Краус відвернувся від Мокка й підійшов до столу. Повільно всівся за широкою, блискучою стільницею. Він удавав спокійного, але про його справжній настрій свідчила набрякла жилка на лобі, яка з’явилася відразу після Моккових слів.

— Вам лише здається, що ви підлеглий полковника фон Гарденбурґа, — тихо просичав Краус. — А насправді ніхто не зможе захистити вас від мене. Я викликаю Мокка на сьому ранку, і що я бачу? Він чемненько прибігає. Ґречненько, рівно о сьомій, хоча й напився вчора, потра-хався… Ви цілком до мого розпорядження…

— Слід казати «у моєму розпорядженні», Herr Sturmbannfiihrerl

— От і чудово, чудово… — Краус стиснув кулаки. — Із самого ранку такий покірливий… Похмілля, га, Мокку? Похмілля дошкуляє! Та повернімося до справ. Насправді ви мій підлеглий, і ніколи вам від мене не звільнитися. Наприклад… Ага, ось, прошу. — Краус одягнув окуляри й почав переглядати папери в течці на столі. — Атож, тут у мене завдання саме для вас… Ідеальне для вас…

— Цього разу ви перебільшили, пане Краусе. — Мокк не вжив службового звання гестапівця і, завдаючи удару наосліп, виявив, на жаль, своє занепокоєння. — Ви не маєте права давати мені завдання й наказувати. Запросити на нараду, навіть о сьомій ранку — це одне, а от…

— І що? — Краус закрив течку й підсунув її Моккові під ніс. — Ми вже знервовані, еге ж? А подивіться-но сюди, — він кивнув на течку. — Тут для вас наказ, підписаний полковником Райнером фон Гарденбургом.

Мокк навіть не глянув на течку. Він не збирався справляти Краусові таку приємність.

— Так, Мокку, — Краус знову підвівся й підійшов до вікна. — На декілька тижнів, якщо не місяців, вам доведеться забути про пияцтво, дівчаток і вашу зручну п’я-тикімнатну квартирку на Цвінґер-пляц… Так… забути про цивілізацію, культуру… Про ваші коники… Так… Якби ви зазирнули до цієї течки, то побачили б листа президента поліції Шмельта до шефа поліції в Лемберзі. У цьому листі є пропозиція співпраці. У тій-таки течці є й відповідь. Нашу пропозицію прийняли…

Мокк продовжував мовчати й не відкривав течку. Це довело Крауса до сказу.

— Ви поїдете, — жилка пульсувала на чолі, — до Лемберга, щоб знайти там циганського педераста, який через ненависть до німецької родини й німецького народу два тижні тому замордував у «Варшавському дворі» молоду німецьку дівчину, Анну Шмідт.

Остання Краусова спроба виявилася вдалою. Це був нокаут. Кожною клітиною свого тіла Мокк відчував власне безсилля. Найгіршим було не те, що ця тварюка, Фран-кенштайн, як він називав Крауса, розпоряджається його особою, а боягуз і кар’єрист фон Гарденбурґ віддає його в лани політичної поліції. Найгіршим було те, що розум

Мокка було зневажено. Йому заборонили думати. Він став тупим знаряддям у руках політичних маніпуляторів, які раптом сказали йому, що земля пласка, і з польки зробили німкеню. ІЦо він братиме участь у всій цій пропагандистській авантюрі. Що стане посланцем, який співатиме гімн Ad maiorem Hitleri gloriam*.

— Ця замордована дівчина була полькою, — видушив із себе Мокк.

— Ось тут наказ для вас, Мокку, — Краус постукав пальцем по течці. — Підписаний вашим шефом. Цього тижня ви їдете, невідомо наскільки, — тут він вишкірив, усміхаючись, міцні білі зуби, — до дикої країни, де кишить жидами, а вулицями гасають собачі упряжки. До країни варварів, Мокку. Це місце саме для вас. Поїдете туди, розшукаєте циганського педераста й доставите його сюди. Полякам відрекомендуєтеся своїм поліцейським, а не військовим званням. Вони не повинні знати, що ви працюєте в розвідці. Це все, Мокку. Про деталі поїздки поговорите з Гарденбурґом.

Мокк підвівся, закурив і сперся долонями на Крау-сів стіл. Не витягаючи цигарки з рота, він випустив над Краусом хмару тютюнового диму.

— Залиш для себе свої жалюгідні демонстрації, Мокку, — Краус трохи відсунувся від столу. — Іди геть!

— Як ви смієте, — голос Мокка був ледь спотвореним через те, що він і досі стискав кутиками вуст цигарку, -звертатися до мене на «ти» й наказувати мені «йти геть»! Для вас я капітан Мокк, зрозуміло? Я розшукаю вбивцю

*3адля більшої слави Гітлера (лат.).

цієї польської дівчини не тому, що мені наказали ви, а тому, що це моя робота!

Із Моккової цигарки на блискучу стільницю впала купка попелу. Капітан відступив від столу, витяг з рота недопалок і жбурнув його на напастований паркет.

— І знаєте, що? — чавив він недокурок підошвою. -Цей Лемберг аж ніяк не місто варварів. Комісар Попель-ський розмовляє німецькою краще за вас.

