— Ну, як це сказати… Темна, смаглява, чорноволоса, темноока.

Мокка здивував прикметник «темноока». Рідко вживаний, нетиповий, літературний, стилізований. Глянув на Полера. Занадто вишукане слово, як на візника.

— Ну, гаразд, але є ще одне. Чому ви не допомогли тій молодшій донести валізу до готелю? Здається, вона була дуже важка.

— Бо та друга занесла. Схопила й швиденько піднесла до дверей. А тоді заскочила до екіпажа й ми поїхали на Морґенцайле. І все.

Мокк закурив цигарку й глибоко замислився. Дві молоді жінки, які розмовляли по-сілезькому, якщо повірити візникові. Одна з них пішла до злиденного готелю, який насправді був прихованим борделем. Друга витягла її валізу з екіпажа й донесла до дверей. Навіщо Анні потрібна була французька друкарська машинка? Що взагалі ця дівчина робила в борделі? Може, тут справді (ідеться про шпигунство? Може, цей гітлерівець Краус мав рацію? А потім якийсь кощавий злочинець із міцними зубами залазить крізь вікно, ґвалтує, убиває й гризе Анну,

хоча невідомо, як Лазаріус довідався, що все відбувалося саме в такій послідовності. А друга тимчасом іде до одного з найпрестижніших районів Бреслау.

Мокк отямився від задуми, відчувши мильний погляд Полера.

— Я гадав, що шановний пан заснув, — сказав, усміхаючись, візник.

— Чому ми досі туди не їдемо? — Мокк дивився па Полера прояснілим поглядом.

— Але куди, шановний пане?

— На Моргенцайле!

— То вже їдемо! — Полер підніс батога.

— Зачекай, зачекай! — Мокк схопився за руків’я батога. — Це справа нагальна. їдьмо моєю машиною!

Він викотився з екіпажа так рвучко, що той аж загойдався. Сягнистим кроком попрямував до свого «Адлера». Полер зі здивуванням дивився па Мокка. Візник усе ще тримав батога в піднятій руці.

— Ну давай, давай! — гукнув капітан.

— А що робити з візком? — запитав візник. — Ще коня хтось украде!

Мокк роззирнувся довкола й побачив біля головного входу до вокзалу усміхнену Бібі.

— Гей, Бібі, ходи-но сюди! — голосно скомандував він. — Попильнуєш цю будку за дві марки! І не дай Боже, звідси щось пропаде, матимеш справу зі мною!

Добре, вже йду, папочку любий. — Бібі засміялася й підстрибом наблизилася до Мокка. А за десятку можу тобі зробити щось цікавіше.

Полер із жахом дивився на Бібі, що мала стерегти його знаряддя праці. Повія продовжувала всміхатися. Мокк відчув, як па нього війнуло перегаром. Було зрозуміло, що цього вечора її дитина не скуштує шоколаду.

Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,

чверть по дев ’ятій вечора

Вікна розкішної вілли на Морґенцайле виходили на оголений Шайтніґер-парк. Шибки в темних вікнах віддзеркалювали тьмяне світло ліхтарів. За шпичастим парканом гасало двійко здоровенних собацюр незнаної Мок-кові породи. Натискаючи на дзвінок біля воріт, капітан приглядався до собак. Він був упевнений, що вже колись таких бачив, але не міг собі пригадати, де це було. Полер, який стояв біля Мокка, із тривогою дивився на обох тварюк.

Над входом до выли спалахнула лампочка, і в її світлі з’явився камердинер, що штивною ходою наближався до воріт. У його руках світився великий ліхтар. Коли він підійшов до паркану й освітив Мокка, тому здалося, що фрак служника зараз ось-ось репне під напруженими м’язами.

— Чого вам треба? Чим можу допомогти? — повільно вимовив камердинер, а світло ліхтаря кидало відблиски на його коротко стрижену голову.

— Це він? — запитав Мокк у Полера, кивнувши на чоловіка.

Полер ствердно хитнув головою. Тоді Мокк швидко витяг посвідчення із внутрішньої кишені пальта. Ного різкий рух спричинився до того, що камердинер інстинктивно схопився за кишеню, а собаки стрибнули на паркан, і шматки піни з їхніх морд полетіли на Мокка.

— Забери цих тварюк, фамулусе! — гаркнув Мокк, показуючи посвідчення. — І відчиняй цей палац! Я -капітан Ебергард Мокк!

