— Спасибі вам, пане Ґрабський, за інформацію, — сказав Зубик польською, закурюючи улюблену сигару «ГІат-рія». — Цей Зайонц* виявився слоном, а слони не лазять готельними ринвами…

Кацнельсон і Ґрабський силувано всміхнулися. За-ремба вибухнув гучним і щирим сміхом; і лише Мокк промовчав, не зрозумівши жодного слова із Зубикового жарту.

— Погано, панове, погано, — мовив начальник. — Ці двоє москалів мають алібі, ще один підозрюваний затов-стий, щоб займатися акробатикою на даху. — Він перейшов на німецьку. — У сиротинцях і школах теж нічого, про це доповів пан Заремба. А що з нацменшинами, пане Кацнельсон? Є якісь зачіпки?

Герман Кацнельсон скривився, почувши слово «нацменшини», і розповів про свої невдалі пошуки в жидів

*зайонц (пол.) — заєць.

ських релігійних громадах. Незважаючи на його квасну міну, колеги уважно слухали рапорт, знаючи, що їхній «Жидик», як вони потай називали товариша, любить несподіванки, як і шахові комбінації, і після безневинного, звичайнісінького вступу може, як цс вже не раз траплялося, повідомити справжнісіньку сенсацію.

— Опитавши всіх ортодоксів, — так Кацнельсон зазвичай називав релігійних жидів, — я узяв на приціл світські гуртожитки й бурси, а також установи, що перебувають під опікою жидівських громадських організацій. Директор Будинку жидівських сиріт, пан, — тут Герман зазирнув до нотатника, — Вольф Тисьмінцер, повідомив мені цікавий факт. Двадцятирічний мешканець гуртожитку, невисокий і худорлявий брюнет на ім’я Ізидор Дрешер, вельми охоче грав дівочі ролі в шкільних виставах. Закінчивши школу комерсантів, працював у фірмі «Інґбер і Вінер», що торгувала деревиною, і міг проживати в гуртожитку, доки не знайде собі помешкання. Пан Тисьмінцер якось упіймав його п’яного на сходах. І негайно вигнав Дрешера з гуртожитку. Той перебрався на Зелену. Я розпитав про нього тамтешнього швейцара й довідався, що підозрюваний уже не працює у фірмі, зате постійно напивається. Зараз він виступає на естраді в поблизькій кнайпі Ка-нарієнфоґля. Позавчора ввечері я дивився художню програму, яку показували в цьому притоні. Атож, було на що подивитися! — Кацнельсон зневажливо пхикнув. — Дрешер із пишною бородою, у сукні, кружляє на сцені в жидівському танку й верещить до музикантів: «Ай-вай!» А довкола — тлум солдатів і прапорщиків з казарми на горі св. Яцека, які аж лягають від реготу. Після виступу я підійшов до Дрешера й докладно його розпитав. Та найбільше, я хотів перевірити, чи його борода справжня.

— Навіщо? — запитав Зубик.

— Підозрюваний відзначався жіночою вродою, чи не так? — Кацнельсон глянув на начальника. — Якби він мав бороду, то ніхто в Бреслау не переплутав би його із жінкою, еге ж?

— Ну, і що сталося з тією бородою? — допитувався Мокк. — Ви йому її відірвали?

— Сталося… з моїм обличчям. — Кацнельсон торкнувся щоки, на якій виднів великий синець. — Я не хотів нічого пояснювати, коли мене запитували про синець, ви ж бо знаєте, як я люблю несподіванки. — Він гірко всміхнувся. — Отож, коли я смикнув Дрешера за най-справжнісіньку бороду, на мене накинувся якийсь бандит, його дружок, котрий гадав, що я хочу скривдити артиста. От і заробив синець під оком.

— А де цей його приятель і як його звуть? — запитав Мокк.

— Не знаю. — Кацнельсон зневажливо стенув плечима. — Утік, а я не зміг його зупинити. Саме того дня в мене не було зброї.

Після кожного рапорту Мокк червонів чимраз дужче, а після слів Кацнельсона його шия стала багровою. Він підняв догори руку з короткими пальцями, на одному з них блиснув перстень з оніксом. Мокк глянув Зубикові в очі.