Львів, вівторок 19 січня 1937 року,

п ’ята година пополудні

Ядзя Вайхендлер, яка вперше в житті перебувала в читальному залі бібліотеки Оссолінеум, сиділа над першим томом «Історії філософії» Владислава Татаркевича й нотувала в зошиті найважливіші факти про стоїків. У бібліотеці, якою могли користуватися лише студенти, гімназійні й університетські викладачі, вона опинилася завдяки протекції вчителя Седлачека. Спершу Ядзя цим пишалася, потім знітилася, а згодом до всього збайдужіла. Вона не могла зосередитися на стислих і влучних описах Хрисиппа й Зенона, бо вони видавалися їй страшенно нудними. Її погляд весь час ковзав по зелених столах, стелажах із книжками, постаті бібліотекаря у фіолетовому халаті й по засніжених деревах на горі Вроновсь-ких, яку було видно з вікна. Усе частіше її очі зупинялися на худорлявому студентові, що сидів напроти неї біля столу, із кількома томами «Урядового кур’єра» й читав так само неуважно, як і вона, з тією лише різницею, що його чтиво було зовсім іншим. Перед ним лежав «Кримінально-процесуальний кодекс» Бучми-Чаплінського. Панна Ядзя в душі сердилася на їхнього нудного вчителя латини Седлачека, який покарав її, загадавши написати

реферат про стоїків, і розчулено згадувала вродливого молодого викладача, що вів уроки латинської мови на початку року.

У руках згорбленого бібліотекаря задзеленчав дзвоник на перерву. Вона полегшено зітхнула. Краєм ока зауважила, що студент крадькома придивляється до неї з-під козирка кашкета із чорним кантом. Вийшовши в коридор, вона міркувала, як іще більше зацікавити студента власною особою. Раптом перед нею з’явився чоловік, який звів нанівець усі її плани. Могутній, голомозий, у чорному вбранні, з котелком у руці. Ядзя відразу впізнала в ньому Едварда ІІопельського, батька її найкращої подруги Рити, якого вона бачила лише раз у житті, але досі не забула. Уже тоді, коли його разом з її власним батьком викликали до директора гімназії, він навіював на неї страх. Уявляла собі, що цей чоловік щодня на роботі зіштовхується з людьми, у яких уселився дибук*, що ним її в дитинстві лякала бабуся.

— Добривечір, панно Ядвіґо, — проказав комісар низьким голосом, який лунав ніби з колодязя.

— Добрий вечір, — Ядзя вклонилася й опустила очі. Голос Попельського пройняв її до кісток.

— Чи можу я з вами поговорити? — Він утупився в неї широко розплющеними очима. — Ось тут, біля столика із формулярами.

— Звичайно, пане комісаре, — пролепетала дівчина, глянувши на вказане місце. — Але там уже сидить якийсь чоловік…

— Цей чоловік — то мій товариш з роботи. — Попель-ський легенько взяв її під худеньку руку. — Він буде присутнім під час нашої розмови. Обіцяю, що вона буде недовгою.

Ядзя кивнула головою й підійшла до столика, на якому лежали чисті бланки замовлень. Супутник Попельського

*втілення нечистої сили в жидівській демонології (івр., ідіш).

підвівся, підняв капелюха й підсунув їй стільця. Дівчина подякувала. Від страху в неї трусилися ноги. Попельсь-кий сів на іншому стільці, підсунутому, як Ядзі здалося, підлеглим комісара. Це був опасистий чоловік із сивим розкуйовдженим волоссям і широким усміхненим обличчям. Він здався їй приємним. Зараз усі видавалися їй приємнішими за пана комісара, що вдивлявся в неї поглядом не зовсім нормальної людини.

— Мені все відомо, — пошепки промовив Попельсь-кий, схилившись над Ядзею. Від нього чути було тютюном і пряними пахощами одеколону. — Про те, що ти була з моєю дочкою в тому кублі на Замарстинівській, у компанії бандитів, волоцюг і повій. Знаю це не від Рити, а від одного з негідників, який вас там бачив. А твій батько, гадаю, нічого про це не знає, еге ж?

Він замовк, коли до столика підійшла студентка й узяла бланк замовлення. На Ядзиних очах блищали сльози.

— Твій батько нічого не знає, — продовжував По-пельський. — І нічого не дізнається, якщо, — тут він підсунув їй свою візитку, — якщо повідомлятимеш мені про всі ваші плани й наміри.

Гімназистка заплакала. її ридання лунали в порожньому коридорі. Занепокоєний студент-юрист уважно стежив за цією сценою. Рушив у бік Попельського. Заремба спинив його й витяг посвідчення з орлом і лавровим вінком. Хлопець відскочив як обпечений. Попельський із Зарембою вийшли з будинку. Коли комісар припалював цигарку, йому дрижали руки.

— Едек, як ти таке міг зробити? Адже ця гімназистка від страху ледь не зімліла! — стурбовано мовив Заремба. -Ти знаєш, що ти щойно вчинив? Ти зробив з дівчати донощицю, розумієш? І позбавив свою дочку подруги! Ось, що ти зробив!

Попельський схопив Зарембу за плечі й нритяг до себе.

— Вілеку, ти не розумієш, — його голос уривався й зараз не видався б панні Ядзі таким жахливим, — що ця потвора знову це вчинила й, здається, знову тут? Він загриз дівчину в Бреслау й повернувся сюди. Він загрожує всім дівчатам… І цій жидівці, і моїй Риті! Моїй Риті! Це чудовисько десь тут, між нами. — Він відвернувся й глянув на перехожих, Галерею Любомирських і вузьку, темну вуличку, що провадила нагору до Цитаделі. -Може, він уже десь знову встромлює ікла в дівоче обличчя. Я не можу допустити цього!

Відштовхнув Зарембу й відійшов кілька кроків. А тоді розмахнувся й гепнув себе кулаком у стегно. На всю вулицю Оссолінських пролунало те, що Заремба, гімназійний товариш Попельського, чув від нього лише кілька разів у житті:

— Курва його мать!!!