Любий мій, я вирішив піти на пенсію. Зубик і чути про це не хоче, благає мене, щоб я залишився. Я став ще знаменитішим, мене цінує сам комендант воєводської поліції. А все через те, що знайшовся Здзіслав Ноток, це начебто моя заслуга, що поліція взагалі натрапила на його слід. Так, Мінотавра знайшли в селі Стшельчиська Мостиського повіту, що у Львівському воєводстві. Мертвого, з відрубаною головою. До тебе, мабуть, не доходять новини з Польщі, може, ти про це й не знаєш, хіба що Леокадія написала Тобі. Наш судовий медик і психолог, доктор Іван Підгірний, знайшов обґрунтування збочення й канібалізму Потока. Доктор уважає, що цього злочинця, через його вражаючу потворність, висміювали жінки, й він їм манився, ґвалтуючи й калічачи. Це лише припущення Підгірного. Свою таємницю Ноток забрав із собою в могилу.

Ебергарде, я пишу цього листа, щоб подякувати за Твою допомогу. За те, що я міг завжди на Тебе покластися. Пишу й тому, що хочу з Тобою попрощатися. Не можу

ані бачити Тебе, ані листуватися з Тобою, бо мушу викинути з пам’яті все, що нагадує мені про справу Мінотавра. Вона була для мене кривавим випробуванням, дантів-ським пеклом і чистилищем. Залишила спогади, яких хочу позбутися. Прощаючись із Тобою, я прощаюся з роботою в поліції, про що вже писав раніше. Я не можу бути поліцейським, не можу бути представником закону, одночасно забезпечуючи недоторканність убивці. Він убив поліцейського в мені, збезчестив безповоротно. Мені немає вибачення. Прощавай, мій дорогий, і пробач мені мій гамлетівський настрій.

Твій Едуард

P.S. Сердечно вітаю Тебе зі святами. Не вітай мене. Ці свята я зустріну в товаристві вбивці. Чого не зробиш для рідної дитини?

Бреслау, 20 грудня 1938 р.

Любий Едуарде,

мене Твій лист дуже засмутив. Понад усе жалкую, що Ти вирішив припинити наші стосунки із причини, яку я розумію, але котра не може стати вирішальною. Бо час лікує всі рани, і ти ще посмієшся зі справи Мінотавра. Зараз я прошу Тебе лише про одне. Я готовий був переконувати Тебе на місці, у Львові, бо я дуже про Тебе непокоюся, але через купу нагальних справ не міг цього зробити. Благаю Тебе, не йди з поліції. Повір трохи старшому колезі, це може видатися парадоксальним, але, сидячи за одним столом з убивцею, ти маєш пагоду стати ще кращим поліцейським, ніж є. Дивися на нього повсякчас і добре запам’ятай собі його обличчя — нахабне, самовпевнене, безкарне. Це обличчя повинно закарбуватися у Твою пам’ять назавжди, так, як залишилися в ній грецькі неправильні дієслова. Ти повинен навчитися викликати його будь-якої миті. Особливо тоді, коли переслідуватимеш іншого вбивцю. У хвилини зневіри, коли руки в Тебе опускати-

мутпься від безсилля, а злочинець весь час утікатиме, пригадай собі обличчя того, кого бачиш сьогодні поруч із Твоєю донькою. Нехай ця пика буде пикою всіх убивць цього світу, нехай вона буде мордою сатани чи Мінотавра, як хочеш. Досягти піку ненависті, Ти станеш переможцем сатани, справжнім гончаком, що або загризе вбивцю, або захлинеться його кров’ю. Послухайся, Едуарде, моєї поради, та вчини, як хочеш. Якщо старий Ебі нагадує Тобі про справу Мінотавра, то забудь ненадовго про старого Ебі. Але заради Бога, не назавжди! Із ким я горілку питиму, з ким піду до дівчаток, як не з Тобою?

Твій Ебергард

P.S. І пам’ятай — Ти завжди можеш на мене покластися.

Львів, святвечір, 1938 рік, шоста година пополудні

За святковим столом сиділа вся родина Попельсь-ких: Едвард, Леокадія, Рита та її чоловік-граф, доктор Броніслав Воронецький-Кулик. Був іще один, наймолодший член сім’ї, котрому минуло заледве десять місяців, Єжик Воронецький-Кулик, якого служниця Ганна називала «серденько найсолодше». Дитя розвивалося добре, а апетит, мабуть, успадкувало від дідуся, бо поживою вважало все, що зустрічало на своєму шляху. А оскільки Єжик пересувався головним чином, рачкуючи, то їв усе, що діставав на висоті гіівметра від землі. Тож він нападав, наче цуценятко, на ніжки стільців і столів, мереживні скатертини, що звисали із шафок і столиків. Погано було, коли «графчук» (так називала його добра служниця, яка дуже любила малого), разом зі скатертиною стягав якийсь посуд. Півбіди, якщо це була тарілка

з тістечками, що їх маля відразу з’їдало, гірше, коли з таким самим ентузіазмом хлопчик займався вмістом дідової попільнички.

