— Може, це пастор Кребс? — сказав Ебергард. — Може, він хоче відмінити візит, бо мусить пофарбувати відросле волосся?

Ох, Ебі, твої спроби поглузувати з пастора просто нудні, — Карен не могла стримати усмішки.

Кбергард вийшов до передпокою, сів біля телефона й підніс слухавку.

— Добрий вечір, пане капітане, говорить кримінальний надсекретар Зойфферт, — долинуло із трубки.

Добрий вечір, — буркнув МоКК у відповідь. Ни, певне, хочете повідомити, що не встигли написати рапорт?

— Не зовсім так, пане капітане. Доповідаю, що мої люди встигли опитати сімсот сорок двох таксистів і триста п’ятдесятьох візників. Ніхто з них у новорічний вечір не віз із вокзалу жодної дівчини…

— Навіщо мені ваші цифри, Зойфферте? — запитав Мокк, закурюючи останню цигарку перед приходом гостя. — Я хочу знати, чи ви запитали в усіх візників і таксистів нашого чудового міста, чи хтось із них віз Анну до «Варшавського двору-»! Усіх, а не якусь там кількість!

— Я лише намагаюся бути точним, — відповів Зойфферт ображеним тоном. — Бо чув, що точність ви цінуєте найбільше. Залишилося двоє. Візник номер 36 та номер 84. Обидва часто стоять під Головним вокзалом. Цих я не встиг допитати. Але я надолужу завтра… У мене є їхні адреси з реєстру візників міста.

— Не варто, Зойфферте, — солодкавим тоном промовив Мокк і, чуючи, що Карен слухає радіо, швидко додав: — Я за це візьмуся. Зрештою, ви проробили добрий шмат роботи. Понад тисячу людей протягом тижня! Ге-ге, непогано, Зойфферте, непогано…

— Зараз я продиктую вам ці адреси…

Не кажучи й слова, Мокк поклав слухавку, відсунув телефон і почав натягати пальто й котелок із такою швидкістю, наче його хтось підганяв. Увійшов до вітальні й поцілував дружину. В її очах він помітив розчарування.

— Треба, жабко, треба, — зупинив Ебергард будь-які протести. — Така, па жаль, робота…

Пасторові Кребсу, який саме піднімався сходами, вій уклонився дуже шанобливо.

Бреслау, неділя 10 січня 1937року,

пів на дев ’яту вечора

Мокк заїхав своїм чорним «Адлером» на паркуваль-ний майданчик перед Головним вокзалом і вимкнув двигун. Закурив цигарку й почав придивлятися до трьох візників, що стояли під великим будинком. Жоден з них не мав номера 36 або 84. Мокк вийшов з автомобіля, одяг пальто й котелок, а тоді повільно, заклавши руки за спину, рушив до головного входу. Як він і припускав, мороз розігнав з-під будівлі усіх жебраків і продавців газет. Вулицею прогулювалися лише дві нафарбовані жінки. Мокк зупинився біля них й уважно поглянув на обох. Ті, як за командою, розстебнули пальта й поклали руки на стегнах. Одна була худа й висока, друга низенька й пухка. Він пильно придивився до жінок і вирішив дати заробити тій, що видалася йому звабливішою, тобто пухкенькій. Кивнув їй, і вона підійшла, злегка похитуючи стегнами. Ебергард глянув на її посинілі від холоду губи й витяг дві двомаркові монети.

— Як тебе зваги?

— Бібі.

— От і добре. Познайомилися. А ти мене знаєш? Знаєш, хто я?

— Такий елегантний пан як ви, не інакше, як директор… — широко всміхнулася жінка.

Я поліцейський, — швидко проказав Мокк. — Колись, у молодості, займався такими панянками, як ти.

— Ой, пробачте. — Усмішка зникла з обличчя повії.

— Не вибачайся, бо ще немає чого, — Мокк виплюнув цигарку й носаком черевика розчавив недопалок так, немов хотів розтерти його по тротуару. — Це я тобі кажу для того, аби ти знала, що мене не можна ошукувати, зрозуміло, Бібі?

