— Побачивши напіврозкладений труп, ви й оком би не змигнули! — Ткоч підтягнула свої брюки, що з неї

сповзали. — Але не можете спокійно дивитися на те, до чого довела цю нещасну жінку ненависть до власного тіла! І це зробило брехливе суспільство, на сторожі якого стоїте ви!

— Ви ще мені зараз скажете, що це я зробив! — Мокк дивився на Людвіку Ткоч так само приязно, як уранці на Зубика. — Я що, мушу почуватися винним?

— А у вас часом, — Попельський наблизився до лікарки настільки, що вона відчувала запах його парфумів, -не виховали в сиротинці ненависть до власного тіла?

— Ні. — В очах психіатра з’явилося збентеження. -Як ви смієте! Хіба вас це стосується?

— Бо ви одягаєтеся, — Попельський наблизився знову, і Ткоч відскочила як обпечена, — так, наче зневажаєте власне тіло. А я певен, що його зневажати не варто…

Він кивнув Моккові, і вони повернули назад, до їдальні, де їх привітало бряжчання бляшаних мисок. Лікар Ткоч стояла в коридорчику й палала від гніву.

Катовиці, субота ЗО січня 1937року, четверта година пополудні

У наріжному номері готелю «Монополь» біля вікна сидів Попельський, перекладаючи Моккові рапорт про знайдення покусаної Марії Шинок п’ять місяців тому.

— ЗО серпня 1936 року постерунковий III комісаріату Пампуш Кароль під час службового обходу був викликаний Рабурою Юзефом, 12 років, із приводу того, що в пані Возіґнуй Ґертруди, 60 років, котра проживає в Катовицях на вулиці Мєрошевського 4, у важкому стані знаходиться її співмешканка й хатня робітниця Марія Шинок, 20 років. Пані Шинок, одягнена в саму білизну, була непритомна й мала на обличчі численні криваві рани.

За словами пані Возіґнуй Ґертруди, вона знайшла пані Шинок Марію в такому стані на порозі власного дому. Окрім того, поранена мала при собі торбинку, вміст якої подано нижче. Пані Шинок Марія була притомною, коли заявила, що ран на обличчі їй завдав «граф, котрий її покусав». Ужито необхідних заходів. Підпис нерозбірливий.

— 1 це все? — Мокк лежав у шезлонгу, високо задерши ноги.

— Ні, ще три висновки. Перший — медичний. «Засвідчено наявність глибоких ран правої щоки, а також численні синці й побої всього тіла. Рвані рани на щоці в поєднанні з ураженням тканин, найімовірніше, завдані твариною, і є собачими укусами. Пані Марія Шинок після пробудження має ознаки психічної хвороби. Зиґмунт Межеєвський, ноліційний лікар». Черговий висновок зроблено в жовтні суддею Манфредом Дворньоком: «Через неможливість порозумітися із хворою, котра після нещастя перебуває в психіатричній лікарні в Рибнику, а також через суперечливу інформацію, отриману від сусідів та знайомих, список яких додається, слідство припиняється». І останній запис: «Уміст торбинки: гребінець, чотки, голка з ниткою, мішечок зі шкірзамінника з монетами на суму чотири злотих п’ятнадцять грошів та галун, окрім того образок Матері Божої Пекарської, помада, сірники, носовичок і три цигарки «Ґрандпрікс». Це все, Ебі.

— Навіщо цій нещасній жінці галун? — Мокк ворухнувся в шезлонгу й поклав руку за голову.

— Може, вона вдавала із себе незайману? — Попель-ський обхопив руками свою голомозу голову й почав легенько похитуватися на стільці.

— А яким чином вона могла це робити? — пожвавився Мокк.

— Не знаю, це тільки моє перше припущення, — По-пельський продовжував похитуватися і його розстібнута

жилетка брижилася. — У мене це асоціюється з одним випадком. Колись я знав гаку собі молоду пані, котра мазала собі лоно галуном. Шкіра тоді якось стягувалася й увійти до antrum amoris* справді було нелегко.

— Чекай-но, чекай, — Мокк підірвався на ноги. — Тобто ситуація виглядає так. Марія Шинок страхітливим, жалюгідним, і разом із тим викличним чином задовольняла свою хіть на наших очах. Так не поводиться незаймана дівчина. Так може вчинити розпусна жінка… Ну, щось схоже робила одна з наших супутниць у потязі… Але повернімося до справи. Це но-перше…

— Те, що ти кажеш, може виглядати зовсім по-іншому. — Попельський підвівся, підійшов до вікна й довго вдивлявся в Торговий дім, з-під якого від’їжджали екіпажі. — Адже Шинок божевільна. А божевілля могло перетворити черницю на куртизанку.

— По-друге, вона використовує галун, — Мокк уперто продовжував своєї, наче не почувши заперечення По-пельського. — Припустімо, що вона вживає його, щоб удавати незайману… Але найважливіше запитання: навіщо жінці вдавати незайману дівчину?

— Недівчині важче вийти заміж. Відповідь проста: жінці було двадцять років, і вона хотіла заміж!

