ЧАСТИНА I

ВХІД ДО ЛАБІРИНТУ

Я знаю такий собі лабіринт (…), що складається із прямої лінії. На цій прямій заблукало вже стільки філософів, що легко може заблукати й звичайний детектив.

Хорхе Луїс Борхес, Смерть і бусоль.

Львів, вівторок 9 травня 1939 року,

п \ята година ранку

Над Старим Ринком займався світанок. Рожеве сяє-во просочувалося між злиденними ятками, у яких баби розставляли свої баняки з борщем і варениками; воно лягало на бідонах з молоком, що їх жидівський гендляр тягнув на двоколісному візку з молочарні Естери Фіш; заломлювалося на козирках кашкетів батярів, які стояли в підворіттях і ніяк не могли вирішити, чи йти вже снаги, чи зачекати, доки відчиниться поблизький шинок, де можна гальбою пива втамувати спрагу після перепою. Відблиски вранішньої зорі спадали на сукні двох дівчат, які, не дочекавшись уночі жодного клієнта, мовчки повергалися зі своїх робочих місць на Містках, аби за хвилину зникнути в під’їздах на Миколайській та Смерековій, де в убогих кімнатках винаймали ліжко за ширмою. Чоловікам, які квапливо сунули через Високий Замок до горілчаного заводу Бачевського, рожеві промені засліплювали очі, та вони на них не зважали, утупивши погляди в бруківку, наддавали ходу, а від їхніх швидких рухів шурхотіли в руках торбинки із хлібом та цибулею. Ніхто із львівських вуличників чи робітників не висловлював захоплень рожевоперстою Еос, яка осявала трикутний дах шпиталю Сестер Милосердя, ніхто не замислювався над циклічністю природних явищ, ніхто не аналізував ледь помітних змін чи розмаїття світанкових відтінків.

Підкомісар Фраицішек П
Пірожек, як і його земляки, був далекий від захоплення поетичними красотами. Проїжджаючи Казімежовською в новенькому поліційному

«Шевроле», він напружено й уважно придивлявся до мешканців цього робітничого району. П
Пірожек дошукувався в них якихось ознак особливого занепокоєння, роззирався за групками людей, які б жваво щось обговорювали або, озброївшись якимись знаряддями, скупчувалися в небезпечний тлум. Таких, що самі б хотіли лінчувати злочинця. Він нікого не помітив ані на Коперника, ані на Легіонів. Не побачив і зараз. Підкомісар поволі заспокоювався, а його полегшені зітхання ставали чимраз голоснішими. Ніщо не віщувало якоїсь колотнечі. Яке щастя, подумав він, проминаючи Великий театр і припарковуючи авто біля аптеки на Жолкевській 4, що це жахіття виявив аптекар, розсудливий раціоналіст, який не буде бігати подвір’ям і верещати, доки всі навколо не попрокидаються!

Пірожек вийшов з автомобіля, озирнувся й відчув, як йому стискається горло. Постать постерункового перед аптекою не залишилась непоміченою тутешніми мешканцями, які його оточили й голосно, ба, навіть доволі зухвало й безцеремонно обговорювали присутність захисника порядку. Той поглядав на них суворо з-під козирка свого кашкета й час від часу робив грізну міну, ляскаючи долонями по палиці, що висіла в нього на поясі. У цьому районі поліцейські не були в пошані. Бувало, що вони ходили посеред вулиці, аби їх не затягли до під’їзду й не відлупцювали. Тож постерунковий з III комісаріату зрадів, побачивши Пірожека, козирнув йому й пропустив до аптеки. Підкомісар знав, куди треба йти. Він попрямував за аптечну ляду, на якій стояв допотопний телефон, пройшов крізь темний передпокій, зачепився за ящик, у якому лежали заіржавілі аптечні ваги, й увійшов до кухні в помешканні, де жив аптекар з родиною.

Якщо аптекар, пан Адольф Ашкеназі, поводився, як і гадав Пірожек, надзвичайно спокійно, то його дружина

була геть не при собі. Сиділа біля столу, стискаючи тонкими пальцями папільйотки, які робили її схожою на лижника в шоломі, і голосно ридала, здригаючись усім тілом. Чоловік обіймав її за плечі й підсовував до вуст склянку, у якій були, судячи із запаху, валеріанові краплі. На вогні підстрибував чайник. Пара лягла на вікна й це заважало підглядати роззявляці, якого не встиг відігнати гюстерунковий. Задуха була неймовірна. Пірожек зняв капелюха й витер хусткою чоло. Пані Ашкеназі втупилася в нього з таким непідробним жахом, наче побачила дідька, а не жвавого рожевощокого поліцейського, що викликав загальну довіру. Пірожек буркнув якесь привітання й пригадав телефонну розмову з паном Ашкеназі півгодини тому. Аптекар розповів тоді все дуже спокійно й докладно. Отож Пірожекові не довелося зараз його перепитувати, та ще й у присутності переляканої дружини й ґаволова, що приклеївся носом до шибки.