Камердинер виконав лише перший Мокків наказ. Свиснув до собак, і ті, припавши до землі, лише тихо гарчали. їхній приборкувач підійшов до самого паркану, сперся на нього й утупився в Мокка. Погляд був холодний і дуже уважний.

Цс резиденція барона Бернгарда фон Кріґерна, тихо проказав він. — Барон із баронесою вже тиждень перебувають у своему маєтку «Вілла Клементина» у Шрайберау, а тут обов’язки господаря виконую я. Мені не хотілося б ображати пана капітана, але щоб потрапити сюди за відсутності власників, треба маги трохи вищий чин.

— Ви лише гляньте, Полере, — Мокк звернувся до свого супутника, — як він гарно висловлюється! Справжній оратор!

Капітан відчув у голові порожнечу. Зазвичай у таких ситуаціях він реагував бурхливо й рішуче. Когось лякав, шантажував або бив. Але тут він не міг скористатися жодним із цих засобів. Він не мав чим лякати або шантажувати, а результат можливої бійки заздалегідь вирішувався на користь стриженою, наче рекрут, здорованя. Мокк сплюнув на землю. Він не любив бути неиід-готовленим до розмови.

— То я не заход йтиму, — відказав він. — Побалакаймо тут. Окрім того, я прийшов не до барона, а до вас. Може, ви відчините мені, пане…

— А цей з вами — теж поліцейський? — Камердинер зневажливо глянув на стару Полерову шинелю. — Його теж треба впустити?

— Так. — Мокк і сам не зрозумів, чому це сказав. -Це поліцейський, вахмістр Полер, мій співробітник.

— Мене звуть Ґорсегнер, і мені дуже прикро, — відповів цербер, змахнувши рукою так, наче відганяв муху від обличчя. — Але згідно з розпорядженням пана барона фон Кріґерна, ніхто, окрім слуг, родичів та уповноважених осіб, не має права перебувати на території маєтку. А ви, пане капітане, і вахмістр, — тут він ледь помітно всміхнувся, — не належите до жодної з перелічених категорій. Адже ви не поліцейський, і не прокурор, і навіть не судовий виконавець, а лише офіцер Абверу.

Якщо я вам відчиню, то з таким само успіхом будь-який армійський офіцер може запрагнути увійти на територію маєтку. Але я добре вихована людина, тож запитую ще раз: чим можу прислужитися вам у ситуації, коли нас розділяє паркан?

Уперше від моменту знайомства із Зойффертом, Мокк пожалкував, що зараз поруч немає цього гестапівця. Тоді красномовний фамулус поводився б слухняно, як ці собацюри. І враз він пригадав собі, де бачив таких собак. Вони шматували щурів на манежі іподрому, а він разом з іншими чоловіками закладався, котрий пес загризе більше щурів. Мокк відігнав ці криваві спогади.

— Так, ви можете допомогти мені, пане Ґорсеґнер, -промовив він. — Навіть крізь паркан. Ви бачили коли-небудь тут цього вахмістра Полера?

— Ні, жодного разу, — швидко відповів камердинер.

— Неправда! — вигукнув ГІолер. — Адже ти заплатив мені позавчора ввечері за те, що я привіз сюди жінку!

— Я ніколи вас не бачив, — повторив Ґорсеґнер. — І прошу не звертатися до мене на «ти». Позавчора я був тут, але мене ніхто не турбував, і ніхто не дзвонив біля воріт. Із жодним візником я теж не розраховувався.

— Пане Ґорсеґнер, — буркнув Мокк, — ви стверджуєте, що мій працівник бреше?

— Пане капітане, я нічого не стверджую, — Ґорсеґнер весело розсміявся. — Я лише кажу, що я не бачив ані цього пана, ані жодної жінки, яку він начебто сюди привозив. Ані в суботу, ані будь-коли раніше чи пізніше… -Він поплескав себе по плечах. — Прошу мені вибачити, але стає досить холодно, а я не вбраний так тепло, як ви… У вас ще є якісь запитання, пане капітане? Я охоче на них відновім.

— Ні. — Мокк люто поглянув на Полера, який перелякано зіщулився. — Дякуємо вам, пане Ґорсеґнер. На добраніч.

— Добраніч, панове, — відказав камердинер і жваво попрямував до будинку.

