Він не встиг цього зробити. Поточився від сильного поштовху й сперся па стіну. До кімнати вдерся Едвард Попельський й негайно вигнав служника. Побачивши батька, Рита впала навколішки. їй здавалося, наче земля втікає з-під її ніг. Худенька постать похитнулася, наче в трансі, й дівчина впала б на підлогу, якби її не підхопила дужа батьківська рука. Рита припала до неї вустами. Плакала тихо, не схлипуючи. По долоні ІІоиельського стікали сльози. Він мовчки стояв над дочкою, гладячи її волосся біля вух. Це було місце, яке він найдужче любив цілувати, коли Рита була маленькою. Тоді він вдихав повітря й відчував у її косах аромат лісу в Сокільниках, де вони проводили канікули, або солоний запах моря й надбалтійського пляжу. Зараз він теж хотів її поцілувати туди, але не зробив цього. Відчував якийсь чужий запах, незнайомі йому різкі парфуми. «Буде королевою краси в борделі, у Буенос-Айресі!».

Попельський витер очі, засопів, легенько відсторонив дочку, підвівся й сів біля столу. Сплів пальці, немов бажаючи позбутися почуттів, котрі його роздирали. Рита теж підвелася й сіла навпроти батька. Поклала на його руку свою вузьку долоню з коштовним діамантом на пальці.

— Благаю, татусю, вибачте мені, — Її очі сповнилися сльозами, дві впали на щоки. — Татусю, вибачте мені, учора ж були ваші іменини! Я так хочу почути сьогодні від вас слова пробачення!

Пробачаю, — прошепотів він, стиснув повіки, але не зміг утриматися від сліз, котрі текли між густими віями.

Я була жахливою, дурною егоїсткою, — Рига витягла мереживну хусточку й приклала до очей. Уміла за одну мить опанувати себе, як і її мати. — Але не думайте, татку, що я покинула рідний дім, бо вважала вас нестерпним тираном! Ні, усе було не так! Батьку, ви

слухайте! Броніслав писав до мене й спокушав у листах. Ми листувалися, він причарував мене. Надіслав своє фото із присвятою… Тоді, у свято весни, я пішла на побачення з ним. Зі мною пішла Тичка. Я боялася йти сама. Це було на Жулінського. Ми повинні були зустрітися в більярдному клубі! Раптом я побачила тебе й розсердилася, бо думала, що ти за мною стежиш. А ти тоді переслідував Мінотавра. То була чиста випадковість, що я тебе побачила! Тичка від страху втекла, а я побігла до того клубу, який узагалі-то не був жодним клубом!

Вона підвелася й заслонила штори, щоб батька не разило призахідне сонце. Мовчки дивилася на нього. Він змінився, схуд, в одязі вже не було колишньої акуратності. Голова й щоки були недбало поголені. Риті стало прикро.

— Він закохався в мене з першого погляду. — Вона сумно поглянула на змученого батька. — І через це почуття викрав мене. Він шляхтич, власник величезного маєтку, нащадок аристократичного роду. Твердив, що його предки теж часто вчиняли raptus puellae*.

— Ти говориш но-латині. — Попельський здригнувся й злегка посміхнувся.

— Ні, я просто повторюю слова Броніслава. Він мене викрав і відвіз у свій маєток, заборонивши підтримувати з вами контакт. Але не думайте, татку, що він мене присилував… Оце вже ні! Він занадто шляхетний для цього! Дав мені два місяці, щоб я могла прийняти рішення, чи хочу я залишитися з ним і робити кар’єру актриси, бо він скрізь має знайомства і посприяє мені, чи повернутися додому, до цієї клятої гімназії… Щодня мене провідував, ми гуляли по його парках, лісах… Через два тижні слуги перестали мене стерегти. Це було зайве… Мені не хотілося втікати звідти… Я прагнула бути там, слухати

•викрадення дівчини (лат.).

його слова, дивитися йому в очі. — Рита здригнулася. -Ой, пробачте, тату! Я розповідаю вам все з такими подробицями, наче ви жінка!

— Чому ги мені не написала? — глухо спитав По-пельський.

Рита швидко підійшла до батька, поцілувала його в голову, а тоді притулилася щокою до його лисини.

