— Справді. — Шанявський зачинив двері й швидким рухом приклав тонку долоню до обличчя, що означало замислення. — Сьогодні тут був ваш молодий співробітник, який розпитував про якогось смаглявого хлопця. Я йому розповів про дві речі…

Попельський роззирнувся помешканням Шанявсько-го, яке той протягом кількох років винаймав у власника наріжного шинку. Воно було вмебльоване крикливо, з показною помпою, характерною для львівського передмістя. Танцюрист обожнював такий стиль. Особливо він любив дешевенькі декорації та штучні хризантеми. Помешкання слугувало йому для таємних зустрічей зі збоченими молодими бандитами й митцями, яких йому постачали різні посередники. У себе вдома він не міг таким займатися, боячись зганьбити власну репутацію, якою дуже переймався. Шанявський дозволяв тут ночувати й приводити знайомих різним хлопцям. Він був завжди поблажливий, у доброму настрої, і постійно щось мугикав під ніс. Аж до хвилини, коли один з таких вуличників пограбував його, розчерепивши голову канделябром. Попельський розшукав злодія того ж таки дня. Шанявський, уникнувши смерті в хірургічній клініці на Піярів, через тиждень отримав поцупленого гаманця, де зберігав коштовну пам’ятку — каблучку своєї любої покійниці-матусі, попрохав комісара про зустріч, під час якої тихим уриваним голосом запевнив Попельського, що завжди буде готовим до його послуг. Той не забарився дати Шанявському нагоду віддячити йому. Через кілька тижнів Едвард Попельський попросив дозволу приходити до помешкання, де міг би вдовольнити свою, як він сам сказав, нешкідливу примху.

— Це добре, що ви щось розповіли моєму молодшому колезі. — Попельський знову роззирнувся помешканням,

і ноно здалося йому зовсім порожнім. — Дякую вам від імені поліції. Мене до вас привело те, що й завжди. Моя невеличка примха.

— Будь ласка. — Шанявський вказав пальцем на двері поруч із вхідними. — Ваша ванна кімната вільна. І мій служник напалив грубку. Я ніби знав наперед!

— Дякую. — Попельський натиснув на ручку й увійшов до темного, видовженого приміщення з маленьким віконцем; посередині стояла вузька ванна й великий унітаз.

Грубка пашіла жаром. Він зачинив двері й засвітив світло. Роздягнувся догола й поскладав одяг на стільці. Тоді сягнув по коробочку з лугом. Старанно вимив ванну й сполоснув її. Згасив світло, заслонив вікна й запалив кілька довгих, тонких свічок. Сів у ванній, не напускаючи в неї води. І поринув у чекання.

Львів, понеділок 25 січня 1937року, восьма вечора

Незважаючи на дошкульний холод, Попельському хотілося спати. Він сидів у «Шевроле», яке Заремба підігнав на вулицю Зелену, щипав себе за щоку, курив цигарки, раз у раз провітрював салон, але все намарне. Так завжди було після сеансів у Шанявського. Після цих крайніх, сповнених болю, страждання, різкого напруження м’язів, переживань, які абсолютно неможливо було описати, він настільки розслаблювався, що бажав лише одного: повернутися додому й зробити те, що любив найдужче — широко відчинити вікно й за півгодини залізти під перину й нагріти її власним теплом. Але не міг цього зробити, бо, заснувши раннім вечором, він прокинувся б удосвіта, а це порушувало звичний для нього спосіб життя й роботи. Ба, більше, наражало

його на епілептичні напади, викликані різким уранішнім сонцем. Тож зазвичай після сеансів у Шанявського він повертався до своїх щоденних обов’язків поліцейського, але не міг виконувати їх належним чином. Щезала проникливість думки, комісар був сонний і поблажливий до оточення.