Під час першої у своєму житті святої вечері дитина була дуже неспокійною. Напевне, атмосфера поспіху, напруження й біганини вибила хлопчика зі звичного денного ритму, бо малий не міг заснути по обіді й зараз

вередував і плакав. Його не міг заспокоїти навіть дідусь, який завжди гарно впливав на дитя. Зрештою, не стільки дідусь, скільки його лисина. Єжик зазвичай торкався дідової голови з таким захопленням, наче відкривав невідомі землі. Звуки, що вилітали тоді з Едвардо-вих вуст, спричинялися до того, що немовля радісно пищало й, сміючись, показувало свої ясна, спершу беззубі, а потім прикрашені двома гостренькими молочними зубками.

На жаль, у святвечір ані дідова голомоза голова, ані його бурчання, не заспокоювали Єжика. Хлопчик, убраний, наче дівчинка, у сукенку з мереживним комірцем, вигинався в нього на колінах, репетував, пхав до ротика пухкенькі рученята, хвицяв ніжками, доки не вдарив супницю з борщем. Із неї хлюпнув фонтан бризок, більшість яких опинилася на скатертині, а декілька — на білосніжній дідусевій сорочці. Попельський навіть уваги на те не звернув. Узяв онучка на руки й почав носити його по кімнаті, що зрештою, трохи заспокоїло дитину.

Присутні дивилися на цю ідилічну сімейну сцену, і думки кожного витали деінде. Рита посміхалася. У ній чимраз частіше зроджувалася надія на те, що нарешті стосунки батька з її чоловіком налагодяться. Після невеселого дня вінчання, на якому Попельського не було, після перших холодних місяців, коли той не помічав свого зятя на вулиці, після святвечора, який вони провели нарізно, усе раптом змінилося із народженням ону

ка. Дідусь дж нетямився від щастя. Нарешті він запросим молоде подружжя па святвечір, чого Рита так довго чокала. Вона раділа як дитина, коли батько зателефонував до неї її запросив «під ялинку», як він завжди називав це свято. І маніть не підозрювала, що завдячує цим чоловікові, котрий пригрозив Нопельському Маріаном Зубиком.

Леокадія аж очі протирала від подиву. Сама бездітна. вона не могла знайти в собі стільки любові до Єжика, котрий дратував її своєю плаксивістю іі частими мерена ламп настрою. Тож стара панна ніколи не думала, що дитина настільки може змінити її кузена. Попельський, котрий, побачивши плямку від суну на краватці чи піджаку. завжди скаженів, уставав з-за столу, метушився в пошуках якоїсь ганчірки іі гамував у собі бажання грубо вилаятися, зараз узагалі не звернув уваги на сплямлену сорочку й ганцюиав з онучком на руках, а той. притулившись до дідуся, замастив йому ще й комір. Леокадія раділа, що Сдвард так змінився. Зрештою, її тішило в кузені усе. окрім відчайдушних рейдів по кнай-иах і штучної усмішки після безсонної ночі.

Ьроніелав Воронецькии-Кулик. незважаючи на вдаваний спокій, у глибині душі був роздратованим. Він затято мовчав, опустивши голову на груди, злісно посміхався it знай глипав довкола розлюченим поглядом. Не міг пробачній Нопельському його демонстративної зневаги Не міг зрозуміти, чому гой не радіє щастю своєї дочки, яка живе в розкошах і. що найважливіше, завдяки його знайомствам починає робити акторську кар’єру. виступаючи під псевдонімом «Рита Мои». Вона вже зіграла невелику радь у фільмі «Вогонь у серці» в самого Генрика Шари*. А цен листі сучий син і досі не подає йому руки під час зустрічі, і не обійняв його, віта-

Mll.tpo Гомрик (1900 1942). кіносценарист і кінорежисер. Один з наймжлнншшч польських режисерів епохи НІМОГО КІНО.

ючи зі святами. Кивнув лише головою і щось там бурк ну в, от гак, як бурчить зараз до цього бісового байстрюка, котрий весь час верещить!

Дитина заспокоїлася, і Попельський сів до столу разом з онуком.

А може, дістаньмо подарунки з-під ялинки. Вороненький-Кули к вимушено посміхався. Малий отримав би подарунок і заспокоївся, та? Можна йому вже дати?

— Броню, — Рига занепокоєно глянула на батька й погладила чоловіка по руці. — Це заспокоїть його хіба що на хвильку. Головна причина в тому, що він невиспаний. Малий не спав сьогодні вдень. Зараз я його вкладу, а Ганна заспіває йому колискову. Ще трошки побуде з нами, і тоді швидше засне.

Єжик перестав цікавитися дідусевою лисиною, виплюнув на підлогу дурника, примружив очка й почав верещати.

— Дайте йому той подарунок, — граф люто глипнув на ІІопельського, — або я сам це зроблю!

— Не знаєте ви, молодий чоловіче, звичаїв цього дому, — Попельський підкидав онучка на колінах. — У нас спершу вечеряють, а потім найстарший, тобто я, повторюю ще раз: я, роздає подарунки. І так буде завжди.

— Зараз, зараз… Звичаї звичаями… Воронецький-Кулик стиснув ложку в руці так, що йому аж пальці збіліли.

— Татусю, дайте мені Єжика, — швиденько урвала його Рита, — Може, він у мене на руках трохи заспокоїться…

— Ви щось хотіли сказати, молодий чоловіче? — ІІо-пельський віддав онука дочці. — Щось про звичаї в моєму домі?

— Татусю, будь ласка, — прошепотіла Рига, забираючи сина з батькових рук.