— Воно й не дивно, що з помилками… Дивне прізвище, як на цигана… То що, пане Попельський? У нас є такий Трембащкевич?

— Перепрошую, Тремоащикевич. Я перевірив це вчора в нашій картотеці й у відділі реєстрації громадян. -Попельський кашлянув. Він ненавидів сигари «Патрія», які курив Зубик. — Людини з таким прізвищем немає. Учора я надіслав телеграму до Варшави. І ось відповідь, яку щойно мені принесла чарівна панна Зося.

Він поклав телеграму на стіл перед Зубиком. Той довго вчитувався в один-єдиний рядок тексту.

— Зрозуміло. — Він зняв окуляри й замислено проказав: «В усій Польщі є лише один Альфонс Трембащике-вич… Кравець у Познані…».

— Це фальшивий паспорт, пане інспекторе, саме так я й сказав Моккові вчора по телефону. Бо він лише просив мене встановити прізвище. Але потім відразу попрохав розшукати у Львові педераста із циганською зовнішністю. І тоді мене наче щось шпигонуло. Я маю гарну інтуїцію, як і ви, пане інспекторе. Я сказав йому, що не

буду нікого шукати, якщо він не пояснить мені, у чому справа. Мокк довго відмовчувався, але врешті-решт розповів. Дівчину, яка їхала з тим циганом, було жорстоко вбито. Її звали Анна, так вона була зареєстрована в готелі…

— Гарні в тій Німеччині порядки, — засопів Зубик. -До реєстраційної книги записують самі імена… Ну й ну!

— Цей готель — то якесь кубло, закамуфльований бордель, пане інспекторе. А зараз сидіть і тримайтеся, бо те, що я скажу, буде…

— Та гаразд уже! Кажіть! — Зубик вирішив не чекати, доки Ііопельський використає якийсь вишуканий прикметник.

— Дівчину зґвалтували й відгризли, видерли їй щоку! До зґвалтування вона була незайманою.

— Холера ясна! — Зубик не витримав і вилаявся при підлеглому, чого ніколи досі не робив. — І це теж трапилося в готелі…

— Атож, це схоже на справу Мінотавра, — мовив По-пельський і замовк. У кабінеті начальника запала тиша. Попельський зняв окуляри, похухав на скельця й протер їх білим носовичком із вигаптуваною Льодзею таємничою монограмою, такою самою, як і на персні-печатці. Зубик відсунувся від столу й поклав руки за потилицю. За вікном дзеленчав трамвай, сигара дотлівала в попільничці.

Обоє добре пам’ятали справу дворічної давнини, про яку писали всі польські газети. її так і не було розкрито, і через те львівська поліція мала пляму на репутації. Улітку 1935 року протягом кількох днів було знайдено трупи двох зґвалтованих дівчат. Обидві мали погризені обличчя. Молодшій було шістнадцять, старшій — вісімнадцять років. Одну знайдено в готелі «Європа» в Дрогобичі, іншу — у готелі Френкеля в Мостиськах. В обох випадках дівчат реєстрували на підставі поданих ними прізвищ, і ніхто

не звернув на це уваги. Панни стверджували, що запізнилися на потяг і повинні переночувати. Обидва прізвища були вигаданими. Ніхто не впізнав жертв, хоча університетський судовий медик, доктор Іван Підгірний, надзвичайно ретельно реконструював їхні обличчя. Дівчат поховали державним коштом. Протягом півроку львівська поліція, уклавши таємну угоду з батярами, розшукувала Мінотавра, чиє прізвисько вигадав не хто інший, як сам ГІо-пельський. Усі вистежували потвору, що гризе й ґвалтує дівчат. Та комісарові не допомогли навіть гіпнотичні сеанси і ясновидець. Усі зусилля виявилися марними.

— То й що? — Зубик урвав мовчанку й роздушив сигару, яка зараз нагадувала Попельському величезного розчавленого таргана.

— То я й сказав Моккові, що це наша справа, і попросив його, щоб він переслав мені всі документи.

— А він?

— А він, — усміхнувся Попельський, — повівся так, як і я повівся б на його місці.

— Тобто?

— Сказав мені, щоб я забув про цю розмову й забирався під три чорти.

Зубик підхопився зі стільця й почав кружляти навколо столу, наче поранений звір. Його обличчя швидко червоніло, а шия надималася.

— Що він собі думає, цей прусак! — гаркнув він. — Це моя справа! Це наша справа! — начальник підніс слухавку. — Панно Зоею, домовтеся для мене про телефонну розмову з комендантом, і якомога швидше! А ви, — звернувся до Попельського, — напишіть службову записку про цю розмову! Дуже докладну! По-польськи. І перекладіть те, що він вам сказав насамкінець. Щоб ви забиралися, так? Ах ти, швабе!

— Я не можу цього перекласти, — відповів Попельський.

— А то чому? — Зубик розстібнув комірець, а його обличчя, налилося кров’ю.

— Бо це нецензурна лайка. — Попельський знову усміхнувся. — Він сказав мені те саме, що і я б сказав йому, якби опинився на його місці. Перекладаю дослівно: «Пішов ти в дуну, австріяк засраний!».

Зубик стояв як укопаний. Він ще жодного разу не чув, щоб Попельський лаявся. Це так здивувало пана підінспектора, що він аж рога роззявив.

— Пане Попельський, що ви кажете?! Він висловився про вас так вульгарно? Кримінальний директор? Чому він назвав вас австріяком? А ви що відповіли?

— Мабуть, у мене австрійський акцент. Що я відповів? Перекладаю з німецької: «Сам іди в дупу, прусак засраний!».

