Леокадія роздратовано кинула карти, які знову не склалися в «галерника» й поділила їх на чотири відкриті купки, а тоді старанно роздала карти. Це привернуло Едвардову увагу. Він відклав листа й газету. На мить забув про власні проблеми, відкраяв виделкою шматок сирника й проковтнув його з помітним задоволенням.

— Глянь-но, Едварде, — сказала вона, розіклавши карти. — Учора була така роздача. Асесор оголосив винову масть. Ного дружина пасувала. Що ти сказав би на моєму місці? Ось мої карти, — вона вказала на купку карт тонкими, випещеними пальцями. — Ти погодився б на винову чи показав трефу? І те й інше сумнівне… Зараз скажу тобі, що трапилося, але спершу поглянь уважно на карти.

Та Леокадія не встигла нічого розповісти, а Попель-ський не глянув на карти, бо у двері подзвонили. За хвилину до вітальні зайшла Ганна.

— Пане кумісаре, — промовила стурбована служниця, — там якийсь аліґанцкий спухляк* ду вас.

— Скільки разів я вам казав, Ганно. — розгнівано сказав Попельський, — аби ви не дозволяли собі будь-яких зауважень щодо гостей! .Адже цей пан міг почути!

— Мой, люди, ратуйти! — Ганна так легко не здавалася. — Та він пу-нашому піц ни рузуміє.

* аліганцкий спухляк (льв. жарг.) — елегантний товстун.

Львів, п ‘ятниця 29 січня 1937 року, чверть на другу пополудні

Мокк не справив на Леокадію гарного враження, і Попедьський це відразу помітив. Він впріїинв, що його кузина, пристрасна дюбитедька бриджу, розсердилася, бо не змогла завершит розповідь про вчорашні бриджеві перипетії. На обличчі німецького поліцейського з’явився виразний подив потому, як Попедьський заявив, що в нього немає секретів від Леокадії й можна сміливо говорити при ній про будь-які службові справи. 1 це ще більше знеохотило Леокадію. Побачивши недовірливу Мок кову міну, кузина демонстративно зібрала карти зі столу й вийшла, вигадавши якусь причину. Попедьський не переймався її фокусами й продовжував мовчати, наче Мокк узагалі не існував, а його думки знову були за-йняті газетою й листом, що лежали на столі. Німець, гак само мовчки, уважно придивлявся до Поиельського, й не міг зосередитися на тому, що хотів йому повідомити. Причиною такої поведінки були оселедці, які він обожнював, і котрі нагадували, що від сніданку в нього й ріски не було в роті. Ганна поставила перед гостем чашку, а той подякував їй широкою нещирою посмішкою.

Чим завдячую ваш візит у себе вдома? дзенькіт філіжанки, яку поставили на блюдце, вирвав Понельсь-кого із задуми. — На нараді в Зубика з’ясувалося щось нове?

Існує такий старий університетський звичай, Мокк узяв щипчиками шматочок цукру й поклав його до кави, — ще від часів, коли вища освіта не була гакою масовою, як зараз. Поний студент, котрий з’являвся в університеті, відвідував удома своїх викладачів. Саме гому я й прийшов до вас.

Ох, ви дуже люб’язні, Попельськип підсунув гостеві полумисок із солодким. Але такі4 порівняння до-

сить умовне. Я не леститиму вам і не казатиму, іцо це ви професор, а я — студент. Ні, це неправда. Ми з вами рівні. От, бачите? У газетах пишуть: «Компанія Попель-ський, Мокк і Заремба».

— Гарно звучить. — Мокк із видимим задоволенням відкусив шматок маківника. — ГІопельський, Мокк і Заремба…

— Я навіть думав над тим, який це розмір. — Комісар ритмічно постукав пальцями по столі.

— Це ямбічний диметр з каталексою, а останній ямб -то анапест, — відказав Мокк, проковтнувши маківник.

