— Я мушу вам дещо розповісти. — Оркестр уже не грав, а Попельський дивився на Мокка, немов читаючи його думки. — Це моя інтимна таємниця…

— Я забув вам дещо сказати, — перебив його Мокк. -Сьогодні ми отримали телеграму з Катовиць. Двадцятирічна жінка в психіатричній лікарні. Із погризеним обличчям. Вона стверджує, що її покусав якийсь аристократ…

— Будь ласка, не перебивайте мене! — Попельський рвучко перехилив чарку горілки й нічим не закусив. -Що нам до якоїсь божевільної із Сілезії! Ви мене послухайте…

— Нам треба поїхати туди, — Мокк не дав йому закінчити, — це може бути дуже важливим!

— Не перебивайте мене, до дідька! — загорлав Попельський і підвівся, голосно відсунувши стільця, чим занепокоїв офіціанта.

— Мене, курва, не цікавить, — Мокк теж встав і сперся на стіл, — ваші інтимні відносини із цим «теплим братом» Шанявським! Це не стосується нашого розслідування! Не вдавайте Гамлета, чорт забирай! Спершу ви впадаєте в розпач через якогось там учителя, а зараз збираєтеся відкрити мені ваш інтимний секрет! Не хочу, не хочу я цього чути! Беріться-но до слідства й не будьте таким м’якотілим!

Моккові слова чітко пролунали в залі під час перерви для оркестру. Попельського ця тиша протверезила. Він прочумався. Сподівався, що швидкість, з якою німець вимовив це, не дала можливості нікому нічого зрозуміти, тим більше, що найважливіше в сказаному ви-

І 60

явилося незрозумілими для нього самого. Оркестр заграв танго, і Погіельський спокійно сів до столу.

— Я вас не розумію. — Він витяг «Єгипетські», узяв одну цигарку й постукав нею по столі. — Що значить «з теплим братом»?

— А хіба в Польщі не так називають педерастів? -Мокк продовжував стояти, але змінив тон.

— Послухайте, — Попельський глибоко затягнувся. -Зараз ви довідаєтеся, що об’єднує мене із Шанявським. -Підняв руку, коли Мокк знову збирався його перебити. — Із ним — нічого, а от з його помешканням — чимало. Він віддає в моє розпорядження ванну завжди й негайно, як тільки я про це попрошу. А я прошу, коли відчуваю наближення нападу. Так, любий пане, я страждаю на епілепсію, про що вам, певне, уже відомо. Але вам невідомо, що під час приступів у мене бувають видіння. Ви користувалися коли-небудь у своїй роботі послугами ясновидця?

— Ні, ніколи.

— Я теж ні. Не маю такої потреби. Я сам ясновидець, хоча, мабуть, найгірший у цій країні. Під час приступів у мене бувають видіння, але я не можу їх відразу й гаразд розшифрувати. Хоча, перебільшую. Кілька разів мені вдавалося. Та найчастіше виходить на те, що лише після якогось убивства чи викрадення я пригадую видіння й кажу собі: я це вже бачив!

Оркестр грав, Мокк сидів мовчки, Попельський відсунув чарку, налив собі горілки в склянку й одним духом перехилив її. Витер губи й цілком тверезо глянув на Мокка.

— Я страждаю на легку форму епілепсії, пане Мокк. Ліки, котрі я вживаю, практично усувають напади. Але коли я хочу мати видіння, не приймаю ліків і викликаю приступ. Для цього мені потрібне помешкання Шаняв-ського, а точніше — його ванна.

Мокк широко відкрив рота, а Попельський полегшено зітхнув. Відкроїв виделкою великий шматок «студе-нини» й вичавив на нього чвертку лимона. Поклав до рота й із насолодою, заплющивши повіки, почав його пережовувати.

— А ви не можете викликати напад у себе вдома? У власній ванній? — очі Мокка, здавалося, були круглі від здивування.

