— Ви — священик? Ксьондз Костянтин Керський? -перебив він його на півслові.

— Наскільки мені відомо, то ксьондзом я ніколи не був, — повагом відказав незнайомець. — Хоча колись дуже добре знав одного. У вас є ще якісь запитання, чи дозволите продовжити?

— Що це значить «Мінотавр тут»? Я прийшов сюди не через Мінотавра! Де моя дочка? — Попельський шарпнувся на стільці.

Молодик підвівся й підняв з підлоги якийсь довгастий предмет. Це була ключка для гри в гольф. Підійшов до ГІопельського, схилився над ним і на мить утупився у його вухо. Комісар не помітив руху, зате відчув біль, що пронизав йому голову, наче спис. Вухо запульсувало й швидко спухло. Череп розсаджував пронизливий писк. Чоловік обійшов його й, підійшовши з іншого боку, 110-

мав оглядати його вухо, наче отоларинголог. Розмахнувся. На голову ІІопельського впав другий удар. Комісар повільно гепнувся разом зі стільцем. Писк у голові посилювався. Був лише один спосіб заглушити його. Кричати самому. Попельський репетував від болю, немов поранений звір. Качався по підлозі, хвицав ногами. Замість вух у нього були два теплі, вологі, болючі шматки м’яса.

Війнуло ароматом одеколону. Попельський розплющив очі. Чоловік стояв перед ним навколішках із ключкою в руках. Попельський сподівався чергового удару. Перестав кричати. Перед наступним ударом треба було зберегти хоч трохи сил.

— Ви мене більше не перебиватимете, правда, пане комісаре? — тихо промовив молодик. — Те, що ви зараз ночуєте — історія одного хлопчика, а потім юнака. Когерентна, як послідовність. Несхибна, наче екстремум параболи.

Молодик витяг з кишені піджака товстого зошита в слоновій шкірі й почав читати.

Хлопець народився 1910 року в заможній, аристократичній родині Воронецьких у маєтку Баранячі Перетоки в Сокольському повіті. Був пізньою дитиною своїх батьків. Його батько, граф Юліуиі Воронецький, власник величезного маєтку, був випускником математичного факультету університету Яна Казимира у Львові. У ньому дрімала прихована громадська пристрасть, яку він утілював, навчаючи сільських дітей математики. Якщо в комусь із них убачав схильність до точних наук, починав ним опікуватися. Сплачував за навчання в гімназії, щоб талант не змарнувався. Двоє старших, дорослих уже братів хлопчика, теж були математиками. Обоє полягли па війні під Горлицями, і хлопець їх майже не пам’ятав. Змалечку його виховували як великого математика. Замість казок перед сном йому читали математичні задачі, замість солдатиків він розставляв на підлозі геомет-

ричні фігури, замість замків з піску будував прямокутники на сторонах трикутника, замість запуску повітряних зміїв — забавлявся квадратними рівняннями. Він був геніально обдарований. У шість років розв’язував системи рівнянь, а в десять — аналізував функції.

Усе це перестало бути для нього важливим, коли одна русинська сільська дівчина відкрила йому світ фізичних насолод, котрий поглинув хлопця. Його більше не цікавили хитромудрі сплетіння чисел, натомість цікавили сплетіння тіл, показова функція асоціювалася виключно з тим, як жінка показує груди, вийнявши їх із бюстгальтера. У Соколі, де він учився в гімназії, хлопець разом з іншими підглядав, як директор кінотеатру «Світанок», пан Кароль Полішук, ночами притискає до стіни своєї контори місцевих. повій. Якогось дня його спіймали за підгляданням. Директор кінотеатру анітрохи на нього не гнівався й запропонував йому спілку. Математика набридала хлопцеві чимраз більше, і під час занять він тільки те й робив, що бігав до шкільного туалету. Він двічі сидів по два роки в одному класі й раз навіть лікувався від гонореї. Батько аж нетямився від люті, але, трохи заспокоївшись, припускав, що це наслідки бунтівного віку дозрівання, яким він пояснював усе зло, і що це раніше чи пізніше минеться, і син повернеться в обійми королеви наук. Граф вирішив ізолювати сина від будь-яких поганих упливів і довірив опіку над ним своєму братові, колишньому офіцерові, графові Станіславові Воронецькому, котрий у сілезькому Скочеві володів великою фабрикою парасоль і тростин «Полюс». На жаль, дядько Станіслав мав двадцятилітнього сина Януша, розбещеного не менше, аніж його кузен. Хлопець, якому під ту пору було вже вісімнадцять, познайомився через Януша з розумною жінкою, котра добре знала життя. Колишня власниця борделю, Клементина Новоземська, тепер мала шлюбне агентство. Вона швиденько підказала йому, як можна скористатися своєю незвичайною вродою

и добре заробляти, займаючись, на додачу, тим, що він любить найдужче.

