АЛЬБА

ДЕ ЧЕСПЕДЕС

ЛЯЛЕЧКА

Роман

Радянський письменник Київ • 1975

И’(Італ)

4-51

З італійської переклав ЮРІЙ ПОКАЛЬЧУК

Перекладено з видання: Alba de Cespedes. La Bambolona. Arnoldo Mondadori editore.

Milano, 1969.

(Є) Переклад українською мовою та післямова, видавництво «Радянський

письменник», 1975 р*

Роман «Лялечка» написаний у жанрі комедії звичаїв.

Багатий адвокат Джуліо, тридцяти дев’яти років, безтурботний ловелас, збирається з допомогою багатих подарунків і брехні купити любов сімнадцятилітньої дівчини Івани. Та виходить так, що жертвою стає не Івана, а сам ловець невинних душ.

Цей гостросюжетний твір сприймається як нещадна сатира на буржуазну любов, буржуазний шлюб, буржуазний спосіб життя.

70304-062 4 М 223 (04)-75

89-75

ХАРКІВСЬКА КНИЖКОВА ФАБРИ ім. М. В. ФРУНЗЕ

Джуліо не звик ходити в таку пору по місту. Він розраховував, що засідання в кращому випадку скінчиться близько восьмої, а тим часом справу було швидко залагоджено, і от о сьомій він був уже вільний, з чеком у кишені. Звичайно всю другу половину дня він проводив у конторі і при запаленій настільній лампі не помічав, як пізно в Римі смеркає наприкінці травня. Він подумав, що даремно відпустив раніше секретарку в нагороду за ті вечори, коли вона працювала позаурочно. Готуючись до довгої суперечки з інженером Аматі, він залишив своєму заступникові докладні вказівки, боячись, як завжди, що за його відсутності щось станеться.

А втім, нічого й не могло статися. Анджелетті був старанний, уважний. «Він, звісно, не орел, але звіритися на нього можна»,— подумав Джуліо і, щоб його не потягло до

контори, рушив по віа По. «Колись це була елегантна вулиця, а тепер просто головна артерія чиновницької, дріб -иоміїцанської дільниці». Світлові’написи вражали крикливими кольорами, з претензійною вітриною модистки сусідила вітрина, повна сушеної тріски. Була п’ятниця, день посту. «Є ще такі, хто його дотримується». П’ятниця, двадцять сьоме. Всі, хто цього м’якого весняного вечора вештався по місту, мали задоволений вигляд. Непередбачений вільний час, чудова погода й отриманий недавно чек викликали в Джуліо дивне піднесення. Він зупинявся перед вітринами, блискучими і святковими, як напередодні різдва чи водохреща. Хотів навіть зайти до крамниці купити спортивну куртку чи до бакалії поповнити свої запаси, як це роблять холостяки, що не вечеряють удома, а на сніданок вдовольняються сиром і салатом. Зрештою передумав і подався до бару випити кави.

Тут теж панував святковий настрій, у різноколірних коробках шоколаду, в дешевій порцеляні, прикрашеній яскравими бантами. Попиваючи каву, Джуліо питав себе: «Що робити?» Сільзії він заявив, що прийде не раніше дев’ятої, до того ж вона щовечора ходила до перукарні й довго там просиджувала. Вертатися додому не хотілося; його змагало якесь літнє зледачіння, і йому здавалося, ніби він в одному з тих глухих містечок, куди інколи їздив у справах і де ввечері можна розважатися такими фільмами, які жінки ніколи не хочуть дивитися. Маріте сказала йому останнім разом: «І мені довелося терпіти більше півсотні вестернів, щоб ти врешті дійшов такого висновку». Джуліо купив сигарети, потім жетон і рушив до телефону. Йому хотілося довідатися, як там у конторі, і повідомити Анджелетті, постійному противникові цієї угоди: «Діло зроблене і чек у кишені».