— Де двері на подвір’я? — запитав Пірожек.

— Через передпокій і до кінця, пане пуліцаю, — несподівано відповіла пані Ашкеназі.

Не замислюючись над раптовою активністю дружини аптекаря, Пірожек знову вийшов у темний передпокій. Крізь ще одні двері долинало голосне похропування. Мабуть, малі діти, подумав він, вони завжди міцно сплять, їх не розбудить навіть смерть, яка володарює навколо.

Грузьке подвір’я із трьох боків було оточене забудовами. Від вулиці його відокремлював залізний паркан, до якого не давав підійти постерунковий. Довкола’ стояли обдерті будинки із внутрішніми балконами. На щастя, більшість мешканців іще спала. Лише на другому поверсі сиділа сива жінка на ослінчику й не зводила очей зі старшого сержанта Юзефа Дулапи, який стояв біля нужника й курив цигарку. Я вийшов за потребою, — Пірожек иодумки відтворював телефонне повідомлення Ашкеназі, — і виявив у нужнику щось жахливе.

— Добридень, пане комісаре, — привітався Дулапа й розчавив черевиком недокурок.

Що ви робите, Дулапо! — вигукнув П
Пірожек, аж старенька на балконі підстрибнула. — Це місце злочину! Плюньте на недопалок і сховайте його до кишені! Не знищуйте мені слідів, холера ясна!

— Слухаюсь! — відказав Дулапа й почав шукати недокурок під ногами.

— Ну, де воно? — вимовивши цю фразу, П
Пірожек відчув до себе відразу. Не можна казати «воно» про мертву людину. — Де тіло? — виправився він. — Ви, бува, його не чіпали? Показати пальцем і дати мені ліхтарика!

— У нужнику, будьте обережні, пане комісаре. Там лежать бебехи, — прошепотів занепокоєний старший сержант, а тоді додав іще тихіше, подаючи ліхтарика. — Пане комісаре, без образ, але то справа страшна. Якраз для комісара ІГопельського.

Пірожек не образився. Він уважно оглянув вологу чорну землю, щоб не знищити яких слідів. Тоді підійшов до нужника й відчинив двері. Від смороду перехопило подих. Від картини, яку він угледів у рожевому світанковому промінні, йому потемніло в очах. Краєм ока комісар помітив, як старенька перехилилася з балкону, аби зазирнути до нужника. Він захряснув двері.

— Дулапо, — промовив, вдихаючи смердюче повітря, -приберіть-но з балкону цю стару.

Старший сержант поправив гаплик на комірі й попрямував у бік сходів, зробивши грізну міну.

— Гей, дрипцю*, — гукнув він до жінки. — До хаві-ри**, але вже!

— За потребою чоловік вийти не може! — верескну-ла жінка, але слухняно сховалася в помешканні, завбачливо залишаючи ослінчика на балконі.

*дрипця (льв. жарг.) — стара жінка.

**хавіра (льв. жарг.) — квартира.

Пірожек знову відчинив двері й гхвітив бліде тіло, що лежало в нужнику. Дитяче тільне було таке перехняб-лене, наче хтось намагався увіпхнути його голівку п;л коліно. Волосся на черепі було ріденьке й розкошлане. Шоки напнулися від опухів. На порозі лежали кишки, слизьку поверхню яких де-не-де вкривали криваві цівочки. Усе тіло було в струпах. Підкомісаровз здалося. їло його гортань розпухла й це не дає йому дихати. Він сперся на відчинені двері. Такого йому ще ніколи не доводилося бачити. Хворе, вкрите струпами, скалічене дитя. Йому можна було дати щонайбільше років зо три. Пірожек випростався, сплюнув і ще раз глянув на тільце. Це були не струпи. То були колоті рани.

Пірожек захряснув двері нужника. Дулапа дивився на нього із занепокоєнням і цікавістю. Десь далеко, з боку Городоцької, задзеленчав перший трамвай. У Львові починався чудовий травневий день.

— Маєте рацію, Дулапо, — підкомісар Пірожек проказав це дуже повільно. — Ця справа саме для Попельського.

