— Бачу, що ви щиро зацікавилися, комісаре, — посміхнувся до Попельського. — Що ж, слухайте. Це лише початок! Я винайняв Потокові квартиру на Жулінського, недалеко від моєї кавалерки, у якій я інколи мав інтимні зустрічі. Моя давня знайома, Клементина Новоземська, обіцяла мені допомогти, звісно, не задарма. Та зажадала такої винагороди, що я аж занімів. Торгуватися мені не випадало. За місяць вона знайшла мені найсправжні-сіньку незайманку з Тарнова. Я зустрівся з нею декілька разів, і ніде правди діти, вона швиденько закохалася в мене. Запропонував їй спільну поїздку в Карпати, й ми поїхали туди моїм авто. Дорогою, під Мостиськами, я вдав, що машина зіпсувалася. Вечоріло. Я послав її до готелю. Ніби для того, щоб все виглядало пристойно, наказав назватися чужим прізвищем. Там вона повинна була на мене чекати. А дочекалася Мінотавра.

Воронецький змінився на виду. Зірвався на рівні ноги, схопив ключку й почав нею лупцювати Потока. Той упав долілиць. Гули ребра, кінець ключки занурювався в його тіло, наче в тісто. На кляпі з’явилися плями крові й піни.

— А до неї прийшов канібал, потвора, людожер! -верещав Воронецький, гамселячи Потока по голові. — І погриз її, замість лише трахнути, як обіцяв! Так, тварюко! Ти це зробив, ти потворо, покручу!

Минуло добрих чверть години, перш ніж Воронецький угамувався. Ноток лежав на боці й важко дихав у кляп. На його оголеному білястому тілі видніли червоні плями.

— У мене не було іншого виходу, — Воронецький важко зітхнув. — Звісно, я міг видати його поліції. Але

хто б тоді написав за мене дисертацію? Навіть, якби я когось і знайшов, завжди існувала можливість, що цей хтось мене викаже… Л ця тварюка ніколи мене б не зрадила, бо виказала б саму себе. Хай там як, але я залежав від нього, — граф утер піт із чола. — Невдовзі він приніс половину роботи й зажадав нової дівчини. У мене більше не було ілюзій. Я знав, що на неї чекає… — Він знову зітхнув. — Ну, ми й повторили все, з тією лише різницею, що дівчина була з Кельц, а Поток убив її… у /Дрогобичі. Ціла Польща гула, усі шукали Мінотавра. — Він якось дивно всміхнувся до Попельського. — Це ви, здається, вигадали, так? Влучно. Такий собі міф. Зрештою, сталося. Тим часом Мінотавр написав решту дисертації й зажадав останньої жертви. І рантом щось заїло в нашій гарно налагодженій системі. Новоземська не могла знайти незайманку. Тоді до неї прийшла Марія Шинок, котру туди прислала стара Неробіш. Новоземська, у минулому власниця борделю, знала, як удавати дівочість. Я зустрівся із цією Шинок… нічогенька була… Я б і сам не відмовився… Але що ж. Я приніс її в чергову, останню, як я тоді гадав, жертву. І тут виникла проблема. Поток здогадався, що вона недівчина… Не міг нею заволодіти, бо це суперечило його принципам… — Вороненький грайливо розсміявся. — То він її лише пошматував зубами! Ураз він споважнів, наче зміна настрою була для нього звичною. — Ми всі аж нетямилися від страху. Адже дівчина вижила, вона пам’ятала моє іі Потокове обличчя! Треба було її позбутися. На наше щастя, вона збожеволіла. Ну, і що ви тут скажете! Хіба це не Божа ласка?

Він глянув на Попельського, але той промовчав.

— Але звіряткові хотілося ще смачненького. — Вороненький зацмокав губами, наче посилаючи повітряні поцілунки. — Остання дівчинка, із Сілезії, справді була незайманою. Вихованка сиротинцю. Боязке, трохи заплакане дитя… Таке, щоб притулити, потішити…

Вороненький почав кружляти навколо Потока, щомиті стусаючи його носаком черевика й штрикаючи ключкою. Його це вочевидь розважало.