— Ви цікавитеся метрикою віршування? — На обличчі Попельського вималювалися водночас подив і радість. — Я теж колись дуже цим цікавився, особливо невідповідністю наголосів на початках діалогових віршів у Плавта. Здається, хтось із ваших учених із Бреслау про це писав.

— Можливо, не знаю… — Мокк задумався. — В університеті я здійснив метричний аналіз усієї «Касини» та «Аулуларії» Плавта. — Він витяг золотого портсигара й підсунув його співрозмовникові.

— Разом з хоровими партіями? Справді? — Попель-ський якусь мить роздивлявся німецьку цигарку «Юнона», а тоді знову радісно глянув на Мокка. — Такий аналіз дуже захоплює! Це наче описуєш нову рослину чи комаху!

Хвилину вони мовчали, усміхаючись одне до одного, а в думках виринали давні гімназійні й студентські роки, коли вони добре нагостреними олівцями розтинали вірші античних поетів, вибираючи з них кришталево чисті фрагменти, чіткі, наче тригонометричні рівняння.

— Цей диметр із нашими прізвищами, — Мокк порушив мовчанку, — звучить гарно, але він неправдивий. Ми ж бо працюємо в значно більшій групі під зверхністю інспектора Зубика. Разом нас шестеро: ви, Заремба,

1 рабським. Циган, Кацнсльсон і я. >1 добре запам’ятав прізвища? Громі їх забагато. Гака велика група с непо воротною. діс пі’ іо.іадно… Мін затягнувся цигаркою іі уважно глянув па свого співбесідника. Я вам щось ска жу… По секрету… Мені дещо спало на думку сьогодні під час наради… Ми вдвох, розуміє ге, лише ми повинні створи ги в ціп грумі спеціальну бригаду із двох осіб. Особли ну бригаду, з надзвичайними повноваженнями. Лише ви та я. 1 щоб обійшлося без потреби подавати рапорти п висиджувати на безкінечних нарадах. Це ж марнування часу! Якщо хтось із решти довідається про щось важлп ве, то напевно нас повідомить. Що скажете про таке?

1 перш ніж спантеличений Попельський устиг подумати іі висловити свою думку, німець почав йому доио відані в хронологічному порядку про вранішню нараду в Зубика іі дійшов до суперечки з ним про «фашистські методи». Попельський слухав колегу дуже уважно аж до моменту, коли Мокк почав наводити численні приклади застосування методу тиску, який він сам називав «лещатами». Слухав, як бреславськнй поліцейський затиснув у цих лещатах одну повію-морфіністку, й відчував гіркоту. Згадав себе, як він шантажував у Оссолінеумі ні в чому не винну дівчину. Все це промайнуло перед очима за одну мить: страх, заплакані, перелякані очі, запльована й подерта навпіл візитка поруч зі скринькою для бла нків замовлень. Наче подерта шкільна форма на місці згвалтування.

Годі, пане Мокку! він різко урвав німця. Невже ви, так докладно описуючи ці суперефектпвні лещата іі критикуючи моїх співпрацівників, пропонуєте мені крадькома застосовувати злочинні методи?! Передусім безчесні! Та ще іі потайки від мого начальства! Ці4 ви називаєте «нашими надзвичайними повноваженнями»?

Я іі не думав, що ви такий служака. Мокк поклав руки на стіл, і запонки на манжетах тихо брязнули

об стільницю. — Невже в Польщі поліцейські — то шляхетні лицарі, які завжди виступають з відкритим заборо-лом?

— У вас є діти?

— На жаль, ні. — Мокк нервово ворухнувся, наче розсердившись на себе за надмірну щирість слів «на жаль». — Не розумію вашого запитання.

— А у мене є, — Погіельський приклав долоні до чола й роздратовано глянув на Мокка. — Сімнадцятирічна донька. Кохана Рита, котру я сам виховав. Без матері. І виховав дуже погано. А тепер мушу захищати її від Мінотавра й від багатьох інших чоловіків, які бажали б зробити з нею те, що й він! Ну, хіба що не вбивати й не гризти… І от переді мною вибір: або погодитися з вами на спілку «Попельський і Мокк» і переслідувати цю тварюку per fas et nefas, або не перейматися слідством, вести його абияк, зате всі сили віддати на захист доньки!

