Вигукнувши це, Попельський побіг назад до Оссолі-неуму. Підійшов до столика, за яким ще недавно сиділа Ядзя Вайхендлер. Там і досі лежала його візитка. Попельський схопив її, подер навпіл, плюнув на неї й викинув у кошик для сміття.

Перш ніж сісти до «Шевроле», за кермом якого сидів Заремба, комісар зняв котелка й підійшов до низенької огорожі навколо бібліотеки. Узяв рукавичкою пригорщу снігу й поклав собі на голову та потилицю. А тоді сперся головою об залізні гостроконечні прути. Потім сів до машини. Заремба глянув на нього й запустив двигун. Обоє мовчали. Поїхали вулицею Коперника повз греко-като-лицьку семінарію, звернули на Леона Сагієги, біля добре знайомої будівлі поліції на Лонцького. Ліворуч проминули прегарну наріжну кам’яницю з великими напівкруглими балконами, у якій знаходилася відома квіткова крамниця Гелени Боднар і попрямували далі, уздовж великої будівлі Політехніки. Проминули костел св. Терези, українську академічну гімназію й доїхали до св. Ельжбети.

За брудними фасадами простягався небезпечний світ батярів. Деякі з них стояли в під’їздах невисоких будиночків на площі Більчевського, а з-під козирків їхніх кашкетів вилітали хмари тютюнового диму. Похмурі погляди супроводжували блискучий автомобіль. Окрім місця народження в цій частині міста, вони мали небагато спільного з веселим Щенцем, який розважав усю Польщу, передражнюючи свого товариша Тонця в радіопередачі «На веселій львівській хвилі». У їхніх обличчях було стільки ж веселощів, скільки отрути в сірниковій голівці.

«Шевроле» зупинився коло Головного вокзалу. По-пельський потиснув долоню Зарембі обома руками, вийшов у віхолу й зник за монументальним входом. Там він попрямував до каси й купив квитка на суботній потяг до Кракова й зворотний квиток на неділю. Заремба дивився на друга з-за шибки. Попельський не казав тому, куди його підвезти. Це було зайвим. Обом було відомо, яких ліків потребує комісар у моменти душевної бурі.

Потяг Краків — Львів, неділя 24 січня 1937року, друга година пополудні

Ці ліки вживала й інша особа — Ебергард Мокк. Але раніше йому довелося пройти докладний контроль особистих речей і зробити не одну пересадку. Його кишені й багаж обшукали польські митники на кордоні в Хебзі, а заміна вагонів поїзда відбувалася в Мисловіцах, де закінчувалася лінія колишньої пруської Верхньосілезької залізниці. Мокк і решта пасажирів пересіли у вагони, що прямували до Кракова, а потім до Львова. Паровоз у цьому потязі, як з гордістю пояснив йому кондуктор, був надзвичайно швидким і сучасним, його навіть було

нагороджено золотою медаллю на якійсь виставці в Парижі.

Уже через кілька хвилин Моккові здалося, що він опинився в зовсім іншому світі. Він стояв біля вікна й не міг надивуватися, споглядаючи вкриті стріхами хати, маленькі станційки, на яких стояли дерев’яні будки з вирізаними у дверях сердечками, та вродливих молодих жінок, що виходили на перон продавати тушковану капусту і чай. Мокк спокусився на смаковиті польські страви в Тшебіні, де потяг стояв довго, і купив у розчер-вонілої від морозу селянки бляшану миску, наповнену гарячою, запашною, густою капустою зі шкварками. Капуста смакувала йому так, що Мокк витер миску хлібом, викликавши цим в’їдливі зауваження своїх сусідів у вагоні першого класу. Це було подружжя середнього віку, яке вперто зверталося до Мокка французькою, незважаючи на те, що він відповідав їм на миґах. Подружжя зневажливо пирхало й вимовляло лише одне слово, яке страшенно дивувало Мокка. Бо вони називали його «швабом». На підставі чого ця пара гадала, що він народився у Швабії, Мокк ніяк не міг утямити. Тим більше, що його супутники не знали німецької й не могли відчути особливостей швабського діалекту. Намагався їх про це запитати, але вони тільки розсміялися. Отож він полишив будь-які спроби порозмовляти із цими пихатими людьми, стояв у коридорі, курив і визирав у вікно. На станціях його увагу привертали передусім жиди, вбрані в характерні лапсердаки й круглі кашкети з козирком. Усі вони мали довгі бороди й нічим не нагадували своїх бреславських єдиноплемінників, які від своїх німецьких співгромадян хіба що трохи різнилися зовнішнім виглядом. Тут, у Польщі, вони користувалися іншим одягом і мовою. Мокк знав, що це якийсь середньовічний німецький діалект, але ніколи раніше його не чув. Тож зараз він з величезною цікавістю слухав жи

дівських торговців на перонах. їхні суперечки та розмови були для Мокка очевидним свідченням того, що він опинився в якійсь країні па межі Європи й Сходу, де живуть особливі люди, які розмовляють західною мовою, але жестикулюють так, наче перебувають десь на східному базарі.

