— А холера ясна! — верескнув він і почав гидливо витирати підошву об бруківку, подумки проклинаючи свою звичку одягатися, наче денді. — Якби я вбрав грубі зимові черевики, не було б проблеми.

Кілька метрів Попельський пройшов, щомиті витираючи підошву об каміння, а тоді опинився під єдиною на подвір’ї лампою, яка тьмяно освітлювала вхід до пивниці, де була кнайпа. Комісар підніс ногу й придивився до черевика. Підошва виглядала досить чистою, але боки були мокрі й забруднені коричневою речовиною. Він чудово знав, у що ступив. Мешканці будинку не раз і не двічі скаржилися до поліції на гівна, які залишають на подвір’ї завсідники кнайпи. Озирнувся довкола. Єдиною річчю, об яку можна було витерти черевика, була шорстка стіна, але це загрожувало подряпинами на його шляхетній шкіряній поверхні. Попельський відчинив двері до ганделика. Промінь світла із зали впав на подвір’я. На ящику від пива лежав старий мішок з-під капусти. Хоча він теж був шорстким, але не міг подряпати шкіру. Нічого кращого Попельський знайти тут не міг. Він витирав черевика й дивився на клуби диму, що виривалися із кнайпи. Повільно зійшов стрімкими сходами й опинився на глибині трьох метрів під львівським бруком. Із кожним його кроком у «Морському гроті» ставало все тихіше. Попельський зупинився на порозі, і якусь мить насолоджувався тишею, що запанувала всередині, і теплом, яке, йшло від пічки. З різних боків почулося шипіння. Він знав, що злодії й бандити тихо повторюють його прізвисько: «Лиссий».

Комісар повільно йшов серединою кнайпи й дивився на те, що добре вже знав. Бачив брудні нігті, які стукали по столі, набурмосені мармизи, сучкуваті пальці, між якими диміли самокрутки з найдешевшого тютюну, масне волосся, прилипле до голів. Вдихав сморід паруючих шинелей, давно непраних сорочок, промоклих повстяних черевиків. Він не придивлявся до облич. Знав, що ті, кого розшукує поліція, уже давно розбіглися по своїх хавірах, попереджені «бабським радіо». Підійшов до сто-

лика, за яким сиділо троє чоловіків. Вони спиралися ліктями на стіл і не зводили очей з Попельського. Акордеоніст заграв веселу мелодію й заспівав:

На уліци Коллоитая,

Файдулі, файдулі, фай,

Била баба пуліцая,

Файдулі, файдулі, фай,

Бемц го в морду, коп го в яя,

Файдулі, файдулі, фай,

Так ся б’є в нас пуліцая,

Файдулі, файдулі, фай.

Якусь хвилину Понельський аплодував акордеоністові. Хоч робив це заголосно, той не виявив найменшої вдячності. Поліцейський повісив пальто на спинці вільного стільця біля столика, поправив чорного піджака й такого ж метелика, а тоді сів, не знімаючи котелка. Руки обпер на столі, як і трійко чоловіків, а тоді раптом випростував їх убік, скидаючи зі столу лікті двох із них. Ті відсунулися від столу, приготувавшись до нападу. Третій, той, що сидів навпроти Попельського, махнув заспокійливо рукою.

— Ви що, добрих манер не знаєте, хлопці? — спитав Погіельський і з жахом помітив, що забруднив собі рукав піджака якоюсь рідиною, що розтеклася на столі. -Не можна так розсідатися! — Він полегшено зітхнув, побачивши, що перед чоловіками стоять рештки горілки, яка не плямує «мундира й честі», як казав колись його дядько, покійний уже австрійський офіцер.

— Спокійно, вар’яти, — проказав той, що сидів навпроти комісара. — Він тілько стругає фуня!* Такий бар-дзо фунястий гіаняґа!* **

’стругати фуня (льв. жарг.) — гоноритися, чванитися.

**фунястий нанята (льв. жарг.) — пихатий чоловік.

— Пане старший! — ГІопельський був уже в кращому настрої й голосно клацнув пальцями. — Пане старший! Свинячу відбивну, огірки й чвертку! Але дивися, не наплюй під котлету, — засміявся він, ляснувши долонею об стіл, — бо я їстиму із цими хлопцями!

— Ми ни голодні, — відповів той, що сидів праворуч від ГІопельського.