— Ніщо не могло завадити останньому жертвоприношенню, — сказав він. — Треба було все докладно передбачити. Це не могло відбутися в Польщі. Тут було надто небезпечно. Я зв’язався з бароном фон Кріґерном і пробачив йому мою зламану руку. Бачите, який я був великодушний! У салон-вагоні я приїхав до Бреслау з дівчиною, а через кілька купе був Поток. Під Бреслау я пере-одягся жінкою. Зрештою, мені ж це неважко вдавати. -Він кокетливим рухом поправив неіснуючі коси й почав пускати бісики до Погіельського. — Я відвіз її до готелю, котрий мені порекомендував фон Кріґерн. При нагоді позбувся друкарської машинки, на якій Поток надрукував цю начебто мою дисертацію. Це так, про всяк випадок… Адже я друкував листи до Новоземської на тій-таки машинці, підписуючись неіснуючим графом фон Банахом. Передбачлива жінка порадила їх написати, щоб звести на манівці розслідування… — Раптом він змінив тему: — Але в Бреслау було дуже мило. Новий рік я зустрів у фон Кріґерна, а Поток — з останньою жертвою.

Вороненький покрутив головою й скорчив дитячу міну, наче поганий актор.

— Ах, яка ж вона була перелякана! — пищав він тонким голоском. — Усе питала мене, навіщо я переодягся в жіноче вбрання… А я їй: «Кохана, ми їдемо на новорічний бал-маскарад. Зачекай на мене в тому готелі. Невдовзі я приїду по тебе».

ГІопельський заплющив очі. Не міг дивитися на Вороненького, не міг слухати, як він говорить різними голосами, то басом, то фальцетом.

— І я захистив цю дисертацію в Лукасевича, — долинуло до нього наче здалеку. — Але повернімося до нашого читання!

Дисертантові треба було підготуватися до захисту. Перш ніж зустрітися з керівником, він змінив прізвище. Узяв перше-ліпше, яке йому спало на думку. Воно жодним чином не могло асоціюватися із графом Юліуіием Вороне-цьким, якого в науковому середовищі всі знали й поважали, як засновника стипендій для незаможної молоді. Син не хотів, щоб його асоціювали з батьком. Це могло викликати певне пожвавлення, зацікавлення преси і т. д. А він лише хотів здобути ступінь тихо й без зайвого розголосу. Спершу треба було впевнитися, що його таємницю не розкриють. Удаваний докторант не міг дозволити собі дискутувати з керівником із приводу роботи, котра була в зародковому стані. Ці консультації могли викрити його невігластво. На декількох нечисленних зустрічах із професором Лукасевичем у Варшаві Воронецький струшував головою, сміявся сам до себе, аплодував, словом, удавав ексцентричного дивака. Говорив він небагато, зате всі зауваження керівника записував дуже старанно. «Нехай за мене промовляє моя робота», знай повторював. Оскільки в цьому середовищі не бракувало видатних учених, котрі поводилися ще химерніше, ніж докторант, Лукасевич і двоє рецензентів нічого не запідозрили, тим більше, що дисертація справді була новаторська й прекрасно написана.

І все закінчилося так, як він собі спланував. Воронецький став доктором філософії в галузі математичної логіки. Виконавець заповіту покійного графа, відомий львівський адвокат доктор Пшиґодський-Новак, не здивувався, що спадкоємець змінив прізвище, тим більше, що ця процедура відбувалася в його канцелярії. Блудний син став єдиним власником величезного маєтку, вирішив осісти в Баранячих Перетоках і почати нове життя. Напевне, він і вчинив би так, якби не страх, що давав про себе знати спершу легеньким поколюванням, а потім розрісся, наче ракова пухлина. Воронецький панічно боявся, що злочин колись буде розкрито. Велику загрозу для нього становили

