БЕЗ МАТЕРІ

Після смерті мами залишилась Настуся, як зірваний з дерева листочок. Якісь люди віднесли маму на кладовище, забили труну великими гвіздками і опустили на рушниках у глибоку могилу. Потім засипали яму свіжовикопаною рудою глиною і розійшлися.

Наплакавшись уволю та наблукавшись по кладовищу поміж порослих вигорілою травою старих могильних горбків, прибрела Настуся додому. За стіною, на хазяйській половині, чулися веселі голоси, п’яні співи. То поминали Настусину маму, «новопреставлену рабу божу Ганну». Про Настусю всі забули, і вона так і просиділа, притаївшись, мов мишка, у своїй порожній, сумній хаті до самого вечора.

А ввечері прийшла тітка Марина, забрала мамині речі і, сердито буркочучи щось про «халепу на свою голову», повела Настусю до себе. Тітка жила на Коло-нійській, в невеличкому, побіленому крейдою будиночку з двох кімнат. В одній жили тітка з дядьком, друга називалась майстернею. Це було просторе приміщення з широкою, низькою піччю та довгим столом попід стіною. На тому столі, покритому мармуровою дошкою, дядько Кузьма розкачував гарячу, прозоро-скляну масу розтопленого цукру, з якої робили карамельки. Тут-таки, в майстерні, і спала Настуся на якихось старих мішках.

Дуже рано, ще вдосвіта, дівчинку зганяли з мішків, 2

2 990-8

і в майстерні закипала робота. Настусі вона була не під силу, і тітка Марина, проходячи мимо з засуканими до ліктя рукавами, сердито гримала:

— Ану, геть звідси, не плутайся під ногами!

Настуся поспішала відступитися з дороги, бо бачила, що тітка злим духом на неї дихає. Шматок хліба за обідом не дає, а тикає в руки, і сиріткою, як колись, не називає. «Ото ледащо! Оце ще злидні!» — тільки й чує Настуся. Хіба лиш дядько Кузьма, завжди п’яненький і добрий, погладить іноді Настусю по голові.

— Не сумуй, дочко! — скаже.— Бог дасть, і тобі доля усміхнеться!

Але Настуся більше не надіється на бога. Він не схотів урятувати маму, не допоміг Настусі, і вона тепер ніколи не буде йому молитись. Ото ввечері тітка поставить її на коліна перед образами, а Настуся голову нахилить і мовчить. Тітка спершу лаялась, за вуха смикала, а далі й рукою махнула.

— Не дитина, а недолюдок якийсь! — скаржилася вона сусідкам.— У Йосипа, у каторжника того, мабуть, вдалася. Він, було, й лоба ніколи не перехрестить.

Зате вже тітка була богомольною. Весь куток в її хаті аж ряснів образами, і перед ними день і ніч горіла лампада. Тітка носила на шиї чудотворну ікону і знала напам’ять безліч молитов. А втім, до церкви ходила рідко: ніколи було за роботою. Хто ж за неї торгувати буде, поки вона там у церкві стоятиме?..

Кожного базарного дня тітка складала власноручно перелічений крам у великі кошики. Потому замикала хату і, велично шелестячи рясною спідницею, вирушала з дядьком Кузьмою на базар. Настусю вона не брала з собою, щоб часом не з’їла яку цукерку, бо то ж усе — гроші.

Дівчинка залишалась сама під хатою, а потім непомітно опинялась за ворітьми. Іде Настуся, і все їй здається: ось за цим рогом зустріне маму. І знає, що це неможливо, а як побачить жінку в синій спідниці з бі-

лим горошком, так і кидається за нею, зазирає в обличчя. Може — мама? Але ні, перед нею чужі, незнайомі, зморщені щоки. Серце обривається Настусі в грудях. Відходить, похнюпившись, а через хвильку знову нишпорить очима поміж людьми — чи не видніється синя з горошком спідниця?..

Місто було вже не те, що раніше. По тротуарах не гуляло вичепурене панство. Красиві магазини світили чомусь порожніми вітринами. Зате біля дверей пекарень товпились люди, миготіли білі хустки і спідниці — сині, коричневі, чорні.

У Настусі, врешті, очі розбігались, і вона, опустивши голову, брела назад, на Колонію. Простувала на свою вулицю, до колишніх товаришів, до Барки. Тут, серед знайомих облич, дівчинка не почувала себе самотньою. Настуся дивилась, як дітвора перекидається в купі опалого листя, і її бліде, безброве личко потроху оживало, а тонкі, міцно стиснуті губи злегка розкривались в усмішці.

Тим часом Варка, що, як завжди, верховодила в усіх витівках, гукала:

— Любко! Насте! Нумо вогнище розкладати!

І ось уже тріщить, звивається сухий лист в жовтих колечках полум’я, і в гарячому попелі печеться смачна тараня.

А коли насували хмари і сіра осіння мряка осідала дрібними краплями на холодній траві, дівчатка забирались до Варки на горище. Там, притулившись до теплого комина, вони грали в крем’яхи, аж поки Вар-чина мати не гукне із сіней, щоб ішли їсти. Тоді діти клубочками скочувалися з горища. Настуся намагалась прошмигнути через сіни надвір, але Варка силоміць затягувала її в хату. Настуся пручалась, що було сили, вчепившися за одвірок. Дух гарячої страви вабив її до себе, але звичай утримував на місці.

— Спасибі, тітко, я не хочу,— з гідністю відказувала на запросини Варчиної матері.