— Тихо, курва, — просичав до нього Попельський і міцно схопив його за плече. — Я ж тобі жерти не дам, але він, — кинув поглядом на кельнера, що виходив з-за шин-квасу, — не мусить про те знати й годі мені не наплює! Дзьонсло, — звернувся він до того, що навпроти. — Заспокой своїх кумплів, щоб мені тут не втручалися!

Напомаджений кельнер, убраний у заплямлений смокінг і сорочку без комірця, підійшов до столика й кілька разів мазнув по ньому шматою, яка, здавалося, приросла до його руки. Поставив перед Попельським невелику пляшку з наклейкою «Чиста монопольна», чарку й тарілку з булкою, холодною відбивною й чотирма квашеними огірками. А потім підсунув на стільниці серветки.

— Платити наперед, — похмуро буркнув кельнер.

— Пане старший! — гукнув Попельський, подаючи йому котелок і злотого. — А чарки для моїх друзів?

Кельнер подякував за щедрі чайові й подався за шин-квас, немовби не почувши запитання. Повісив котелок Попельського на гачку й почав витирати стійку. Чоловік, якого комісар назвав «Дзьонсло» озвався, і його гучний голос загримів у тиші.

— Без образ, пане кумісаре, але ми з пуліцаями штами ни тримаємо*. Ми ни хатраки**. їсти разом ни будемо. Ані я, ані Валерка, ані Альфоник. Ми ни шпиги. Шось пан хтів від мене. Ну, то слухаю. А Валерка й Альфоник будут нас слухали.

*тримати штаму (льв. жарт.) — брататися, товаришувати.

**хатрак (льв. жарг.) — поліційний агент.

ІІопельський знав про звичай мати свідка під час неформальних розмов поліцейських із представниками злочинного світу. Такі розмови завжди відбувалися в переповнених кнайпах, а свідками були найтуніші й найпринциповіші бандити, які ніколи не брехали своїм і бурхливо реагували, якщо хтось звинувачував їх у шахрайстві. Вони гарантували, що злочинець не є поліцейським шпигом, і всі їм вірили.

— Ну, гаразд. — Комісар глянув на спухлі прищаві пики навколо. — Але свідками повинні бути лише ці двоє громадян. — Він раптово підвівся, роззирнувся й гаркнув: — А не вся кнайпа! Ну?! Морди в тарілки!

Осудливе бурмотіння й сичання прокотилося задимленим залом. Попельський усівся й витяг з кишеньки жилета срібного годинника. Відкрив його й перевірив годину. Ного організм, як завжди, близько сьомої надсилав сигнал, що час пообідати. Комісар настромив відбивну на виделку й спершу ретельно її оглянув, а тоді відку-сив добрячий кавалок. їжа в кнайпах слугувала лише для однієї мети — підкреслити смак горілки. Кухар і бармен в одній особі, який у «Морському гроті» розставляв над баром яйця під майонезом, холодну ковбасу з такою ж холодною капустою, оселедці, смажену свинину й квашені огірки, анітрохи не дбав про здорове харчування. Ні, він хотів лише зробити приємнішим споживання алкоголю, хоча багато хто із присутніх цього не розуміли й пили без будь-якої закуски. Ці виставлені на шинквасі під скляними покришками завжди несвіжі наїдки, викликали в Попельського асоціації з дівчатами на Містках. Тамтешні повії теж були вже не першої свіжості й охочих па них бракувало.

Комісар налив собі чарку горілки, вихилив її й закусив огірком. За хвилину на його зубах захрумтіла відбивна в сухарях. Він обожнював страви в дешевих кнайпах, хоч інколи вони загрожували розладом шлунка. Дов-

го не ковтав їжу, щоб відчути смак м’яса. Перехилив наступну чарку й роззирнувся залою. Навколо панував галас, хоч і не такий гучний, як тоді, коли він тут з’явився. Злодії й бандити не можуть тепер обговорювати свої щоденні справи, весело подумав комісар. Відкусив пів-відбивної й цього разу пожадливо проковтнув. Витер рота серветкою. Витяг портсигар і закурив «Єгипетські». Він не пригощав своїх сусідів, бо знав, як вони відреагують.

— То я тобі скажу, Дзьонсло, чого я до тебе прийшов. Може щось знаєш про напад на ту стару жидівку на вулиці Ґенсій? — Він пильно подивився на чоловіка, що сидів vis-a-vis. — То не був звичайний кишеньковий злодій. Хтось пограбував її й побив.

— Я ніц про те ни знаю. Але знаю щось інше…

— А що?

