ника свіжозмелені кавові зерна й запарила їх окропом. Заскрипіла підлога, зашелестіли портьєри. Едвард скінчив розмову, увійшов до вітальні, заслонив сонячне світло шторами і, мабуть, сидить зараз під годинником із цигаркою й газетою, — подумала, розставляючи посуд на таці.

іМайже всі її припущення виявилися слушними, окрім газети, яка лежала на столику в передпокої. У вітальні важкі зелені штори були заслонені, а під ліпною стелею світилася люстра. Едвард Попельський сидів у фотелі біля напольного годинника й струшував попіл до попільнички у формі мушлі. Він був одягнений у штани із грубого сукна, шкіряні, начищені й лискучі, домашні туфлі й вишневу домашню куртку із чорними оксамитовими вилогами. На його голомозій голові були помітні сліди мильної піни й невеличкий поріз. Борода, підфарбовані чорною фарбою й коротко підстрижені вуса, обрамляли його губи.

— Доброго ранку, Едварде, — Леокадія всміхнулася й поставила тацю на стіл. — Певне, я була на балконі, коли ти прокинувся й голився у ванній. А тоді зателефонував Зубик, ти здригнувся від телефонного дзвінка й порізався в голову. Так?

— Тобі треба працювати разом зі мною в поліції, -цими словами він завжди підсумовував дедуктивні розважання сестри. Так учинив і зараз, але його слова не супроводжувалися звичною в таких випадках посмішкою. — Ганни сьогодні немає?

Леокадія сіла до столу й налила каву до філіжанок. Чекала, доки він сяде й відбуде звичний ритуал сніданку: «ргітит макагіґи, deinde сардельки»*. Це означало, що він завжди спершу з’їдав солодке з кавою, а потім сардельки із хроном і булочками з маслом, запиваючи

*Спершу макагіги, потім сардельки; макагіги — ласощі з карамельної маси, меду, маку, мигдалю та горіхів.

Тб

все чаєм. Але він не сів снідати. Курив і далі цигарку, недопалок якої увіткнув до бурштинового мундштука.

— Не варто курити натщесерце, згаси й сідай снідати. Взагалі-то сьогодні вівторок.

— Не розумію, — мундштук стукнув об краєчок мушлі. — Який зв’язок між першим і другим.

• По тому, як він повільно вимовив ці слова, Леока-дія зрозуміла, що кузен перебуває в дуже кепському настрої.

— Немає жодного зв’язку, — відказала вона. — Нині вівторок, і в Ганни вихідний. Я просто відповіла на твоє запитання.

Едвард квапливо поставив попільничку на столик біля годинника. Обійшов довкола обіднього столу й раптом зупинився за її спиною. Обхопив обіруч кузину за голову й поцілував у маківку, ледь порушивши старанно вкладену зачіску.

— Пробач мене за поганий настрій, — проказав, сідаючи до столу. — Кепсько почався цей тиждень. Телефонував Зубик і…

— …І ти відмовився провадити розслідування в справі хлопчика, про якого всі говорять, наче він став жертвою ритуального вбивства, скоєного жидами? — спитала вона, не розраховуючи на відповідь.

— Звідки ти знаєш про це? — спитав, ковтаючи шматок пряника.

— Чула. Та навіть якби й не чула, то могла б здогадатися… Щоразу перед сніданком ти сідаєш біля годинника, куриш і читаєш газету. Сьогодні ти цього не зробив. «Слово» й екстрений додаток до нього лежать у передпокої. Або ти був такий схвильований, що не мав бажання читати, або заздалегідь знав, що буде на перших шпальтах. Припускаю, що саме так і було.

— Так, дійсно, — похмуро відповів Едвард, не по-

хваливши її, як завжди, за правильні розумування.

Чому ти відмовив Зубикові? Ти знаєш, що тебе можуть відправити за це у відставку? Окрім того, невже ти хочеш, щоб злочинця не було покарано?

Ці слова за звичних обставин викликали б у По-пельського вибух роздратування. Як ти смієш звинувачувати мене в цьому?! — кричав би він. Але зараз кузен мовчав, а його щелепи ритмічно перемелювали їжу.