Ось і зараз він намагався відігнати сон і примушував себе не відвертати засльозених очей від будинку жі-

ночої гімназії Королеви Ядвіґи на Зеленій 8. Йому видалося незвичним те, що сон у Шанявського, який зазвичай тривав хвилин п’ятнадцять, цього разу продовжувався три чверті години. Попельський прокинувся від якогось дивного звуку, що нагадував хурчання двигуна або гарчання собаки. Він проспав задовго й тому не встиг на демонстрування живих картин, у якому виступала

Рита. Йому не хотілося входити під час спектаклю, бо дочка напевно помітила б його й вочевидь пригадала б це у якійсь їхній суперечці. Тож комісарові не залишалося нічого іншого, як терпляче очікувати, коли донька вийде з гімназії.

Побачивши продавця газет, Попельський вийшов з машини й кивнув йому. Дав тому п’ять грошів і відкрив екстрений випуск «Львівського Ілюстрованого Вечірнього Експреса». На першій сторінці видніло фото трьох зірок поліції. «Детективи Попельський, Мокк і Заремба ведуть розслідування», таким був напис під фотографією. Атож, подумав він, звучить чудово. Гарна, виразна назва для фірми. Попельський, Мокк і Заремба. Який це розмір? Він витяг ручку й почав писати склади й наголоси на газеті, на якій осідали сніжинки: ІІо-пель-ський-М6кк-і-За-рём-ба. Хтось із перехожих штовхнув його й підняв капелюха, перепрошуючи.

Відволікшись від філологічних вправ, Попельський помітив, що з гімназії виходять батьки з доньками. Вигляд якоїсь матері, що обіймала свою усміхнену й щасли

ву дитину, викликав у нього погані спогади й думки. Він провів пару поглядом аж до повороту на вулицю Ябло-новських, аж поки обидві загубилися в тьмяному світлі газових ліхтарів. Ось іде Рися Тарнавська, подумки знущався він, найкраща учениця з Ритиного класу, перша з латини! Цікаво, чи це дівча знає, що її пихатий батько, інженер Марцелій Тарнавський, який щойно ледве вклонився, сидів колись переді мною весь у сльозах і благав, посилаючись на давнє знайомство, зам’яти справу про самогубство певної молодої манікюрниці? У газетах писали, що причиною самогубства жінки, яка зрештою, протягом кількох років була морфіністкою, стало нещасливе кохання. Пан інженер боявся, що під час розслідування цього випадку виявиться його кількамісячний роман з манікюрницею. А зараз удова Захаркевич зі своєю дочкою Беатою, яку всі прозивали Тичкою, удала, наче не бачить його. Як вона обурювалася, коли він одного разу переплутав класи й цим пояснив вихователю своє запізнення на батьківські збори. Він потрапив до третього «а» класу, годі як Рита ходила до «б»! «Це неймовірно, — сказала вдова до своєї сусідки, називаючи її на прізвище. — Батько, який не знає, до якого класу ходить його дитина! Воно й не дивно…». Далі ГІогіельський не розчув.

І враз його шпигонула жахлива думка. Настільки страшна, що він сам не бажав собі в ній признатися. На щастя, з будинку гімназії вийшла Рита, і це вмить розвіяло всі його погані передчуття. Вона розчервонілася від холоду й весело всміхалася. Попельський знав, у чому полягала причина її гарного настрою. Театральний талант Рити помітив новий полоніст, який протягом року викладав їм романтизм. Попередня вчителька, нудна, педантична панна Монкос, не дозволяла Риті брати участь у шкільних виставах, бо це позначилося б на її й так слабкій успішності. Натомість пап учитель Каспшак не звертав уваги на такі неістотні для театру деталі.

— Доброго вечора, тату, — радісно привіталася Рита.

І як таткові сподобалося?

— Дуже, моя маленька, — він поцілував доньку в чоло, глибоко вдихнувши її запах.

Зітхнув полегшено. Цигарками не чути.

— О, привіт, люба Ядзю, — гукнула Рита и простягла руку своїй подрузі, яка підійшла ближче й уклонилася Понельському.

Коли дівчата поцілувалися, комісар усвідомив, що Ядзя Вайхендлер вийшла зі школи раніше, стала неподалік біля ятки з газетами й уже кілька разів віталася з ним, але Попельський не зауважив її. Вона була для нього живим докором сумління. А саме їх він мав нині забагато.

