Додому Мокк не потрапив. Дорогою до стоянки екіпажів він зазирнув углиб Фішер-ґасе й зауважив на розі заслонені вікна «Cafe Nicolaiplatz». Зала була порожня й прибрана, а про новорічну гулянку нагадував лише великий годинник, прикрашений згаслими свічками й червоними стрічками, та ще пасма серпантину, що звисали зі стелі. Мокк пригадав собі студентські часи, коли брудний шинок, де юрмилися переважно незаможні студенти університету, нічим не нагадував теперішнє ошатне «Cafe Nicolaiplatz». У перерві між лекціями він поглинав нашвидку скромний обід, який складався зі смаженої картоплі й квашеної капусти, або салату з оселедця, сосиски й булки. Голод, який зараз просвердлював його нутрощі, був точнісінько такий, як і багато років тому. Це його підбадьорило. Він почувався не як чоловік на межі середнього віку й старості, а як юнак, що має нагальні потреби й прагне їх втамувати.

Мокк шарпнув за мотузку дзвінка біля дверей. Ніхто не відчинив. Шарпнув удруге так сильно, що замалим не обірвав мотузки. Над кав’ярнею розчинилося вікно й звідки визирнув літній чоловік у нічній білизні, із довгими вусами, перев’язаними чорною стрічкою.

— Гей, чоловіче, ги що виробляєш?! — гукнув він. -Не бачиш — зачинено! Тобі що, пиво з макітри досі не вивітрилося?!

— Це тобі, — Мокк підніс руку із двадцятимарковою купюрою, — за щонайкращий новорічний сніданок!

Вже йду, шановний пане, гречно відказав парий чоловік у білизні.

За кілька хвилин Мокк уже сидів у залі, а власник кав’ярні, пан Гайнріх Полькерг, повісивши його пальто й циліндра, приймав солідне замовлення. Спершу гість отримав кавник із кавою й вершки в молочнику. Зробивши кілька ковтків, він відчув, що його м’язи сповнюються пружністю, а пісок під повіками зник. Попустив краватку-метелика, зняв манишку й комірець, а годі розщібнув три ґудзики сорочки. На столі з’явилися страви. Спершу ледь зачерствілі булки й грудка масла, оздоблена петрушкою. Потому яєшня, розкладена на товстих шматках підсмаженої грудинки. У невеликому салатнику лежали мариновані оселедці, хрін, квашені огірки, а на двох довгастих полумисках — згорнуті рулетиками шматочки шинки й кульки паштету з петрушкою. На одному з них було викладено пірамідку з гарячих польських та сухих мисливських ковбасок. Мокк був неабияким любителем попоїсти. Він акуратно мастив булку маслом, паштетом, а тоді вкладав на неї шматки шинки. Відкушував шматок цієї канапки, і напихав рота яєшнею, грудинкою й шматками ковбасок. Наступною була черга оселедця із хроном та огірком, і так далі, навпереміну. Ретельно дотримуючись порядку, встановленого гурманом-педантом.

Пан Полькерг підніс у руках пляшку житньої та чарочку й запитально глянув на клієнта. Мокк кивнув головою, проковтнув останні шматки щедрого сніданку, і вже за мить перед ним стояла висока чарка. Пекуча рідина в шлунку перетворилася на оксамит. Мокк показав пальцем на чарку, яка негайно наповнилася. Знову спорожнивши її, він відсапнув і розстебнув ґудзик на штанах. З кишені витяг золотий портсигар із цигарками «Муратті». Закурив і з насолодою випустив під стелю хмарку диму.

Тепер можна було піти додому й спокійно заснути біля дружини, але щось затримувало його в цьому кафе, де, окрім нього, не було відвідувачів. Йому дошкуляв легенький біль у животі, який за інших обставин Мокк уважав би ознакою ситості, але нині, новорічного ранку, це видалося якимсь незрозумілим сигналом. Пригадалися студентські роки, коли по спожитому тут обіді він мчав на латинський семінар, де завзято й жваво членував на стопи рядки із Плавта під наглядом молодого, але вимогливого професора Нордена. Скромні обіди викликали в нього тоді не сонливість, а навпаки, припливи енергії. Тоді, подумав він, я розбирав ІІлав-тові вірші, а зараз? Що мені робити зараз? Глянув на стіл, досі заставлений стравами. На краєчку тарілки лежав надкушений шматочок сухої ковбаси. Асоціація виникла негайно. Я гриз ковбаски, тварюка гризла дівоче обличчя. Я жував оселедці, а він розжовував шкіру її щік. Я пив горілку, він — кров. Рвучко підвівся, голосно відсунувши стільця.

— Запакуйте мені до якоїсь коробки ці рештки сніданку, — сказав він, притискаючи хрустку купюру до стійки. — Ага, і покладіть мені зо три пляшки «Енґель-гардта»!

— Авжеж, шановний пане, — відповів пан Полькерт і метнувся до підсобки, звідки приніс дві картонні коробки з-під тістечок, які швидко наповнив.