Попельський затягнувся цигаркою так глибоко, наче хотів її проковтнути, а тоді розлючено жбурнув недопалок на підлогу. Але опам’ятався й не роздушив його на натертому паркеті, а схопив зі столу аркушика, зібрав на нього попіл і вкинув все до попільнички.

— Послухайте, Мокку, — Попельський сів, витер спітніле чоло й глянув у вічі співрозмовникові. — Я обрав другу можливість. Захищатиму свою доньку. Не переслідуватиму тварюку. А зараз перепрошую, мені треба вбратися, бо мушу йти на роботу.

— Я дуже шаную ваші родинні почуття, — Мокк удав, наче не розуміє натяку ГІопельського. — Але замість відповісти на моє запитання, чи польська поліція — то шляхетні лицарі, ви розповіли мені про ваші побоювання, аби з вашою донькою не трапилася трагедія!

— Справді, я говорив доволі плутано… Мені слід вам пояснити, — Попельський ляснув себе по лисині. — Ось! Я стиснув у таких лещатах подругу своєї доньки, бо

хотів, аби вона мені доносила, що робить Рита, із ким зустрічається годі, коли мене немає поруч. Ця подруга, надзвичайно вразлива й делікатна дівчина, розридалася й пережила шок. Я хотів перетворити її на донощицю! Я її збезчестив! Це те саме, що зґвалтував! Ось, до чого спричинилися ваші лещата! А зараз я вам дещо прочитаю!

Попельський підвівся, начепив пенсне й почав повільно перекладати на німецьку текст із пахучого аркушика, на який він щойно збирав цигарковий попіл.

— «Шановний Пане Комісаре! Після нашої останньої зустрічі, коли я побачила в газеті Ваше фото, я зрозуміла, наскільки важливе суспільне завдання Ви виконуєте, розшукуючи потвору, яка мордує й калічить невинних дівчат. Газету з Вашою світлиною я заховала в шухляду мого письмового столу й завжди зазираю туди, коли почуваюся в небезпеці. Тоді я дивлюся на Вас, і мені стає так гарно, так спокійно… Ви набагато краще виглядаєте в житті, аніж на фото, але в газеті й так вийшли кращі за цього товстого німецького поліцейського…»

— А покажіть-но цю газету! — урвав його Мокк. — Я й справді такий грубий на цій фотографії?

— Ну… — завагався Попельський і подав Моккові газету. — Худим вас тут не назвеш… У житті ви значно стрункіший… Це таке невдале фото… Ну, гаразд, читаю далі: «Після нашої останньої зустрічі я зрозуміла, як смішно виглядала моя відмова співпрацювати з Вами, і що Ваша пропозиція чи навіть вимога, насправді для мене честь. Цей лист є доказом моєї згоди. Поспішаю повідомити, що Риті може загрожувати небезпека з боку нашого полоніста, пана вчителя Єжи Каспшака. Це молодий учитель, який прийшов на зміну пані вчительці Монкос. Він керує драмгуртком і вважає, що Рита має величезний акторський талант. Він постійно їй про це говорить і пропонує ролі в шкільних виставах. На мою думку, це

школить Рип. оо відволікає її від навчання й більш важливих речем. Іще більша шкода може полягати в тому, що Рига, здається, потаіі закохана в учителя Каспшака. Вони часто розмовляють на перервах і. звісно, всі дівчата це коментують. З повагою, Ядиіґа Вайхендлер».

Змучений Попельеький сів у фотелі біля годинника. Сірі смуги диму пливли попід люстрою. Від розпеченої печі струменіло тепло. Обидва були втомлені й почувалися. наче пристрасні картярі після нічної гри. які навіть не підозрюють, що почався новий день, продовжуючи сидіти за щільно заслоненими шторами. Попельеький розстебнув два гудзики на сорочці й долонею втер піт з голови. Мокк обвіювався газетою.