— Сідай ото та їж, а дякувати потім будеш,— говорила Варчина мати— Знаю, як-то воно… Сама без матері зросла…

Кінець кінцем Настуся опинялася поруч із Варкою, і вони наввипередки тягли із миски великі сірі галушки.

Додому, до тітки, поверталась Настуся неохоче. Ладна була до вечора мокнути десь під дощем, аби тільки не навертатися їй на очі. Адже наперед знала, що тітка відразу мокрим рядном накриє:

— І де тебе носило до цієї пори? Все б тобі ганяти, бісова дочко! Пора б уже й за роботу братись!..

І тітка знайшла-таки Настусі роботу — загортати цукерки. Тепер, ідучи на базар, вона замикала дівчинку в майстерні біля купи відважених карамельок та цілої гори папірців для обгортки. Не розгинаючись, сиділа Настуся за столом і шелестіла, без краю шелестіла кольоровими папірцями. І здавалось: мамин ласкавий голос, жарти дядька Йосипа, веселі ігрища з Варкою — все це не було, а лише снилося Настусі.

Одначе Варка, видимо, існувала-таки й насправді. Якось в кінці зими Настуся, обернувшись на стук у вікно, впізнала її приплющений до шибки кирпатий ніс та круглі веснянкуваті щоки.

— Чом це ти не приходиш? — донеслося знадвору.

— Тітка не пускає,— притулилась і собі до шибки Настуся.— Заставляє цукерки загортати.

— Та кинь їх, ходімо краще зі мною!

— Як же я піду, коли мене замкнено?

— А ти в вікно вилізь!

— Еге ж, тітка битиме!

— Та вона й не знатиме,— зацокотіла Варка.—Ми недовго! Поки тітка з базару прийде, ти й дома будеш! Вилізай, не бійся!

Еге ж! Добре Варці казати! Якби вона жила не в матері, а в тітки, так і вона боялася б! А проте, Варка така завзята, що, мабуть би, не боялась. Та й справді,

що тут такого? Ну, прогуляється Настуся та й назад. І вона врешті наважилась. Натягла на плечі мамину ватну кофту, запнулася хусткою та й вилізла надвір.

— Швидше, швидше!—підганяла Варка, нетерпляче тупаючи ногами в стоптаних черевиках. Обидві побігли до воріт.

— Ти куди? — спитала Настуся.

— До Уляни, дитину няньчити,— на ходу відізвалась Варка.— Я тепер у сестри і днюю й ночую… Гайда зі мною на Сінну! Там таке! Людей повно, і всі з червоними стрічками, і всі радіють-радіють! їй-бо правда! Адже царя скинули!

— Що ти брешеш! — вигукнула Настуся, підтюпцем доганяючи подругу.

— От хрест святий, коли не віриш,— загарячилась та.— Нема вже царя — свобода! Батько казали: тепер усім буржуям кінець!

— Я знаю! — підхопила Настуся.— Дядько Йосип теж так казав! Він про це в книжках вичитав! Все було за книжкою сидить. І мене ж ото читати вчив…

— А ти й умієш? — зацікавилась Варка.— Ану, що там на вивісці написано? Чи втнеш?

— «Бака-лей-ная тор-говля Ровин-ска-го»,— помалу проказала Настуся.— А що?

— Молодця! — похвалила Варка.— Я теж скоро навчусь. Мене, батько казали, до школи віддадуть.

На Сінній площі і справді стільки народу зібралось, що ніде й пальцем ткнути. Особливо багато було солдатів. Вони не марширували, не кричали «ура», а, оточивши суцільною сірою масою невисокого чоловіка в фетровім капелюсі, уважно його слухали. Дівчатка прошмигнули попід будинками і вилізли на чийсь ганок. Звідси було добре видно всю постать промовця з густою широкою бородою. «О, та це ж той самий пан, що я влітку зустрічала,— подумала Настуся.— Він ще мені монетку дав». І вона підштовхнула подругу ліктем:

— Варко, а я цього пана знаю!

— Його всі знають,— озвалася збоку стара пані в чорній одежі.— Адже це письменник Короленко!

Настуся скоса глянула на паню і нічого не промовила. Вона не знала, що то значить «письменник». Але, певно, то якийсь дуже хороший чоловік, коли він так ласкаво поставився до неї, малої босоногої дівчинки. І якщо вже він оце говорить до солдатів, а ті його слухають, то, мабуть, правду каже Варка, що скинули царя! Цар би не дозволив солдатам слухати письменника Короленка, він погнав би їх на війну, щоб їх там убили, як Настусиного тата. А письменника Короленка він посадив би у тюрму, як дядька Йосипа.

Ну, як же й здорово, що скинули того лихого царя! Настуся по дорозі додому аж підстрибувала з радощів, зовсім забувши про те, що тітка вже, мабуть, дома і страх яка лиха на неї. Стрімголов ускочила Настуся в хату, поспішаючи поділитись новиною, але тітка грізно посунула їй назустріч:

— Ти де була? — гримнула вона.— Ти як посміла в вікно вилазити?..

— Тіточко, я на Сінну ходила!.. Царя скинули! — одним духом випалила Настуся. Але тітчине обличчя нітрохи не подобрішало на ту звістку.

— Скинули, скинули! — визвірилась вона на дівчинку.— Не твого розуму діло! Без тебе розумних досить! Весь світ перевернули! Іди та кінчай роботу!

І з цими словами світ, що справді був перевернувся сьогодні для Настусі, знову став на своє місце. Мовчки зайшла вона до майстерні і тихо причинила за собою двері…

Христенко Інна, Натуся