На відміну від Мокка, він провів неділю дуже пристойно. Поснідав на самоті, бо його німецький колега спав сном людини, котру зборов алкоголь. Суботнього вечора комісар був дуже знервований усім цим катови-цьким слідством, яке вони провадили в шаленому темпі й без найменших погоджень із сілезькою поліцією. Докоряв собі, навіщо він узагалі сказав Моккові про це собаче гарчання, яке чув під час епілептичного припадку. ГІив небагато й не поділяв веселощів Ебі, котрий, поба-

чинши якогось собаку, питав, чи це не він, бува, гарчав у його видінні. Тож у неділю Попельський був свіжим, наче вітер над львівським Кайзервальдом, і після полуденної прогулянки, коли Мокк щойно опритомнював, комісар уже приступив до подальшого розслідування. Він переглянув «Адресну книгу Сілезького воєводства» й виписав з неї дані обидвох катовицьких шлюбних агентств. Потім вони разом з Мокком з’їли добрячий обід у німецькому ресторані «Цур Айзебан» на Вокзальній вулиці й подалися, уже поодинці, до решти борделів. В одному з них Мокк затримався до ранку.

Попельський сидів трохи похмурий і не захоплювався містом, на відміну від Мокка. Він замислювався над подальшим розслідуванням та участю в ньому катовицьких поліцейських. Попельський відбув дуже неприємну й прикру телефонну розмову з комісаром Зигфрідом Холевою, котрий гостро засудив перевірку катовицьких борделів без його відома й пригрозив вигнати геть двох зайд, жоден із яких не був працівником поліції Сілезького воєводства! Холеву заспокоїла лише обіцянка Попель-ського про отримання особливих повноважень. Як на те, слідство після відвідин борделів не просунулося ані на міліметр. Там ніхто ніколи не чув про якогось аристократа, а представниками найвищих суспільних верств, що з ними катовицькі повії мали тілесні контакти, уважали чиновників з металургійних комбінатів та шахт або агентів і комівояжерів. У шлюбному агентстві «Гестія», у якому вони побували вранці, дуже приємний і милий працівник лише робив здивовані очі, а тоді навіть трохи розчулився, почувши про якогось графа й бідну просту дівчину. Шкодував, що нічого схожого не трапилося в його фірмі, бо він використав би це як рекламу. Тож не дивно, що Попельський після такого розслідування виглядав похмурим і, їдучи до наступного шлюбного агентства під назвою «Матримоніум», думав про спільне й

напевне, безнадійне слідство, яке він провадитиме із грубіянським комісаром Холевою. Цей сілезець усе мені гальмуватиме, гадав ГІопельський, адже це він закрив слідство в справі Шинок. Він анітрохи не зацікавлений, щоб нове втручання виявило якісь його помилки.

Роздумуючи, якими б то словами задобрити комісара Холеву, зустріч із котрим мала відбутися опівдні, По-пельський вискочив на засніжений тротуар з екіпажа, що вже був зупинився. Мокк прочумався від легенької дрімоти й кліпав очима. Вони стояли біля кам’яниці на вулиці Ставовій. Над входом до під’їзду за номером 10 була вивіска з написом: «Бюро шлюбного посередництва «Матримоніум» і зображенням голуба в безглуздому мереживному комірці, котрий тримав у дзьобі з’єднані обручки.

Бюро містилося на другому поверсі, а його вікна виходили на маленьке подвір’я. Пані Клементина Ново-земська, яку Попельський попередив про візит телефоном, уже на них чекала. Це була огрядна пані десь під п’ятдесят, зі старанно вкладеною зачіскою, ретельним макіяжем, убрана в дорогий смугастий вовняний костюм. На шиї виднів такий самий мереживний комірець, як і в голуба. Голос мала тихий і спокійний, усмішку — делікатну, але сповнену гідності. Важко було уявити собі кращу особу, щоб очолювати бюро «Матримоніум». Вона сиділа за масивним столом із червоного дерева, за її спиною стояла велика шафа, заповнена течками з вигадливими металевими позолоченими ріжками. Офіційну атмосферу контори трохи пом’якшували два горщики із гвоздиками.

Оскільки пані Новоземська не розмовляла німецькою, Мокк збирався відразу попрощатися з Попельсь-ким і почекати на нього в одній з поблизьких кнайп, де він згасив би вогонь похмілля чудовим окоцімським пивом, яке так йому смакувало. Та незважаючи на те, що

Погіельського із Мокком об’єднував брудершафт, Єдвард не надто добре вивчив його й не знав, чи можна Ебергар-дові довіряти й чи справді той зупиниться на одному чи двох кухлях. Навпаки, він гадав, що німець може добряче напитися й знову кудись завіється, як у неділю. Тож комісар попрохав Мокка, аби той залишився в бюро. Помітивши стурбованість Ковельського, пані Новозсмська подала йому чудову ідею: зацікавити «німецького друга» фотографіями самотніх жінок. Той радо погодився, сів у маленькій, світлій вітальні, де пахло якимись парфумами і з ентузіазмом почав переглядати оголошення й фото жінок.