Жінка мовчки кивнула головою.

— Ти змерзла. Хочеш повечеряти? — Він показав їй монети. — То я тобі дам на вечерю. Поки що дві марки. А ти зараз залишишся тут і будеш пильненько спостерігати. Якщо приїде екіпаж номер 36 або 84, повторюю, 36 або 84, ти негайно побіжиш до ресторану, буфету або картярського клубу, я ще не знаю, де буду, і скажеш мені про це. І тоді отримаєш іще дві марки. І не одуриш мене, га?

— А що буде, — зухвало глянула вона на нього, — як мені трапиться клієнт, а ця будка номер 36 не над’їде?

— Що ж, тоді я втрачаю дві марки, — Мокк поплескав її по щоці. — Але в такому разі я сюди ще колись прийду й привітаюся з тобою. Потім піду грати в карти або на пиво, а ти муситимеш і далі видивлятися екіпажі номер 36 або 84. Якщо береш завдаток, то мусиш відпрацювати. Adieu!

Щойно він рушив до вестибюлю вокзалу й почав шукати якогось продавця газет, як почулося швидке стукотіння підборів.

— Пане комісаре, — пролунав голос Бібі. — Саме приїхав 36. То як, я отримаю решту?

— Я людина слова. — Він подав їй монету. — Не купуй тільки ані цигарок, ані горілки, бо твій альфонс і так у тебе їх забере. З’їж нині добру вечерю й випий чарку, щоб зігрітися, але пам’ятай: лише одну!

— А шоколадку дитині можна? — запитала вона і, не чекаючи відповіді, зацокотіла підборами геть.

Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,

за чверть дев ’ята вечора

Мокк знав, що найбільше пригнічує допитуваного, коли він опиняється віч-на-віч із поліцейським. Власне кажучи, візник не був підозрюваним, але порушення невидимих кордонів навколо особи вже увійшло Моккові до звички. Він підійшов до екіпажа номер 36, заскочив на козли до візника й уважно поглянув на нього впритул. Огрядний чоловік трохи відсунувся, але обом їм було затісно. Та Моккові це зовсім не заважало.

— Прізвище? — запитав він, тицьнувши візникові під носа своє посвідчення.

— Полер Гайнріх, — відповів той, уважно дивлячись на Мокка. — Ви мене, здається…

— Скажіть-но мені, пане ГІолер, — Мокк був переконаний, що зараз почує заперечну відповідь і зможе спокійно піти грати в ската чи бриджа, — чи везли ви когось у новорічний вечір звідси, з вокзалу, до готелю «Варшавський двір»?

— Так, — відповів той. — Двох молодих жінок. Чужинок.

Мокк відсунувся від Полера, а тоді зліз із козлів. Сів на сидіння екіпажа й уважно дивився на візника, машинально натягуючи рукавички.

— О котрій це було?

— Близько десятої вечора.

— Чому ви гадаєте, що вони були чужинками?

— Пасажирки розмовляли між собою пошепки, але я трохи їх чув.

— І яка, на вашу думку, то була мова?

— Сілезька, — не вагаючись мовив візник. — Вони говорили сілезькою.

— Розкажіть мені все по черзі, від моменту, коли вони сіли до вашого екіпажа. І опишіть їх.

— Ну, сіли, — ІІолер дивився на Мокка занепокоєно. Молоді. Чи гарні? Обидві гарні. Одна була старша, на вигляд мала трохи за двадцять, на вроду була така… Смаглява… Як туркеня… Друга молодша, років сімнадцять, може, вісімнадцять… Блондинка. Старша показала мені аркушика з написом: «Готель «Варшавський двір». Поїхали. Молодша вийшла біля готелю, а старша подала мені іншого аркушика зі словом «Морґенцайле» і якийсь номер, уже не пригадую. Ну, і поїхали. На Морґенцайле, під якоюсь віллою вона мене зупинила. Натиснула на дзвоник. На віллі не світилося. Лише собаки гавкали за парканом. Через кілька хвилин вийшов лакей і розрахувався за поїздку. От і все.

— Що значить «як туркеня»?