Молодик дослухався порад мадам. Він щедро обдаровував своїми достоїнствами чоловіків та жінок, і всі йому за це добре платили. У дев’ятнадцять років він переїхав від дядька й замешкав у пані Новоземської. Нещасного батька охопив розпач, і він прокляв свого єдиного сина, припинивши із ним будь-які стосунки, що анітрохи того не засмутімо. Хлопець без жалю забув про батька, котрий для нього уособлював математику, і про матір, яка за своїми мігренями світу не бачила. Жив так, як йому хотілося. Грошей не бракувало, бо завдяки контактам пані Ново-земської він уприємнював подорожі багатих німецьких розпусників, котрі в розкішних вагонах-салонах ‘Їздили маршрутом Катовиці ~ Бреслау — Берлін. А найчастіше хлопець подорожував у товаристві бреславського барона фон Кріґерна, який утаємничував Воронецького у свої плани й наміри. Один із них надзвичайно сподобався молодикові. Барон фон Кріґерн збирався відкрити в Бреслау дім розпусти для багатіїв. Найбільшою проблемою, на думку барона, була плинність персоналу, оскільки повії часто змінюють борделі. Існував лише один дієвий спосіб запобігти цьому: нелегальне транспортування й утримування в підневільному стані. Оскільки польки й чешки були надзвичайно гарними жінками, а їхнє переправляння означало перетин лише одного кордону, вони, звісно, й стали найвід-повїднішим товаром. У молодика аж очі загорілися, коли барон фон Крігерн розповів йому про цю ідею. Вони швидко дійшли згоди: барон викладав гроші й надав своєму спільникові дворічну безвідсоткову позичку, натомість молодий Воронецький заінвестував свої безцінні контакти. За кілька днів у Бреслау було зареєстровано фірму «Воронецький унд фон Кріґерн».

їхня діяльність не була складною. Клементина Ново-земська разом з Ернестиною Неробіш розшукували моло-

dux жінок. Увагу звертали, передусім, на сиріт і тих, хто займався проституцією. Тобто таких, чийого зникнення ніхто б не зауважив, а коли й помітив, то навряд чи цим перейнявся. Воронецький знайомився з ними, як кандидат на майбутнього чоловіка. Рідко яка з них не дозволиш себе спокусити чарівному графові, рідко яка відмовлялася від спііьної романтичної подорожі до Німеччини. А тим на неї вже чекав підприємливий барон фон Крігерн.

Фірма процвітиіа. Фон Крігерн налагоджував міжнародні контакти, особливо зі своїми аргентинськими коле-гими, які переважно походиш з його рідного міста. Та в цьому процвітаючому бізнесі виникла тріщина. Минуло два роки, і барон зажадав повернення позички. Прибутки Во-ронецького були такими, що коли б він відкладав лише незначну їх частину, міг би накопичити потрібну суму протягом півроку. Але він не знав слова «ощадливість». Грішми сипав праворуч і ліворуч, а коли барон зажадав негайно повернути позичку, він саме програв усе, що мав, у като-вицькому казино. Нетерплячий барон підганяв його. Воронецький намагався здобути кредит, але невідомо з яких причин, банкіри мали сумніви в платоспроможності експедиційної фірми, чиїм співвласником він був. Тоді фон Крігерн потай домовився з Новоземською і поставив молодикові ультиматум: якщо той не поверне грошей протягом місяця, він ліквідує фірму й пошукає собі іншого спокусника. Далі було ще гірше, бо барон виразно продемонстрував свою рішучість. Котрогось дня до Воронецького прийшли двоє німців і зламали йому руку. Прибульці погрожували, що коли він не віддасть грошей, то зламають і другу. Окрім того, Новоземська перестала йому допомагати, і він знову був вимушений заробляти власним тілом, от тільки умови геть змінилися. Ного виганяли з гарних місць, а клієнти й клієнтки в гірших уже не були такими щедрими. Рука зросталася погано й дуже боліла. Якогось дня Воронецький довідався від кузена Януша, що

його батько помирає. Він удав каяття й поїхав до Баранячих Перетоків.

