Попельський відвернувся й рушив. Дівчата мовчали. У дзеркальце він бачив, що Рита вдивляється в будинки й магазини, а Ядзя чигає екстрений випуск, який він кинув на заднє сидіння, виходячи з машини біля інколи. Вона не відривала очей від першої сторінки. Попельсько-го цілу дорогу переслідувала одна-єдина думка. Мінотавр мордував і ґвалтував лише незайманих дівчат. Можна вбе-регги Риту від потвори, якби… Тут Попельський трусонув головою, щоб відігнати цю жахливу думку. «Якби вона не була незайманою», — підказав якийсь демон.

Львів, понеділок 25 січня 1937 року, восьма година ввечері

Аспірант Стефан Циган сидів у ресторані «Атлас», проклинаючи свою зовнішність ефеба. У цьому шикарному ресторані на розі Ринку бували літератори й митці, а серед них траплялися чоловіки, що мали грецькі вно-

добання. Останні збиралися переважно в непарні дні в Сірій залі. Ніхто не говорив про це виразно, хіба що поліцейські, котрі не могли керуватися міщанською цнотливістю й повинні були називати речі своїми іменами. З-поміж чоловіків, які віддавали данину грецьким уподобанням, сюди вчащали балетмейстер Юліуш Шанявсь-кий і багатирі комерсант, власник антикварної крамниці, Войцех Адам, і директор Національного банку, Єжи Хрус-лінський. Аби ніхто нічого не запідозрив, їх часто супроводжували жінки, завжди готові розпочати жваву дискусію й виголосити незвичні а то й узагалі революційні погляди на теми моралі. Нєльвів’янинові, котрий опинився б тут уперше, могло здатися, що він перебуває у вишуканому ресторані, який вирізняється хіба що розкішним інтер’єром. І тільки придивившись до напомаджених, струнких офіціантів, він побачив би, що всі вони молоді й дуже вродливі. Нельвів’янин навіть не здогадувався, що роботу в цьому місці дехто з офіціантів отримав за протекцією своїх багатих коханців.

Аспірант Циган був львів’янином від народження й анітрохи не дивувався, що дехто з офіціантів та клієнтів має грецькі вподобання. Щойно увійшовши, він зустрівся із двома захопленими поглядами. У дзеркалі Циган чудово бачив кокетство, яким його обдаровував немолодий уже брюнет із фарбованим волоссям, котрий пив якийсь напій із широкого келиха, та чоловік атлетичної будови із гучним голосом. Цей перехиляв чарку за чаркою й закушував горілку — який жах! — тістечками із кремом.

Циган не відповів взаємністю ані на погляди, ані на усмішки. Він спокійно курив цигарку, потягував маленькими ковтками охолоджену горілку, поглинав під неї чудове, гостро присмачене м’ясо по-татарськи, і терпляче очікував. Від Шанявського, якого він нині розпитував, аспірант дізнався, що в цьому середовищі нещодавно

з’явилося ДВОЄ МОЛОДИХ чоловіків, котрими через смагляву шкіру й надзвичайно гарні чорні очі відразу зацікавилися деякі завсідники «Атласа». Розмовляли вони, як висловився Шанявський, «польсько-російським суржиком», що в його очах, невідь чому, додавало їм привабливості. Отож Циган сидів біля дверей і виглядав молодих смуглявих брюнетів. Прочекавши годину, протягом якої він пив горілку, їв м’ясо по-татарськи й читав тижневик «Сигнали», аспірант побачив молодиків, що відповідали описові балетмейстера. Спершу почулося тупотіння біля дверей, а потім він угледів, як ці двоє обтрушували пальта від снігу й передавали їх гардеробникові. За мить вони пройшли повз Цигана й сіли біля вікна, звідки було видно фонтан Адоніса. До них негайно підійшов офіціант і прийняв замовлення: дві скляночки джину й шарлотка з вершками.

Разом з офіціантом до їхнього столика підійшов Стефан Циган і вельми вишукано вклонився. Сів, не чекаючи на запрошення, а тоді щось тихо проказав, після чого молодики вже не всміхалися й поставили свої склянки на мармурову стільницю.

— Кримінальна поліція, — промовив він майже лагідно. — Я не вийматиму посвідчення, бо на нас і так усі дивляться. Наша розмова повинна видаватися дружньою балачкою, зрозуміло? Ну, то піднесіть склянки й мило посміхайтеся.

