Із люстри звисали два зужитих презервативи й панчоха.

Рибник, субота ЗО січня 1937року,

полудень

Заступниця директора психіатричної лікарні, доктор Людвіка Ткоч ненавиділа чоловічі залицяння. Тому, спілкуючись із чоловіками, була рішучою, небагатослівною, різкою й уривала їхні компліменти негайно, раз і назавжди. Вона поводилася так ще із часів вивчення медицини в Ягеллонському університеті. Якось один з її товаришів грубо пожартував у присутності інших студентів, що професор Владислав Гайнріх винагородив її семінарську роботу, опублікувавши її у «Психіатричному огляді», не через достоїнства статті, а через певні достоїнства панни Ткоч. Певна річ, це була звичайнісінька підла, нічим необгрунтована брехня, але Ткоч зрозуміла тоді одне: посилання на стать у наукових дискусіях є безсилою, розпачливою спробою заздрісників і посередностей. Цього студента вона з усієї сили вдарила коліном у яйця, і доки той стогнав від болю, виголосила перед усіма власний

маніфест, котрий засуджував статеву нерівність. Згідно цього маніфесту вона жила й досі. Заміж не вийшла, шоб не стати чиєюсь рабинею, не користувалася помадою чи тушшю, аби жоден самець не стікав слиною, побачивши її, одягалася по-чоловічому, щоб ніхто не ставився до неї особливим чином.

Протягом десяти років після завершення навчання в університеті вона зробила блискучу кар’єру. Успішно закінчила трирічні курси психіатрії в Сорбонні, написала чудову дисертацію й, здобувши, щоправда за невеликою протекцією, посаду заступника директора психіатричної лікарні, писала докторську дисертацію. їй не вдалося зустріти мужчину своєї мрії, котрий був би розумний, рішучий по відношенню до інших, і водночас терплячий і лагідний щодо неї. Чоловіка, котрий у разі потреби терпляче вислуховував би її розумування. Та як на те, до неї горнулися люди слабкі, невпевнені, що шукали в ній підтримки й мало не материнської турботливості. Таких чоловіків вона зневажала. Збагнувши, що вона ніколи не знайде своєї платонівської другої половинки, Людвіка Ткоч узагалі припинила будь-які зв’язки із чоловіками. На плітки й пересуди тих, хто підозрював її у лесбійстві, вона відповідала презирливим пирханням й сілезьким прокляттям: «А щоб вас дундер свиснув!», яке вона не раз чула від свого батька, штейгера з рибницької шахти «Емма». Вона стала ще рішучішою й самовпевненішою, спідниці змінила на брюки, з ванної повикидала будь-яку косметику, окрім мила й зубного порошку.

Та незважаючи на всі її дії й безжальний вплив часу, Людвіка Ткоч не могла приховати своєї краси. Цю тендітну блондинку, чия врода нагадувала порцелянову статуетку, оминали найгірші жіночі катаклізмі!, усілякі гормональні бурі, до- й післяпологові проблеми з вагою. Тож вона зовсім не дивувалася, що двоє чоловіків, які сиділи в її кабінеті, не зводили з неї очей. Лікарка звикла до

цього. Хіба що було незрозуміло, чому вони поїдали її поглядами, попри непривітність і холодність, яку вона демонструвала від самого початку зустрічі. Вітаючись, пані Ткоч висмикнула руку в одного з них, коли той підносив її до вуст, заявивши, що не терпить таких ніжностей. Та ці двоє, певне, були безнадійними екземплярами, котрі ніколи не збагнуть суті партнерства чоловіка й жінки. Двоє типових поліцейських, яким здається, що світ належить їм, а жінки тільки й чекають, доки їх поманять. Двоє пихатих павичів, котрим уже за п’ятдесят, які пахнуть щонайкращими одеколонами й замилюють очі своїми перснями-печатками, запальничками й діамантовими аграфками в краватках. Напхані гаманці заміняють їм принципи, а єдине, що їх непокоїть — це зморщені хробаки у власних кальсонах! Найгірше, що вона відразу помітила разючу зміну в їхній поведінці, тільки-но поліцейські постали перед нею. Із кожним словом між ними зростало напруження. Чоловіки почали критикувати один одного й обмінюватися чимраз ущипливішими жартами. Пані Ткоч відчула гіркоту. Це за неї вони змагалися, це її повинна була ошукати їхня примітивна дотепність! Вона глянула на них з неприхованою зневагою, але відразу вгамувала себе. їй не хотілося, щоб вони зрозуміли її справжні почуття. Не хотіла бути беззбройною. За професійною звичкою почала відзначати різні деталі їхнього одягу й поведінки.

Голомозий, після якогось влучного, як йому напевно здавалося, жарту на адресу кремезнішого чорнявого колеги, вдивлявся в неї, сподіваючись заслужити на схвалення. Його гарні тонкі пальці були готові до дії, його добре збудоване тіло було сповнене напруження, а зеленкуваті очі — підступного вичікування.