— Ні. — Попельський проковтнув шматок холодцю й глянув на Мокка звеселілим поглядом, хоча саме зараз повинен був відкрити йому найгіршу таємницю про власну хворобу. — На жаль, під час нападу зі мною інколи трапляється мимовільне сечовипускання й нетримання калу, а потім я засинаю. Такий сон триває близько п’ятнадцяти хвилин, але буває й довше. І що, любий пане Мокк? Уявіть собі, наприклад, таку картину: я займаю ванну надовго, моя кузина й донька починають непокоїтися, стукають, спершу легенько, потім сильніше. Я не відчиняю, і вони викликають швейцара. Він вибиває двері, і що всі побачать? Попельського, котрий спить у власному гівні.

Він замовк і з тривогою вдивлявся в Мокка, боячись побачити в співрозмовникові якісь ознаки веселощів. Не помітивши їх, зітхнув з полегшею.

— Тому іноді мені потрібна така ванна, зрозуміло тепер? Ви — друга людина, крім Вілека Заремби, кому відомо, навіщо я ходжу до Шанявського. Про це не знає навіть моя кузина, а ми живемо разом уже понад двадцять років!

Мокк наповнив чарки. Прагнув надолужити згаяний час. Випили, закусили й Мокк відразу налив знову. Вони випили, перш ніж попередня порція встигла опинитися в шлунку. Обидва вже відчули дію горілки: легеньке почервоніння обличчя, лінивий спокій, приємна втома м’язів.

— Ви виявили мені честь, розповівши про це, — Мокк порушив мовчанку. — Я збережу це в таємниці. Чудово вас розумію й перепрошую за мої підозри. Мене дуже цікавлять ці ваші видіння. Що ви бачили під час останнього перебування в Шанявського? Скажіть, це були якісь кольори, може, символічні постаті? Ми розшифруємо це вдвох. Ми розплутували й не такі складнощі латинського синтаксису!

— Нічого, — відповів Понельський, і Мокк похнюпився. — Інколи таке буває. Я нічого не бачив. Але дещо чув.

— Що? Я справді вам вірю. Кілька років тому в Бреслау був такий собі жид-ясновидець, який у трансі провіщав людям смерть.

— Бачу, що ви мені вірите, тож скажу. Це було гарчання собаки. Воно долинало з-під ванни. А Шанявсь-кий не має собаки й узагалі ненавидить тварин. Собаки там не було. Може, це було моє видіння.

Мокк відсунувся від столу й клацнув пальцями.

— Рахунок! — гукнув він.

— Хвилинку, хвилинку, навіщо цей поспіх? — По-пельський дружнім жестом поклав руку на Моккове плече. — Я вам відкрив таємницю, тож зараз ми можемо як слід напитися! А ви відразу втікати!

— За годину в нас потяг до Катовиць. — Мокк продовжував шукати поглядом офіціанта. — Я перевірив сьогодні на вокзалі.

— А навіщо нам їхати до Катовиць? І чому такий поспіх? До якоїсь божевільної, котра стверджує, що її покусав аристократ? Адже там, у Катовицях, можуть усе докладно перевірити й надіслати нам детальний рапорт.

— Про її рани написали, що їх завдав собака, — відповів Мокк із притиском, — а вам якраз він і снився.

Понельський уважно вдивлявся в Моккове обличчя, дошукуючись ознак іронії чи знущання. Але нічого схо-

жого по помітив. Німець чекав па його рішення, сидів непорушно, наче сфінкс, вибиваючи пальцями на столі якийсь ритм.

Це суперечить будь-якій логіці, — Попельський сперся ліктями об стіл. — Ці мої видіння не мають нічого спільного а логікою слідства.

