Попельський глянув на Мокка. Сатир умить перетворився на уважного слідчого.

— Мені здається, — Мокк замислився, — що тут треба дещо додати…

— Гадаю, мені відомо, що ви маєте на увазі, пане кримінальний директоре. — Попельський позирнув на Зарембу. — Обернися, Вілеку, і трохи зігни спину! Тут немає на чому писати, то напишу на твоїй спині.

— Зараз я перетворюся на аравійського верблюда. -Заремба вдав, наче жує траву.

Панна Зося розсміялася. Заремба зняв капелюха й робив дурнуваті міни, доки комісар своїм «Вотерманом» щось довгенько писав йому на спині.

’відразу (лат.).

Прохання також інформувати про будь які ми падки укусів людиною, навіть якщо вони не призвели до смерті, але ран завдано в ділянці обличчя. Попельсь кий повторював написане, а тоді поставив крапку, на тискаючи так сильно, що замалим не продірявив пером аркуша. — Будь ласка, додайте це, панно Зоею. І передайте начальникові, що при нагоді я поясню йому, про що йдеться.

Панна Зося побігла, попрохавши, аби панове зачекали хвилинку, а її стрункі литки замиготіли в темному коридорі. Мокк не зводив з них очей.

— Гей, пане кримінальний директоре! ГІопельеький суворо глипнув на Мокка. — Схаменіться! Ви це мали на увазі?

— Атож, здається, це. — Мокк махнув рукою, наче відганяючи осу. — Ви ніби мої думки прочитали… І облишмо, нарешті, ці церемонії, гаразд?

Мокк продовжував замислено вдивлятися углиб коридору.

— Мені ніхто ніколи не казав, що в Польщі такі вродливі жінки! — він хтиво усміхнувся.

— Облиште. — Понельський зняв котелка й придивився до Мокка. — Панна Зося могла би бути вашою дочкою!

Мокк також зняв капелюха. Розчесав кістяним гребінцем густе хвилясте волосся. Потім поправив пальто, натягнув рукавички на пальці й став перед Попельсь-ким, розставивши ноги й узявши руки в боки. Він був нижчий за нього, але кремезніший. Випнув щелепу іі процідив крізь зуби:

— Шановний пане, залиште при собі такі зауваги! Ви не маєте права читати мені моралі! >1, на відміну від вас, не їжджу із дзюнями, — він ужив польське слово, що його чув від Заремби, — у потязі! І не трахаю їх у купе, як бугай!

Погіельський довго дивився на Мокка. Треба було швидко відповісти, щоб показати цьому швабові, що він тут не вдома й виконує в польській державній поліції лише допоміжну роль такого собі підмайстра. Але якби не Мокк і його бреславські матеріали, то ГІопельський зараз заламував би руки від розпачу й відчуття безпорадності перед чудовиськом, яке в Дрогобичі й Мостиськах заповзло через дах до кімнат, де були дівчата, зґвалтувало їх, спотворило їхні обличчя й задушило. Причому невідомо, як підкреслював Мокк, чи саме в такому порядку. Якби цей німецький поліцейський не приїхав сюди з далекого Бреслау, він сам щоранку з болем і безсиллям удивлявся б у гарне, ще зовсім дитинне обличчя сплячої Рити, гадаючи, коли дочка стане жертвою потвори. Перед очима Попельського виринали картини: салон-вагон, де зітхала й стогнала Блонді, його долоні на її стегнах, сицилійський захист у шахах, схилений над трупом доктор Підгірний, який зшиває обличчя дівчини, портьє судомно ридає в жидівському готелі в Мостиськах, Рита курить цигарку в якомусь підозрілому кублі на Замарс-тинівській, його пальці у волоссі Блонді, Мокк промовисто всміхається, Homo sum et nil humani a me alienum esse puto. Ці картини напливали одна на одну, що віщувало напад епілепсії. Але це він панував над хворобою, а не вона над ним! Попельський міг дозволити їй на мить затьмарити й одночасно прояснити розум. Але не тепер. Трахав, як бугай. Як бугай. Цей вираз дуже йому сподобався. Він раптом вибухнув реготом.