Мокк поправив свій одяг і загасив недокурок у попільничці.

— Знаєш, щоб прочуматись після пиятики, зовсім не обов’язково вилити на себе два відра крижаної води — мовив він, приймаючи від Полькерта коробки й пляшки. Достатньо доброго сніданку й двох чарок житньої.

— Бажаю щасливого й вдалого Нового року вам і вашій родині, шановний пане, — відповів власник кафе, подумавши, що остання чарка була для клієнта зайвою.

Бреслау, п’ятниця 1 січня 1937року,

за чверть сьома ранку

Портьє готелю «Варшавський двір» Макс Валлаш не зрадів, коли його розбудили, подзвонивши у двері. Тим більш, що того дня він удруге побачив кремезного чоловіка, із густим темним волоссям і чималим черевом. Він і досі відчував біль у куприку, куди дві години тому поцілив черевиком цей вишукано вбраний добродій. Зараз вираз обличчя цього пана не був таким розгніваним, і це дещо заспокоїло портьє. Чоловік повісив пальто й циліндр на тій самій вішалці, що й раніше, витяг з кишені пальта три пляшки пива із броварні Ен-ґельгардта, важко сів біля столу, на якому лежали проспекти з рекламою борделів, й махнув рукою Валла-шеві.

— Сідай, чоловіче, — промовив він і змахнув рукою зі столу на підлогу всі рекламки. — Сідай і з’їж чогось смачного. Немає нічого кращого від похмілля, ніж добра їжа.

Валлаш недовірливо дивився, як чоловік, котрого раніше називали капітаном, відкриває дві коробки з-під тістечок, звідки долинав запах ковбасок і грудинки. Він не зовсім розумів, як треба з ним поводитися. Засичало відкорковане пиво, і це остаточно переконало портьє. Сів до столу й узяв з рук капітана пляшку. Пінява рідина діяла, наче ліки.

Іж, чоловіче. — Капітан підсунув до Валлаша дві коробки. — Є тут у тебе якась ложка?

Валлаш приніс зі своєї комірчини ложку й заходився їсти. Капітан дивився па нього, усміхаючись. Портьє блискавично змів усе, винив пиво, зручно вмостився на стільці й гучно відригнув.

Ну що, черево вдовольнилося? Капітан вибухнув сміхом, але враз його усмішка зникла. А зараз

щось гобі скажу. Латинське прислів’я. Ргітит edere, deinde philosophari. Знаєш, що це значить? Спершу їсти, тоді філософствувати. Ти щойно попоїв, а тепер пофілософствуємо. Зараз ти мені все розповіси, гаразд?

— Але що, шановний пане? — Валлаш знову відчув біль у куприку. — Що мені розповідати? Я вже все сказав…

— Але не мені. — Капітан відсунувся на стільці, який небезпечно затріщав. — Іншим, але не мені. Ну, кажи, чоловіче! Від початку, усе! З моменту, як ти вперше побачив цю дівчину, Анну. — Він нростяг Валлашеві портсигар. — Закуриш?

— Так, дякую. — За мить портьє сильно затягнувся. -Це було так… Учора ввечері, була, здається, година десята, прийшла ця мала з важезною валізою. Вона її ледве перла. Утомлена була, ледь говорила. Зняла номер на два дні на ім’я Анна.

— І тебе це не здивувало?! Лише ім’я?!

— Мене, шановний пане, тут узагалі мало що дивує. Я про прізвище питаю лише для того, щоб знати, як написати в зошиті. Хтось називає лише ім’я? Ну й добре. Тоді я сам дописую якесь прізвище. 1 так і є в зошиті: ім’я й прізвище. Так вимагає власник, пан Набліцке. І він теж нічому не дивується.

— І яке ти дав їй прізвище?

— Та яке ж? — Валлаш широко всміхнувся. — Та ІЛмідт! Ось таке прізвище.

— Ну, гаразд. — Капітан відкоркував ще дві пляшки пива й одну з них підсунув Валлашеві під ніс. — Кажеш, утомлена була, несла важку валізу… Гаразд… Але якщо вона була змучена, тягнучи її кілька метрів від дверей до твоєї стійки, то не могла її перги раніше, вулицею, бо певне, упала б тут від утоми, еге ж?

— Авжеж, що правда! Вона приїхала екіпажем! Щойно ввійшла, то відразу почувся цокіт підків бруківкою й візник поїхав.

— Візник поїхав, — Мокк замислився.

Так, поїхав. Я навіть запитав, чому він не допоміг їй із цією валізою… Ллє вона відповіла, що це не моя справа.

— Вона говорила німецькою?

— Тільки це. «Це не твоя справа». 1 все. Нічого не розуміла й лише витріщала свЬЇ баньки.