Апарат був зайнятий; з-за перегородки, складеної з пачок печива, стирчала велика темна голова. Джуліо нетерпляче засновигав туди й сюди, лаючи лиху звичку римлян годинами розмовляти з телефону-автомата. Потім обійшов перегородку з печива і зміряв поглядом докучливу цокотуху. Але та спокійно відвернулася до стіни й вела далі розмову.

«Не дуже молода»,— відзначив подумки Джуліо. її пишні стегна не відповідали маленькому зростові і тонкому стану. Тісна сукня визивно підкреслювала округлі клуби. Дівчина незворушно розмовляла далі, хоч підійшов ще один клієнт із жетоном у руці, показуючи, Що йому ніколи. «Е ні, за нею я»,— подумав Джуліо, він уже був спокійніший. Більше того, поки він споглядав м’які форми, обтягнені світлою матерією, його роздратування минуло

Дівчині тисли лаковані черевички, вона переступала з ноги на ногу, і від руху її стегон у Джуліо аж дух перехопило. Третій клієнт поскаржився касирці, і та голосно сказала: «Послухайте, синьйорино…» Але марно. Довкола коментували: «Це неподобство, сюди треба б лічильник, вона що, гадає, в себе вдома?» Стоячи обличчям jto стіни, дівчина притакувала невидимому співрозмовникові, безперервно кивала головою, не розтріпуючи при цьому завіски. Незабаром вона повісила трубку, спокійна, ніби зовсім не чула сказаного на її адресу, й повернулася.

^ Це була юнка: округле обличчя, чоло, закрите важкою гривою чорного волосся, й великі груди, що тремтіли в сукні, закритій по шию. Вона мала дитячий вираз, такий невідповідний до її форм, очі великі, як у ляльок. Зиркнувши на нього, вона спохмурніла, ніби відчула непристойність в його погляді й думках. Потім гордо рушила до дверей і вийшла, звернувши праворуч.

«Може, вона так довго розмовляла, щоб спокусити мене»,— подумав Джуліо. І тут же подався слідом. Вона йшла не озираючись; вузька спідниця не дозволяла їй прискорити ходи.

Перед вітриною вона зупинилася і, стягнувши черевичка з маленької і пухкої стопи, почала нею потирати об другу ногу. Джуліо підійшов так близько, що почув її подих, а може, це йому тільки здалося, коли побачив, як хвилюються під сукнею її груди. Треба до неї озватися, але як? Вони стояли перед вітриною м’ясної крамниці, де на мармуровій плиті лежало кілька шматків яловичини. Що таке б їй сказати перед цим червоним м’ясом, перед цсовтим лоєм, перед закипілою кров’ю в емальованій мисці? Можна її запитати: «Ви любите м’ясо, синьйорино?» Він пробував засміятися, уявляючи таку просту зачіпку, але не зміг. «Ви любите м’ясо?» — повторював він собі. Тим часом вона пішла далі, а він за нею назирці.

«Вона бачила, що я за нею йду — це головне». Так принаймні думав він у ті часи, коли ще хлопцем зачіпав жінок на вулиці. Відтоді з ним більше такого не траплялося. Але й раніше всі фрази, які він збирався сказати, виходили в нього дурні й сміховинні. Інколи обдумуючи,

що і як говорити, йшов він за незнайомкою аж на кінець передмістя і коли нарешті зважувався — серце йому як не вискакувало з грудей,— жінка зникала в під’їзді та й по всьому. Це було в воєнні роки, транспорт не ходив, доводилося пертися додому пішки й вертатися дуже пізно. Мати чекала на нього в сльозах. «Мабуть, його забрали,— повторювала вона чоловікові.— Чує моє серце, забрали». Якось увечері він прийшов змучений, з дірками в картонових підошвах. Щоб уникнути прочуханки, він сказав, що його справді схопилтнімці й тримали понад дві години. Батько поклав йому руку на плече й мовив: «Це моя вина». Він відповів: «А що ти маєш з цим спільного?» — «Маю, маю,— заперечив батько із зітханням.— Колись ти зрозумієш». Старий служник витер йому ноги, його нагодували тоді з припасів, що зберігалися в коморі на виняткові випадки, потім поклали з грілкою в ліжко.