— Гаразд. У торбинці був галун. Навіщо його використовують? Ну, припустімо, щоб удавати незайманість. А що носять у торбинці? Речі, що завжди мають бути під рукою: цигарки, носовичок, голку, чотки… До всього цього галун пасує, як п’яте колесо до воза. Це не є найнеоб-хідніша річ, хіба що вона була повією й удавала незайману на бажання клієнта, як ця твоя…

— Ти правий, Ебі, — Попельський відвернувся до вікна. — Галун пасує, як п’яте колесо до воза. Та все ж вона носила його в торбинці, тобто він був їй навіщось потрібний. Носовичка носять завжди, бо не знаєш ані дня, ані

*ворота кохання (лат.).

години, коли в тебе почнеться нежить, але напевно не завжди маєш при собі презервативи, а береш їх лише тоді, коли йдеш до дівчаток! Нежитю взагалі передбачити не можна, а любовної пригоди тим більше! Галун у неї був при собі, бо вона йшла на побачення, під час якого мала вдавати дівчину!

— Атож! — Мокк ляснув себе долонею по стегні. — Ти правий! А Мінотавр її погриз, але не вбив, бо вона вже не була незайманою. А він убиває лише цнотливиць.

Чоловіки почали нервово міряти кроками кімнату, кружляючи навколо столу й наштовхуючись один на одного. Блідо-зелені шпалери темнішали, сутінки поволі вкривали канапу, шезлонг, стіл та годинника, що стояв у кутку вітальні. їм це не заважало. У Мокка розболілася голова від напружених роздумів, Попельський бігав довкола столу, немов бажаючи вхопитися за якусь важливу думку, передчуття, котре сяйнуло й згасло під час останньої фрази німецького колеги. І враз він зупинився.

— Вона кудись ішла? Так. На побачення? Так. Із ким? Скажімо, з якимсь її залицяльником. Але найважливіше запитання: де вони зустрілися? Де Шинок познайомилася із цим чоловіком? Якщо вона називала його «графом», то хтось представив їй його як «графа». А де проста дівчина може познайомитися із графом?

— У борделі. — Мокк сів біля столу, закурив цигарку, а портсигар машинально посунув по столі гак сильно, що той упав на підлогу. — Авжеж! У борделі! І там удавала незайману! Треба обшукати всі борделі в цьому місті.

— Вони могли зустрітися не лише в борделі, — замислено мовив Попельський. — Пригадуєш слова цієї розумниці лікарки в психлікарні? Вона сказала, що Шинок торочила щось про заміжжя із графом, з лицарем на білому коні… Пригадуєш?

— Авжеж, пригадую.

— Може, вони познайомилися не в борделі, а в шлюбному агентстві? Може, там Мінотавр шукав свою жертву?

— Ходімо! — Мокк підвівся, поправив краватку й одягнув піджака.

— Шлюбні агентства вже зачинені. — Поиельський увімкнув світло й глянув на Мокка, який аж палав завзяттям.

— Перевіримо агентства в понеділок. — Мокк зойкнув, узуваючи черевики за допомогою довгої ложки. — А відвідати борделі можна завжди.

— Тобі ще замало? — запитав Поиельський з усмішкою.

— Любий мій, Польща славна вродливими жінками. — Мокк широко посміхнувся. — Можна мені нарешті скуштувати цих делікатесів, чи маю задовольнитися паскудним замінником, цими двома щербатими драбинястими курвами з поїзда?

Катовиці, понеділок 1 лютого 1937року, десята година ранку

Мокк і Попельський їхали в екіпажі вулицею Мар-шалка Пілсудського. їхні ноги візник дбайливо вкутав кожухом. Обличчя обох пашіли здоровим рум’янцем, а в головах крутилися дуже відмінні думки. Мокк, пересичений алкоголем, цигарками й розпустою, якою він займався весь недільний вечір, зараз сидів мовчки під баранячим кожухом, приглядався до будівель і кам’яниць, із подивом відзначаючи, що його теплі почуття до цього міста зростають. Воно надзвичайно нагадувало йому Бреслау. Пиварня «Здруй Окоцімський» на Ставовій, звідки він почав свій рейд різними притонами, нагадувала йому пиварню Кісслінґа на Юнкер-штрасе в Бреслау. І тут, і

гам на горищі були маленькі кімнатки, де панове могли провести кілька приємних хвилин у жіночих обіймах; і тут, і там можна було скуштувати франкфуртських ковбасок у гірчичному соусі; і тут, і там подавали чудове ильзенське пиво. Подібність Мокк помітив не лише в усіх одинадцятьох борделях, частину з яких він відвідав у суботу разом з Попельським, а в неділю — решту, уже без Едварда. Подібність він убачав також в околиці біля свого готелю, один будинок на Пілсудського страшенно нагадував йому кам’яницю на Тірґартен-штрасе, будівля гімназії на Міцкевича була близнюком гімназії св. Єлизавети, відрізняючись хіба що кольором, а цегляну школу на Ставовій було збудовано в подібному стилі, як і сотні шкіл у Бреслау й усій Німеччині. Мокк почувався в Катовицях наче в себе вдома, ба, навіть краще, бо жінки тут були значно вродливіші. В одному з борделів його так уразила краса молодої повії, шо він не обмежився звичайним допитом.

Попельський не захоплювався Катовицями, бо жодне з міст, котрі він досі бачив, хіба за винятком Відня, не витримувало порівняння з величезним садом, яким був його коханий Львів. А тим більше це шахтарське місто, де будинки були, може, й гарні, але вкриті чорною пилюкою, яка просякала в кожну щілину! Окрім того, він був у поганому гуморі, бо о цій порі зазвичай перевертався в ліжку на другий бік.