У вас свої методи, у мене — свої. Ви сьогодні довірилися мені, а потім я вам. От і все. — Мокк глянув на співрозмовника з хитрою посмішкою. — Ну ж бо, ІІо-пельський, не мучте мене! Не вимагайте від мене, щоб я вас переконував застосовувати ваші ж методи! Ви досяглії значної посади в иоліційному середовищі. Навіть, коли це сталося завдяки ворожінню на кришталевій кулі, скажу вам коротко: я хочу мати таку кулю. Окрім того, ви можете запропонувати кращу, — та що там! — іншу зачіпку, крім цієї сілезької?

Що ж, їдьмо до Катовиць. — Комісар глянув на естраду, вдихнув запах парфумів, заплющив очі й легенько покрутив головою. — Але, може, не самі? Ми вже достатньо з вами нанудьгувалися!

Субота, ЗО січня 1937 року, потяг сполучення Львів — Катовиці, восьма година ранку

Попельський, Мокк і дві жидівки-повії, чиїх імен вони не пригадували, сиділи в салон-вагоні й снідали. Дівчата були трохи напідпитку й осовілі, й зараз відпочивали, гож розмова щохвилини уривалася. Чоловіки мовчали. Вони були втомлені й невиспані. Зараз, коли обом було вже за п’ятдесят, їхні сили не відновлювалися так швидко, як це було ще десять чи двадцять років тому. Зате їх не мучило ані похмілля (горілка Бачевського була що

найвищої якості, а до того — багато ситих і жирних закусок), ані докори сумління із приводу розпусти. Причиною їхнього поганого самопочуття не були повії, котрі вчора здавалися їм обом звабливими й принадними, а сьогодні безжальний світанок підкреслював пористу шкіру їхніх облич, посклеювані від туші вії, масне волосся, надмірні округлості й відсутність кількох зубів. Але не це було причиною поганого настрою поліцейських. Вони нервували зовсім з іншого приводу: дві години тому на краківському вокзалі їх відвідав інспектор Маріан Зубик, який цим самим потягом відвозив своїх синів на зимові канікули до Закопаного.

Вони найменше чекали цих відвідин після всього, що сталося увечері й уночі. Напередодні, вийшовши з «Palais de Dance», вони відразу поїхали на Головний вокзал і купили квитки до Катовиць. Салон-вагон був уже, на жаль, зайнятий. Одномісні купе теж. Довелося задовольнитися купе, де місця для спання знаходилися одне над одним. Як на те, карнавальна ніч змела з околиць вокзалу всіх повій, і до Катовиць Мокк із Попельським вирушили самі, розчаровані й засмучені. Але в Перемишлі салон-вагон звільнив промисловець, пан Броніслав Бромберг, котрий повертався із зимового ярмарку в Чернівцях. Поліцейські негайно перейшли туди в супроводі двох молодих дам, що їх знайшов для них на перемиському вокзалі меткий кондуктор, якому щедро за це заплатили. Пізніше був лише алкоголь, салон-вагон мало не розпадався, частини одягу розліталися, голі повії обливалися шампанським, кричали й стогнали, а Мокк із Попельським осягали пік своїх можливостей і над ранок обмінялися партнерками, випивши при цьому на брудершафт.

І тоді настав момент, котрий зіпсував їм такий чудовий настрій. Послужливий кондуктор прийшов до них о шостій ранку й повідомив, що він тільки-но розмовляв з інспектором Маріаном Зубиком, який бажає відвідати їх

у салон-вагоні. За словами залізничника, пан інспектор, вийшов у Кракові й несподівано побачив Погіельського, що стояв біля вікна іі насолоджувався вранішньою цигаркою. Відвідини будуть недовгими, запевнив кондуктор, потяг зараз від’їжджатиме.

Мокк і ГІонельський блискавично поприбирали в купе. Вони не переймалися повіями, бо ті спокійно спали в приміщенні поруч. Зубик увійшов, церемонно привітався з колегами, розпитав про мету поїздки, похвалив їх за працьовитість, а тоді занімів, утупившись у стелю. ІІо-гіельський теж поглянув туди.