‘расовий (льв. жарт.) породистий, “публічна думка (лат.).

із поліцейських ходить до театру. Крім вас, пане комісаре, я не знаю нікого в цьому середовищі виконавчої влади, а вас у театрі ніколи не бачив…

— Атож, великий талант, — Попельський схопив викладача за лікоть і захоплено схилив голову, — котрий напевно оцінять представники вищої влади, з якими в мене дуже гарні зв’язки…

Касишак глянув на поліцейського дуже уважно і якусь хвилину мовчав. Він гарячково роздумував. Імовірна підтримка Понельського аж ніяк не могла зрівнятися із майже безсумнівним успіхом «Медеї». Окрім того, цей тип міг би висувати нові вимоги, наприклад, щоб Каспшак склав протекцію його дурненькій, хоча й дуже гарній дочці в інших викладачів, або щоб допоміг їй через рік на випускних. О, ні! Він, викладач Єжи Каспшак, не укладатиме угод з поліцейськими, на чиїх руках напевне, сліди крові не однієї жертви! Ні, і ще раз ні!

— Вона зіграє в цій виставі, пане комісаре, — сказав Каспшак із притиском. — Без неї прем’єра приречена на поразку. А така людина, як я, не може собі цього дозволити.

— Зіграє, — Попельський уже не всміхався, — якщо я їй це дозволю. Хто вирішує, як виховувати мою дитину? Я чи школа? Батько чи вчитель?

— Пане комісаре, не переймайтеся так, — Каспшак змінив тон, але готувався завдати рішучого удару. — Дозвольте їй брати участь у цій виставі! Ви навіть не уявляєте, як вона буде вдячна! Рита повністю належатиме вам! Вона стільки мені розповідала про вас, про свою померлу маму, якої зовсім не знала…

Каспшак замовк, побачивши, як у Понельського ворухнулися жовна під напнутою шкірою. Комісар нахилився до вчителя й прошепотів йому на вухо:

— Зараз ви намагалися збезчестити мене, але Риту Вам не вдасться!

Попельський пішов. У піднятій правій руці він тримав котелка, і поодинокі сніжинки падали на його голомозу голову.

Львів, п’ятниця 29 січня 1937року,

четверта година пополудні

Ебергард Мокк аж очі протирав від подиву. Такого він іще в житті не бачив. Якби не сніг і мороз, був би впевнений, що опинився на якомусь турецькому чи арабському базарі. Бородаті жиди, від яких тхнуло часником, зачиняли свої ятки й пхали йому під носа різні речі. Те, що він відганяв їх за допомогою німецької лайки спричинилося до того, що крамарі перейшли на чудернацький німецький діалект і заходилися ще завзятіше вихваляти свої товари. Перед Мокковими очима відкрилася справжня панорама блошиного ринку: запальнички, металеві складані сантиметри, запонки, календарі, гострильні камені для бритв, гумові підтяжки, годинники, знаряддя для пов’язування краваток і прищикування холош, підв’язки, духмяне мило й вішаки для одягу. Мокк відчув цілковиту безпорадність перед гендлярами. Вирішив не реагувати, дозволяв обступити себе й торкатися. Він сподівався, що врешті їм набридне це знущання.

Торговцям набридло швидше, аніж він гадав. За мить біля нього не було жодного крамаря. Мокк зачудовано роздивлявся брудні будинки із жидівськими написами, собак, що вибігали з під’їздів, верескливих дітей у круглих шапочках, з довгими пасмами волосся, що звисали біля вух. І тут біля нього зупинилися двоє музик, один грав на акордеоні, а другий на мандоліні. Незважаючи на холоднечу, вони були в самих піджаках, а на шиях замість краваток мали барвисті шарфи.

Із вузьких вуличок виповзав туман, западали сутінки, а музиканти підступали чимраз ближче. Від них тхнуло горілкою, їхні погляди були зухвалі. Жвава мелодія із поєднанні з мороком, туманом і поганими намірами цих людей справляла моторошне враження. І враз Мокк пригадав. Вальс на порожній, заіржавілій каруселі в Бреслау.

А під каруселлю — замордована дитина. Йому стало ніяково й він пошукав поглядом Зарембу. І тоді помітив Погіельського, котрий зникав у провулку. Комісар був простоволосий, а свого котелка ніс у руках.

Мокк відштовхнув спантеличених музик і кинувся за незнайомцем, з яким щойно розмовляв Попельсь-кий. Позаду він чув швидкі кроки роздратованих п’яних чоловіків, які відразу заглушило хурчання двигуна. Мокк озирнувся.

Те саме зробив і Каспшак. І тоді побачив за кілька кроків від себе чоловіка середнього зросту, кремезного, немов витесаного із брили. А за ним двох роз’юшених музикантів. Віддалік у сніговій заметілі біг іще хтось. Усі ці люди прямували до нього, а вздовж тротуару повільно їхало чорне авто. Це занепокоїло вчителя, і він квапливо звернув на Божничу вулицю, збираючись швидко нею пробігти.

Проте не встиг. Авто зупинилося й перекрило йому шлях. Тоді цей кремезний наблизився до нього й зробив різкий рух ногою. Каспшак відчув пронизливий біль у гомілці. Його страшенно розлютило, що в центрі Львова хтось насмілився напасти на нього. Не торкаючись болючої ноги, він кинувся на нападника. Той підніс другу ногу й завдав удару в коліно. Каспшак застогнав і змахнув кулаком. Нападник ухилився від удару, а кулак учителя поцілив у дах автомобіля. Тоді відчинилися дверцята з боку пасажира. Каспшак нахилив голову й інстинктивно зазирнув углиб машини. У цю мить він отримав у потилицю удар, який майже жбурнув його досередини. А тоді вже впритул він дістав ув обличчя, від водія. Рот

Каспшака наповнився кров’ю. Коли його затяглії до машини за вилоги пальта й краватку, шви затісного піджака затріщали. 1 враз він відчув біль у всьому тілі: боліли гомілка, коліно, рука, потилиця й ніс.