— Я вас бачила раніше, пане комісаре. — Ядзя всміхнулася до нього. — Але не хотіла заважати. Ви так замислилися… Певне, якась нова захоплива справа…

— Татусю, ну скажіть-бо! — Рита урвала подругу, і Попельський відчув полегшення, — яка сцена вам сподобалася найдужче? Ну, яка?

Вона вимагала відповіді тоном, який він часто чув від неї, коли ще маленькою /хонька прохала купити їй іграшки. їм не вдавалося пройти повз магазин «Аита-ваґ» на Сикстуській, щоб Рита не застигала перед вітриною, а потім притулялася до батька. їй не доводилося вимагати, тупотіти ногами чи падати на тротуар. Батько завжди купував їй усе. «Ти занадто їй догоджаєш, Едвар-де», — казала Леокадія. Тоді він сердився на кузину: «А хто має їй догоджати, як не я? Бо ти більше любиш бридж, книжки й концерти, аніж мою дочку!». Пізніше, перепрошуючи Льодзю, бачив у її погляді занепокоєння й разом із тим певну втіху від того, що її кузен, як вона сама говорила, є батьком «до безтями закоханим у власну доньку».

— Ну ж бо, татку, яка сцена?

Попельський відчув, що в голові в нього наморочиться. Через цей клятий сеанс у Шанявського він не міг пригадати, які саме живі картини показували нині. Здається, Матейко. Але де на його картинах зображені дівчата?

— Але ж ви так захоплювалися, — вигукнула Ядзя, -коли Марк Вініцій провідував у в’язниці свою кохану Ліґію!

— Звичайно! — комісар удав захват. — Ти справді чудово зіграла, люба! Знаєш, що? Я сподіваюся, що ти зіграєш не лише в пантомімі. У тебе такий чудовий, дзвінкий голос.

— Спасибі за комплімент, татку. — Рита глянула на дрібний сніг, що сипав у світлі ліхтаря.

— То що, панночки? — погідний настрій дівчат передався й Попельському. — їдьмо на тістечка до пана Ма-селка?

Ядзина усмішка свідчила, що пропозиція їй явно сподобалася, але Рита завагалася, а це означало, що перспектива відвідин кондитерської не надто її тішить. Він пригадав собі усі ці вимушені бесіди з дочкою в цукерні, коли розмова раптом уривалася й зависала незручна мовчанка. Все це завжди закінчувалося однаково: Попельський картав її за незадовільні оцінки в гімназії й погану поведінку, а дівчина сердилася, а одного разу навіть розплакалася. Згадав, як вона подивилася на нього, коли минулої неділі він запропонував разом піти до кав’ярні «Європейської» на заварні тістечка. «Ну, почалося!» -здавалося, промовляло її обличчя. І тоді, і зараз так само.

— Я розумію, ти втомилася, — відказав, силувано посміхаючись. — Що ж, їдьмо додому. Сідай, Ядзю, до машини, ми тебе підвеземо.

— А не можна нам повернутися додому пішки самим? — Ритині очі, здавалося, благали. — Ядзя проведе мене. Будь ласка, татку!

Ні. Попельський иідійіпои до автомобіля й від* чинив двері. Сідайте.

Коли дівчата слухняно сіли, І Іопельський запустив двигуна й обернувся до них.

Мені треба сказати вам щось важливе. У Львові зараз дуже небезпечно…

То ось, чому ви приїхали на виставу, — вигукнула Рита. — Не для того, щоб мене побачити, а щоб охороняти. Так? Ось чому! Скільки разів я чула про різну небезпеку, яка підстерігає молодих панянок!

Рито, як ти смієш так зі мною розмовляти! — холодно проказав комісар. — Та ще й у присутності подруги!

Ллє Риго! — кажучи це, Ядзя вдивлялася в нього поглядом відмінниці, завжди готової відповідати. — Твій тато хоче, як краще…