три особи, три найважливіші dramatis personaeНовозем-ська, Неробіиі і Ноток. Спершу вія устромив у голову IIо-воземській заховану в тростині смертоносну спицю. Те саме він збирався зробити й із Неробіш, але це було не так легко. До неї постійно приходили люди. Навіть хтось вдерся до неї, коли Ті не було вдома. І нарешті, коли вже Воро-нецький усе спланував, під будинок Неробіш па вулиці Жогали приїхав поліційний фургон і її заарештували. Усі Катовиці гули від пліток про бабелу, що робила підпільні аборти в якійсь дірі. Чимало жінок тремтіли від думки, що вона може розповісти на допитах. Тремтів і Вороне -цький. Але Неробіш нічого не розповіла про нього, за що він їй щедро віддячив, передавши кругленьку суму, завдяки якій вона цілком незле влаштувалася у в’язниці.

— Нещодавно я отримав телеграму від фон Кріґер-на. — Голос Вороненького залунав ближче. — Йому дошкуляє в Бреслау ваш друг, такий собі Ебергард Мокк. Та фон Крігерн і не такі справи залагоджував, він його сам віднадить від розслідування. — Граф легковажно махнув рукою. — Отож загрозу становив лише спраглий аматор незайманих дівчат. Але Бог і тут змилосердився. Убивши поліцейського в себе вдома, під час затримання Поток мав лише один шлях до втечі: через дах до сусіднього будинку, а годі — скік на балкон, до моєї таємної квартирки. Я саме був там, бо мав побачення з однією чарівною молодою дамою. Тож я прихистив Потока у своєму помешканні. Він сидів там два тижні, носа не вистромляв навіть до нужника. Срав у відро, а сняв у раковину. Фу! Уявляєте, як смерділо? Німці кажуть: «Смерділо потворно1» Потвора смерділа потворно! — Він знову розсміявся. — Через два тижні я вивів його вночі й привіз сюди. Тут ваш Мінотавр жив півроку. А сьогодні я віддам його у ваші руки, комісаре. Кінець розповіді. Надійшов час Тезея.

•дійові особи (лат.).

Вороненький перевів подих після довгої промови і якийсь час мовчав. Потім підвівся, легко відсунув набік ширму й скерував світло прожектора на колоду для рубання дров, у якій стриміла велика сокира. Колода стояла на підлозі, вистеленій гумовими фартухами.

— Знаєш, Едзю, що я придумав? — Граф почергово дивився то на одного в’язня, то на другого. — Я придумав, як вирішити проблему Потока й Неробіш одночасно. Врешті-решт, я ж доктор математики, умію мислити логічно й оригінально. Пригадуєш, як у міфі Тезей убив Мінотавра? Атож, пригадуєш. Відрубав йому голову, Едзю. А зараз ми розіграємо цей міф по-новому. Ти будеш новим Тезеєм, а я увічню страту на кіноплівці.

Він кружляв довкола й вмикав додаткові рефлектори. Був дуже збуджений, наче директор перед театральною прем’єрою. Встановив камеру й почав знімати. Об’єктив спрямовував то на Попельського, то на Потока.

— Ти це зробиш, Едзю, зробиш, — примовляв Воро-нецький наче до себе, — а я все зніму. Матиму на стрічці прекрасного Тезея й чудового Мінотавра. А потім заховаю стрічку у своєму сейфі й віддаватиму тобі накази. А ти їх виконуватимеш. Якщо відмовишся, почуєш магічне закляття. Ось воно: «Я надішлю стрічку Маріанові Зубику». Ти будеш у моїх руках, Едзю… Виконуватимеш накази, ще й сам прохатимеш нових! Ось перший: ти витягнеш із в’язниці Неробіш і віддаси мені її в подарунок. Я більше не бажаю платити цій брудній, старій відьмі…

Я нікого не вбиватиму, — прохрипів Попельсь-

кий.