— Мушу сказати, — він аж зігнувся від сміху, — що саме через вас я не потрахався досхочу. А до Львова було ще стільки часу…

— Між Львовом і Бреслау потяги курсують постійно! -відповів Мокк, примружився, висолопив язика й стиснув кулака, а його рука рухалася вперед і назад, нагадуючи поршень паротяга. — Запрошую вас до нашого міста

над Одером. У супроводі якихось двох молодих польських панянок! Погуляємо собі!

— Панове, панове! — просичав Заремба. — І не сором вам розбещувати молодь? Скільки вам років? Лиссий, припини!

Перед ними стояла зашаріла панна Зося з остаточним текстом телеграми. Вона не розуміла німецької, але чудово знала, що означають жести Ебергарда Мокка.

Львів, понеділок 25 січня 1937року, п ’ята година пополудні

Вулиця Словацького, незважаючи на жвавий вуличний рух, була тихою. На місто впала імла, така густа, що неможливо було будь-що побачити вже за кілька метрів. Саме туман утишив міські звуки. Затикав вихлопні труби автомобілів і липкою вологою вкривав спини коней, що тягли сани. У вітринах магазинів мерехтіли кольорові лампочки, двірник посипав піском тротуар перед будинком Головної пошти, а знервований поліцейський, що регулював рух на перехресті, щомиті знімав кашкета, укритого цератою, і струшував з нього шар мокрого снігу, який налипав буквально на очах. Студенти університету чекали на трамвай і ляскали перемерзлими долонями.

Попельський, Мокк і Заремба сиділи в «Шевроле», що стояло в довгій вервечці машин та екіпажів. Вони мовчки мерзли, хоча й не так, як студенти, що аж підстрибували на морозі. Кожен думав про своє. Вільгельм Заремба про смачний десерт, який куховарка, не дочекавшись господаря, уже певне поставила в теплу духовку; Едвард Попельський про Риту, яка за кілька днів від’їжджала з тіткою Леокадією до Ворохти кататися на лижах,

а Мокк про два сиротинці, які їм ще залишалося перевірити.

Сьогодні вони вже побували у двох подібних закладах. Усюди реагували однаково. Спершу переляк від вигляду трьох поліцейських, що перемовлялися німецькою, а потім обурення від почутих запитань.

— Ні, неможливо, щоб жертва була з нашого сироти-нцю. Наші вихованки — порядні панни, і в дорослому віці продовжують нас провідувати або принаймні надсилають нам вітання зі святами. Ми постійно підтримуємо контакти.

Так говорила пані Анеля Скарбек, директор виховного закладу ім. Абраґамовичів. Пан Антоній Свіда, директор Міського будинку сиріт зрозумів запитання інакше, але його відповідь була аналогічною. Попельський розлютився.

— Але ж ці дівчата були незайманими, — підвищував голос комісар. — Отже, вони були порядні!

— Жодна порядна дівчина не ночує сама в готелі! -такими словами намагалися завершити розмову директори благодійних закладів.

Але Попельський їм цього не дозволив. З дивним задоволенням він розпитував їх про вихованців, у яких були помічені відхилення в статевій орієнтації, неспокійних, котрі завдавали клопотів. У цьому випадку обурення було таким величезним, що поліцейським не залишалося нічого іншого, як піти геть.

Двірники автомобіля згортали купки снігу з лобового скла. їхня гума з вищанням ковзала по шибі, на якій ізсередини осідала пара від дихання. Кольорові лампочки в крамниці чоловічого одягу Маркуса Людвіґа почали мерехтіти. Попельський насунув котелок на голову й примружився. Незважаючи на окуляри й заплющені очі, він бачив відблиски, що освітлювали елегантні капелюхи,

тростини й краватки. Його заливало потом. Раптом ГІо-

пельський підвівся, рвучко відчинив дверцята авто й вийшов. Рушив уперед, зашпортуючись у снігових кучугурах.