— Про те саме запитав мене й Зубик, — неквапом мовив ІІопельський, проковтнувши, — і тоді я підвищив на нього голос.

— Але я не Зубик! — Леокадія нетерпляче поглянула на нього. — І мені ти можеш розповісти все…

— Так, ти не Зубик, — урвав її кузен. — Тому я не підвищу на тебе голосу.

Вона знала, що, як завжди, нічого від нього не довідається. Допила каву й підвелася, щоб піти до кухні та розігріти йому сардельки. Але Едвард підхопився, стиснув кузину за зап’ястки й посадовив на стільці.

— Я розповів би тобі все, Льодзю, але це страшенно довга історія. — Він увіткнув до мундштука нову цигарку.

Леокадія з радістю подумала, що це означає кінець його ваганням, і зараз вона про все дізнається.

— Я розповів би тобі все, та не знаю, із чого почати… Це пов’язано зі справою Мінотавра.

— Що ж, почни ab ого*. — Леокадія аж напружилася від цікавості. — Найкраще з того сілезького міста й огрядного сілезця, якого ти називаєш своїм другом, хоч я його таки, щиро кажучи, недолюблюю…

— Атож… — замислено відповів Едвард. — Саме із цього все й почалося…

*від початку (лат.).

Rprcjlay, п’ятниця і січня 1937 року, четверта година ранку

Новорічні феєрверки вибухали над Міським театром, коли екіпаж, погойдуючись, під’їхав до великої кам’яниці на Цвінгер-иляц І. де меткам каш гаи Абнеру Кбергард Мокк аі своєю дружиною Карен, німецькою вівчаркою Аргосом і парою старих слуг, Адальбертом і Мартою Ґочолдь. Екіпаж розгойдувався із двох причин. По-перше, його шмагали рвучкі пориви вітру зі снігом, а по друге, Мокка після балу в Сілезькому музеї мистецтв охопила якась шалена пристрасть, яку він намагався нта мувати вже дорогою, не чекаючи, доки вони із дружи мою опиняться вдома, у спальні. Ні’ надто зважаючи на мороз, слабкі протести Карен і теревені візника, він на магався дістатися тіла дружини, захищеного кількома шарами білизни. Його зусилля виявилися марними, бо спричинилися лише до того, що візник, зниклий до та ких штучок у своєму екіпажі, делікатно замовк.

— Ми вже приїхали, Ебі, заспокойся, Карен легенько відіпхнула засаианого чоловіка.

Добре, — пробурмотів задоволений Мокк. проста гаючи візникові десятимаркову купюру. Ось тобі за ге, що ти вчасно по нас приїхав, сказав він, додаючи те дві марки.

Щойно подружжя вийшло з екіпажа, як їх охопив холодний вихор, що зірвався десь біля Купецького к.іу бу, і дмухнув сухим снігом із тротуару. Повів був таким рвучким, що зірвав циліндр із Мокконої голови іі білий шовковий шарф з його шиї. Обидві речі замиготіли в повітрі, а потім розділилися. Циліндр підстрибував на трамвайних рейках у бік готелю «Монополь», а шарф приліпився до вітрини кав’ярні Фаріга. Напінвасліпдо ний Мокк вирішив насамперед рятувати шарф, який був різдвяним подарунком від Карен. Він кинувся в бік ви

ріши, показуючи на мигах дружині, щоб вона сховалася від заметілі. За мить він уже притиснув шарф до вітрини й шукав поглядом циліндра. Карен стояла в під’їзді.

— Иди до спальні й чекай там на мене! — гукнув він, зав’язуючи шарф вузлом на шиї.

Карен не відповіла. Затуляючи очі, Мокк рушив до освітленого готелю, звідки виривалася пара й долинали врочисті звуки віденського вальсу. Він шукав циліндра, але його ніде не було. Уявив собі, як той точиться десь бруківкою, брудний від кінського гною. Ця картина неабияк розлютила Мокка. Він зупинився й роззирнувся навсібіч. Його погляд затримався на Карен, яка й надалі стояла в під’їзді. Чому, до дідька, вона не йде додому?! Невже швейцар напився й заснув?! Ну, зараз я його розбуджу! Дивлячись на безпорадну зіщулену постать дружини, Мокк раптом відчув нехіть до альковних забав. Відкрив рота й проковтнув кілька сніжинок. Пересохлий від надміру алкоголю й сигар язик видався йому неструганою колодою. Він прагнув лише одного: великого дзбанка з холодним лимонадом. Відвернувся й рушив до свого будинку, иолишаючи циліндра на поталу коням.