— Пробач, татусю, пробач… Я була сама не своя… Наче уві сні… Я ні про що не думала. Але я вже отямилася. Я знову впевнена в собі й розсудлива! Ми завжди будемо разом, тату, завжди… Більше не змушуватиму вас непокоїтися… — У ЇЇ очах знову з’явилися сльози й потекли на його лисину. — Батьку, я весь час носила із собою цю нашу давню фотографію… Я люблю тебе, тату!

Попельський підвівся й міцно обійняв дочку. Раптом відштовхнув її, схопив за худенькі плечі й відсунув від себе. На його шиї з’явилися червоні плями.

— Так, батьку, — сказала Рита рішуче. — Я вагітна. А Броніслав — батько моєї дитини.

Комісар сів біля столу й утупився в циферблат годинника. Лише зараз Рита помітила, що його вуха були неприродно великими й пурпуровими.

— Таточку, адже для вас міщанські пересуди нічого не важать. — Вона підбігла до батька й схопила його за руки. — Адже ви жили з мамою невінчані, ціле місто гуло від священного обурення! Чому ви засмутилися? Найважливіше, що ми із Броніславом кохаємо одне одного! А ось запрошення на наше вінчання! Через три тижні в кафедральному соборі!

Комісар глянув на запрошення. «Рита Попельська і доктор Броніслав Кулик мають за честь запросити Вельмишановного Пана…» Далі не читав. Час наче повернувся назад. Пригадав засідання львівського відділення Польського математичного товариства. Професор Стефан Банах говорить: «Сьогодні маємо приємність вітати в нас

доктора Броніслава Кулика із Кракова, котрий прочитає доповідь «Логіка назв та логіка речень».

Рита бігала по кімнаті як маленька дівчинка й плескала в долоні.

— Татусю, я впевнена, що у вас буде стільки спільних тем із Броніславом! Я відчуваю! Він математик, як і ви, і чудово грає в шахи! Зараз, коли я вже самостійна, я зрозуміла, як вас люблю! Ми всі разом подорожуватимемо! Татко, тітонька, ваш онучок, я і Броніслав! Він обожнює Карпати!

Львів, 22 листопада 1938 р.

Любий Ебергарде,

перепрошую Тебе за мою мовчанку, яку я зрідка переривав короткими святковими привітаннями. За цей час я багато чого пережив, особливо між загибеллю й воскресінням Рити. Твої листи громадилися на моєму письмовому столі, наче докори сумління, а тобі відомо, що докори сумління, якщо їх приглушити роботою або алкоголем, врешті-решт затихнуть, а тоді й зовсім зникнуть. Я також хотів позбутися докорів сумління. Якогось дня в пориві п’яної люті я зіжмакав усі Твої листи й спалив Lx у попільничці. Не бажав знати нічого про слідство, яким Ти займаєшся, про якогось там барона. Мене ніщо не цікавило, бо я поринув у власні клопоти. Але довідався, що моя кузина Леокадія листувалася з Тобою і все Тобі описала: повернення вагітної Рити та її вінчання з доктором і графом в одній особі, Броніславом Воронецьким-Куликом. Рита кохає свого чоловіка, Леокадії він подобається, а я його ненавиджу. Не розумію, як моя дочка могла його покохати. Може, через те, що вони були схожі між собою, бо обоє не виправдали сподівань своїх батьків? А може, він був спокусни-ком-сатаною, що обплутав її? Не писатиму Тобі про нього більше, бо сама лише думка про його звиродніння сповнює мене огиди. Скажу одне: це потвора, божевільний злочи

нець. Атож, я не з’їхав із глузду, Ебергарде. Повторюю знову: це божевйіьний убивця, котрого ніколи не буде покарано за його злочини. Знаєш, чому? Бо це відомо лише мені та ще двом його охоронцям. А я не викажу його! Адже не позбавлю батька Єжика, мого коханого онучка, котрий щасливо народився в лютому цього року! Напевне, Тобі цікаво. звідки мені відомо про злочини мого зятя? Не повіриш, від нього самого! Він розповів мені все цілком свідомо. Дізнатися про це, і не заарештувати його — це однаково, що стати його спільником. І я ним став. Вислухав його й відпустив. Знаєш, чому? Бо він шантажував мене. Після піврічної Ритиної відсутності, коли подумки я вже її поховав, з’явився ясновельможний пан граф і сказав: твоя дочка в мене, можеш її побачити, якщо вислухаєш мене, або втратити, якщо відмовишся. Вибирай. І я вибрав дочку. Тоді він розповів мені про свої жахливі злочини, про які я повинен мовчати.