Відчиніть-бо вікно, любий пане, — сказав він, — бо ми тут задихнемося від спеки.

Попельеький зняв гачок на кватирці й до вітальні увірвалося свіже морозяне повітря. Мокк із радістю відчинив би вікно навстіж, але помітив, що це було неможливо. оскільки всі рами, крім кватирки були ущільнені повстю й заклеєні стрічкою.

Дозвольте мені підбити підсумки. Спробую також розвіяти ваші побоювання, — мовив Мокк, ласо дивлячись на оселедці. Ви дуже знервовані. Я чудово розумію ваше занепокоєння через цього красунчика вчителя. Але давайте по черзі. Спершу те. що стосується цієї подруги. Що ж, вона стала донощицею, бо певне, закохалася у вас. про що свідчать деякі фрази із цього листа. Ви собі докоряєте, що збезчестили її? Нічого не поробиш, ви це вже зробили. Дівчина зламала священну дружбу.

\ Мокконому голосі вчувалася неприхована іронія, аіе завдяки цьому ви можете контролювати дочку. Але вас все ще мучають докори сумління. Даремно! Ця мата \ед-віїа раніше чи пізніше порушила б якісь принципи! Чому ви нею взагалі переймаєтеся?! Йдеться лише про вашу дочку! Вашу кров!

Виголосивши цю тираду, Мокк гепнув кулаком по столі, аж дзенькнув кавник з рештками кави. Попельсь-кому здалося, що поведінка його співрозмовника не була природною, а наперед продуманою й трохи завченою.

— А зараз далі, — продовжував Мокк. — Ви не хочете вести слідство в справі Мінотавра, бо у вас немає на це часу? Я сам колись був у подібній ситуації, коли мене найменше обходили серійні вбивства, бо якраз тоді переживав серйозні непорозуміння з моєю першою дружиною. Тому я вас розумію! Ви повинні використовувати весь свій час, аби вберегти доньку від різних Мінотаврів. Звичайно! Але заради Бога! Намагайтеся цьому запобігти! Позбудьтеся будь-яких додаткових і другорядних причин для побоювань, страху через якогось там учите-ля-спокусника! Просто остудіть його запал, затисніть у лещатах, і доручіть якомусь поліцейському опікуватися вашою дочкою. Такому, котрий, на її захист, не вагаючись, використає зброю або принаймні власні кулаки! А тоді ви із чистим сумлінням і ясним розумом зможете присвятити себе нашій справі… — Мокк завагався. — Але зараз… Мені треба вас про дещо запитати. Пробачте щирість цього запитання… Чи ваші побоювання за доньку випадково не…

У двері вітальні постукали й після гучного «прошу!» Попельського на порозі з’явилася струнка постать Рити, котра в п’ятницю саме о цій порі закінчувала уроки. Це був передостанній день у гімназії перед зимовими канікулами. Під розстебнутим пальтом видніла темно-синя гімназійна форма з білим матроським коміром, а чорне волосся ховалося під теплим беретом. Одне пасмо вибилося назовні й закучерявилося на рум’яній від морозу щоці. Рига була гарна, наскільки може бути гарною дівчина, яка не в стані приховати суперечливих почуттів, що охоплювали її одночасно: радості від закінчення семестру в гімназії, здивування від присутності Мокка й

легкого переляку, викликаного похмурим виразом батькового обличчя. Вона пролєбеділа: «Перепрошую» й зникла в передпокої. Мокк утупився у двері, які вона за собою зачинила.

— От бачите, — побачивши доньку, ГІопельський ураз прояснів, — як я ЇЇ виховав? Доросла панна, а втікає, наче лань, замість того, щоб ґречно відрекомендуватися! Ну, та закінчімо нашу розмову, а тоді я вас познайомлю. Ви хотіли щось сказати про те, що для батьків їхні діти завжди найкращі…

— Ні, нічого… — Мокк насупився, наче замислюючись над чимось. — Тобто… Я хотів сказати, що чудово розумію, чому ви так непокоїтеся через доньку. Чудово. 1 все-таки! Повернімося до суті справи. А найважливіше те, що я пропоную вам спілку, «Попельський і Мокк». Лише ми вдвох. Та спершу ви повинні позбутися будь-яких побоювань про доньку. Ось це найголовніше.

— Гаразд, — твердо промовив Попельський. — Але я робитиму це по-своєму. ГІо-лицарськи! Без жодних лещат! Цей учитель — шанована людина, викладач гімназії! Я зроблю це, а ви, пане Мокку, придивитеся до моїх методів, і я доведу вам, що вони кращі, аніж насильство!

— Гаразд, — Мокк зітхнув. — Але якщо ваші методи виявляться неефективними, ви мені ставите горілку, домовились?

— Домовились, — машинально відповів Попельський.

— Ну, то що? Як щодо фірми «Попельський і Мокк»?