Не вбиватимеш? — Вороненький легко витяг сокиру з колоди. — Що ж. Мої люди, мої вірні друзі з като-вицьких часів вивезуть тебе до Брюховицького лісу. Викопають там яму, жбурнуть тебе в неї й засиплють нашим родючим чорноземом. А твоя кохана Рита не при

йде до тебе ма могилу… Не запалить свічечку таткові, до якого вона так гарно тулилася, як на цій фотографії…

Иопельський дивився на Вороненького як закам’янілий.

— Не прийде… — Граф провів пальцем по вістрю сокири. — Бо буде далеко звідси. Буде королевою краси. У борделі в Буенос-Айресі!

Він підійшов до Попельського, розмахнувся й устромив сокиру біля його ніг. На держално повісив гумовий фартух.

— А якщо вб’єш Мінотавра, — сказав, — побачиш Риту, котра зараз дуже близько. За ці півроку вона ще погарнішала. Так, так, вона тут… Вона так хотіла привітати тебе з іменинами! Якщо хочеш, можеш повернутися з нею додому. Та чи вона захоче? Зі мною вона стане актрисою, а ти хотів перетворити її на латиністку! Гадаєш, у мене мало друзів у кіно? Купа з них потай знімає непристойні фільми, у яких виступали мої дівчата. Але не бійся! Не Рита! Вона справжня актриса! Ну, то що? Одягай фартух! Сокира чекає.

Вигукнув: «Почали!» і до приміщення увійшло двоє людей, які привезли Попельського. Один націлився на нього браунінгом, а другий звільнив від наручників. ГІо-иельський відчув повну порожнечу в голові, усі рухи виконував машинально. Надяг фартуха.

— Починаю зйомку! Мотор! — гаркнув Вороненький з-за камери.

ГІопельський схопив за ланцюг на шиї жертви й потяг тіло до колоди. Мінотавр почав шарпатися навсібіч, наче риба, котру викинули з води. Гумові фартухи зминалися й пронизливо пищали від доторку до його мокрої від йоту шкіри.

Спершу оглуши його! — крикнув граф. — Інакше не покладеш його морду на колоду!

Поиельський підняв сокиру. Па колоді пручалося тіло людини. Не тварини. Це не була звірюка, то була люди

на, яку не можна зарізати, наче кабана-годованця. Його мусять судити справедливим судом і повісити згідно із законом. А якщо якийсь красномовний спритник, якийсь адвокат із подвійним прізвищем його вигородить? Суд оголосить вирок: підсудного переводять на лікування до лікарні із суворим наглядом! А Понельський слухатиме все це, й перед очима матиме погризені дівочі обличчя, струпи на тілі Марії Шинок і криваві пухирці на вустах Заремби. Підніс сокиру й обухом гепнув Потока в скроню. Той смикнувся й зів’яв. Понельський притяг його до колоди, поклав голову на неї, але безвладне тіло впало. Комісар зі злістю стусонув колоду й підніс сокиру, яку тримав обіруч.

— Зачекай, зачекай! — заверещав Воронецький. — Заради Бога, не вилазь за кадр!

За мить Понельський нікого більше не чув і нічого не відчував, окрім крові потвори на власних ногах.

Львів, четвер 14 жовтня 1937 року, шоста година пополудні

Рита Попельська сиділа у своїй фешенебельній квартирі в кам’яниці Рогатина на розі вулиць Костюшка й З Травня. Вона занепокоєно походжала по кімнаті, інтер’єр якої відомий архітектор і декоратор Діонізій Чич-ковський запроектував у пастельних, спокійних кремових відтінках. Вона металася між годинником і столом, між сучасним буфетом та класичним фотелем, який становив навмисну екстравагантну деталь у цій сучасній і аскетичній квартирі. Її серце замалим не вистрибнуло із грудей, коли у дверях почувся дзвоник, і служник увійшов до кімнати, збираючись сповістити про прихід гостя.