Але тепер, у його віці, йти з розтривоженим серцем за жінкою — безглуздя. «А ця просто дівчисько… Чому б не підійти? Чого я боюся?» Йому пригадалося, як колись одна блондинка, роздратована його топтанням позаду, стала мов укопана і сказала: «Та озовися ж нарешті!» Він мало не наскочив на неї; пробурмотів «Пробачте» і пішов геть, червоний як рак. Проте іноді все виходило на добре; йому вдавалося прослизнути за жінкою в під’їзд. Уперше він узяв одну з таких незнайомок на темних сходах між поверхами. Він мав тоді п’ятнадцять років,

У сутінках суконка дівчини набрала блакитного відтінку, так само, як при світлі лампочки, пофарбованої для затемнення в синій колір, вбрання тієї першої жінки. Він уже не знав, чи йде за тим спогадом, чи за цією надто товстою, скорше вульгарною дівчиною. А проте в темних проміжках між ліхтарями йому здавалося, ніби між її тілом і його тілом виникла якась згода; ніби вона сама його заохочує своєю впертою байдужістю. Він раптом наздогнав її і швидко запитав:

— Можна вас провести?

Дівчина мовчки глипнула на нього. (Великі припухлі губи, молочно-біла шкіра). Потім скривилася, повернулася й рушила далі. Так вона попереду, а він за нею, дійшли вони до світлофора на віа Номентаиа. «Скоро вона буде коло свого дому, зайде в під’їзд. Спалахнуло зелене світло, вони перейшли вулицю. Побачивши, як дівчина

ледве переставляє ноги, Джуліо наважився її підтримати. Але вона різко відштовхнула його руку й мовила:

— Ідіть своєю дорогою, ясно?.. Відчепіться.

її голос був чимось зрідні стегнам, колінам, що визирали з-під куцої спіднички. Не тільки не збентежений, а навіть розпалений ще більше, він потяг за нею обсадженою деревами вуличкою між низькими чиновницькими віллами. В повітрі пахло олеандрами. «Скільки вже років не чув я цього запаху? Справжній запах літа». Побачивши, як дівчина підходить до хвіртки, він рішуче заступив їй дорогу:

— Послухайте, синьйорино…

— Кажу вам, відчепіться! — перервала вона, стримуючи його поглядом від спроби схопити її за руку.— Припиніть, а то покличу поліцію!

Стоячи біля непричиненої хвіртки, Джуліо дивився на будинок у садку, куди пішла дівчина. Кілька приступок з напівстертим орнаментом вело до дверей; вона відімкнула їх і сердито причинила за собою.

Незважаючи на її ворожість, Джуліо зайшов до садка. «Може, вона мешкає сама, може, чекає на того, з ким розмовляла по телефону». Крізь невеличкі двері видніли погано освітлені сходи. «Якщо хтось вийде, то подумає, що я злодій. Скажу, що мені стало недобре і я зайшов сюди відпочити». Він справді відчував неспокій, змішаний з жагою, що прикувала його до низького муру, зарослого плющем. «Сільвія, мабуть, не раз дзвонила «а квартиру». Він вирішив постояти ще кілька хвилин, а потім взяти машину й, не переодягаючись, поїхати просто до неї.

Вийшла жінка з хлопчиком, вік стрибав по жорстві й рахував: «Раз… два… три…» Жінка мляво гукала йому: «Аби ти хоч хвилину не крутився…» Вони пройшли, не помітивши його. Він зітхнув. І тут йому спало на думку, що дівчина причинила двері і чекає на нього: він би присяг-нувся, що крізь щілину в дверях на площадку падає промінь. Правда, то міг бути й відблиск ліхтарного світла із-за дерев: треба це з’ясувати. «Вдаватиму, ніби когось шукаю, перше-ліпше прізвище… Скажімо, Анджелетті… Чудово!»

