Попельський підвівся, поправив на носі темні окуляри й став за столом Зубика. Начальник і не думав поступитися йому місцем, показуючи цим, що дає йому слово лише на хвилину.

— Головний підозрюваний… — Попельський намагався говорити повільно; власне кажучи, майже всі присутні в кабінеті львівські поліцейські, крім Стефана Цигана, свої поліційні звання отримували ще за часів цісаря Франца Йосифа, а доктор Підгірний якийсь час навчався в Чернівецькому університеті, одначе німецька, якою ніхто не користувався на щодень, могла утруднити зрозуміння важливих інструкцій, які він хотів дати. — Головний підозрюваний — смаглявий брюнет, щонайбільше тридцяти років, з педерастичними нахилами. Усе це відомо завдяки директорові Мокку. Цей підозрюваний у день убивства польки, Анни, чию особу встановити не вдалося, був переодягнений жінкою. У нього є контакти із бреславськими трансвеститами. Німецький митник з Хебзя пригадав, що підозрюваний часто перетинав польсько-німецький кордон. Завжди подорожував у салон-вагоні, у товаристві заможних німців.

— Дама для товариства, — сказав по-польськи комісар Вільгельм Заремба. — Я знав таких ще за Франца Йосифа, які їздили залізницею, але то були самі дівчата. — Він промовисто глянув на Попельського. -Не хлопці. Одна поїздка до Відня із грошовитим клієнтом — і не доводилося вештатися тиждень Гетьманськими Валами.

Попельський і Мокк швидко перезирнулися.

— Не ухиляймося від теми, панове, — дорікнув Зубик. — Ad гет*. У нас є те, чого не було раніше. Зачіпка. Прошу далі, комісаре Попельський.

— Так, — продовжував той. — Після двох убивств у 1935 році Мінотавр знову почав діяти. Вчинив убивство аж через два роки — цього разу в Німеччині. Чим ви можете це пояснити, докторе?

— Це свідчить про те, — невисокий на зріст доктор Підгірний підвівся й почухав нігтем своє пооране вугровою висипкою обличчя, про яке недоброзичливці казали, що воно вкрите плямами від трупної отрути, -що він стає обережнішим. Два попередні вбивства в околицях Львова, а зараз далеко, у Німеччині, у Бреслау… Та ще й переодягся в жіночий одяг. Напевне ви хотіли б запитати, чи чоловік з педерастичними схильностями міг зґвалтувати жінку. Я гадаю, що слово «схильність» тут вирішальне. Він може здійснювати двоякі акти, бути їхнім пасивним або активним учасником. У другому випадку він може бути нормальним чоловіком, у першому може бути лише байдужим і пасивним об’єктом, що обрав для себе такий, а не інший спосіб заробляти гроші. Напевне, у нього ненормальні, завищені статеві потреби. Можливо, він мав якісь моральні відхилення в школі, бурсі, гуртожитку… Це все, що я можу сказати.

— Велике спасибі, докторе, — Попельський кивнув головою Підгірному, і той сів. — Ось особливі прикмети розшукуваного: смаглявий, схожий на цигана, завищені статеві потреби й педерастичні нахили. Ми домовилися з інспектором Зубиком, і я даю вам завдання. Середовище чоловіків, які полюбляють давньогрецькі звичаї, дослідить аспірант Стефан Циган. — Попельський чітко вказував звання й прізвища, бо з досвіду знав, що чу

*до справи (лат.).