— То вас, пане кумісаре, засмутить. — Дзьонсло заку-

рив свою самокрутку. — Йдеться про вашу доньцю. Вона є в недоброму товаристві.

Коли Едвард Попельський відчував, що хтось має намір сказати погане про сімнадцятирічну Риту, він умикав особливий захисний механізм. Миттєво перед його очима виникала сценка із середини двадцятих років. Спокійний вечір, місто під товстою сніговою периною, вечірня служба Божа в костелі святої Марії Маґдалини біля бібліотеки Баворовських. Він стоїть у натовпі із трирічною Ритою. Радіє, що дитина на диво спокійна, що дівчинка не гасає по всьому костелі й не галасує, наражаючи його на осудливі погляди старих, наче смертний гріх, пань, як колись сказав про них Болеслав Прус. Він уже не сердиться на малу за те, що вона не відповідає під час меси латиною, чого він її нещодавно вчив, що не співає колядок, хоч вони з Леокадією прохали її про це під час останнього святвечора. Він щасливий, незважаючи на дошкульне похмілля після новорічної забави, бо Рита стоїть чемно й навіть не вимагає, аби її посадили на лаві.

1 тоді лине колядка «Тиха ніч», яку він завжди співав Риті перед сном, протягом усього року, незалежно від того, чи то був Великий піст, Різдвяний піст чи Великдень. Це була улюблена пісня малої. І зараз, коли органіст виграє прегарне «спочива-а-ає в ти-и-ихім сні», ГІо-иельський відчуває, як дівчинка притуляється до нього. За мить вона опиняється на батьківських руках і притискається розпашілою щічкою до його свіжоиоголеного обличчя. Не співає, не пустує й цілує батька в мокру від сліз щоку.

Коли Попельський згадував той вечір, він був готовий пробачити доньці все, навіть те, що вона матиме п’ять двійок за семестр, причому одну з латини, отриману за власним бажанням у вчителя з янгольським серцем, доброго знайомого ЇЇ батька. Ця мить з минулого, одна з найкращих у його житті, давала йому можливість приготуватися до захисту. Коли він сподівався якогось нападу на Риту, то завжди пригадував собі цю сцену. Цей спомин був для нього, наче щит. Одначе досі претензії висловлювали вчителі, репетитори, гімназійний катехит або ж гіродавчиня з поблизької крамнички колоніальних товарів, якій Рита могла щось неввічливо відповісти. І тоді він знову пригадував давню картину. Відкидав звинувачення, виправдовував доньку, робив неможливими будь-які домисли. Зараз ця картина з’явилася знову, але була тьмяною, спотвореною, ледь помітною, наче в імлі. Мала Рита в цьому новому спогаді не цілувала батька. Вона наблизилася до його обличчя, щоб боляче вкусити. Те, що він почув, не було звичайним звинуваченням, яких він досить наслухався за останні роки. Ці слова вимовив Фелек Дзьонсло, грізний бандит, якого підозрювали в тому, що він утопив свою нешлюбну дитину в нужнику.

Попельський відчув, як поголеною головою спливають струмочки поту й глянув на чоловіків, що сиділи

круж столу. Ті зловтішно всміхалися. Вони знали те саме, що й Дзьонсло й задоволено споглядали, як Лиссий витирає серветкою голову й червоніє.

— Ну, то розповідай, Дзьонсло, — Попельський відсунув від себе тарілку з недоїденою відбивною. — Усе по черзі.

— Я розкажу все, як на сповіді, — Дзьонсло глянув на Валерка й Альфоника, а ті кивнули головами. — То було в четвер. Ми собі фест* випили, а надвечір тра було похмелитись Як переп’єш, то тра клин клином вибивати, нє? Клин клином, — і батяр зареготав, а двійко кумгілів вторували йому. — Файно. Ну, то гуляємо до Вацьки на Замарстинівську, бо вуна на борг дає. А там горілка сі лєє. Сидять троє силачів із цирку, ну, з того, шо на свята вистави мав, а з ними дві біні**, йой, перепрошую, дві панни. Намальовані, аліґанцко*** вбрані. А за ширмою сміхи, писки, крики… Ну, кажи, Альфонику, добре я повідаю?

— Силач шурував там дзюню****, жи фест, — буркнув Альфоник.

— Ідна з тих панночок, — повільно проказав Дзьонсло, — рихтиґ***** при столі, не за ширмов, то була рідна доньця пана кумісара.