І ще подумав: «Краще облиш свою затію, а то нара-зишся на прикрість». Але маленький будиночок був йому запорукою скромності й покори. Він уявив, як Сільвія, вже готова до виходу, нервово набирає номер його телефону— аж брязкають підвіски на браслеті.

«Нічого не вдієш!» — сказав він собі, піддаючись тій інерції, що погнала його за дівчиною зі страху не розпізнати її більше в юрбі й згубити з очей, перш ніж він довідається, хто вона й де мешкає.

Опинившись на відкритій площадці, він побачив, що двері зачинені: прибита на них табличка повідомляла примхливо виведеними літерами: «Бухгалтер Розаріо Скарапек’я».

«Батько,— подумав він,— або брат». А що, як чоловік? Але більше, ніж подив, що розширював її чорні зіниці, пишне тіло в такої молодої дівчини явно свідчило, що вона незайманиця. А потім — дрібні скуті кроки. «Подзвоню і, якщо відчинить вона, змушу їі призначити мені побачення. А як хтось інший, спитаю про бухгалтера і під першим-ліпшим приводом зайду до квартири. Потім скажу, що це помилка, збіг імен… З таким прізвищем?» — розмірковував він, але вже натиснув пальцем на кнопку дзвінка. Відчинила худа жіночка в довгому бавовняному квітчастому капоті і в светрі; посивіле волосся зібране було у віночок довкола голови. Вона носила окуляри в формі півмісяця, такі, як для далекозорих. Щоб роздивитися його, вона злегка схилила голову, глянула понад скельцями і запитала:

Кого ви шукаєте?

Позад неї була простора порожня вітальня, вимкнутий телевізор. Окрім дівчини в домі, мабуть, не було нікого.

— Бухгалтер Скарапек5я?

— Ще не повернувся,— відповіла жінка і, побачивши його вагання, пояснила: — Він ще не повернувся. Прошу прийти пізніше…

Джуліо із ввічливою рішучістю сказав:

-т- Я хочу зачекати.

— Ви з кооперативу? — спитала вона підозріливо.— Бачте, вчора ввечері його вже турбували в кооперативних справах.

Вона неохоче впустила його, показала на плетене крісло і вернулася до кухні, звідки смачно пахло. Джуліо почув її шепіт: «Хтось до тата».

Тим часом він роззирався довкола й думав, під яким приводом знов би побачити дівчину. Увагу його привернув тапчан, оббитий блискучою блакитною тканиною,—

він дуже контрастував з усією обстановкою, якщо можна так було назвати решту меблів у жалюгідному стані. Може, дівчина спала тут, за два кроки від дверей, а Ска-рапек’я був поблажливим батьком; може, навіть одним з тих, хто використовує доньку в своїх фінансових махінаціях. Це припущення не мало ніякої моральної оцінки; не в його вдачі було осуджувати те, що могло стати йому в пригоді.

На стіні, де висіли різні фотографії, в очі впадав знімок чорнявого молодика в уніформі; може, це був герой, уособлення військової і сімейної слави, який поліг у російських снігах чи в пісках африканської пустелі. Джуліо хотів уявити собі портрет бухгалтера — державного службовця приватної фірми, але погляд його мимоволі вертався до тапчана.

Двері з кухні відчинилися — знову зайшла жінка, зняла окуляри й почала ніяково крутити їх у руках.

— Мені прикро: в цю пору тролейбуси переповнені, а вуличний рух такий великий… Він виходить о восьмій, але інколи затримується в барі на площі Буенос Айрес подивитися телевізор. Там є другий канал.— Потім додала: — Якщо ви з кооперативу, то зрозумійте: мій чоловік тут ні при чому.

Джуліо поспішив пояснити, що не має нічого спільного з кооперативом і що він прийшов у іншій справі.

— А можна запитати, в якій? Все одно мій чоловік мені все скаже.

— Запевняю вас, я прийшов не з поганим. Навпаки додав Джуліо. Він уже не думав про дівчину; йому щиро хотілося заспокоїти цю жіночку, що пахла кухнею.

