— Кому посвітити? — углибині помешкання хтось відсунув стільця й зачовгав ногами но підлозі. — Пукажи, хто сі там тарабанит? Можи, то Тадзю? Він ніґди фасону ни тримаї!*

Попельський і Мокк шарпнули, але марно. «Шанований учитель гімназії, жорстоко побитий славетним поліцейським» — в уяві Попельський вже бачив заголовки передовиць. Унизу гучнішали голоси людей, роздратованих холодом із розчахнутих дверей. «Пожиттєва заборона виконання державних функцій». Він відчув, як йому зсудомило щелепи, а це означало, що він от-от розлютиться. Сягнув рукою до Каспшакового живота й намацав пасок. Уперся ногою в сходинку, стиснув зуби й шарпнув. І тоді помітив цвяха, за який зачепилися вчителеві штани. Не відчепив їх. Розлючено глянув на Мокка. Шарпнули вдвох. Цвях роздер холошу, продірявив кальсони й шкіру. Почувся болісний стогін, приглушений кляпом. Тіло посувалося догори, а гвіздок роздирав тканину й проорював шкіру. Каспшакова голова загупала об підлогу другого поверху.

Унизу захряснулися двері. Запала темрява. Мокк і Попельський важко дихали, а Каспшак непорушно простягнувся на підлозі. За хвилину Попельський підвівся й гепнув ногою в якісь двері. Вони розчинилися, і у смузі червонуватого світла з’явився Юліуш Шанявсь-кий. На ньому була пишна перука, обтислі кальсони й пачка балерини. Із середини помешкання долинав аромат східних пахощів, видніло червоне світло. Грамофон голосно грав чардаша з «Лебединого озера».

— Ви мене не попередили про відвідини, пане комісаре. — Танцюрист ворухнув рукою, і дим з його цигарки колами закружляв у цьому пекельному червоному світлі. — 1 про вашого товариша… — байдуже глянув на Мокка й чоловіка, що лежав під дверима з мішком на

* фасон тримати (льв. жарт.) — належно поводитися.

голові. — Але вітаю, вітаю щиро, як завжди. Ваше гніздечко вільне.

Львів, п ’ятниця 29 січня 1937року,

шоста година пополудні

У ванній Шанявського, яку господар гучно називав «ванною кімнатою», або «гніздечком Попельського», горіло світло. Усередині ванни лежав Каспшак у самій білизні. Його згорнутий клубком одяг було запхано в куток. Мокк сидів на стільці, а Попельський на кришці унітаза. Сиділи без піджаків, курили цигарки й незмигно вдивлялися в Каспшака важкими поглядами. Підкотили рукави сорочок, попустили краватки. їм було жарко, обоє важко дихали, бо щойно ледве вдалося уникнути небезпеки. Зараз поліцейські похмуро дивилися на людину у ванній. їм навіть не доводилося вдавати розлючених, бо оскаженіння вимальовувалося в поглядах.

— То ти сказав, Каспшаку, — Попельський вимовляв слова повільно і з притиском, — наче ніколи не бачив мене в театрі. Це правда, я нечасто там буваю. А знаєш, чому? Бо актори заголосно кричать і гучно тупотять на сцені. У мене кепська фантазія, і я не можу уявити себе, приміром, у палаці Капулетті, коли якась дошка так жахливо рипить…

Здавалося, що Каспшак не чує слів Попельського. Він сичав і стогнав від болю, слинив палець, намагаючись торкнутися рани на стегні. Кров спливала на дно ванни тоненькою цівочкою, кальсони були подерті й крізь них прозирали худі волохаті литки. Шкарпетка не першої свіжості зсунулася на кісточку, а під коліном погойдувалася гумова підв’язка. Учитель тремтів, немов опинився в ескімоському іглу, а не в задушливій ванній.

