— А я знаю? — Жребик замислився. — Хіба я знаю, які то вони, гарні чи потворні?

Опинившись на розчищеному від снігу, свіжо посиланому піском тротуарі, Ґрабський відчув призабутий уже азарт слідчого, і збагнув, що даремно він дратувався на відсутність зачіпок в архівах.

Львів, середа 27 січня 1937року,

полудень

Аспірант Герман Кацнельсон не був у захваті від отриманого завдання. Він уже не раз намагався пояснити начальникові Зубикові, що самий лише факт жидівського походження аж ніяк не є передумовою для роботи, як висловлювався його шеф, «у середовищі нацменшин». Кацнельсон походив з давно спольїценої жидівської родини, представники якої вже в другому поколінні були львівськими юристами. їхні стосунки з юдаїзмом були, м’яко кажучи, прохолодними, зате до всього, що стосувалося соціалізму й незалежності Польщі, вони ставилися з неприхованим ентузіазмом. У родині Кацнельсонів розмовляли виключно польською, дітям давали тільки польські імена. Сам він отримав незвичайне в родині іхм’я «Герман» на честь одного австрійського офіцера, який під Садовою врятував життя його дідусеві. Портрет цього офіцера висів у вітальні поруч із портретом найясні-шого цісаря Франца Иосифа. Але ім’я «Герман» було дуже поширеним у польських жидів, і саме через те аспірант його щиро ненавидів, уважаючи ганебним, зайвим балас-

том, негідним сучасної людини, яка сама вирішує, до якої національності їй належати. Проте змінити ім’я він не міг, побоюючись, що його позбавлять спадщини. Бо, мабуть, саме так учинив би його батько, довідавшись про рішення сина. Тож не дивно, що «національні» завдання, що їх давав спольщеному аспірантові начальник, Кацне-льсон виконував неохоче й чекав на кращі часи, коли його шефом (у чому він був глибоко переконаний) стане комісар Едвард Попельський, який високо цінував слідчі здібності Германа, не переймаючись його етнічним походженням.

Розмови із представниками релігійних жидівських громад, які опікувалися бурсами, сповнювали аспіранта нехіттю. Від вигляду брудних молитовних залів при синагогах, хлопців, що погойдувалися за партами в хедері, потертих лапсердаків і ярмулок ортодоксальних жидів, перук побожних жидівок, від звуків незнаної йому мови їдиш, Кацнельсона охоплювало почуття, що він опинився в темряві незнаного світу, а його логічний і раціональний розум, натренований під час навчання в Політехніці (якої він не закінчив), затьмарює туман віковічних забобонів.

Отож він з полегшенням викреслив у своєму полі-ційному нотатнику всі релігійні заклади, що надавали незаможній молоді юдейського віросповідання притулок і повне утримання. їх виявилося кілька, і скрізь на свої запитання Герман отримував аналогічні заперечні відповіді. Ніхто з керівників жидівських сиротинців не хотів навіть чути про те, що в бурсі міг перебувати якийсь • мешуґе*, який повторював гріх Онана чи — не дай Боже! — содомітів! Незважаючи на відсутність будь-якої зачіпки, Герман Кацнельсон полегшено зітхнув, відпустив свого далекого родича, який був у нього за перекладача з їдиш, і подався у світські жидівські виховні заклади.

‘ненормальний, божевільний (івр.).

Першим із них був Будинок жидівських сиріт на Стрілецькій площі. Довгенько прочекавши, він потрапив до директора, пана Вольфа Тисьмінцера. Поліцейський відрекомендувався, витяг олівця й записника і, важко зітхнувши, почав ставити чергові запитання. Після кількох відчув, як серце в нього закалатало. По нетривалій розмові Герман Кацнельсон уже не проклинав підінспек-тора Маріана Зубика за те, що той дає йому виключно «жидівські завдання».

Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

дев уята година вечора

Аспірант Стефан Циган разом з директором ресторану й дансингу «Баґателя», Василем Погорільцем, просувався лабіринтом вузеньких коридорчиків, які знаходилися за цим відомим львівським закладом. За ними дріботіли Чухно й Ґравадзе. Він не міг залишити їх на вулиці, побоюючись, аби хтось із них не подзвонив «девушкам» на службовий телефон і не вигадав спільної з ними версії. Учотирьох вони зупинилися перед дверима з табличкою «Гардероб», оздобленою паперовою квіткою.

— Це тут, — сказав директор Погорілець. — Тут разом з іншими переодягаються панна Стефця й панна Туня з нашої трупи. Але дуже прошу вас поквапитися. Обидві панни зараз виступатимуть на сцені! Подивіться самі, які в нас гарні дівчата танцюють. Може, це заохотить вас відвідати наш дансинг? Ви в нас ніколи не’ бували! А шкода, дуже шкода… Послухайте-но, як нагорі гарно співають!

Сказавши це, директор ресторану вказав пальцем на стелю. Із приміщення над ними долинали слова жвавої пісні:

Гуляй, браці, файпу,

Гди гармонья гра.

Вер баби под naxi,

Буг ці здровя да.

Вшендзі браці, гуляй,

Ґрудик, Кліпарув,

Пу салі катуляй,

Німа як наш Львув.

Погорілець покивав головою, наче на підтвердження слів пісні, а тоді, не постукавши, відчинив двері гардеробної. У кімнаті почувся сміх і вигуки вдаваного переполоху. Циган суворо глянув на Чухна й Ґравадзе, які стояли в закапелку, що провадив до туалету.