Щойно Мокк рушив швидким кроком, тягнучи По-дера за комір, як собаки, біля яких уже не було господаря, почали вити й гавкати. Наблизившись до машини, капітан розмахнувся, наче дискобол, і кинув візником так, що той гепнувся на капот «Адлера».

— Може, поясниш мені все це, Полере? — Мокк зняв котелка й витер із чола гііт. — Хто з вас бреше, ти чи він? Поясниш мені це, чи підемо до Гестапо?

Переляканий візник зняв кашкета й пригладив волосся. Він схилив голову й благально дивився на Мокка. Кашкета він стискав і м’яв у долонях. Полер нагадував Моккові його власного батька, бідного вальденбурзького шевця, якого колись викликали до директора гімназії. Директор верещав і погрожував Віллібальдові Моккові, бо його син, присутній тут гімназист Ебергард, виявився ганьбою славного навчального закладу. Таємна поліція схопила його разом із двома іншими учнями в борделі. Засоромлений швець, убраний у святковий костюм, стояв перед роз’юшеним директором і жмакав у долонях кашкета, так само, як це робив зараз Полер.

— Адже ви знаєте, що я б вам не збрехав, — промовив візник крізь сльози. — Ви й справді не впізнаєте мене, пане капітане? Я розумію, це було так давно, а я був тоді стрункішим, та й волосся в мене було густіше. Я працював у театрі…

— Мабуть, що впізнаю, — відповів Мокк. Він намагався пригадати, але в його спогадах не було Полерового обличчя, не кажучи вже про якийсь театр. — То й що з того, що впізнаю?! — Він знову розлютився. — Якщо й упізнаю, то звідки мені знати, що ти не брешеш?

То була fie справжня жінка, — прошепотів Полер.

Що ти сказав? — Мокк надяг котелок і схилився над візником. — Скажи-ио мені на вухо!

— То був переодягнений чоловік, — трохи голосніше сказав Полер. — Я привіз його до цього камердинера. Він теж педераст, і приховує це. Ви ж знаєте, як із цим зараз… Гестапо, концтабір… Це не золоті двадцяті.

— А звідки ти знаєш, що ця жінка — то переодягнений чоловік? Звідки? Бо сама занесла важку валізку? Звідки тобі відомо, що камердинер педераст? — Мокк відчував збудження, наче собака, що взяв слід.

— Я їх знаю, упізнаю будь-кого з них… Адже ви знаєте, ви ж мене знаєте… Тоді, багато років тому ви були кримінальним радником, не капітаном, як зараз… Ви поставилися до мене тоді, як до людини.

Мокк замислився, дивлячись на темний Шайтніґер-парк. Вітер похитував голі гілки. Тут, під цими деревами був туалет, де зустрічалися педерасти… Капітан пригадав собі одну акцію, у якій він брав участь. Власне кажучи, він не хотів жодних розповідей. Не хотів вислуховувати чергової історії, банальної, болісної й цілком передбачу-

ваної. Йому хотілося піти додому, де напевне вже немає пастора Кребса, і сісти біля столу із чарочкою коньяку, щоб зосередитися. А потім, пізно вночі, розкласти шахівницю й пригадати собі різні варіанти закритих дебютів, які він полюбляв найдужче.

— Гаразд, я вірю вам, Полере, — буркнув Мокк. -Сідайте, бо ще Бібі трапиться клієнт, і що тоді буде з вашим екіпажем?

Він увімкнув двигун. Полер не насмілився сісти біля Мокка й скулився від холоду на задньому сидінні. Капітан теж ізмерз. Проминувши парк, Фюрстен-брюке й церкву святого Петра Канізія, що видніла з-за оголених дерев, він вдивлявся у вікна великих сецесійних кам’яниць на Кайзер-штрасе, у яких уже гасло світло. Ось приїде додому, і спершу сяде біля печі й буде там довго грітися. Тоді з’їсть пізню вечерю. Печінку із цибулькою. А тоді наллє собі келишок коньяку.

Машину трохи занесло на Кайзер-брюке, але це була єдина неприємна несподіванка на засніжених вулицях, де лише зараз почали з’являтися підводи з піском. Удруге занесло біля вокзалу, але Мокк зробив це навмисно. Маневр привернув увагу лише одного сонного візника й Бібі, що сиділа на козлах екіпажа з якимось чоловіком.

Мокк обернувся до Полера.

— На добраніч, Подере!