За вікном вирувало життя навіть узимку, на морозі, думав він собі, а у вагоні комфортабельного експреса -шепотіння, ґречне щебетання й зарозумілість. Мокк неохоче подумав про те, що треба повернутися до купе, де вишукано вбраний пан щомиті цмокає пані в руку, а пані шкірить до нього свої малі кривуваті зубки й трусить головою. Глянув на годинника. Попереду було ще майже шість годин подорожі. Добре, що він узяв із собою «Ґолема», фантастичний роман Ґустава Майрінка. Доведеться лише пошукати купе, де пасажири виявляться не такими балакучими й дадуть можливість зосередитися.

Його думки матеріалізувалися швидше, аніж він того сподівався. Назустріч прямували двоє кондукторів, які трохи говорили німецькою й могли показати йому вільне купе. Він радісно дивився на них, але коли ті наблизилися, почув те, від чого буквально остовпів і нічого не запитав про купе. Один із них назвав добре вже знайоме йому прізвище «комісар Поиельський». Коли кондуктор повернув Моккові пробитий вже кілька разів квиток, той чемно запитав його, боячись сполохати провісника надії:

— Ви сказали «комісар Поиельський»?

— Так, — підтвердив здивований кондуктор. — Я сказав «комісар Поиельський». Але не розумію, чому ви про це запитуєте.

— Поліцейський комісар Едуард Поиельський зі Львова їде в цьому потязі? — Мокк ужив польську назву «Львув», бо «Лемберґ» польські кондуктори могли б не зрозуміти.

Мовчазний кондуктор ляснув по плечі того, що розмовляв із Мокком, і промовив щось по-польськи.

— Перепрошую, — сказав його співрозмовник, намагаючись обійти Мокка, — але в нас робота.

— Прошу вибачення, — Мокк витяг посвідчення. — Я німецький поліцейський і якраз їду до Львова, до мого колеги, комісара Едуарда Попельського. Якщо він у цьому потязі, це було б чудово…

Кондуктори перезирнулися й знову перекинулися кількома словами шелесткою мовою, яку Мокк часто чув на базарі Ноймаркт у Бреслау. Він вирішив прискорити їхнє рішення й витяг з кишені два злотих, які йому дала з рештою польська селянка. Залізничник узяв монету, не вагаючись.

— Так, — відповів він. — Пан комісар Попельський, як завжди, займає салон разом зі своєю дочкою, панною Ритою. Вони тут, ходіть зі мною!

Мокк не вірив у власне щастя. Він ішов за кондуктором і радів. По-перше, він не залишатиметься приреченим на вишукане товариство, яке знущально підсміюється з нього, по-друге, познайомиться з людиною, з котрою, можливо, йому доведеться довго працювати, ще й матиме чудову нагоду пояснити непорозуміння під час їхньої розмови по телефону й обговорити ймовірні деталі слідства, якщо, звісно, Попельський захоче про це говорити при своїй дочці, панні Риті. Чоловіки зупинилися перед дверима салону.

— Кондуктор! — гукнув той, постукавши.

— Заходьте! — почувся з-за дверей гучний голос.

Кондуктор відчинив двері й доповів:

— Пане комісаре, який збіг обставин! Я зустрів вашого німецького колегу в коридорі!

Він відступив убік, щоб пропустити Мокка. Той побачив вишуканий салон, на стінах були шпалери в жовті й блакитні смужки. Вікна затуляли штори. Посередині,

біля вікна, горіла слабенька лампочка. На столі стояла карафка із червоним вином, два келихи й срібна таця, із прикритими покришкою обідніми тарілками. На канапі розлігся дебелий голомозий чоловік з маленькою борідкою, у розстебнутій сорочці й жилеті. У куточку вуст диміла цигарка в мундштуці. Поруч на столику стояли шахи й лежала розкрита книжка. Моккові досить було швидкого погляду, аби помітити, що це були латинські вірші, характерна строфіка яких вказувала на Горація. Кондуктор узяв тацю й тихо зачинив іззовні двері.

— Кримінальний директор Ебергард Мокк із Бреслау, — Моккові очі поступово звикли до напівмороку.

— Комісар Едвард Попельський зі Львова. — Лисий чоловік підвівся й простягнув руку. — Напевне, ми ще не дійшли до того, щоб називати одне одного друзями. Тим більше, що перебіг нашої першої та єдиної телефонної розмови аж ніяк не назвеш дружнім.