жоземні прізвища запам’ятовуються важко, а він хотів, аби Мокк добре знав, з ким працює. — Почнете від хлопців Шанявського й від деяких завсідників ресторану «Атлас». Шанявський — це відомий танцюрист, балетмейстер Великого театру, — пояснив він Моккові. — У його оточенні є чимало трансвеститів, а вони, якщо вже збираються десь, то саме в «Атласі». Це туди приходять літератори, митці, а серед них часом бувають педерасти. «Атлас» — це найулюбленіше місце…

— Місце їхніх rendez-vous, — закінчив Заремба і, усміхаючись, звернувся до Цигана. — Ну-ну, Стефцю, ти там пильнуй на себе, у тому «Атласі». Ти такий гарненький, стрункий… Для них це ласий шматочок… Як цукерка…

Усі, крім Мокка й Зубика, зареготали. Аспірантові Цигану, стрункому молодому шатенові із шарфом на шиї, було не до сміху. Він зневажливо пирхнув у відповідь на жарти Заремби.

— Атож, вони там домовляються про зустрічі. — По-пельський повернувся до своєї теми. Начальник підганяв його суворим поглядом. — Пан аспірант Валеріан Ґрабський спершу займеться справами у відділах моралі двох наших комендатур, міської та воєводської. А потім піде по слідах, які знайде в справах, й опитає директорів і швейцарів, особливо останніх, бо вони знають усе! — у чоловічих бурсах та гуртожитках.

Ґрабський, невисокий і гладкий, з добродушним виглядом, примружувався від цигаркового диму й заното-

вував у записнику наказ Попельського. Ного непримітність і відсутність будь-яких особливих прикмет найкраще підходили для завдань таємного слідчого й ошукали вже не одного злочинця.

— Пошуками смаглявого брюнета-трансвестита в жидівському середовищі займатиметься аспірант Герман Кацнельсон, — продовжував комісар. — Не забудьте, пане

аспіранте, також про наших вірмен та біженців із швецької Вірменії та Грузії. Кримінальний директор Ебергард Мокк, комісар Вільгельм Заремба і я відвідаємо всі сиротинці та школи у воєводстві.

— Пробачте, що втручаюся. — Доктор Підгірний підстрибнув, як пружина. — Але ви, пане комісаре, забули про русинів.

— Про кого? — спитав здивовано Мокк.

— Русини. — Попельський старанно добирав слова. -Це наші співвітчизники української національності, переважно греко-католицької віри, рідше православні. У Львові й південно-східних воєводствах вони становлять значний відсоток населення. Присутній тут доктор Іван Підгірний якраз і є русином.

— Зрозуміло, — відказав Мокк усупереч тому, що діялося в його голові. — Але чим вони важливі в нашому слідстві? Вони смагляві?

— От бачите, докторе? — Попельський весело засміявся. — Ви скрізь убачаєте дискримінацію русинів. Навіть якщо я не хочу шукати серед них убивці. А я просто називаю всі інші національності, а про русинів навіть не згадав! Чому? Кримінальний директор Мокк поставив дуже слушне запитання! Ні, пане директоре, смаглява шкіра не є ознакою русинів. Вони нічим не відрізняються від нас.

— Якою буває дискримінація, мені відомо якнайкраще! — Підгірний не звик поступатися так легко.

— А що з вами трапилося? — знову зацікавився Мокк.

— Ви знаєте, — сказав Підгірний, — що мене примушували поміняти ім’я та прізвище на польське. На «Ян Подґурни»? Викладач університету не може зватися «Іван Підгірний»! Хіба це не дискримінація?

— Не перебільшуйте, пане докторе, — утрутився Ґраб-ський, говорячи польською. — Урешті-решт, кілька ру

синів працює в університеті, ну хоча б той археолог, доцент Стирчук, що був у Січових Стрільцях! Окрім того…

— Панове, панове, — урвав їх Зубик. — Не втомлюймо директора Мокка нашими державними справами. Пане докторе, — звернувся він до Підгірного, — ви один з найкращих судових медиків у Польщі й без ваших експертиз ми б нічого не зробили. І це зараз найважливіше, а не польсько-український конфлікт! У мене є запитання. — Зубик зручніше вмостився в кріслі, аж воно заскрипіло. — Навіщо вам утрьох прочісувати сиротинці? У пошуках підозрюваного і його моральних збочень? Адже цим може зайнятися самотужки пан Ґрабський. А власне кажучи, навіщо вам узагалі сиротинці?

