє довге мовчання. Насправді за цей час він лиш те й робив, що намагався торкнутись її. Цим і обмежувалося його залицяння.

Хоч Івана й не виявляла жодного бажання бути ближчою з ним, він не полишав свого наміру. Навпаки, покора, піддатливість, з якими дівчина виконувала все, що від неї вимагали, навіть коли це їй не подобалося, були обіцянкою, що він таки свого досягне. Наївність у її поводженні

й розмові з ним потверджувала, що вона справді побоювалася «фізичної близькості», як звірилася йому синьйора Аделіна, але не заперечувала її.

— Івано, знаєш, що я сказав твоїй матері сьогодні ввечері? Що я певніший її любові, ніж твоєї.

— А чому? — спитала вона без усякої цікавості.

— Бо вона завжди намагається мені догодити, коли я її про щось попрошу, а ти ні.

— Гарне порівняння! Це ж зовсім різні речі!

— А ти навіть каву мені подаєш з байдужим виглядом.

— Бо в тебе навіть тоді, коли я несу тобі каву або склянку води, тільки одне на думці.

Джуліо засміявся.

— Це само собою зрозуміло, адже я закоханий. І справді, якби ти завжди поводилася так, як учора ввечері, я б подумав, що ти анітрохи мене не кохаєш.

«А все ж я чогось домігся. Моя перемога тим більша, чим ду^че Івана закохана в нього; як я її покину, вона вийде за нього. В кожному разі тепер щось її до мене вабить. Це не розрахунок, бо якщо я заробляю добре, то й він заможний землевласник, а може, це зло, яке вона чинить тим, що зраджує його і власні почуття».

Одна його рука вже могла всунутися в декольте й мандрувати по корсажу, тоді як друга притримувала Івану, щоб вона йому не перешкоджала. Вони сиділи при розчиненому вікні: і нараз, поглинутий лише тим, щоб повторити цей рух і наважитися на інші, він здивовано з’ясував з навколишніх сутінків, що його час закінчується.

— Так як, тобі подобаються такі пестощі? — Івана

підвела голову й скривилась.— А що ж ти робитимеш, як ми поберемося? <

— Як станемо подружжям, то нікуди не дінешся.

— Навіть якщо тобі це не до вподоби?

— До вподоби чи не до вподоби, а шлюб це шлюб.

Зрештою, Джуліо й не вимагав, щоб його кохали.

Йому досить, як вона його терпітиме. З іншими жінками в нього завжди була принаймні мовчазна домовленість, взаємна, бодай зовні, любов або ніжна дружба, глибокий інтерес, цікавість. А тут, навпаки, найбільшої насолоди він зазнавав тоді, коли змушував дівчину до того, чого вона не любила, а крім того, його тішила думка, що він в очах поліцая, втупленого в нього з портрета, допускає

ться ошуканства, в якому той його підозрював, але нічого не міг довести.

«Передусім ваші телефонні дзвінки й сприяють атмосфері інтимності, яку б ви хотіли заборонити». Справді, як тільки дзвонив телефон, Івана здригалася, зовсім перелякана; і тоді Джуліо дозволяв собі більше, ніж звичайно.

Може, вона хотіла таким поводженням перешкодити тому, чим він погрожував їй:

— Знаєш, що я зроблю одного вечора? Вирву трубку в матері з рук і скажу: «Алло, я Іванин наречений. Я хочу знати, що ви маєте проти мене, чому ви не згодні, чому ви вважаєте мене за недостойного познайомитися з вами?» (А може, він ще б додав: «І чому ви боягузливо підсилаєте до мого дому своїх шпигів, а не прийдете самі?»)

Івана спокійно відповіла:

— Він, як не схоче, то не стане з тобою розмовляти. Покладе трубку, та й rofti.

І знову замість стати на бік нареченого вона виправдувала дядькову поведінку. Джуліо подумав, що синьйора Аделіна мала рацію: південці — то суцільна мафія, відчайдушне кодло, краще обминати його десятою вулицею, воно може зацікавити хіба що антрополога. Виїжджаючи в останні дні з дому,’він не раз помічав, як у хвіст прилаштовується біла «шістсотка»; ще одна, порожня, майже постійно стояла перед під’їздом будинку: агенти, щоб їх не розпізнали, певне, крутилися десь поблизу, між перехожими.

На другий день у конторі він довідався, що бригадир заявився аж туди, але ввечері, коли він був у Івани. Дядько Рафаеле, знаючи його звички, обрав саме той час, коли його немає, і послав свою людину. Чого він хотів? Залякати його? Нагадати про себе? Або просто шпигувати в його конторі, в його домі? Бригадирові щоразу щастило зникати без сліду.

— Як так можна, щоб його забули спитати, чого він хоче? — гукнув Джуліо розлючено.— Чого ви не запитали його прізвище, чому не сказали йому, щоб ще раз прийшов?

— Ви маєте рацію, синьйоре адвокате, це моя вина,— мовила секретарка.— Але таким людям ніколи не кажуть, щоб ще раз прийшли. Навпаки, кожен сподівається, що вони вже не прийдуть.

Він відрізав холодно:

— Про мене, люба синьйорино, хай приходять, коли хочуть.

Ці візити, цей постійний невидимий нагляд були якимсь кошмаром. І тому, всупереч своєму наміру, зустрівшись по обіді з Іваною, він не витримав.

— Слухай,— сказав він,— я був завжди з тобою чесний і волію таким залишитися.

— В чому річ?

— А в тому, що ти зі мною нечесна щодо свого дядька.

Івана, перелякана, витріщила очі і цим переконала його, що він не помилився.

— Чому? Що ти довідався?

— А ти здатна сказати правду, якщо я тобі все розкажу?

— Авжеж. Говори.

— Я дізнався, що дядько Рффаеле — твій коханець.

Вона зайшласяфеготом.

— Хотіла б я знати, хто тобі нагородив таких дурниць?

— Завжди говорять про грішника, а не про гріх. Так це правда чи неправда? Чому ти не відповідаєш?

— Шкода й мови.

Отже, неправда? Ти можеш мені присягтися?

— Присягаюся,— відповіла дівчина все ще зі сміхом.— А ти цьому й повірив.

— Ні, але зрозумій…