Бреслау, понеділок 18 січня 1937року, сьома година ранку

З віком Мокк прокидався чимраз раніше. Можливо, причина полягала в тому, що він уже не провадив активного нічного життя, як іще два-три роки тому. За настійливою рекомендацією лікаря, пив усе менше алкоголю і вкрай рідко з’являвся в салоні мадам ле Ґеф у «Наделен -занському замку» в підбреславському Опперау, де колись щоп’ятниці зазнавав тілесних утіх в обіймах відразу двох дівчат. Зараз він, якщо й зазирав туди, то разів зо три на рік, і частенько виходив звідти, не скориставшись дівочими принадами. Це пояснювалося не лише тим, що його потреби зменшилися, і він уже не збуджувався так, як раніше. Мокк радше почувався чужим у цьому розкішному бордєлі. Кілька років тому, коли він був великою шишкою з управління поліції, його там сер-

дечно вітали, а панянки, яких обирав, пристрасно віддавалися своїй роботі, та ще й безугавно вихваляли його, захоплюючись Мокковою культурністю й вишуканими манерами. А він, окрім фахової підготовки, вимагав від них лише одного: уміння грати в шахи. Бо партія в шахи завжди передувала його еротичним фантазіям у «Над-слензанському замку». Від мадам він вимагав делікатності й гарантування йому п’ятничними вечорами затишного номера, де можна було їсти, пити, грати в шахи й забути про все на світі в обіймах жриць Іштар*. На жаль, усе змінилося, коли він перейшов із кримінальної поліції до Абверу. Збагнувши, що Мокк більше не такий всесильний і могутній, як колись, мадам ле Ґеф перестала бути люб’язною й послужливою. Найвродливіші дівчата чимраз частіше виявлялися зарезервованими для високих чинів СС, а чоловічої снаги капітана не підвищували приховані в стінах віконця, про існування яких він чудово знав. Цей винахід не раз, і не двічі допомагав йому, під час роботи в поліції, затиснути потрібну особу в лещатах шантажу. Тож він вирішив відмовитися від послуг мадам. Жодної постійної коханки в нього теж не було, бо останнім часом Моккові зазвичай траплялися жінки, які кепсько вдавали любовне захоплення, і він це відразу відчував. Капітан не був ідеалістом,^ і не вірив, що якась двадцяти- чи тридцятирічна жінка закохається в нього. Якщо вірити ГІлатонові, то Мокк саме стояв на порозі старості, але все ще на щось сподівався. Отож він не вів більше такого виснажливого нічного життя, як іще нещодавно, а його пробудження чимраз рідше супроводжувалося похміллям. Прокидався щодня о шостій ранку, прогулювався з улюбленим Аргосом біля старого міського рову, купував «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен», а тоді поглинав удома величезний сніданок і завдяки цьому не відчував голоду аж до вечора.

*богиня плодючості й плотського кохання в шумерів.

_____

Шеф Гестапо в Бреслау, непитущий вегетаріанець, кримінальний директор Еріх Краус, не знав, що Мокк аж так змінився. Призначаючи час для зустрічі на сьому годину ранку, не радячись про це із фон Гарденбурґом, він хотів принизити Мокка, якого щиро ненавидів. Зрештою, Мокк платив йому тією ж монетою. Але замість змученого похміллям п’янички з почервонілими очима, гладкого чепуруна, від якого пахло сигарним димом і парфумами численних коханок, перед ним стояв здоровий, щоправда, огрядний, але не занадто чоловік, і від нього віяло морозом, вітром і дорогим одеколоном.

— Будь ласка, не струшуйте попіл у вазон, — писклявий Краусів голос став іще тоншим.

— Перепрошую, Herr SS-Sturmbannfuhrer, — Мокк знущально посміхнувся, знаючи, що завдає відразу двох ударів. — Але у вас немає попільнички.

Краус не дозволив спровокувати себе тим, що Мокк звернувся до нього як до есесівського офіцера, а не прийнятого в поліції «кримінального директора». Він чудово знав, що не переробить цього старого, упертого поліцейського, для якого те, що політична поліція використовувала звання кримінальної поліції, було чимось незрозумілим і ганебним. Другий удар — куріння цигарки всупереч чіткому розпорядженню, що висіло на стіні кабінету, — потрапив у ціль.

— Згасіть цей смердючий недопалок! — верескнув Краус.

— Слухаюсь, — відказав Мокк і тицьнув цигаркою в землю, що заповнювала діжку з великою пальмою.

Краус заклав руки за спину й пройшовся кабінетом, вочевидь заспокоївшись. Зненацька крутнувся на підборах і зупинився перед Мокком, широко розставивши ноги.

— Як там співпраця із кримінальним обер-секрета-рем Зойффертом?

— Ви мене викликали для того, щоб запитати про вашого Зойфферта?

— А як співпраця з управлінням поліції в Лемберґу? -Краус широко всміхався.

— Адже вам відомо, Herr Sturmbannfuhrer. Зі мною відмовилися співпрацювати.

— Бо ви нагрубіянили їхньому комісарові. — Краус продовжував усміхатися. — Ну, зрештою це добре, капітане Мокку. Немає чого панькатися зі слов’янськими свинями! Ви вчинили, як справжній член НСДАП. Ви ним насправді ще не стали, але мабуть, невдовзі… Га, Мокку?

— Ви полюбляєте недомовки, Herr Sturmbannfiihrer. -Мокк відчув, що Краус починає його дратувати, й вирішив зіграти на великосвітських і розумових комплексах цього плебея. — А точніше, полюбляєте еліпсиси. Ваше запитання «як там співпраця» повинно звучати «як складається співпраця», а оце ваше останнє «мабуть, невдовзі», що, власне кажучи, означає? «Мабуть, невдовзі ви ним станете», тобто «членом НСДАП»? А можна висловлюватися не еліптичними фразами, а реченнями з нормальними підметом і присудком?