— Напишеш листа, якого я тобі продиктую, — ГІопельсь-кий підніс кришку унітаза й кинув недопалок у воду, а тоді її спустив. Потім схилився над Каспшаком і витяг йому кляп з рота. — А я збережу його собі на пам’ять. Якщо довідаюся, що ти спілкуєшся з моєю донькою поза класом, якщо дізнаюся, що ти й далі хочеш залучити її до якоїсь вистави, що захоплюєшся ЇЇ акторським талантом, піду із цим листом до пані директорки Майдлер. А якщо й це не допоможе, покажу його в магістраті, а «Справедливість» опублікує його найближчої суботи під заголовком «Загііз-нілі зальоти вчителя». Перше, що маєш зробити, це звільнити мою дочку від участі в «Медеї». Ти зрозумів?

Каспшак не відповів. ГІопельський кивнув Моккові, і той важко підвівся зі стільця й схилився над ванною.

— Так, зрозумів! — крикнув Каспшак, дивлячись на Мокка. — Усе зрозумів!

Попельський підвівся, підсунув стільця товариша до ванни. Із внутрішньої кишені Каспшакового піджака витяг його візитку й авторучку. Тоді подав йому піджака.

— Витри об нього руки! — буркнув. — Бо поплямиш візитку. І пиши!

— Що треба писати? — Каспшак засичав від болю, крутнувся у ванні й ізняв ковпачок з ручки.

— Уже диктую. — Попельський був так здивований швидкою вчителевою згодою, що кілька хвилин не міг зосередитися. — «Люба, кохана Рито! Не можу про тебе не думати. У тебе величезний, неповторний талант. Ах! Як я мрію торкнутися твоєї руки! На те, аби торкнутися вуст, навіть не смію сподіватися, хоча це лише мрія…».

— Від слів «хоча це лише мрія» вже не поміститься, -у Каспшакових очах була лакейська відданість. — Дайте, будь ласка, нову візитку!

На якусь мить Попельський замислився. Він не міг без огиди навіть уявити, щоб Риту поцілував цей кощавий волохатий цап. Судома все ще зводила йому щеле-

ми. Лют і ме зменшило навіть те, що він побачив Каспша-кову кров і впевнився в його собачій готовності виконати будь-яку комісарову вимогу. Перед очима весь час виникала картина сонячного вересневого дня, коли щаслива Рита прибігла додому з гімназії й радісно вигукнула: «Татку, мене більше не вчитиме польської ця стара діва Монкос, у нас новий учитель, у нього такі цікаві уроки й він любить театр!». Леокадія всміхнулася над картами й запитала: «А чи гарний на вроду цей ваш новий полоніст?».

Иопельський підвівся й підійшов до ванни. Каспшак навіть не писнув, коли комісар ребром долоні вдарив його в шелепу. Ручка впала на кахляну підлогу, бакелітовий корпус розлетівся на кавалки.

Такий собі красень, еге ж, пане вчителю? — просичав Иопельський і знову підніс руку, яка боліла від удару. — Такий собі Казанова?

Але вдарити не встиг, бо Мокк дужою рукою схопив його за зап’ясток. Німець перехопив і другу руку й пригне комісара до стіни.

— Заспокойтеся, хай йому біс! — Мокк стискав зап’ястки ІІопельського й дивився, як тому ходять жовна на вилицях. — Ви що, хочете його забити? Ми вже досягли мети! Він у наших руках! У лещатах, з яких йому не вибратися аж доти, доки ваша дочка закінчить гімназію! Ось, як діє фірма «Иопельський і Мокк»!

— Мене збезчещено, мене збезчещено, — повторював напівпритомний Иопельський.

— Усіх нас збезчещено! — гаркнув Мокк. — Дивися, глянь, ось, що таке справжнє безчестя!