Дорогу йому сягнистим кроком перетнув високий чоловік у котелку, насунутому на очі. Мокк інстинктивно відреагував, ухилившись від гаданого удару. Він зігнувся й почав спостерігати за нападником. Але той не вдарив, натомість простягнув Моккові його циліндр.

— Красно дякую, — відповів зраділий Мокк, забираючи свій головний убір. — Пробачте, я вже гадав, що ви збираєтеся на мене напасти, аж тут такий добрий учинок…

— Шкода такого дорогого циліндра, — відказав незнайомець.

— Спасибі ще раз, — Мокк глянув на Карен, яка всміхалася, споглядаючи цю сценку. — Щасливого Нового року! — обернувся він знову до чоловіка.

— Кримінальний обер-секретар Зойфферт, асистент з надзвичайних справ кримінального директора Крауса, зв’язковий офіцер між Гестапо й Абвером, ■— той відповів не новорічним побажанням, а якимсь абсурдним переліком своїх функцій і простягнув співрозмовникові візитку. — Herr Hauptmann, це термінова політична справа, ви повинні піти зі мною. Наказ полковника фон Гарден-бурґа, — прізвище Моккового начальника він вимовив так чітко й підкреслено, наче виголошував довгу наукову назву якоїсь хвороби.

Мокк обтрусив циліндр від снігу, надяг його на голову й глянув на Карен. Вона більше не всміхалася.

Бреслау, п ’ятниця 1 січня 1937року,

чверть по четвертій ранку

В обшарпаному готелі «Варшавський двір» на Анто-нієн-штрасе 16 панувала неабияка метушня. Двоє поліцейських у мундирах тягли ноші з якимсь тілом, прикритим сірим простирадлом з печаткою патолого-анатоміч-ного інституту; біля рецепції Гельмут Елерс, поліційний фотограф і дактилоскопіст, складав штатив, а на сходах стояв судовий медик, доктор Зигфрід Лазаріус, який, жваво жестикулюючи, роздратовано пояснював кримінальному асистентові Ганзлікові, що він не в змозі встановити національність жертви, хіба та буде істотою чоловічої статі й жидом. Лише полковник Райнер фон Гар-денбурґ, шеф VII відділу бреславського Абверу, який стояв на сходовій клітці між поверхами, не робив жодних рухів, окрім ритмічного піднесення до вуст довгої тонкої цигарки. Мокк помітив циліндри на головах усіх чоловіків, і тільки довгастого Зойффертового черепа прикрашав котелок. Простоволосим був лише тверезіючий пор

тьє, що похитувався за стійкою рецепції, щохвилини змочуючи обличчя водою з миски. Усі присутні, окрім прибулих Мокка й Зойфферта, тримали в руках високі склянки.

— Добре, що ви прибули, капітане Мокк! — фон Гарден-бурґ привітав свого підвладного гучним голосом, вирішивши обійтися без новорічних побажань. — Випийте содової її огляньте тіло вбитої. Покажіть йому дівчину! — гукнув він до двох поліцейських, які, подолавши всі сходинки, поклали ноші з тілом перед Мокком.

«Цей ганновєрець чудово вивчив мої звички, — подумав Мокк про свого шефа. — Він знає, що вранці після новорічного балу мене мучитиме похмілля». Підійшов до стійки рецепції, де стояли чотири сифони, міцно схопив один з них і щедро хлюпнув содової до склянки. Тоді глянув у червоні очі портьє, потім на сифони й зрозумів, що переоцінив Гарденбурґову турботливість. Кого під цю йору на Новий рік не мучить похмілля? Усі повернулися з новорічних балів, де добряче пиячили! Усі, крім цього мерзотника. Він кинув зневажливий погляд на Зойфферта. Ці каналії з Гестапо п’ють лише воду й не їдять м’яса, як і їхній ідол, жалюгідний австрійський фельдфебель.