— Будь ласка, — начальник кивнув головою. — Надаю вам слово!

— Дякую, пане інспекторе. — Мокк підвівся й оглянув присутніх. — Не хотів би вас образити, але шкода, що з нами немає комісара Попельського. Мені треба сказати дещо важливе, а він би це добре переклав…

— Його немає, — роздратовано відповів Зубик, — бо для нього о цій порі ще зарано. Нині світить сонце. 1 з ним може статися напад хвороби, якої ніхто ніколи не бачив…

— О, пробачте, пане начальнику, — Заремба зірвався з місця. — Я бачив і присягаюся…

— Панове! — урвав його Мокк. — Пробачте за втручання, але зараз не час сваритися. Чи можу я зробити кілька критичних зауважень стосовно вашої роботи?

— Будь ласка! — Зубик розгнівано обернувся до Мокка, замалим не скидаючи зі столу переповненої попільнички.

— По-перше, — Мокк уже заспокоївся, — усі ви дієте поодинці, а слід ходити удвох! Це абетка поліцейського! На пана Кацнельсона напали. А що було б, якби цей Дрешер і справді виявився вбивцею? Він утік би разом зі своїм захисником, а поліцейський лежав би непритомний десь у кутку. По-друге, — він перевів подих, — ви занадто довірливі і, перепрошую, дуже наївні. Хіба можна йти до підозрюваного й не знати, хто він, які в нього слабкі місця, як його можна притиснути, щоб він у всьому зізнався! Ви могли виграти купу часу, якби розпитали свідків про те, як виглядає підозрюваний, худий він чи товстий, має бороду чи ні…

— Прошу нас не повчати! — буркнув Зубик. — Що означає «притиснути»? Шантажувати? Ми не шантажуємо допитуваних, ми діємо за законом! Те, що ви мам тут пропонуєте, це вже якісь… Це якісь… Тортури, — пригадав він німецьке слово. І підкреслено вимовив: — Це фашистські методи, які, може, й придатні для Німеччини, але не для нас, зрозуміло, шановний пане кримінальний директоре?

Перш ніж Мокк устиг охолонути й зосередитися після різкого обміну думками, двері розчинилися й до кабінету ввійшла панна Зося. її вигляд і лагідна усмішка подіяли па всіх присутніх заспокійливо. Зубик обсмикував жилета на товстому череві; Заремба кидав на дівчину зальотні погляди; І рабський відволікся від но-

таток; Кацнельсои припинив розтирати щоку, а Мокк умить забув, що його тільки-но мало не назвали фашистом.

— Я стукала, — сказала секретарка. — Але ви, мабуть, були надто зайняті нарадою й не чули. Прийшла важлива телеграма з Катовиць. її саме розшифрували.

Будь ласка, прочитайте, панно Зоею! — Зубик прибрав владної постави. — А ви, пане Зарембо, перекладіть усе нашому шановному гостеві!

— У психіатричній лікарні в Рибнику, крапка, жінка з обличчям, покусаним собакою, крапка, Марія Шинок, двадцяти років, крапка, стверджує, що її покусав якийсь граф, — панна Зося прочитала текст телеграми й поглянула на присутніх.

— Дякую. — Приймаючи від секретарки сторінку з підписом поліційного дешифрувальника, Зубик не приховував розчарування. — Ну, і що, панове? — він обернувся до колег, коли дівчина вийшла. — Хто з вас охочий поїхати до Сілезії, допитати психічно хвору жінку й довідатися, чи її покусав граф, чи, скажімо, тигр? Може, ви бажаєте, пане кримінальний директоре Мокк? Звідти-бо так близько до Бреслау…

— Ви мене звідси не проженете, — процідив Мокк крізь зціплені зуби й сперся руками об Зубиків стіл, -доки я не знайду цієї свині! А до Катовиць поїду, бо не хочу нехтувати жодною зачіпкою. Зрозуміло, вельмишановний і високоморальний пане інспекторе?

— Вам слід казати «знайдемо», а не «знайду»! — Зубик підвівся й так само сперся стиснутими кулаками об стіл. — Це не ваша приватна справа!

Щелепи обох поліцейських рухалися, наче жорна, що перемелювали в роті лайку й прокльони. Обидва були схожі на самців горил, котрі готуються до бійки. Гак вони стояли десь із п’ятнадцять секунд. Жоден навіть оком не змигнув. Запала гнітюча тиша.