— Отак, — буркнув він. — Не виходити звідси й чекати на мене!

— А я вже піду, пане аспіранте, — проказав Погорілець. — Обов’язки, знаєте, чекають, карнавал саме в розпалі, дуже вас прошу, покваптеся…

Циган утримався від зауваження на адресу директора, й не сказав нічого про пустопорожню балаканину, кивнув головою, увійшов до гардеробної й зачинив за собою двері.

Поліцейському було вже двадцять вісім, він нещодавно заручився й уже погано пам’ятав, коли його, гімназиста Стефця Цигана, непокоїли еротичні сновидіння й мрії про танцівниць із кабаре. Зараз цей неспокій і фантазії повернулися. Дюжина напівоголених жіночих тіл, мереживо й панчохи, запах парфумів і пудри, усе це несподівано приголомшило Цигана й вивело його з рівноваги. Усмішки, тріпотіння довгих вій і зальотні, сповнені цікавості, погляди танцівниць аж ніяк не дозволяли опанувати себе. Він вирішив застосувати безвідмовний засіб проти статевого збудження: пригадав собі фотографії жіночих геніталій, спотворених венеричними хвороба-

ми, які мім бачив на заняттях із судової медицини під час навчання в Тернополі. Подіяло. Глянув на танцівниць із вдаваною поважністю.

— Хто з вас Стефця й Туня? — запитав.

Ми. — Дві дівчини, брюнетка й блондинка, виступили наперед.

— Назвіть прізвища, а не прізвиська!

— Я — Стефанія Мазур, — відповіла худенька блондинка. — Л вона — Антоніма Каневська, або наша Туня. — І вона вказала на свою темноволосу подругу.

— Наречених маєте? — Циган витяг олівця й подум-ки покартав себе за дурне запитання.

— Ой, хіба ж одного, пане комісаре? — голосно засміялася дівчина, яка саме поправляла панчоху.

— Мовчи, мавпо дурна! — гримнула до неї Стефця й усміхнулася Циганові. — Маємо, пане комісаре, але де їм до вас…

Плебейський комплімент подіяв на Цигана. Він переводив погляд зі Стефці, що стояла, узявшись у боки й приязно всміхалася до нього, на танцівницю, котра натягала панчоху на струнку ногу. Уява перемогла. Замість жахливих картин він бачив себе в пристрасних жіночих обіймах. На шастя, у гардеробі пролунав дзвоник, який скликав дівчат на сцену.

— Із ким ви зустріли Новий рік? — у відчаї запитав Стефан.

Відчинилися двері, у яких стояв занепокоєний директор Погорілець. За ним стовбичили Чухно й Гравадзе.

— О, з ними! — радісно вигукнула панна Туня, вказуючи пальцем на обох іноземців. — Із цими файними козаками! Як вони гарно танцюють!

Львів, середа 27 січня 19І7 року,

друга година пополудні

Аспірант Валеріан Іракський сидів у приймальні KoMt’puiГтого банку на мулиці Легіонів і визирав у вікно, чекаючи на одного а банківських юристів, папа Антонів Зайонца. І Іоліцейеькнй був дуже задоволений своїм робочим днем. Отримавши важливу інформацію від швейцара Юзефа Жребнка, мін негайно подамся до секретаріату Юридичного відділу університету Я на Казимира. Гам старезна керінничка бюро, панна С мгенія Кочур, натягла нарукавники й почала ретельно переглядати студентські справи. Нона швидко знайшла студента на ім’я Антонім Зайонц, 1910 року народження. Виписала номер залікової книжки й передивилася справи випускників. Після таких сумлінних пошуків, які надзвичайно здивували Іранського, керінничка повідомила, що пан магістр Аніонні Зайонц зі Здолбунона завершив навчання на правничому факультеті рік тому й вирішив пройти безоплатну річну практику в університетському інтендантстві. Хспірант І рабський висловив захоплення ретельністю напни Кочур і попрямував до інтендантства, де довідався. що практикант із таким прізвищем уже кілька тижнів працює в Комерційному банку.

Зараз Грабський був у цьому банку і стояв, вельми задоволений власними успіхами, біля вікна в коридорі, що провадив до кабінетів банківських юристів. Він зву іжепо роздивлявся двірника, який розчищав від снігу тротуар перед кондитерською Ненецького, у якій аспірат збирався винагородити себе за власні досягнення кількома тістечками із кремом.

Скрипнули двері, іі у коридорі залунали неквапливі кроки. Грабськнй обернувся й побачив, що до нього на ближасгься молодик у темному костюмі. Він був невисокий, смаглявий, з великими карими очима.

— Ви — пан Антоній Зайонц, 1910 року народження? — запитав аспірант.

— Так, це я, — відказав той. — Що трапилося? З ким маю приємність розмовляти?

— Аспірант Валеріан Ґрабський, — поліційне посвідчення справило на Зайонца неабияке враження. — У якій бурсі ви мешкали під час навчання в університеті?

— У «Будинку Техніків» на Іссаковича, — відповів чиновник.

Ґрабський підняв капелюха на прощання й ледь протиснувся повз Зайонца, зачепивши його величезне кругле черево.

Львів, п’ятниця 29 січня 1937року,

полудень