І справді вона полегшено зітхнула.

— Івано! — гукнула.— Це моя дочка,— пояснила вона з усмішкою і повторила: — Івано!

Скоро до кімнати заглянула дівчина, чекаючи якогось розпорядження, щоб знов піти.

— Заходь,— промовила мати і запевнила одразу: — Здається, цей синьйор справді не з кооперативу…

Івана мала на собі фартушок у рожеву й білу клітинку, і це дитяче вбрання робило її форми ще визивні-тими. Врна йшла неохоче, уникаючи погляду Джуліо.

— 1 навіть нібито з доброю новиною,— вела далі мати. Розчарована мовчанкою доньки, вона додала: —Ти нічого не скажеш?

— Зрештою, ця новина може здатися не така вже й важлива. Це залежить від того, як її сприйняти,— застеріг Джуліо зі скромною усмішкою, приглушеною меланхолією.

— Йдеться про гроші? — допитувалася мати; почувши заперечливу відповідь, вона охнула й ніби зів’яла.

Тим часом Джуліо звернувся до дівчини, щоб довідатися дещо про неї:

— Синьйорина працює?

— їй сімнадцять років… Усі думають — старша, така вона розвинута… — пояснила мати.— Ходить на курси машинопису, чотири години на день; тільки що повернулася. Боюся, що друкарок уже забагато. Як ви гадаєте— вона чогось доб’ється?

— Безперечно,— сказав Джуліо з притиском.— Якщо тільки захоче…

Хоч його п’янило жадання, проблиск здорового глузду остерігав його, щоб він не зайшов надто далеко; він усвідомлював, що котиться в провалля і що може впасти на саме дно, але на дні він знайшов би Івану, міг би її торкнутися.

— Чого вам треба від батька? — запитала дівчина.— Що ви йому збираєтеся сказати?

її погляд був такий напружений, твердий і колючий, що, здавалося, ніби вона трохи зизоока.

Вона боялася. Чому — Джуліо не знав та й не хотів знати; аби тільки вона не сказала матері, що він за нею йшов, щоб її обманути, а тепер намагається обманути матір.

— Це вже, пробачте, моя справа,— відповів він.

Тієї самої миті клацнув замок, і мати заявила: «А ось

і він!» Зайшов низенький кремезний чоловік з чималеньким пакунком під пахвою.

— Розаріо, тут тебе чекає якийсь синьйор,— сказала йому дружина.— Не з кооперативу,— додала вона, побачивши, як він спинився.— Він не має з ним нічого спільного. І навіть каже, що прийшов з добрими намірами.— Потім покликала дочку й залишила їх самих.

Джуліо встав і посміхнувся з удаваною невимушеністю. Йому хотілося провести поглядом Івану, але бухгалтер, відклавши пакуник, рушив до нього й коротко відрекомендувався:

— Скарапек’я. Що б ви хотіли?

Збентежений цим лисим чоловічком з круглими й допитливими очима, Джуліо не зважився назвати, як намірявся, чужого прізвища:

— Броджіні,— сказав він, подаючи руку; Розаріо її обережно потиснув.— Адвокат Броджіні.

Бухгалтер показав на крісло:

— Прошу, сідайте. Я волію стояти. Слухаю вас.

Під пронизливим поглядом Скарапек’я, який хотів цілком слушно знати, чому прийшов одвідувач до його дому, Джуліо забурмотів: — Як я вже казав синьйорі… Власне, я нічого їй ще не сказав… так от, я прийшов для анкети.

— Анкети? — це слово не сподобалося бухгалтерові; розгніваний, він обернувся до кухні, ніби це дружина завела його в пастку.

— Коротше, для газетної анкети. Так би мовити, громадська думка.— Радий із своєї вигадки, Джуліо вів далі: — Ми збираємо дані для одного тижневика…

— Даруйте, ви адвокат чи журналіст? — урвав той холодно.

— Бачте… в групі, яку я представляю… і яка вивчає громадську думку…