За столом запала тиша.

— Ваші прізвища? — запитав Циган, коли хлопці виконали наказ.

— Іван Чухно.

— Анатоль Ґравадзе.

— Відколи ви у Львові?

— Вже два літа.

— І я стільки ж, як мій друг.

— Ви прибули до нашого міста удвох?

— Так точно. Вместе приїхали.

— Звідки?

— З Одеси, а до того зі Стамбула.

Циган замовк і замислився, чи когось із них часом не розшукує поліція. Обидва були дуже вишукано одягнені. Костюми з дорогої бєльської вовни, діамантові аґ-рафки в краватках. Він і не думав, що вони так погано говоритимуть польською. Німецький митник на кордоні й візник у Бреслау відрізнили б польську мову від російської, особливо з таким акцентом. Та чи дійсно це так? Чи він відрізнив би данську від шведської? Певне, що ні, але хіба він коли-небудь їх чув? Ні. Однак митник на кордоні повинен був не раз чути польську мову. Хтось із цих росіян міг розмовляти з німецьким митником польською. У такому разі, митник мав би дійсно добре знати польську або мати тонкий слух, щоб відрізнити носія мови від іноземця. Циган вирішив не покладатися на тонкий слух німецьких чиновників і докладно перевірити знання польської в обох допитуваних.

— Чим завдячуємо, що панове з Одеси зводили відвідати наше місто на Полтві? — поставив він вишукане й кучеряве запитання й чекав на відповідь.

Обидва як за командою похитали заперечно головами й знітилися, вочевидь нічого не зрозумівши.

— Посміхайтеся, — мовив аспірант лагідно, але виразно. — 3 якою метою виїхали з Одеси?

— У нас плохо, — відповів Іван Чухно. — У вас лучче. Ми там грали й танцювали. А сюда, до Львува, приїхали на сцену. 1 тут танцювали й співали. А потім зосталися тут і попросили львувське начальство, чи можна зостатися. Ну, і достали дозволения. Ну, і вже два літа вони тут.

— А що ви тут робите?

— Те, що й в Одесі, — молодик вимовляв назву міста на російський кшталт «в Адєссє». — Танцюєм, співаєм у «Багателі» два рази в неділі.

Танцями й співами ви б так гарно не заробляли, подумав Циган. Не стало б вас на дороге вбрання й джин в «Атласі», хоча власника «Багателі», всім відомого пана Шеффера, скупим не назвеш. Озирнувся й відразу отримав відповідь на своє запитання, побачивши кількох чоловіків, котрих аж ніяк не розорило б утримання цих східних принців.

— А на Сильвестра* ви теж танцювали в «Багателі»?

— Коли? — Ґравадзе вочевидь не зрозумів.

Атож, подумав Циган, совєти лише день народження святкують. Не мають поняття, ідо в католиків кожен день має свого святого. Навіть останній день року. Ну-ну, припини, покартав він себе. Ці двоє не належать до послідовників культу Діви Марії.

— Ну, на Новий рік, коли опівночі п’ють шампанське! Де ви були?

— Ах, шампанське ми пили на балу в «Богемі», -відповів Чухно. — Ми були з нашими нареченими.

— З кимсь із них? — Циган хитнув головою, наче хотів озирнутися. — Хто з них може це підтвердити?

— Ні, — на обличчі Гравадзе з’явилося обурення. -Ми не такі. Ми були з нашими дєвушками.

— Слухай, голубий, не бреши! — Циган випнув нижню щелепу. — Бо інакше поговоримо в комісаріаті й повернетеся до своєї Одеси!

— Ми не брешемо, пан полковник. — Чухно ледь не плакав. — Вони тепер танцюють у «Багателі». Пойдьом вместе, ви з ними побалакаєте, а ми навіть не будемо заходити, щоб раніше з ними не домовитися.

— Зрозуміло. — Циган підвівся, хоча й не був певен, чи приймає слушне рішення. — Що ж, ходімо до «Багателі»!

Він проказав це так голосно, що його почули не лише співрозмовники. Коли вони втрьох виходили з «Ат.іа

*31 грудня, переддень Нового року.

са», їх супроводжувало кілька заздрісних поглядів і приглушені голоси, які переказували звістку про нового друга вродливих танцюристів.

Львів, середа 27 січня 1937 року,

десята година ранку