Львів, вівторок 9 травня 1939, чверть на одинадцяту ранку

Леокадія Тхожницька вийшла на балкон свого помешкання на вулиці Крашевського 3 і якусь мить дивилася на Єзуїтський Сад. Вона робила це щодня, бо полюбляла переконуватися, що довкола нічого не змінюється й перебуває на належних місцях: каштани, буки, дуби, пам’ятник Аґенорові Ґолуховському й ваза із зображеннями алегорій життя. Одначе цього дня, якщо порівнювати з попередніми тижнями, відбулися певні зміни. Розквітли каштани й з’явилися гімназисти з поблизької гімназії Я на Длугоша. З висоти другого поверху вона

побачила кількох юнаків у гімназійних формах. Вони простували вулицею угору із цигарками в руках, тримаючи під пахвами книжки, стягнені пасками, і запекло сперечалися, як почула Леокадія, про взаємозалежність тангенсів і синусів. Вона пригадала собі власні гімназійні літа, а тоді щасливі роки навчання на романістиці в Університеті Яна Казимира, коли була однією із чотирьох панянок на факультеті, постійно оточених залицяльниками. Ліктями вона сперлася на перину, що лежала на поручнях, обличчя підставила під сонячні промені й із приємністю поринула в спомини. Попід балконом прогуркотіла вантажівка із залізяччям. Це виявилося несподіванкою. Леокадія не терпіла непередбачу-ваних подій. Коли вони ставалися, звинувачувала себе у відсутності фантазії.

Так було й тепер. Вона здригнулася й швидко повернулася до помешкання, зачиняючи балконні двері. Найменше, чого їй зараз хотілося, це щоб від гуркоту прокинувся її кузен, Едвард Гіопельський, з яким вона мешкала років із двадцять. Протягом усього цього часу єдині суперечки, які вибухали між ними, стосувалися несподіваних пробуджень кузена: то від протягу захряснуло-ся незачинене вікно, то вуличний крамар гучно розхвалював на подвір’ї свої товари, то служниця заголосно виспівувала в кухні побожних пісень. Усі ці події зненацька переривали сон Едварда, який укладався о п’ятій ранку й не мав звички вставати з ліжка до першої пополудні. Занепокоєна Леокадія підійшла до дверей спальні кузена, чиї вікна виходили на подвір’я, так само, як кухонне й вікна кімнати його дочки Рити. Якусь мить вона дослухалася, чи страхітливий гуркіт старого залізяччя спричинив очікувані нею наслідки. Сталося те, чого вона боялася. Кузен прокинувся. Він стояв у дверях і тримав слухавку. Даремно я поклала її на важелі, подумки дорікнула собі Леокадія, але що було ро

бити, коли Едвардові вже від шостої ранку видзвонювали з комісаріату? Врешті-решт, він прокинувся, і їй не оминути кари Божої.

Зараз Едвард стояв у передпокої й мовчки вдивлявся в слухавку, наче бачив там живу людину. І раптом заговорив підвищеним тоном. Вона швидко вийшла до кухні й зачинила за собою двері, щоб не підслуховувати. Та її делікатна поведінка була даремною. Едвард горлав на весь передпокій, тож вона чула кожне його слово.

— Ви що, не розумієте польської, пане начальнику? -Вона вже збагнула, що він розмовляє зі своїм шефом, начальником слідчого відділу. — Я незрозуміло висловився?! Я відмовляюся розпочинати це слідство й не бажаю пояснювати причини мого рішення! Це все, що я хотів вам повідомити!

Леокадія почула брязкіт слухавки, скрипіння підлоги у вітальні під Едвардовими ногами, а годі характерний звук, з яким обертався телефонний диск. Кудись дзвонить, подумала вона, може, хоче вибачитися перед цим Зубиком? Зараз він говорив набагато тихше. Леокадія полегшено зітхнула. їй не подобалося, коли кузен сварився з начальством. Він ніколи не хотів розповісти їй про причину сварки, і це дошкуляло й муляло йому, він надимався й червонів від гніву, а це загрожувало новим нападом хвороби. Якби ж то він хоч раз пересилив себе, подумалося їй, і розповів про секрет стосунків

и .

зі своїм неотесаним начальником! Йому б одразу полегшало! Чому він не хоче поговорити про ці конфлікти, хоча ніколи не криється ні з чим, що стосується навіть найпотаємніших розслідувань? Адже він знає, що вона мовчатиме як могила!

З комірчини вона витягла свіжі пряники «юрашки»*, які вранці купила в Залевського, а тоді поклала до кав-

‘юрашки (льв. розм.) — пряники-медяники, що виготовлялися на весняного Юрія.