Старий граф, що справді доживав останні дні, привітав блудного сина зі сльозами й негайно виписав йому чек на суму, яку вимагав барон фон Кріґерн. Молодик зрадів не лише тому, що міг, нарешті, сплатити свій борг і звільнитися від гангстера, а передусім через те, що для нього закінчувалися розгульні часи й надходив період стабілізації. Батько помре, а він, як єдиний спадкоємець, управ-лятиме багатієм маєтком, споважніє, ожениться й осяде в Баранячих Перетоках, і хіба що зрідка відвідуватиме якийсь таємний клуб у великому місті… Граф Юліуш Во-ронецький вочевидь передбачив сипові плани й показав йому заповіт. У ньому було написано, що маєток стане власністю нащадка лише у випадку, коли той протягом двох років здобуде ступінь доктора філософії з математики або логіки. «Ти не можеш змарнувати свій талант», такіши були останні слова старого графа.

Воронецький без видимих зусиль повернув у вертикальне положення стільця, що впав разом із ГІопельсь-ким, і знову піднявся на імпровізовану сцену. Сів на-всгіак на стільці навпроти, спираючись підборіддям на спинку і вдивляючись у фіолетові комісарові вуха.

— Я був у розпачі, — сказав він, — але напевне, я недаремно чимось нагадую священика, як ви помітили, бо Господь мене захищав. На похорон мого батька приїхав його давній учень, сільський хлопець, що мав феноменальні математичні здібності. Це був такий собі діамант у кожусі, якого розшукав шляхетний граф і забезпечив йому навчання. Так… Саме тоді, на похороні батька, я й зустрів Мінотавра.

Воронецький підвівся й вийшов у двері, яких ГІо-иельський не бачив, бо їх затуляла ширма. За мить по дошках підлоги загупало. Граф знову з’явився на сцені. Але був не сам. Біля його ніг скулилася тварюка.

У лівій руці Воронецький тримав товстого ланцюга, другий кінець якого, наче зашморг, обхоплював шию Здзі-слава Потока. Руки й ноги голого Мінотавра були зв’язані. У роті стирчав кляп. Кучму густого волосся вкривала якась мазь. На білястому, порослому волоссям, тілі вид-нілися червоні сліди потертостей, струпи й чиряки. Під шкірою напиналися могутні м’язи. Поток, схилившись, дивився спідлоба на Попельського. У його роті ворухнувся кляп. Мінотавр сміявся. На мить комісар забув про Риту. Відчув, як кров пульсує в скронях. Не витримав й оскаженіло кинувся вперед разом зі стільцем.

— Не нервуйте так, комісаре, — посміхнувся граф Воронецький. — Зараз я віддам вам потвору. Але спершу історія про хлопця, чиє життя є доказом Божої ласки. Отже, як я вам казав, я зустрів Потока на похороні свого батька. Він заінтригував мене власною потворністю, бо мені подобаються різні почвари. Я запросив його на поминки й ми довгенько розмовляли. Я дізнався про нього все. Він вивчав математику в Кракові, хотів присвятити себе логіці, а тамтешні вчені не оцінили молодого вченого й висміювали його ідеї. А Поток мав наміри, услід за Лукасевичем, досліджувати тексти античних логіків, використовуючи математичні методи. Краківські вчені скеровували його до філологів, а ті, у свою чергу, не бажали з ним розмовляти, не маючи поняття про математику. Поток глибоко розчарувався, покинув навчання, виїхав із Кракова й став якимось гувернером у маєтку біля Бродів. Та повернімося до суті. Після похорону мого батька я проговорив із Потоком цілу ніч і запропонував йому написати за мене дисертацію. Я пообіцяв йому за це золоті гори, але він не хотів. Прагнув лише жінок. Подум-ки я з нього посміявся. Для мене це аж ніяк не становило проблеми. Але вже за мить перестав глузувати. Поток вимагав лише незайманих. Зажадав трьох цнотливиць: одну на початку роботи, одну після написання половини іі одну на такий собі десерт, — Вороненький засміявся із власного дотепу, — після завершення роботи. Не пояснив мені, звідки такі забаганки, але я дуже поблажливий. У житті я набачився чимало дивацтв.

Вороненький замовк, сів у кріслі й закурив цигарку.