Любий пане, — звернулася вона до голомозого німецькою мовою, якої надзвичайно не любила, — перш ніж ви накинулися на свого колегу з поганим жартом про при

страсні укуси… Перш ніж похвалитися своїм блискучим розумом, ви запитали, чи ця пацієнтка, Марія Шинок, має родичів. Ні. Жодних родичів у неї немає. Вона вихованка (тут Людвіка зазирнула до картонної течки) Мєленцького сиротинцю в Катовицях. Це дуже показове для цієї держави та її громадських установ! — вона глянула суворим поглядом крізь окуляри на своїх співрозмовників так, наче це вони були тією державою. — Її виховували черниці в зневазі до власного тіла! Утовкмачили їй, що єдина мета дівчини — вийти заміж і народити п’ятьох дітей… Воно й не дивно, що коли нещасна з якоїсь причини не змогла досягти цієї мети, то віддалася мріям. У декого на цьому все й закінчується, але в неї ці мрії переросли в параною. Дуже важку форму, виявлену відразу після таємничих подій, коли її знайшла поліція. Може, її зґвалтували? І звідси її вигадки про шлюб із якимось міфічним графом, принцом на білому коні. Не можу лише збагнути, звідки взялися ці рани на обличчі… — Вона на мить замислилася. -Я не до кінця довіряю тутешньому поліційному медикові, який твердить, що її покусав пес. Він безвідповідальна людина. Навіть не провів гінекологічного огляду й невідомо, чи її не зґвалтували. Я б рани пояснила зовсім по-іншому, не так, як він…

— А як, пані доктор? — у чорнявого поліцейського теж були зеленкуваті очі. — Як ви це пояснюєте? Нам дуже цікаво!

— Не будь такий цікавський! — перебив його голомозий. — Бо пані доктор буде змушена читати тобі наукову лекцію, як після нашого приходу. А якщо я ще раз почую про афективну хворобу чи депресивну манію, то справді здурію… Зрештою, цс не гак погано. Бути вашим пацієнтом і щодня вас бачити… — і голомозий усміхнувся, показуючи міцні, рівні зуби.

— Моє пояснення, — Ткоч лише зараз звернула увагу на старанно доглянуту борідку лисого поліцейського, —

таке. Ці рани — самоскалічення, самопокарання або спроба знайти розумне пояснення своїм невдачам. Коротше кажучи, вона покалічила себе на майбутнє, щоб таким чином витлумачити свої безуспішні пошуки чоловіка: не можу вийти заміж? — Нічого дивного, я ж бо гака страшна… Звичайно, так вона собі це пояснюватиме, коли вийде звідси, а її хворобу вилікують. А це може трапитися навіть через десять років!

— І тоді вона знайде собі ще одне розумне пояснення. — Голомозий заклав ногу на ногу, показуючи свої блискучі черевики, на яких не було жодного сліду снігу чи вуличної грязюки. — Казатиме собі: я стара й негарна…

— Не думаю, — Ткоч відчула, що червоніє, а це вона найдужче ненавиділа, — щоб тридцятирічна жінка була старою!

— От бачиш, Едварде, — брюнет поправив свою світло-сіру краватку, яка гарно контрастувала з темним смугастим костюмом, — твої припущення підтвердилися. Ця Марія Шинок — божевільна, а її оповідки про аристократа — суцільна вигадка… Ти мав рацію, усе це ми могли перевірити у Львові й не приїжджати сюди, хоча я особисто, — тут він усміхнувся до лікарки, — аж ніяк про це не шкодую.

— Я теж не шкодую. — Вузол краватки голомозого під білосніжним комірцем сорочки був, як зауважила Людвіка, вельми старанно зав’язаний a la Windsor. — Але я з вами не згоден. Я гадаю, що цій пацієнтці можна вірити.

— Ти що, жартуєш? — його колега розпачливо здійняв руки вгору, відкриваючи бурштинові запонки. — Я розумію, що тобі снився собака, але повір мені, Едварде, це погана зачіпка! Адже якби її покусав Мінотавр, то потім він би її убив! А чому він не вбив? Чому наразив-ся на таку небезпеку? Адже вона могла б його легко впізнати!

— Швидше за все, він нетутешній. — Голомозий підвівся й сягнув по дорогу ручку, якою почав вимахувати, наче указкою. — Після вбивства в Мостиськах і Дрогобичі він став обережнішим. Забиває в інших містах, навіть в інших країнах. У Бреслау, Катовицях…

— Панове, панове! — перебила їх Людвіка Ткоч. — Може, ви мені поясните?! Який собака, який Мінотавр? Той, про якого писали кілька років тому в газетах? Якщо це так, то тут, у Катовицях, він не скоїв жодного вбивства!