Спасибі вам за чудову ідею, — усміхнувся щиро втішений І Іопельський.

Ах, чоловіки — наче діти. — Пані Новозсмська відповіла йому чарівною усмішкою. — Досить дати їм якийсь альбом із вродливими дівчатами, і нони миттєво заспокоюються, немов малі хлопці, котрі роздивляються поштові марки.

Атож…, атож… — І Іопельський сів, заклавши ногу па ногу. — Ви ж знаєте, що мене до вас привело? Я пояснив це вам телефоном. Ми з паном кримінальним директором Ебергардом Мокком із Бреслау розшукуємо небезпечного злочинця, котрий, видаючи себе за аристократа, баламутить добрих, скромних дівчат. У вашій фірмі був хтось схожий?

Напевно, я вас погано зрозуміла. — Усмішка зникла з обличчя пані ІІовоземської. — Але й під час нашої телефонної розмови я не обіцяла, що відкрию вам якусь таємну інформацію про моїх клієнтів. І все-таки ви прийшли розпитувати в мене про них! Отже, заявляю рішуче: я нічого вам не скажу. І все.

Папі Новозсмська підвелася, показуючи цим Нопель-ському, що розмову закінчено. І Іопельський також підвівся. Він був упевнений, що поставив їй погане запитання,

задовге й незрозуміле. А слід було запитати значно коротше й простіше. Так він і вчинив.

— Марія Шинок, двадцяти років, була вашою клієнткою?

— Ви мене, певне, погано зрозуміли, пане комісаре, -холодно відповіла власниця бюро. — Я нічого вам не скажу про своїх клієнтів чи клієнток! На все добре!

— Справді? — Попельський насилу опанував себе. -Тоді я взагалі вас не проситиму, а вилучу документи вашої фірми. Заберу їх із собою до комендатури, перегляну й дізнаюся про все, що мені треба. Саме так я й зроблю, — підвищив він голос, — причому негайно! Ваша реакція свідчить, що ви щось приховуєте! І я взагалі з вами не розмовлятиму, бо маю підозру, що ви брехатимете! Я вилучаю документи й край! А могло все бути так просто й спокійно…

— Якщо ви хочете вилучити справи, — Новоземська навіть не підвищила голосу, зате її огрядна фігура перекрила дорогу до заскленої шафи, — вам доведеться застосувати до мене силу. Бо добровільно я нічого не віддам! Окрім того, зараз я викличу поліцію! У нас тут несілезь-ким поліцейським нема чого робити!

Попельський ляснув себе по свіжо поголеній голові. Він не знав, як виглядає комісар Зигфрід Холева, але добре уявив собі його. Напевне, він товстий, похмурий і його легко розгнівати. Носить затісні комірці й позолочений ланцюжок для годинника. Зараз він, певне, утирає вуса, випивши склянку пива після сніданку й гострить зуби на якогось там поліцейського зі Львова, котрий на чужій території пхає носа в чужі справи. Попельський уявив собі таку картину: разом з Мокком вони заходять до кабінету комісара Холеви. У руках — купа течок пані Новоземської, а за ними — вона сама, напевне, шанована тут громадянка, котра репетує й кидається з пазурами на своїх переслідувачів. А тоді Попельський доповідає Хо-

лоні: ми будемо разом нести закрите слідство. Відігнав похмурі нидіння. Новоземська переможно посміхалася, а Мокк визирав з вітальні, стурбований підвищеним гоном колеги. На його колінах покоївся альбом із пропозиціями від жінок. Гіоиельський глянув на Мокка й умостився на канапі. Закурив цигарку й усміхнувся крізь дим до пані Новоземської.

Скільки становить ваша винагорода, мадам? — спитав він. — Винагорода за одруження такого чоловіка, як я.

— Ви вирішили мене підкупити? — незважаючи на суворе обличчя, власниця бюро теж сіла.

— Ні. Я хочу стати вашим клієнтом. Я ж бо дуже гарна партія. Самотній, заможний удівець, п’ятдесят два роки…

— А далі що? — на обличчі його співрозмовниці знову з’явилася легенька усмішка.

— Отож-бо! Що далі… — Попельський дмухнув димом на пальму, що стояла поруч. — Я пропоную вам комерційну угоду. Ви запишете мене у свою книгу, а потім я перегляну альбом, що його зараз дивиться кримінальний директор. Може, виберу якусь пані? Можливо, зустрінуся з нею тут, у цій затишній вітальні? Я добре заробляю. Я б щедро заплатив за моє майбутнє подружнє щастя… Але спершу ви повинні щось про мене знати. Запитуйте! Та після кожного вашого запитання я поставлю своє, а ви мені відповісте. Питання за питання, шановна пані.

— Ви й так мені не повірите! На всі ваші запитання я відповім: не знаю, не чула. 1 що ви мені зробите?

— Я стану вашим клієнтом лише у випадку правдивих відповідей. Ви нічим не ризикуєте. Ви мені допоможете, а я дам вам можливість знайти мені дружину. Це звичайна річ.

