Аспірант Валеріан Ґрабський зажурився, вийшовши з архіву комендатури поліції. Він був людиною дуже обов’язковою, спокійною й урівноваженою. Лише раз у житті вибухнув гнівом — це сталося на уроці в одного священика-катехита. Колись той добряче вишпетив його за те, то Валеріан пародіював його проповідь. Упіймавши хлопця на цьому злочині, священик поставився до нього суворо, наче Катон Старший до карфагенян. Заплющуючи очі на невігластво інших учнів, вихваляючи їх усіх без винятку лише на підставі власної переконаності в їхній релігійності, він докладно розпитував Ґраб-ського про декрети окремих синодів та соборів, про погляди отців церкви, літургійні й гомілетичні реформи. Ґрабський зазубрював усе напам’ять і відповідав, не роздумуючи. але священик однаково був незадоволений. Після двох місяців принижень хлопець не витримав. Одного дня, коли він відповідав про записки з Нікейсь-кого собору Афанасія Великого й Сократа Схоластика, за що почув не похвалу, а докори, Ґрабський зірвався. Підійшов до священика й дав йому такого ляпаса, що той аж зі стільця впав. Ось гак Валеріан Ґрабський покинув класичну гімназію, провчившись у ній шість років, ще й замалим не потрапив до в’язниці. Вовчий квиток дав йому можливість здобути лише професію бухгалтера. Саме в бухгалтерській конторі на початку двадцятих років ііого й знайшов Маріан Зубик, тодішній шеф особового відділу львівської комендатури поліції. Вражений старанністю й пунктуальністю бухгалтера, він запропонував йому роботу в себе. Ґрабський радо погодився. Відтоді він мандрував різними відділами, навіть різними містами, залежно від підвищення свого благодійника. Скрізь аспірант працював як мурашка й мав особливе замилування до архівної роботи. Тому він трохи засмутився, коли, дотримуючись черговості завдань, встановленої Понельським, мусив зняти нарукавники й дашок, який захищав очі від пилу, й покинути ііолі-ційний архів, щоб вирушити розпитувати швейцарів бурс і гуртожитків. Смуток його підсилювався тим, що в по-ліційних справах усі чоловіки, які вчинили злочини проти моралі, були або застарими, аби вдавати молоду жінку, або сиділи у в’язниці, або давно вже покинули Львів. Останніх було лише двоє, і жоден з них не був схожим на цигана.

Бурса на Іссаковича була першою в списку, який Ґрабський старанно склав, почавши від закладів, що виявилися найближчими до будинку на Лонцького. Аспірант повільно прямував вулицею Потоцького й уже вкотре вітав себе з тим, що відмовився переїхати до Любліна, хоча там йому пропонували підвищення. Тоді він не мав би нагоди бачити таких чудових будинків, як палац Бесядецького, стилізований під середньовічну фортецю; не прогулювався б просторими, доглянутими парками, не відвідував би свої улюблені ресторани, найві-доміший з яких належав пані Телічковій, у котрої на сніданок подавали хрумкі цибулеві булочки, варену шинку із хроном, а тим, хто страждав від похмілля горнятко борщику, аби задобрити шлунок.

Аспірант Ґрабський із жалем облишив приємні думки й заглибився в обсаджену деревами вуличку, де знаходився великий будинок бурси, який називали «Будинком Техніків».

Швейцар сидів у своїй комірчині, де стояли вузька козетка, тазик і примус. Уже за мить було зрозуміло, що це старий львівський батяр. На відміну від власників бурси, які давали тут притулок міській молоді, не питаючи про віросповідання чи походження, швейцар не був таким толерантним. Він одразу розкритикував «запеклих русинів, яким дають тут нічліг, а вони нічого не робля ть, лише влаштовують змови проти Польщі». Ці слова не додали йому прихильності в очах аспіранта, якого на нарадах воєводських комендантів демонстрували як приклад повної й абсолютної аполітичності, обов’язкової для всіх поліцейських.

Аспірант швидко збагнув, що швейцар ненавидить українців і на питання про якісь моральні збочення напевне відповість, що всі вихованці бурси українського походження мають ненормальну статеву орієнтацію й грішать по кілька разів на день. Він вирішив використати цю його ворожість.

— Гей, пане громадянине! — суворо промовив Ґрабсь-кий. — А вам відомо, що зараз ви вчиняєте правопорушення?

— А яке ж? — швейцар зіщулився.