Німець простягнув йому праву руку. Комісар повагався і прийняв рішення, керуючись виключно інтуїцією. Якби він комусь розповів, що переконало його приєднатися до цієї незвичайної спілки, це викликало б сміх. Це був Мокків перстень-печатка, прикрашений, як і його власний, оніксом. Ми належимо до одного клубу, подумав Попельський, пригадавши собі сцену в потязі, коли вони щойно познайомилися. До клубу любителів антич-

ності й жіночого тіла. «Люблю членів цього клубу», -сказала тоді Блонді.

— ГІопельський і Мокк, — мовив комісар, простягаючи йому руку. — Це теж звучить гарно. Ямб і анапест, якщо не помиляюся. А зараз я познайомлю вас із моєю донькою.

ГІопельський вийшов, а Мокк підхопив одного оселедця з яйцем ложечкою й похапцем проковтнув його, а тоді відкусив шматок булочки. Потому підвівся, критично глянув на власне відображення в засклених дверцятах книжкової шафи й добряче втягнув живіт.

Львів, п ’ятниця 29 січня 1937року, четверта година пополудні

Учитель Каспшак перевіряв у порожній учительській твори на тему «Великої імпровізації» Міцкевича. Це страшенно його дратувало. Він люто сичав і жбурляв зошитами. Невже ці ідіотки, думав він про своїх учениць, завжди будуть писати таким жахливим стилем, так нестерпно патетично, так вишукано-піднесено! Ось уже півроку я намагаюся вибити з їхніх голів всі дурні звички, що їх вони навчилися від цієї старої склеротички Монкос. Про Рея гімназистки писали мовою Рея, а про Міцкевича — мовою Міцкевича! Але я їх відучу від цього! Прочитають декілька Кляйперових статей і писатимуть таким стилем, як він!

У такі хвилини вчитель пригадував свою магістерську працю про романтичну драму, яку він написав і захистив десять років тому summa cum laude* якраз у професора Юліуша Кляйнера. Ці урочисті моменти дозволяли йому пишатися собою й були, як вій зрозумів згодом, прелюдією до його блискучої кар’єри. Завдяки протекції директора

♦із честю (лат.).

Великого театру, самого Нілама Гожиці, у якого пін кілька разі» буй асистентом, Касшмак одразу після університету отримав посаду викладача польської літератури в гімназії Королеви Ядвіги. Ця протекція виявилася дуже дієвою, бо переконала пані директорку Людмилу Майдлер, котра на вільне місце охоче прийняла б літню й статечну особу, а не вродливого молодика, який накинув на себе плащ, наче ідальго, що міг збаламутити не сушу ученицю. На втіху директорки, викладач Касі ішак одружився, відпрацювавши в гімназії рік. Його дружина, старша від нього жидівка-вихрестка, за десять років їхнього подружнього життя народила чотирьох дітей. Педагогічні й особливо театральні досягнення полоніста були такими вагомими, що директор

ка пристала на його прохання викладати в сьомих та восьмих класах, де він читав модернізм і романтизм. Аби утримати родину, яка постійно зростала, учитель почав співпрацювати з кількома відомими театральними режисерами. Співпраця була напівтаємною й полягала в постачанні гсаі рові публіки. Касі ішак ходив зі своїми ученицями на вистави, часто на одні й ті самі, двічі на тиждень, а імпресаріо потайки сплачували йому належний гонорар злотого за кожну особу. Тож учителеві незле велося, він користувався повагою й добрими знайомствами в театральному середовищі, а крім того, його дуже шанували освітяни через його невтомну позаучбову діяльність, яка полягала в постановці кількох драматичних п’єс на рік у гімназії Королеви Ядвіґи. Успіхи змінили його. Каспшак став пихатим, самовпевне-ним і зухвалим. За театром він світу не бачив і почав зансд бувати свої викладацькі обов’язки. Місяцями не перевіряв контрольних робіт і домашніх завдань, на що йому ввічли во, але рішуче звернула увагу директорка Майдлер, котру занепокоїли батьківські скарги. Тоді Каспшак зненавидів батьків і вчительську працю, жив очікуванням кінця нам чаль ного року й канікул, після яких на нього чекала гарна посада у воєводському відділі освіти.

Нін із полегшенням кинув на стосик останнього зоши та з ііс|)гні|)еішм завданням, знаючи, що попереду лише один робочий день, а потім аж дна тижні зимових канікул!

І Ірпенягіггь їх розробці концепції попої аистами, коїра, як йому обіцяли, незважаючи на ге, що ролі виконуватимуть гімназистки, матиме прем’єру на театральній сцені й увесь ./Іі.віи побачить її. Учитель одягнувся, узяв тростину й ка-пелюха та вийшов а гімназії, ледь кивнувши швейцарові.