— Витріщала, кажеш. — Вираз капітанового обличчя змінився. Мокк рвучко підвівся. — Витріщалася так, як після смерті, чи трохи по-іншому? І з рота теж ви-ставав спухлий язик, га? Ну, кажи, сучий сину, як вона дивилася на тебе тими витріщеними баньками? А сині смуги на шиї в неї були, коли ти задивлявся на ЇЇ малі цицьки?!

Валлаш відсунувся зі стільцем, і враз відчув на обличчі пекучий ляпас. Він гепнув на землю, безпорадно змахнувши руками. Капітан схилився над ним. Портьє відчув запах пива й тютюну.

— Знаєш, за що ти дістав у морду? За відсутність поваги. Ти мав допомогти цій нещасній дівчині нести її багаж.

Валлаш не підводився, він зіщулився на землі й спостерігав за нападником. Той підійшов до вішалки й дістав з кишені пальта якусь візитку, підніс слухавку й набрав номер.

— Зойфферт? Це Мокк… То й що з того, що спите?! -промовив він, підвищивши тон. — У мене є для вас завдання! Візьміть стількох людей, скільки треба, і допитайте всіх візників і таксистів. Я знаю, що разом їх буде чи не тисяча! У вас на це кілька днів! Знайти мені того, хто вчора віз із вокзалу до «Варшавського двору» на Анто-нієн-штрасе близько десятої дівчину, що поганенько говорила німецькою. Мені відомо, що в переддень Нового року всі візники в Бреслау працювали. Допитати всіх! Навіть, якщо їх дві тисячі! Виконуйте!

Валлаш усе ще лежав. Коли Мокк проходив повз нього, портьє здалося, що його нападник розсміявся й проказав сам до себе:

— От гестапівець довбаний! До роботи, тварюко!

Бреслау, неділя 10 січня 1937року,

за чверть восьма вечора

Мокк не надто любив пастора Бертольда Кребса, який на запрошення Карен приходив до них у гості десь раз на місяць. Пастор був справжнім проповідником, і не лише з амвону в церкві св. Павла, але й за чашкою трав’яного чаю, до якого подавали булочки з корицею. Карен, яка була євангелісткою, на відміну від католика Ебер-гарда, приходила із вранішньої меси у віддаленій церкві з піднесеним настроєм і докладно розповідала чоловікові про всі риторичні перли, що ними так і сипав пастор Кребс. Ці екзальтовані розповіді й захоплення, а особливо інформація, що той залишається неодруженим, спричинилися до того, що Мокк по-своєму зацікавився Кребсом. По-перше, він перевірив його в поліційній картотеці, а по-друге, одного разу примусив себе встати рано-вранці й піти до церкви св. Павла, щоб роздивитися пастора. Перевірка виявилася безрезультатною, оскільки жодних даних про Кребса в картотеці не виявилося. А ось похід до церкви мав вирішальне значення. Побачивши низенького, миршавого чоловічка, який розпачливо прилизував на голові рештки фарбованого волосся, Мокк цілковито позбувся ревііощів, і дав дружині згоду на запрошення пастора додому, про що вона вже неодноразово, але марно прохала.

Уже під час перших відвідин Кребса Ебергард зрозумів, що зробив помилку. Вій не знав, як поводитися,

коли гість шанобливо заходив до їхньої вітальні, сідав у фотелі, клав на колінах Біблію й починав вергати громи й блискавки на грішників. Найважливіше, що нещадній критиці він піддавав усе, що Мокк уважав нормальним і виправданим. У вживанні алкоголю й м’яса пастор Кребс убачав прямий шлях до виродження тіла й розуму, у курінні тютюну й питті кави — самознищення, а в заняттях спортом — змагання з тілесними спокусами. Щасливий виняток проповідник зробив для солодощів, а їхнє споживання виправдовував якоюсь фразою із Книги Второзакония. Переслідуваний критикою, котру сприймав як особисту образу, Ебергард почувався чужим у власному домі. Закурюючи сигару, він перетворювався на злочинця, смакуючи каву — на дегенерата. Отож Мокк утримувався від будь-яких дискусій, відповідав скупо, а потім дружина дорікала йому, що він зневажає таку розумну людину. Ебергард опинився в безвихідній ситуації. бо не хотів завдати болю Карен, яка в присутності пастора аж світилася, й не міг зробити те, чого йому найбільше хотілося, а саме: грубо раз і назавжди урвати Кребсові просторікування й вигнати його під три чорти. Сидів зі склянкою слабенького чаю, не зважуючись закурити. длубав виделкою пиріг і рахував то волосини, прилиплі до пасторової лисини, то удари, що їх вибивав великий годинник у вітальні.

Зараз чудовий виріб швейцарських годинникарів фірми Кінінгера вибив тричі, повідомляючи, що рівно за чверть години в їхні двері подзвонить утілення Непогрішимості. Марта Ґочолль поставила на столі сервіз, пиріг і чай. Карен, усміхаючись, глянула на Ебергарда й зробила гучніше радіо, яке передавало віденські вальси. І тут задзеленчав телефон.