Запанувала мовчанка. Бандити, усміхаючись, дивилися на Попельського. Йому здавалося, що всі навколо здіймають догори чарки й п’ють за здоров’я розпусної сімнадцятирічної Рити. Налив собі третю чарку, спорожнивши пляшку. Пив маленькими ковтками. Комісар хотів, щоб горілка пекла його, щоб ця палюча рідина, яка дерла горло, була наче кара за всі провини, що їх він

*фест (льв. жарг.) — добряче, міцно.

**6іня (льв. жарг.) — молода дівчина, повія.

***аліґанцко (льв. жарг.) — елегантно.

****дзюня (льв. жарг.) — молода дівчина, повія.

*****рихтиґ (льв. жарг.) — саме, якраз.

припустився як батько. Закурив чергову цигарку, хоч попередню докурив лише до половини. У роті з’явився квасний присмак, ніби він хильнув оцту. І годі Погіель-ський відчув сморід. Відсунувся від столу, підніс свічку й глянув на черевик. На ньому налипла смердюча грудка. Він не витер добре підошву. То було гівно. Повільно відставив напівпорожню чарку й старанно повитирав серветкою мокрі кола на стільниці. І тоді завдав удару через стіл.

Почувся легенький хрускіт, і ГІопельський побачив кров, що хлюпнула на стіл і тарілку з рештками відбивної. Валерко й Альфоник відскочили від столу й сягнули до кишень. Комісар навіть не глянув на них. Схопив Фель-ка Дзьонсло за чуприну, притис його пикою до столу й усією вагою наліг тому на голову. Якщо не зламав йому носа раніше, то без сумніву зробив це зараз. Фелек навіть не застогнав. Він тихо лежав на столі, а навколо його голови повільно розпливалася кров. Ураз бандит відчув біля себе горілчаний подих комісара.

— А тепер скажи, що то все брехня, — просичав По-пельський. — Скажи, що це неправда. Що там не було моєї дочки з тими циркачами. Скажи, щоб усі почули.

Незважаючи на бійку, думки комісара прояснилися. Він уже міг передбачити, що станеться далі. Знав, що від Фелька нічого не почує. Бо він не взяв до уваги одне: Фелек Дзьонсло був справжнім батяром, який ніколи не відмовлявся від того, що сказав раніше при свідках. По-пельський міг зараз задушити його, але не почув би заперечення вже сказаного. То була справа честі. У свою чергу, комісар теж не міг зараз вийти із кнайпи, бо втратив би в цих людей будь-яку повагу. Це теж було справою честі.

Комісар ухопив Фелька за комір і потяг за собою до виходу. Той, не опираючись, піднімався сходами. Попель-ський тримав його подалі від себе, намагаючись не за

бруднити кров’ю свого костюма. Його супроводжували сповнені ненависті погляди. У цьому не було нічого дивного. Сьогодні він принизив усіх цих бандитів, бо ті не могли допомогти товаришеві, на якого віроломно напав недоторканний Лиссий.

Опинившись на подвір’ї, Попельський схопив Фель-ка за горло й притис до стіни кнайгіи.

— У четвер ти напився до непритомності, так? — він навмисне заговорив літературною мовою, яку батяри зневажливо називали «фунястою».

— Ну, — підтвердив Дзьонсло, шморгнувши носом.

— Так сильно, що проспав увесь день і прокинувся лише пізно вночі, так?

— Нє, — прохрипів батяр. — Ни була ніч, то був вечір.

— Було темно, чи ні?

— Було.

— То це могла бути ніч? У тебе не було годинника, і ти побачив, що темно. Могла бути ніч, чи ні?

— Могла.

— Це була ніч, — гучний голос Попельського пролунав у колодязі подвір’я. — Була ніч, а моя дочка вночі завжди вдома! Вдома!!! — гаркнув він до якоїсь жінки, що вихилилася з вікна. — Він обернувся до Фелька, який утирав носа рукавом піджака. — Йди до кнайпи й принеси мені котелок і пальто.