Мокк глянув на Попельського й відчув, що йому не працюватиметься добре з польським поліцейським. Поляк виглядав самовгіевненим, відразливим і непривітним. Не запросив його сісти, продовжував стояти й багатозначно мовчав, наче промовляв цим: «Ти прийшов невчасно! Я сьогодні не працюю, зараз неділя, вихідний, а про роботу розмовлятимемо завтра, у будень!». Моккові здалося, що краще вже сидіти у своєму купе із цими пихатими сусідами. Глянув на шахівницю й побачив знайому комбінацію. На хвилину він навіть забув про холодний прийом.

— Пробачте, пане комісаре, за ті неприємні слова. -Мокк підійшов до шахівниці і, не чекаючи відповіді, якої, зрештою, не пролунало, запитав:

— Через скільки ходів мат?

— Через сім, — відповів Попельський, продовжуючи стояти.

Мокк тишав, що шахова задача справді дуже складна. Він міг спробувати використати вірші Горація, щоб якось ближче познайомитися. Глянув па І Іонолі,ського. Вираз обличчя поляка був насмішкуватий і малопривіт-ний. Мокк відчув, як його охоплює нехіть.

— Ну, я вже піду, — промовив він. — Приємно було познайомитися. До побачення у Львові!

Раптом відчинилися двері, що відокремлювали салон від якогось приміщення, і Мокк почув, як за ними перелякано скрикнула жінка. Краєм ока побачив, що оголена постать сховалася за дверима. Він не був упевнений, чи в темряві справді помітив, чи лише уявив собі, як гойднулися високі, важкі груди. Молода блондинка, з пов’язкою на модно стриженій голові визирнула з-за дверей і промовила щось дзвінким голосом. Попельський засопів, підійшов до дамського саквояжа, якого Мокк у темряві не помітив, і витяг звідки лляну торбинку з косметикою. Шукав у ній щось, але не міг знайти. Тоді голосно промовив польське слово, яке звучало майже як німецька назва небезпечної хвороби. Дівчина всміхнулася Моккові, і цим відразу його вразила. Він миттєво збагнув причину поганого настрою Попельського, його очікувальний погляд, який, здавалося, промовляв: «Краще б ти забирався геть!».

— Пане комісаре, — Мокк весело всміхнувся. — Ното sum et nil humani a me alienum esse puto*

Він слухав, як Попельський обмінявся з дівчиною кількома фразами. Потім поляк глянув на німця уважно й уже без того занепокоєння, яке раніше помітне було на його напруженому обличчі.

— Увічливість вимагає, — він злегка посміхнувся, щоб я переклав вам свою коротку розмову із цією молодою дамою. Вона попросила мене перекласти відому Те-ренцієву фразу, а я відповів їй, що ми з вами належимо

*Я людина, і ніщо людське мені не чуже (лат.).

до одного й того ж клубу шанувальників античності й жіночого тіла. Я не помилився?

— І що вона відповіла?

— Люблю чоловіків із цього клубу. Саме цс вона й сказала.

Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

друга година пополудні

У воєводській комендатурі поліції, яку називали «будинком на Лонцького», роїлося від журналістів. Усі вони чекали кінця наради, організованої начальником слідчого відділу, підінспектором Маріаном Зубиком. У цій нараді, про що журналістів іще зранку повідомили їхні конфіденційні джерела, брав участь кримінальний директор поліції з німецького Бреслау, Ебергард Мокк. Уже у вранішніх газетах з’явилися статті, у яких його називали «легендою німецької криміналістики» й описували подвиги славного поліцейського у двадцяті роки. Якби Мокк знав польську мову й прочитав ці статті, то неабияк здивувався, бо досі він навіть не чув про такі кримінальні справи. Журналісти, передчуваючи чималі гонорари, понаписували у хвилини творчого натхнення казна-чого. Зараз вони чекали з фотографами, щоб у вечірньому випуску газети поруч із текстом вмістити світлину цієї «зірки бреславської поліції».

Добряче виспавшись у «Ґранд-готелі», поснідавши й прогулявшись Гетьманською та Академічною, Мокк разом з кількома польськими поліцейськими й судовим медиком та психологом в одній особі, доктором Іваном Підгірним, сидів у кабінеті підінспектора Зубика. Він уважно слухав промову начальника слідчого відділу, яку ІІопельський перекладав йому на вухо.

— Панове, — Зубик грюкнув кулаками по столі, -завдяки інформації директора Мокка ми можемо поновити слідство в справі Мінотавра. Головним підозрюваним є людина, яку знайти нам, мабуть, буде неважко. Комісаре, — звернувся він до Попельського, — даю вам слово, бо ви краще знаєте німецьку.