Па ІІілсудського він на ходу наскочив до «трійки». Побачивши сувору міну кондуктора, вбагнув, що гімназійному вчителю аж ніяк не личин, отак вистрибувати до трамваїв. Нін вийшов біля Галицької площі й рушив Гетьманською до Великого театру, ва яким власне знаходилася мета його мандрівки лабіринт вузеньких вуличок, жидівської дільниці. Саме тут були Кракідали, товчок, на якому можна було втратити все, граючи в різноманітні азартні ігри, особливо в «три карти». Але можна було й будь-що купити: під конини аж до гребінців, котрі ніколи не ламалися. У п’ятницю пополудні ці вулички були порожні через приготування до шабату і в сутінках виглядали доволі небезпечними. Це враження посилювалося від присутності нечисленних похмурих торговців, що, не спромігшись продати свого товару, звинувачували в невдачах увесь світ. Позирали на перехожих спідлоба й згортали свій крам. Та це не лякало вчителя, який домовився про зустріч із букіністом Нахумом Рудим, котрий постійно розшукував для нього старі видання романтичних драм і театральних програм. Каспшак проминув улюблений Великий театр, перетнув площу Ґолуховських й опинився на вузенькій вулиці Генсій. Звідти було зовсім недалеко до Законтної, де знаходилася ятка Нахума. Учитель глянув на годинника й прискорив кроки. І враз почув за собою гучний голос:

Пане вчителю! Прошу мені пробачити, пане вчителю!

Спантеличений Каспшак обернувся й побачив заса даного чоловіка, якого відразу впізнав. Це був комісар Едвард Понсльський, батько однієї з його учениць, Рити. Чоловік зігнувся, сперся долонями на коліна і якусь мить відсапувався. Каспшак його недолюблював.

Пана вчителя дратувала огрядність комісара, його лиха слава грубіяна, алкоголіка й постраху бандитів. До того ж, він не любив Попельського те з однієї причини, бо підозрював, що той скаржиться па нього директорці гімназії. І вже зовсім не тішила його зустріч будь із ким на Кракідалах, у цьому розсаднику азартних ігор, проституції, підпільного продажу порнографічних фотографій. Навряд це додасть йому поваги в колах, па приналежність до яких претендував Каспшак.

— Дуже перепрошую, то насмілююся зупинити вас на вулиці, пане вчителю, — почав Попельський. Я був у гімназії, і швейцар сказав мені, що ви пішли в бік театру. Тож я побіг і мені вдалося вас наздогнати. У мене до вас надзвичайно важлива справа. Я батько вашої учениці, Рити 1 Іопельської. Пізнаєте мене?

— Слухаю вас, пане комісаре, — сухо відказав Каспшак, кинувши погляд на годинника.

— Я не затримаю вас надовго. — Понсльський уже випростався. Він був значно витим за вчителя. — Від дочки я знаю, що найближчим часом ви плануєте ставити «Медею* Еврипіда. Тому я й поспішав. Аби висловити моє прохання перед зимовими канікулами. Отже, я щиро прошу вас, пане вчителю, щоб Рита не грала в цій виставі. Акторство — це для неї нагорода, а вона на неї не заслуговує, якщо зважити на ЇЇ оцінки за семестр. Це все, і я вас більше не затримуватиму. Чи можу я розраховувати на вашу згоду?

Каспшак остовпів. Він аж занімів і ніяк не міг збагнути абсурдності цієї ситуації. Уявіть-но, на Кракідалах його зупиняє славетний комісар І Іопельський і ставить

игред мим якісь вимоїні Учитель озирнувся довкола, наче в пошуках свідків ці< ї жахливої гротескної сцени. Якийсь тип у старііі австрійській шинелі а кошиком, звідки визирали писки кудлатих цуценят, йото обурений погляд витлумачив по-своєму. Він глянув на обох чоловіків і заїж тав:

Цілую ручки, а можи, шановні памяти вінілу ют субі щенєта майжи расові?*

ІІі, буркнув ІІопсльськнй, знаючи, як складно позбутися зневіреного торговця на Кракідалах.

Це буркотливе «пі», це зверхнє, самовпевнене «ні» роздратувало Каспінака ще дужче. Що? Цей лисий му-дак гадає, що він може всім нав’язувати свою волю? Цей дегенерат, про якого все місто говорить, що він спить із власною кузиною?

Пане комісаре, мовив Касншак, насилу тамуючи гнів, ця вистава стане великою театральною подією. І знаєте, чому? Зокрема через те, що роль Медеї виконуватиме ваша дочка. У неї феноменальні акторські здібності. Ви повинні нею пишатися!

Мііі начальник, інспектор Зубик, уже колись говорив мені про цю виставу. Попельський лагідно всміхнувся. Про вас багато говорять у вищих львівських колах… Багато…

Ну, це мене не дивує. — Касншак обтрусив сніг з рукавів пальта и па мить забув про Ііахума Рудого. — Я дещо таки зробив для цього міста…

Ваш талант настільки великий, Попельський продовжував розхвалювати вчителя, що навіть поліцейські вами захоплюються, хоча opinio communis** вважає їх за тумаків, котрі взагалі не відвідують театру…

Ну, не знаю, не знаю, Касншак насолоджувався компліментами. Власне кажучи, мені цікаво, чи хтось