Коли Фелек зник, Попельський підійшов до мішка, що лежав у сінях. Витираючи об нього черевика, він роздумував про наслідки сьогоднішньої сутички. ГІо-перше, він був упевнений, що бандит брехав, аби прилюдно його зганьбити. По-друге, він розумів, що витягаючи Дзьонс-ла надвір, посіяв серед батярів сумнів. Тепер вони думатимуть, чи Фелек на подвір’ї розколовся, чи ні? Відмовився від своїх слів, чи ні? Між ними з’явиться тріщина, а тих поліцейських, які руйнують споконвічну батярську солідарність, бандити ненавидять найдужче.

Дзьонсло вийшов надвір, подав ГІоиельському пальто й котелок. Комісар зазирнув у нього, аби перевірити, чи не плюнув хто досередини його чудового головного убору. Там не було харкотиння, зате лежало свиняче вухо, пробите гвіздком. Воно означало шпигуна й ще поліцейського. А гвіздок був свідченням однозначним.

— Скажи, Фельку, усім, — наблизився він до спухлого носа багяра, — що я не боюся, але за пересторогу дякую. І наступного разу я прийду сюди з бутлем гасу й усіх вас спалю. — Він принюхався. — Від тебе смердить. Мийся частіше, нехлюю, не будь свинею. У хліві ти ночуєш, чи що?

І враз відчув біль у грудях і судоми за грудиною. Це не був серцевий напад. Це була думка про Риту, яка сиділа серед циркових атлетів, бандитів і курв. Курила цигарки? Пила горілку? Пішла за ширму? Її ніжні ніздрі вдихали сморід таких, як Дзьонсло? Неможливо, подумав він, адже цей нікчемник усе заперечив! Сказав, що прокинувся пізно вночі, а Рита не провела ще, слава Богу, жодної ночі поза домом!

Комісар полегшено зітхнув, надяг пальто й котелок. Рушив через тісне, темне подвір’я, супроводжуваний поглядом Фелька Дзьонсло. Навіть кивнув йому головою. Він зрозумів бандитське повідомлення. Врешті-решт, це була справа честі.

Львів, понеділок 11 січня 1937року, десята година вечора

Рита Попельська, уже переодягнена в піжаму й халат, сиділа у своїй кімнаті біля письмового столу. Яскраве світло з-під зеленого абажура спадало на порозкидані книжки й зошити. Освітлювало підручник із вправами з

латини, невеличкого зошита з латинськими словами й шкільне видання Цицеронових промов із примітками й коментарями. Поруч валявся підручник із тригонометрії, циркуль і трикутник. Лампа осявала також відкриту шухляду, де лежали дві картки, списані круглим дівочим почерком. Від них линув ледь чутний запах парфумів. То був лист від її подруги, Ядзі Вайхендлер. Усю свою увагу Рита зосередила на змісті цього листа, якого перечитувала вже всоте. Із кожним разом її занепокоєння зростало.

Я переконана, кохана Рито, що коли ми виходили в четвер увечері з того жахливого місця на Замарстинові, то нас бачив знайомий мого батька, асенізатор Шковрон, який часто замовляє в нас кашкети. Він їхав екіпажем, здається, був трохи напідпитку, але він нас бачив. Я боюся, що він може про все розповісти моєму батькові. Ти неодмінно мусиш поговорити з панною Дескур, ублагати її (може, навіть підкупити, бррр…, як це жахливо!), щоб вона присягнулася Твоєму татові, що ти була в четвер у неї на уроці! У мене вже є алібі. Тичка, якщо там щось, підтвердить, що я допомагала їй із французькою, за це вона отримала від мене цілу купу тістечок від Залевсько-го. Зрештою, вона їх їсть потайки, бо що б вона сказала своїй мамі? Звідки в такої бідачки, як Тичка, гроші на тістечка від Залевського? Якщо тільки Твоїй Ганні можна довіритися, то все скінчиться добре. Визнай, люба Рито, що воно було того варте! Такого світу й таких людей ми ще не бачили! То було щось справді незнане!

Рита знову замислилася над небезпекою з боку служниці, Ганни Півтораніс. Ні, заперечливо хитнула головою, ця порядна жінка нас не викаже! Вона мене занадто любить і пам’ятає мене змалечку! Я стільки разів звірялася їй! Ні, вона не скаже таткові, що я пішла до цирку, та ще й без гімназійної форми! А тітка? Але ж її не було. Вона ходила грати в бриджа до асесора Станьчака.