Першим поступився Мокк. Відійшов від столу, надягнув пальто й котелок, а тоді дуже повільно проказав:

Атож, маєте рацію. Мені слід було вжити множину. «Ми знайдемо» що свиню. Але це «знайдемо» стосується мене й ще декого. Нікого із присутніх тут! Із тим кимсь ми вдвох знайдемо потвору й принесемо сюди його голову. Per fas et nefas*. Знаєте, що це значить? Судячи з виразу вашого обличчя — ні. Але дехто знатиме, бо розуміє латину.

Львів, п’ятниця 29 січня 1937року, перша година пополудні

На столі в затемненій вітальні стояв полумисок з великими шматками сирника й маківника, а поруч -тарілки з овочевим салатом, булочками, посиланими сіллю й кмином, та з оселедцями, що оповивали половинки яєць. Слова добродушної Ганни Гіівтораніс: «оселедці з бочки» Едвард Понельський заперечував щоп’ятниці протягом багатьох років, кажучи: «А я завжди гадав, що оселедці з моря». Це кепкування зі служниці стало вже домашньою традицією її викликало в присутніх завжди однакову реакцію: Ганна поблажливо кивала головою, Леокадія легенько всміхалася, а Рита зневажливо надимала губки.

Сьогодні Попельський ні з ким не передражнювався. Сидів за столом у своїй вишневій домашній куртці з оксамитними вилогами, у куточку вуст диміла цигарка в бурштиновому мундштуці, а від свіжо поголеної голови віяло пахощами одеколону, який Леокадія вчора купила в парфумерії «Під Чорним Собакою». Едвард не скушту

* дозволен им и й забороненими методами (лат.).

вав ані тістечок, ані салату, ані улюблених оселедців. Він застиг у характерній позі далекозорої людини, яка полінувалася одягти пенсне: в одній простягненій руці тримав якогось листа, а в другій газету й щомиті переводив погляд з одного тексту на другий.

Леокадія знала, у чому полягала причина поганого настрою Едварда. Вона крилася в маленькому листі на

його ім’я з надрукованим на машинці прізвищем. Його хтось запхав у скриньку для листів близько першої години вночі. Кузина поклала його на письмовий стіл. Несучи листа, вона відчувала пахощі дешевих парфумів. Спершу подумала, що листа надіслала одна з його дівчаток, з якими Попельський, побоюючись за свою й так уже сумнівну репутацію, удавався в нічні подорожі спальним вагоном до Кракова. Але швидко відкинула цю думку. По-перше, жодна з них не вміє друкувати на машинці, а по-друге, усі шльондри гарні й, маючи заможних коханців, користуються кращими парфумами, аніж ці. Леокадія побоювалася, що цей листик був пов’язаний з однією-єдиною Едвардовою таємницею, якої він, незважаючи на всі її намагання, так ніколи й не зрадив.

Зараз, дивлячись на насупленого кузена, котрий навіть не торкнувся сніданку, вона відчувала, як у ній закипає гнів. їй набридли його постійний поганий настрій уранці, похмурі погляди під час сніданку, нервові вибухи й шалена любов до Рити, при якій він удавав категоричного тирана, та насправді був собакою, що, скімлячи, випрохував крихітку ласки. Та найдужче Леокадія ненавиділа його вдавану таємничість. Вона чудово знала, що кузен і так пояснить причини свого поганого настрою, але спершу трохи подражнить її, посопе й побурчить, аж нарешті вибухне й розповість усе ab ovo. Усі його реакції й майже всі секрети кузина знала так само добре, як розіграші в бриджі. Одначе листик,

що тхнув дешевенькими парфумами, дещо вивів її з рівноваги. Леокадія побоювалася, чи не пов’язаний він із чимось похмурим і невідомим, про що Едвард ніколи їй не говорив і, мабуть, не скаже. Вона була майже переконана, що листик має зв’язок з його таємничими візитами до помешкання балетмейстера Шанявського, про які розповіла їй продавчиня в магазині штучних квітів на вулиці Галицькій, котра часто бувала в цій квартирі, бо приносила туди квіти.