Пані Новоземська мовчки дивилася на Понельсько-го. Тим часом на її столі задзеленчав телефон, але вона

не піднесла слухавки. Знудьгований Мокк відклав альбом з фотографіями. За вікном сипав сніг, укриваючи білим покривалом купку вугілля, котре якийсь чоловік укидав лопатою до льоху. Телефон знову задзеленчав. Новоземська взяла трубку й якусь хвилину розмовляла французькою.

Прошу вибачення, пане комісаре, мушу зателефонувати, у мене сьогодні важлива зустріч. — Вона набрала номер і кілька хвилин знову розмовляла мовою Декарта.

Потім сіла, сплівши пальці.

Дуже перепрошую, пане комісаре. Один чужинець саме прибув до Катовиць. Він шукає дружину польку, і здається, я дещо для нього маю. — Вона несміливо посміхнулася. — Для вас теж дещо є. Важлива, як мені здається, інформація про Марію Шинок. Але я розповім про це завтра, о шостій вечора. Після трьох ваших побачень з моїми клієнтками. Треба дати шанс Амурові.

— Але ж ви про мене нічого не знаєте, — запротестував ГІопельський. — Що ви скажете про мене цим жінкам?

— Мені відомо про вас досить багато. — Пані Новоземська знову стала лагідною й приємною. — Невже вам здається, що пропрацювавши понад двадцять років у бюро, я не розуміюся на чоловіках? То як? Я запрошую вас завтра о третій пополудні. Першою жінкою буде пані доктор Фридеріка Пшибілла, сорокарічна дантистка. Будь ласка, ось її фото та світлини інших жінок.

Попельський підвівся, згасив цигарку й підійшов до столу власниці. Він умів піднімати горішню губу, показуючи, наче пес, гострі ікла, умів примружувати очі так, що його обличчя нагадувало морду розлюченої горили. Він умів навіть розширювати ніздрі зламаного носа, і тоді схожість із горилою ставала разючою. Усе це він робив, коли його про це прохали й часто розважав таким чином маленьку Риту. Зараз комісара не треба було просити про це.

— Ви про мене одного не знаєте, мадам. — 3 гортані ІІопельського долинав дивний свист. — Я звідси нікуди не піду. І ви мені розповісте зараз усе, інакше я розвалю цю шафу на друзки! Зрозуміло тобі, ти, стара шльондро?

Отож пані Клементина Новоземська розповіла йому про Марію Шинок і про того, хто нею цікавився. Власниця бюро знала, що сталося б, якби вона відмовилася. За двадцять років роботи вона таки добре вивчила чоловіків.

Катовиці, понеділок 1 лютого 1937року, полудень

У Мокка з Попельським було чимало спільного. Обидва легко гнівалися, обидва були педантичними, володіли класичними мовами, обожнювали шахи, бриджа, догоджали шлункові й не цуралися товариства жінок легкої поведінки. Була в них іще одна спільна риса: нетерплячість. Найчастіше вона виявлялася, коли доводилося довго чекати на замовлення в ресторані. Тоді обоє роздратовано сопіли, викурювали купу цигарок, постукували пальцями по стільниці, щохвилини кликали офіціанта, чухали потилицю, одним словом, готові були будь-якої миті вибухнути.

Проте зараз, сидячи в ресторані «Ельдорадо» на вулиці 3 Травня, поліцейські не лише забули про час, але й не могли пригадати, що замовили на обід. Мокк уважно слухав Погіельського, намагаючись не пропустити жодного слова з його розповіді:

— Марія Шинок принесла пані Новоземській якісь заощадження в мішечку й попрохала записати її до списку й вмістити в загальнопольських газетах таке оголошення. — Тут Попельський глянув на один із двох ар

кушів паперу, які дала йому власниця бюро. — «Попелюшка чекає свого казкового принца. Скромна, працьовита й вродлива панна двадцяти років шукає статечного, заможного й культурного пана, якому вона готова віддати все, що найбільше цінує шанувальник домашнього вогнища». Через два тижні до бюро надійшов ось цей лист, — він почав читати. — «Шановна Пані! Мене дуже зацікавило оголошення «Попелюшки», уміщене за номером 142/37. Я радо познайомився б із цією панною. Через те, що впродовж кількох років я шукаю відповідну кандидатуру дружини, мені добре відомі шахрайства, які використовують деякі молоді особи, бажаючи здобути такого чоловіка, як я — доброго роду, маєтного, володаря шляхетського титулу. Я переконаний, що це не стосується Вашого шлюбного агентства. Усе ж я волів би не вдаватися в далеку, важку подорож, щоб потім розчаруватися. Тож дозволю собі запитати Вас, шановна пані: 1. Чи «Попелюшка» — сирота? 2. Чи є вона чистою й незайманою? Для того, щоб мати приємність побачити Вас і познайомитися з «Попелюшкою», на обидва запитання я повинен отримати ствердні відповіді. За інших обставин мені доведеться відмовитися від цієї дуже цікавої шлюбної пропозиції. Прошу писати «до запитання» на найближче поштове відділення. З глибокою повагою, граф…» — тут Попельський вимовив якесь дивне, наче німецьке прізвище, й аж прицмокнув від подиву.