— Кримінальний директор Мокк усе вам пояснить, -Попельський глянув на німця.

Мокк підвівся й глянув на присутніх. Цього відчуття йому бракувало протягом останніх трьох років. Нарад, зосередження, влучних запитань, обміну здогадами, присмаченими політичними дискусіями. У Бреслау вже не можна було розмовляти про політику. Можна було дотримуватися лише дозволених поглядів й ушановува-

ти австрійського капрала. Мокк відчув полегшення. Йому так бракувало цих нарад у прокурених кабінетах, лайки поліцейських й обговорення версій! У далекому Львові він знайшов те, про що мріяв у своєму стерильно чистому кабінеті, де аналізував інформацію й безперервно писав рапорти й звіти.

— Панове, — він говорив повільно й чітко. — Ми не будемо шукати в сиротинцях слідів підозрюваного. Ми шукатимемо там сліди жертв. їх треба встановити, бо цей слід може привести нас до вбивці. Учора за шахами ми багато говорили про це з комісаром ГІопельським. Запитували себе, чому ніхто не впізнав замордованих дівчат, незважаючи на прекрасну реконструкцію їхніх

облич, зроблену присутнім тут доктором Іваном Підгірним? Чому ніхто їх не розшукував?

— Бо вони могли бути сиротами! Авжеж! — перебив його Підгірний. — Вони могли бути вихованками якогось сиротинцю.

— До роботи, панове! — вигукнув Зубик. — Усі знають, що треба робити?

У кабінеті зачовгали стільці, зашурхотіли сторінки, зашкварчали в мокрій попільничці недокурки. Мокк вдихнув повітря на повні груди. Саме цього йому бракувало. Уперше в житті він із вдячністю подумав про Крауса, який хотів відправити його у вигнання, а натомість пробудив у ньому щось, чого, мабуть, ніхто вже не викоренить: радісне збудження слідчого, на чиєму знамені можуть бути слова investigo, ergo sum — «розслідую, отже існую».

Львів, понеділок 25 січня 1937року, третя година пополудні

Мокк, Попельський і Заремба стояли на сходах будинку на Лонцького й упевненими, суворими поглядами вдивлялися в спалахи магнію, які щомиті осявали їхні постаті сліпучим білим світлом. Вони висували підборіддя, випинали груди в бік об’єктивів, утягували животи, одним словом, робили все, щоб читачі львівських газет побачили у вечірньому випуску трьох міських ковбоїв, рішучих, готових зробити все, щоб схопити людожера й ґвалтівника цнотливих і беззахисних дівчат.

Попельський кивнув швейцарові, який поправив кашкета та форменну шинелю й жваво рушив у бік журналістів, напираючи на них своїм великим черевом.

— Ну, досить уже, панове, досить! Годі! Тут люди працюють! — гучно повторював швейцар, підштовхуючи присутніх до обертових дверей.

Раптом поліцейські почули за спинами цокіт дамських підборів. Обернулися, і кожен з них по-своєму подивився на секретарку начальника: Заремба із поблажливою усмішкою, Попельський занепокоєно, а Мокк пожадливо. Панна Зося зашарілася під їхніми поглядами, хоча в цьому чоловічому світі працювала вже два роки й зустрічалася з різними проявами зацікавлення власного особою -від несміливих поглядів до прихованих пропозицій.

— Пане комісаре, — вона простягнула Попельському аркуш, — пробачте, але я лише щойно це передрукувала. Шеф просив, щоб ви глянули на телеграму, яку мені зараз треба розіслати в усі воєводські комендатури…

— Дякую. — Попельський узяв аркуш і ex abrupto’ переклав надруковане в ній німецькою. — Це прохання до всіх начальників поліційно-слідчих відділів збирати інформацію про особливо жорстокі вбивства з елементами людожерства. Інформацію надсилати на таку адресу. Підпис начальника й так далі…