— Куди це він? Додому? — Мокк визирнув, але масивна фігура комісара вже зникла в якомусь завулку. — Певне, мешкає десь неподалік? Що з ним сталося? Погано почувається?

— Він не пішов додому. — Заремба обернувся й повагом глянув на Мокка. — Я знаю, куди він пішов. А ви ні. І ще довго не знатимете. Скажу вам дещо. Аби знати щось про людину, не досить зіграти з нею в шахи.

Львів, понеділок 25 січня 1937року, пів на шосту пополудні

Опинившись подалі від машини, Попельський сповільнив кроки. Проминув свій дім і пішов доріжками Єзу-

їтського Саду, дуже повільно, щоб не послизнутися. Його рухи стали швидкими, щойно він зняв темні окуляри. Тьмяне світло газових ліхтарів було для нього нешкідливим, як і миготіння полум’я свічки або гасової лампи.

Він прямував вулицями Міцкевича, Зиґмунтовською й Городоцькою. Дорогою пройшов повз масивний будинок дирекції залізниці, палац Ґолуховських та костел св. Анни. Перестрибнув через яму в бруківці й за мить був уже на розі Янівської й Клеиарівської, де знаходився шинок, добре відомий у певних колах, який своєю популярністю завдячував відомій усім пісні. У цьому ган-делику на нього чигала інша небезпека, аніж у «Морському гроті», де він кілька днів тому так знеславив Фелі-ціяна Костюка, якого всі звали Фелек Дзьонсло. Тут, у шинку на розі, ніхто не застеріг би його від небезпеки, підкидаючи свиняче вухо, пробите цвяхом. Тут з нього б

познущалися й обклали добірною лайкою. Він був приречений на поразку в будь-якій бійці чи суперечці. Йому б хлюпнули пивом в обличчя, а в котелок хтось би плюнув.

З усім цим він, зрештою, зіштовхнувся кілька років тому, коли вони разом із Зарембою вирішили завершити в цій забігайлівці якийсь алкогольний рейд. Тоді ІІо-гіельський оскаженів, вихопив пістолета й почав ним вимахувати. Регіт був таким гучним, що комісар одразу збагнув, наскільки гротескно виглядає ця ситуація. Він обвів ганделик налитими кров’ю очима, запльованого котелка натяг на голову якомусь студентові, що сміявся найголосніше, і вийшов. Пізніше намагався помститися власникам шинку, та зіштовхнувся з несподіваними проблемами в політичному відділі слідчого управління.

Йому пояснили, що не слід мститися власникам кнай-гіи, у якій аж роїлося від таємних агентів. Там збиралися члени й прихильники Комуністичної партії Західної України, бідні студенти-сухотники, запеклі радикали й вічно п’яненькі представники львівської богеми разом зі своїми музами.

Попельський відкинув спогади, проминув кнайпу й увійшов до першого під’їзду на Клепарівській. Він тихо піднявся на другий поверх. Постукав пальцем по лампочці, яка на мить слабенько блимнула й одразу згасла. Та цієї миті Попельському вистачило, щоб побачити якусь пару, що пристрасно цілувалася. Ці двоє стояли в заглибленні стіни, під якоюсь колоною, що в цьому будинку виглядала так само безглуздо, як готичне склепіння в стайні. Комісар голосно постукав у двері з номером 3. Невдовзі вони зі скреготом відчинилися. У них стояв високий чоловік у довгому білому пальті з цигаркою в руці.

— О, пане комісаре! — чоловік посміхнувся. — Давно ви до нас не зазирали!

— Але, здається, це для вас не перша за нині зустріч з поліцією, еге ж, пане Шанявський? — Попельський подав йому руку, яку той міцно потиснув.