— Вам відомо, що в присутності представника закону, — атож! — у присутності державного службовця, ви сієте міжнаціональну ворожнечу?

— Та я зовсім не… Я їх навіть люблю, тих русинів… Не один із них то орел, а не хлопець!

— А вам відомо, що я сам русин? — Ґрабський зробив сувору міну й почепив на ніс окуляри.

— Ну, я ж нічого… Нічого… — швейцар вочевидь перелякався.

— Ну, гаразд, гаразд, пане… пане…

— Жребик, а охрещений Юзефом…

— Ну, пане Жребик, — аспірант насварився на нього пальцем, — щоб це мені востаннє! А зараз мусите казати мені щиру правду!

— Яволь, пане комісаре. — Старий напевно служив ще за Франца Иосифа, бо клацнув підборами.

— Ну, а тепер мені розкажіть, бо вам це найкраще відомо, пане Жрєбик. — Ґрабський нахилився до швейцара. — Як поводяться ці русинські студенти й учні. І не лише русинські . Польські, жидівські, може, якісь інші… Ви зрозуміли, що я маю на увазі… дівчатка й таке інше…

— Я сюди нікого не впускаю, пане комісаре. — Жре-бик удав ображеного. — Нікого чужого! Я старий фельдфебель і начальства слухаюся!

— От і чудово, хвалю. — Ґрабський простяг правицю старому. — Тисну руку доброму державному працівникові. Я теж ваше начальство. Але добре й поблажливе…

Жрєбик аж почервонів від задоволення, подаючи руку Ґрабському, а той готувався поставити складніші запитання.

— А зараз скажіть-но мені таке. Адже це все молоді чоловіки, вони потребують жіночого товариства, знаєте, я в їхньому віці то й дня не міг витримати, щоб не… Ну, знаєте…

— Пане комісаре, у нас у війську такий один був за коваля, у Саноку працював, то він як вранці прокидався, то відро з водою міг на прутні носити! Так йому стирчав!

— От бачите. — Ґрабський щиро засміявся. — Всі ми такі… З дівчатами важко, а без них іще гірше…

— От і я завше своїй Мані кажу…

— От бачите… А тут ці хлопці… Ніхто з них до дзюні не піде, бо грошей не мають, бо дорогі ті дзюні, еге ж, пане Жребику?

— Зіхир*, що так. Одна дзюня коштуї стілько, скіль-ко дехто на місяць маї…

— Ну, і що? Трапляється, певне, що вони… Розумієте, про що я… Мусять собі допомогти…

*зіхир (льв. жарг.) — певне, напевно.

Та буває, буває, — зітхнув швейцар. — Часом така черга до нужника, шо страх, бо хтось такий закриється там надовго… Ну, шо піп там робить, як не…

Аспірант на хвильку замислився, чи, питаючи про найголовніше, не послатися на військовий досвід співрозмовника. Але потім подумав, що вступ на зразок: «Пане Жребик, у вас такий великий життєвий досвід, то я вас запитаю навпростець…», — може старого образити, бо ще подумає, наче його звинувачують у педерастичних нахилах.

— А траплялося, щоб вони собі навзаєм добре робили? — Ґрабський запитав про найголовніше навпростець. — Таке трапляється рідко, але ж трапляється…

На подив Ґрабського, Жребик не злякався й не обурився. Лише заговорив трохи тихіше.

— Атож, був тут такий один. — Швейцар уважно глянув на поліцейського з-під кущуватих брів. — Все на ку-лєґів охочий. Той був не русин, а рихтиґ наш зі Здолбу-нова. Син… Шкода казати, але то син пуліцая. Ніччю ходив по стриху* й підманював молодих хлопців йти з ним… Тільки один, єншого не було.

— А як його звали? Скільки мав років? Чим займається зараз?

— А то вже я мушу перевірити, — відповів швейцар і витяг засмальцьованого зошита. Погортав його і вказав на одну зі сторінок жовтим від тютюну пальцем. — А во, ту маю… Зайонц Антоній, дев’ятсот десятого року…

— Тисяча дев’ятсот десятого року, так? То йому зараз двадцять сім років.

— Атож, на те виглядає.

— А чим він займається, де працює?

— А того вже не знаю. Він право вивчав, і потім десь переїхав. Років із п’ять тому. Більше ніц не знаю.

— А як він виглядав?

*стрих (льв. розм.) — горище.

— Та невисокий такий, але моцний, жилавий…

— Брюнет, блондин?

— Та чорнявий…

— Гарний був?