— Добраніч, пане капітане. — Візник узявся за ручку дверцят, але за мить відпустив її. — Я знаю, що ви мене не пам’ятаєте, бо були тоді добряче напідпитку. Хочу вам подякувати.

— Ти ж мені вже дякував! — кинув Мокк байдуже. -Бо я поставився до тебе по-людськи. Я це вже чув… Йди, а то Бібі перетворить твого візка на бордель!

— Не за це, пане капітане. — Подер, здавалося, не чув Моккових слів. — Не за це, а за те, що ви мене не мордували дорогою, мовляв, звідки ви мене знаєте, як ми зустрічалися й таке інше… Ви знали, пане капітане, що ця розмова буде для мене мукою. Що в мене є дружина й діти. За це я вам дякую.

Мокк засміявся. Простягнув Полерові руку.

— Хай тобі ведеться в Новому році!

— Дякую і навзаєм, пане капітане! — візник міцно потиснув Моккову долоню.

— Але ти не думай, ІІолере, — додав, усміхаючись, Мокк, — що я такий делікатний, як тобі здається. Я не розпитував тебе, бо мене вже втомлюють усі ці ганебні звіряння. Особисті історії мешканців цього міста — це суцільні гріхи й розпуста. У мене голова настільки заби-

та тими оповідками, що для нових місця вже немає. Иди собі з Богом, ГІолере, і гріши далі, але обережно, і не потрапляй на очі гестапівцям.

— Сьогодні ви теж поставилися до мене, як до людини. Навіть цьому камердинерові сказали, що я ваш

працівник. Л я вам скажу, що якби ви захотіли, то я ним стану. Тут, біля вокзалу, багато чого стається, а я завжди пильную. Але це я тільки для вас.

— Ну, тоді слухай, Гайнріху, — промовив Мокк, подумавши хвилинку й простягаючи Полерові свою візитку, якщо якийсь переодягнений педераст приїде на Морґен-цайле, то повідомиш мене, гаразд? Неважливо, чи говоритиме він сілезькою, чи мовою апачів, зрозуміло?

— Звісно, — ІІолер відчинив дверцята авто. — Добраніч, пане капітане!

— Добраніч, Гайнріху. — Мокк засміявся ще голосніше.

А тоді ще раз. Його радісний сміх відбивався луною в автомобілі. Сьогодні, попри все, удача йому сприяла. Спершу він уникнув пастора Кребса, а пізніше знайшов нового інформатора. Непогано, як на один вечір! До дідька якогось там нахабного фамулуса! Добрий дух, еу-даймон, підказував йому сьогодні двічі: першого разу, коли він представив Полера камердинерові Горсеґнерові «своїм співпрацівником». Вдруге, коли візник перепитував Мокка, чи він його не впізнає, і капітан вирішив промовчати. Лише утримався від глузувань і завдяки цьому здобув нового цінного інформатора. Якби Мокк сказав те, що збирався, то напевне втратив би Полерову довіру. А хотів він сказати таке: «Чого ти дивуєшся, що я тебе не впізнаю. Гадаєш, легко роздивитися серед купи гною грудки гівна?»

Бреслау, неділя 10 січня 1937року, пів на одинадцяту вечора

Мокк не поїхав додому, хоча візит пастора Кребса напевне вже добіг кінця. Сидячи в машині, він бездумно

придивлявся до групи молодих людей з лижами й рюкзаками, п’яної Бібі, ідо передражнювалася з Полером, продавця ковбасок, який щомиті відкривав свого казана, щоб спокусити перехожих смаковитим запахом і самому зігрітися гарячою нарою. Мокк знав, що ці хвилини тупого споглядання будь-чого завжди закінчуються гарячковими асоціаціями; що ці моменти абсолютної розумової бездіяльності зараз викличуть вервечку образів. Йому не йшлося про якісь оригінальні ідеї, про відкриття, ні, його амбіції були зараз значно скромніші. Він просто хотів ухопитися за одну думку, що зародилася, коли Гіо-лер уже готувався вийти з машини, і яку візник пригнітив своїми безкінечними подяками. Мокк глянув на двох офіцерів у чорних плащах і кашкетах з козирком. Вони саме наближалися до вокзалу. Ляснув себе долонею в чоло. Він не міг пояснити собі, чому саме їх вигляд викликав у нього цю асоціацію.