— От бачиш! — Брюнет переможно розсміявся. — Тут він нікого не вбив! А я ще раз тебе запитую: чому не вбив, хоча наче й покусав?

— Відповідаю. — Голомозий забігав по кабінету, байдуже розглядаючи дипломи Люд віки Ткоч, розвішані на стінах. — Може, вона не була незайманою? Адже Мінотавр мордує лише дівиць!

— То вона була незайманою чи ні? — Брюнет глянув на лікарку.

Та голосно засміялася.

— Чи була незайманою? Ходігь-но зі мною, я вам дещо покажу! Час вам, нарешті, познайомитися з пацієнткою, яка вас так цікавить!

Рибник, субота ЗО січня 1937року, чверть по дванадцятій пополудні

Вони прямували з Людвікою Ткоч довгим коридором будинку із червоної цегли. Заступниця директора йшла попереду, простуючи швидко й енергійно, а її круглі сідниці рухалися під занадто широкими брюками. Слухаючи пояснення лікарки, Попельський думав про те, як виглядає звичайний день у психіатричній лікарні. Мокк, минаючи різні приміщення, розпитував про історію лі

карні, яка дуже нагадувала йому бреславські громадські заклади. Як він дізнався, за німецьких часів тут теж була лікарня. І тоді, й зараз звідусюди чутно було хрипкі зойки хворих, їхні голосні суперечки й монологи, лайку, прокльони й виклики Бога на поєдинок. І тоді, й зараз бряжчали бляшані миски, наповнені кашею зі шкварками, а санітари стояли попід стінами.

— Обідня пора, — пояснила Ткоч. — Ми в їдальні, за нею — бокси для особливо небезпечних хворих. Прошу далі!

— Марія Шинок небезпечна? — запитав Попельсь-кий.

Ткоч удала, наче не чує запитання й владним порухом руки покликала кремезного санітара, потилицю якого вкривали складки жиру. Той подріботів попереду. Вони пройшли через їдальню, відокремлену від кухні лише довгою лядою. На стелі та стінах приміщень видніли якісь дивні брудні патьоки. Не бракувало їх і в маленькому коридорчику, до якого вони спустилися вузькими сходами.

— Ось тут бокси, — промовила Ткоч і вказала рукою на перші двері. — Що ж, панове, познайомтеся з Марією Шинок. Спершу через вічко.

Попельський відкрив вічко й зазирнув до боксу. Тоді відійшов і заперечно похитав головою.

— Знову гівно у вічку. — Санітар глянув запитально на лікарку. — Auf?

— Чи досить ви відважні, панове? — запитала Ткоч, іронічно всміхаючись до поліцейських. — Відважні, упевнені в собі, які чимало бачили в житті й кого нічим не злякаєш? То спершу дещо вам скажу. Рану на щоці Марії Шинок погано прооперували. Вона запалилася й утворилося так зване «дике м’ясо». Гній шукав виходу. З’явилися маленькі отвори, протоки навколо рани. Сморід з її рота чути за два метри. То як, чи мужні ви чоловіки?

Якщо так, то відчинимо двері. Якщо ні, краще не відчиняти. Відчиняємо?

Мокк і Попельський здивовано глянули один на одного.

— Відчиніть, — відповіли вони майже одночасно, а в голосах учувалася образа.

— Відчиняйте, — наказала лікарка санітарові.

Двері розчинилися зі скрипом. Сморід випорожнень забив їм подих. Поліцейські затиснули носи й ротом вдихали отруєне випарами повітря. Лише Людвіка Ткоч виглядала незворушною, наче з боксу долинали її улюблені пахощі, а не сморід сечі й калу. Санітара ця ситуація, здавалося, розважала.

Жінка в боксі почала танцювати, закидаючи ноги, наче перелазячи через невисокий паркан. Однією рукою вона притискала до щоки поділ сорочки, затуляючи собі груди й півобличчя. Добре було видно її почервоніле лоно. Густе волосся росло на стегнах і було чимось позліплюване. Повні, великі груди погойдувалися в такт із цими дивними стрибками. На шкірі біля соска росли три довгі чорні волосини. Раптом вона опустила сорочку, наче застилалася. Груба тканина, укрита темно-жовтими патьоками, лягла на її тіло. Пацієнтка затисла обидві руки між ногами й почала задкувати, доки не вперлася в стіну. Незважаючи на відстань між ними, поліцейські побачили дірку в щоці. Шкіра навколо неї була брунатно-фіолетова, лискуча й натягнута навіть тоді, коли Марія Шинок посміхалася або заплющувала очі, чимраз глибше впихаючи руки між стегна.

Попельський відвернувся від дверей і відступив убік. Мокк негайно зробив те саме. Зігнувся, спершись долонями на коліна, й важко дихав. Лікарка кивнула санітарові, і той захряснув двері.