— Рятуйте! — крикнув Касгішак. — Ґвалт! Убивають!

І раптом почув голос Попельського:

— Поліція! Розійдіться! Хіба не бачите, що ми спіймали злодія?

Учитель насилу підвів голову й крізь задню шибку автомобіля побачив, як один з музикантів плюнув По-пельському під ноги. Тоді водій, котрий затягнув Каспшака досередини, накинув йому на голову якийсь коц, що смердів мазутом. Хтось ухопив його попід пахви, витяг з машини, відчинив задні двері й пхнув учителя на сидіння, а тоді сам важко гепнувся поруч. Останнє, що почув Каспшак, було слово «лисий», вимовлене з подвійним чи навіть потрійним «с». Йому здалося, що це сказав хтось із музикантів.

Львів, п’ятниця 29 січня 1937року, п ’ята година пополудні

«Шевроле» проминуло ріг Клепарівської та Янівсь-кої й зупинилося. Клепарівську освітлювало лише тьмяне світло з помешкань і жовтий відблиск від одного-єдиного ліхтаря, що погойдувався на вітрі над нерівною бруківкою. Попельський, що сидів поруч із Зарембою, занепокоєно глянув на вікна шинку. Піднесені голоси і якісь співи підтвердили його побоювання: усередині була купа п’яних, галасливих клієнтів, котрі, побачивши поліцейських, неабияк оскаженіли.

— Білюсь, — звернувся він до Заремби. — Ми з паном Мокком забираємо цього громадянина, а ти, братику, їдь

чимшвидше додому, щоб ці бандити не впізнали нашу машину. Удома чекай на мій дзвінок. Напевне ти сьогодні ще нам знадобишся, — він кивнув на Касіїшака, якого Мокк притискав до сидіння, — щоб десь викинути це падло.

Заремба кивнув головою й зачекав, доки ІІопєльсь-кий витягне Каспшака. Комісар вийшов, відчинив двері, схопив учителя за ноги й рвонув до себе. Той рвучко змахнув руками в кайданках, і з рота, незважаючи па кляп, вирвалося якесь булькотіння. Добре він його скрутив, — ГІонельський подумав про Мокка з певною повагою. Німець, котрий усе ще сидів поруч із Каспшаком, підібгавши ноги, сперся п’ятками на плечі вчителя і, проклинаючи власне черево й голосно сопучи, випихав вчителя з машини. Коли майже все Каспшакове тіло, окрім голови, опинилося на бруківці, Мокк вистрибнув з авто, обійшов його довкола й схопив учителя під пахви, що висів між сидінням і тротуаром, борсаючись, наче риба. Тоді ГІонельський схопив його за ноги й кивнув німцеві. За цією німою командою вони удвох підняли винуватця й насилу затягли до під’їзду. Увійшовши до будинку, Мокк раптом відчув, що Каспшак вислизає йому з рук. Він намагався схопити його міцніше під пахви, але марно.

Удар Касишакової голови об першу дерев’яну сходинку пролунав, як їм обом здалося, наче вибух. На першому поверсі відчинилися двері якогось помешкання. ІІО-пельський збагнув, що зараз станеться найгірше — їх викриють. Умент уявив собі картину: він стоїть у кабінеті коменданта Іоздзевського й отримує з його рук наказ про відставку з пожиттєвою забороною виконання будь-яких державних обов’язків. Вони з Мокком заціпеніли, очікуючи розвитку подій.

Тим часом у дверях помешкання стояли, похитуючись, двоє чоловіків у розхристаних пальтах. В одного

кашкет з’їхав на потилицю, іншому сповзли на кінчик носа окуляри в дротяній оправі. Обидва були п’яні.

— Та, Юзьку, дай пищидла*, — загорлав один із них.

Ти, бику красий, — вторував йому другий. — Тіль-

ку нас двоє є на тім світі, ти і я!

Чоловіки обійнялися, а цмокання їхніх п’яних поцілунків нагадував ляпаси. Попельський підморгнув Мок-кові. Обоє схопили попід пахви Касі ішака й потягли нагору, квапливо ховаючись від плями світла, що лилося з розчахнутих дверей. Касі ішак щось забурмотів. Цей звук і рух на сходах привернули увагу п’яниць.

— А шо сі робит? — Один із них начепив окуляри на носа і, усе ще похитуючись, намагався щось роздивитися, утупившись у темні постаті на сходах.

— А то мій кулєґа фест дав ду вівату**, — відповів Попельський на жаргоні, — та й несу го на хавіру!

Касишакові черевики загупали об сходи. Поли пальта витирали пилюку й змітали недопалки. Між поверхами перепочили. Дерев’яними сходинками покотився відірваний ґудзик. Кишенею штанів Каспшак зачепився об заіржавілий цвях, що стримів у балюстраді. Цвях міцно засів у тканині й не давав рухатися далі. Шарпнули. Намарне. Пияки продовжували вдивлятися вгору, але морок і горілка затьмарювали їм очі. Попельський знову шарпнув. Почувся тріск тканини, але тіло навіть не зрушило з місця.

— Замикай ті двері! — загукав хтось із середини помешкання. — Бо зимно!

— А юж*** замикаю! — той, що в окулярах дивився нагору. — Али треба ту їдному посвітити, бо кіруса**** кулєґу тєгне.

*пишидло (льв. жарг.) — обличчя.

**дати до вівату (льв. жарі .) — напитися.

***іож (пол.) — уже.

****кірус (льв. жарг.) — п’яний.