Капітан вийшов з автомобіля й рушив до вокзалу. Не звернув жодної уваги на усміхнену Бібі, її сухоребру подружку й продавця сосисок. Він розглянувся залою, над якою нависало кругле склепіння, й знайшов те, що шукав: таблиці з розкладом руху потягів на цупкому лакованому картоні. Вони висіли, почеплені на рухомому табло. Мокк підійшов до них і почав перекидати. Таблиці стукали одна об одну, викликаючи зацікавлення якогось добродія, чия дурнувата посмішка й почервонілі очі свідчили, що він досі не скінчив святкувати Новий рік. Капітан знайшов потрібну із пообідніми й вечірніми прибуттями потягів на бреславський Головний вокзал. Швидко відшукав поглядом підкреслені розклади руху закордонних потягів. Лише один-єдиний прибував до Бреслау близько дев’ятої вечора, тобто за годину до того, як візник Полер забрав своїх таємничих пасажирок. То був експрес, який курсував через день. Мокк витяг записника з гумовою стяжкою. Старанно записав на розліно-

ваній сторінці всю інформацію про цей поїзд. Підійшов до іншої таблиці з написом «Відправлення», не звергаючи уваги на п’яничку, який вочевидь хотів попрохати в нього на пиво. Там він шукав довго, доки знайшов номер експресу, який його зацікавив. Потяг відправлявся наступного дня рано-вранці. Мокк занотував усі проміжні станції, а одну з них підкреслив, написавши поруч «кордон». Пригадавши собі хвилини розумової прострації в автомобілі, дописав expressis verbis*, що слід зробити завтра: «Зателефонувати на прикордонно-пропускний пункт у Морґенрот».

Виходячи з вокзалу, він побачив візника Полера, який шмагав коня. Махнув йому рукою, але той не помітив. Що ж, подумав Мокк, не щодня йому трапляється возити Гітлерових посіпак.

В екіпажі, недбало розлігшись і покурюючи цигарки, сиділо двійко есесівців, які нещодавно проминули Мок-кове авто.

Львів, понеділок 11 січня 1937 року, сьома година вечора

Мало хто з порядних мешканців Львова знав, що в самісінькому серці міста, серед гарних старих кам’яниць неподалік Ринку, майже під склепінням Домініканського костелу, є місце, що має небагато спільного з добрими звичаями. Кнайпа «Морський грот» знаходилася у внутрішньому подвір’ячку великого будинку на Домініканській 4. Тому, хто збирався його відвідати, загрожували дві небезпеки. Перша з них, небезпека звихнути або й поламати собі ноги, чигала вже в темному під’їзді, який провадив у крихітний двір. Другу небезпеку становили п’яні

* вказівку (лат.).

завсідники кнайпи. Напившись, вони освідчувалися в коханні цілому світові або грабували ближніх. Ба, більше — агресивні п’яні батяри легко сягали по ножа чи й пістолета.

Едвард ІІопельський не був порядним громадянином. Він добре знав батярів і завжди, йдучи до тієї кнайпи, брав із собою ліхтарика, не кажучи вже про нагана в кишені. Та сьогодні Попельський забув і те, й інше, тож почувався досить невпевнено. Комісар тримався за стіну й намагався бодай щось розгледіти в слабкому світлі, що доходило з подвір’я, де над входом до кнайпи висіла лампа. Ступав повільно, крок за кроком, намацував ногами слизькі сходинки й занепокоєно дивився на свою ліву руку, якої усе ще не міг повністю розігнути після того, як, упавши два роки тому, зламав собі лікоть. Відсутністю зброї він переймався значно менше. Комісар ^знав, що його поява в одній з найпаскудніших кнайгі стане відразу відомою усім злочинцям на схід від Галицької площі, тобто на Личакові. Тут діяло безвідмовно «бабське радіо», а характерну постать голомозого комісара в котелку й білому шарфі знала кожна дитина. Протягом шістнадцяти років роботи в кримінальній поліції в нього не раз доходило до серйозних сутичок з личаківськими батярами, але жоден львівський бандит при здоровому глузді не ризикнув би напасти на комісара поліції.

Попельський пройшов крізь небезпечний під’їзд, ніде не послизнувшись, але небезпеки не уникнув. Щойно він опинився на подвір’ї й зробив крок, як відчув, що його чищений черевик «Саламандра», прегарний модельний черевик за п’ятдесят злотих, потрапив у якусь м’яку липку речовину.