Після цих слів Мокк відкрив у стіні вічко, про яке Иопельський навіть не підозрював. Крізь це маленьке віконечко, що виходило до вітальні, до ванної долинали ароматний дим і звуки музики. За віконечком були сучасні Содом і Гоморра. Шанявський скинув кальсони їі

витанцьовував на столі «Танок маленьких лебедят». На ньому були тільки пачка балерини й перука. Розкидав ногами порожні пляшки з-иід вина. Під столом троє голих чоловіків повзали рачки. У кожного з них у волоссі стирчали павині пера.

Попельський упав на стілець. Мокк витяг цигарку й подав її комісарові. У ванній хрипів учитель Касгішак. Мокк витер піт із чола.

— Здається, нам треба винити горілки, як гадаєте? -видушив він.

Львів, п ’ятниця 29 січня 1937року, одинадцята вечора

Поліцейські цокнулися чарками й смакуючи випили кминної горілки Бачевського, а потому закусили: Мокк — рольмопсом, а Попельський — паштетом із брусницями. Вони сиділи в ресторані «Palais de Dance» біля Великого театру й дивилися на круглу естраду, котра повільно оберталася. На ній виконували досить кумедний англійський танець lambeth walk*. На їхньому столику стояв полумисок зі «студениною», таріль з оселедцями, паштетом і гусячими шийками, фаршированими печінкою. З відерця визирала пляшка шампанського, обкладена шматочками льоду, а між тарілками пишалася струнка карафка охолодженої горілки.

Обидвоє сиділи мовчки. Мокк був незадоволений, що Попельський не дозволив підсісти до них двом молодим танцівницям, котрі щойно підійшли до столика. А той уже зовсім байдуже пригадував собі події минулого дня: приниження Каспшака, приїзд Заремби до Шаняв-ського й те, як вони викинули вчителя, натягнувши тому

’прогулянка ягнят (англ.).

на голову мішок, на розі вулиць Різні й Старозаконної, тоді чотири години безрезультатного допиту в поліцій-но-слідчому відділі представників вірменської й грузинської діаспор, котрими не встиг зайнятися побитий у кнайпі Канарієнфоґля Герман Кацнельсон, потому спільні з Мокком проводи Риги й Льодзі на потяг до Коломиї, і наостанку послужливість самого пана Цейнґута, власника «Palais de Dance», який запропонував їм у себе директорську ложу. Мокк першим порушив мовчанку.

— Випиймо ще. Хочу покуштувати цей чудовий холодець. — Показав на «студенину». — А без горілки не можу.

— Чому? — Попельський запитав машинально, не дивлячись на співрозмовника. — Вам не смакує?

— Навпаки, — Мокк сягнув по карафку. — Занадто смакує. Але боюся ще більше погладшати.

— А до чого тут горілка?! — Попельський намагався перекричати музику.

— Мій знайомий судовий медик, — Мокк присунувся до комісара, — doctor rerum naturalium*, стверджує, що алкоголь розщеплює жир. І що тоді він відкладається не на череві, а десь там, звідки виводиться організмом. -Він поплескав себе по животі й вибухнув силуваним сміхом.

Попельський не відповів. З висоти своєї ложі він абсолютно байдуже дивився на естраду, стискав у руці чарку й креслив нею кола на скатертині. Мокк відчув, як у ньому закипає злість. Але він не гнівався через те, що цей вечір видався таким нудним і минає в нестерпній

мовчанці, йшлося про інше. Він ніяк не міг повірити, що цей чоловік, якого він мало не застукав, коли той розважався з повією в потязі, притяг його в якийсь притон гомосексуалістів, де почувався як у себе вдома й у якому мав «власне гніздечко». Не знав, як сказати Понельсько-

*доктор природничих наук (лат.).

му, що їхня спілка не може існувати без цілковитої взаємної довіри, коли люди зізнаються навіть у найпохмуріших таємницях. Та побоювався, що Ковельський розповість йому щось жахливе про себе, таке, чого Мокк не бажав знати, бо це могло зруйнувати їхню поліційну спілку.