А в цирку? Що ж… Може, хтось нас і бачив, але ми ж перед тим добряче намалювалися, нафарбували губи, аж та стара корова з першого ряду сплюнула, побачивши нас, бо подумала, що ми повії! Ніхто напевне не здогадається, що ці дві молоді нафарбовані жінки, то насправді учениці з гімназії Королеви Ядвіґи! Усе було би так добре, якби не той клятий асенізатор! Але може, він був п’яний, і нічого не пригадує?

Вона здригнулася, коли почула, як у передпокої відчиняють ключем двері. Швиденько присунулася до столу, закриваючи шухляду. Так, напевне вже по десятій, і тато повернувся.

З передпокою почулися знайомі звуки. Тітка радісно привіталася з батьком. Так радісно, що аж нудить. Завжди одне й те саме! «Едварде! За тобою можна годинника перевіряти! Ганна вже спить, але я залишила для тебе вечерю. Вип’єш чаю? Він ще гарячий. А може, розігріти тобі печеню?» І знову жартівлива суперечка тітки й батька. Він удавано сердиться на її російський звичай ставити самовар, а вона, задоволена й весела, критикує австрійську вимову батька. Він зараз переодягнеться в домашню куртку, зніме метелика, прийде до Ритиної кімнати, поцілує її в маківку й запитає, як було в школі, а вона, як завжди, відповість: «Усе добре, татку!». А потім татко, задоволений, що виконав батьківський обов’язок і присвятив їй аж цілу хвилину свого робочого дня, сяде з тіткою Льодзею у вітальні й почне розмовляти німецькою, аби вона, Рита, не зрозуміла, про що йдеться. Певне, розповідатиме про якісь жахливі історії, що трапилися в передмісті, не відаючи, що його дочка теж знайома із цими таємничими й зловісними місцями! І щомиті будуть виголошувати ці кляті латинські прислів’я!

Ритині припущення справдилися лише почасти. Батько справді трохи попередражнювався з тіткою Льодзею, але це тривало недовго, і за хвилину він зайшов до кім-

І64-

пати доньки, переодягнений у домашню куртку. Але він не поцілував Риту, й не запитав, що було сьогодні в школі.

— Здрастуй, Рито, — промовив він, сідаючи на стільці.

— Добрий вечір, татку, — відповіла дівчина, трохи занепокоєна його незвичною поведінкою.

Якусь мить батько-дивився на неї дивним ,іі оглядом, а тоді почав приглядатися до різних дріоничок у її кімнаті: до фотознімків кінозірок; плюшевого ведмедика, якого вона отримала під ялинку, коли їй було три рочки, і якого відтоді палко любила; до засушених квітів, що висіли на ручках шухлядок; мушель, зібраних на пляжі у Вєлькєй Всі; коробочки від цукерок, де вона зберігала картки із цитатами. Його лиса голова нагадувала їй голову силача, який кілька днів тому так нею захоплювався. Але в батька не було таких спотворених вух, як у того. Рита глянула на його руку, яку прикрашав перстень-печатка з якимось кабалістичним знаком. У батька не було таких могутніх і брудних рук, як у того. Його руки були міцні, доглянуті, з ледь опуклими нігтями. Це спостереження викликало в неї якесь тепле почуття. Вона підвелася, підійшла до батька й мовчки поцілувала його в чоло. Почула запах алкоголю, одеколону й тютюну. Повернувшись на місце, помітила, як змінився вираз його обличчя.

— Нині я був на зборах Польського філологічного товариства, — тихо проказав батько. — І зустрів там професора Седлачека.

— А, Клавдія Сліпого! — Рита ляснула себе по лобі. Вона постійно забувала прізвище викладача латини, який своїм прізвиськом завдячував звичці знімати окуляри й придивлятися короткозорими очима до сміхотливих панночок.

— Матимеш за семестр двійку з латини в не занадто вимогливого вчителя! Може, поясниш мені це?