Граф стиснув губи й розділив ложкою ну ні ко, що плавало в борщі. Підніс до рога й повільно помай жува ти. Але не проковтнув, натомість виплюнув па ложку Леокадія дивилася на нього з огидою, (/жик знову про низливо закричав, а коли мати притулила його до се бо, почав бити її кулачками в обличчя.

Ти даси йому той подарунок, чи пі? прошипім Вороненький Кулик до Ііопельського.

Як і и смієш так звертатися до мого батька?! вигукнула Рита. І що чи робиш із ним вушком?

Певне, зуби його болять. ІІОІІОЛЬСЬКИЙ Гриво посміхнувся. Мусить їсти м’яке.*…

Едзю, не нервуйся. Леокадія дивилася па нього благально. Тобі погіршає… У тебе такий високий тиск…

Прошу тебе, не звертайся до мене «Едзю»! По польський зі скам’янілим обличчям перекрикував гал;и онучка. Після емері і Вільгельма я не хочу, що б хтось до мене так звертався…

Вороненький Кулик нахилив ложку й виклав пере жовану масу собі на долоню. Підвівся, підійшов до По польського й підсунув йому не під носа ( жик, побачим ши батька, заспокоївся.

Жери, дисий! І риф широко посміхайся Хіба я но казав, що ти будеш мені руки дизачи?

Усі заціпеніли. Цим скористався (‘жик, який блиск;» вично заліз на стіл з материних колін і сягнув но криві талевий дзбанок з узваром Дзбанок повільно м инув на скаїерчипу, а йою вмієм хлюномув па бежеву сукню Ле окадії. Дичина, побачивши наслідки свои» вчинку, вибу /пула плачем. Хлопчик мер очі кулачками й пронизливо верещав Іакою іаласу в помешканні Попельеьких вмне було Нанічь дідусь замулив руками вуха, Кіпрі були здеформовані, як у бокп|)а

Ьронії лав. жбурнув пері гжоиапе вушко па килим, під скочив до столу й причиї ли чину ДО f ІІЛМІИІП Обхопив

обіруч його голівку й почав удавлювати великі пальці в очі сина.

— Чого так треш ті очі, ти, байстрюче! — шипів він. -Я тобі ті баньки виколупаю…

ГТопельський кинувся на зятя. Коли здивований Вороненький-Кулик обернувся в бік тестя, той ударив його кулаком у скроню. Граф заточився, в очах потемніло. Тоді він отримав такий сильний удар у підборіддя, що впав на годинник, який стояв на підлозі у вітальні. Падаючи, почув, що годинник видзвонює якусь фальшиву мелодію. Його підборіддя, розоране перснем Поиельського, пекло від болю, з нього дзюрила кров. Комісар схилився над ним. Схопив графа за комір костюма й витяг того до передпокою. Не звертаючи уваги на Риту, котра плакала й чіплялася за його руки, розчахнув двері й викинув у них худорляве тіло свого зятя. Услід полетіло його пальто, капелюх і тростина.

Воронецький-Кулик сидів під поручнем і знущально посміхався до Поиельського.

— Едзю, — загорлав він, — готуйся до в’язниці!

— Я й тебе туди потягну за собою! — крикнув По-пельський.

На сходах лунав спів колядників.

Серед тиші нічної голос долинає.

Пастирі, вставайте, Господь ся рождає…

Гіоиельський зачинив двері, повернувся до розгромленої вітальні й важко сів у фотелі біля перекинутого годинника. Леокадія й Рита плакали. Плакала й Ганна, яка носила Єжика по кімнаті й співала йому колискову. Лише Попельський не плакав.

Львів, понеділок 13 березня 1939 року,

друга година ноні

Рита прокинулася від того, ідо почула грюкіт дверей. Протягом року після народження Єжика її соп був чуйним, як у пташки. Вона пробудилася від зітхання дитини, завивання вітру за вікном, лайки перехожого п’яниці на вулиці. Рита знала, що це повернувся Броніслав. Заплющила очі. Не хотіла, щоб чоловік помітив, що вона не спить. Не мала бажання виконувати подружній обов’язок, зате її чоловік мав бажання всюди й завжди. А найбільше, коли повертався пізно поночі з різних, як запевняв, ділових зустрічей. Дивився на неї уважним поглядом, роздягався догола й вимагав робити речі, котрих вона не любила. Тому віднедавна, аби уникнути цього, вона вдавала, наче спить, і навіть похропувала, що при її акторському таланті легко вводило в оману невдоволеного чоловіка.

Зараз вона теж чула, як він роздягається, розкидає свій одяг, де доведеться, і стає над нею. Рига відчувала на собі його погляд. Вона тихенько захропла. Броніслав відступив. Почула, як під ним злегка затріщав стілець. Поскрипування стало регулярним. Вона розплющила повіки й завмерла. Її чоловік сидів на стільці, сягав рукою між ноги й мастурбував. Але нажахало її не це. Маленький Єжик, якому виповнився лише рік, прокинувся й всміхався до батька.

— Чого так дивишся, — шепіт Броніслава ставав чимраз більш гарячковим. — Хочеш побачити, як корівка молочко дає?

Що ги робиш! — закричала Рита, а Єжик почав плакати.

— Ну, то й що? — її чоловік встав і зробив невинне обличчя. — Це ж природно… Ти ж знаєш, іцо мені хочеться двічі на день. Треба було собі попустити… А ти спала… Але тепер уже не спиш.

Львів, неділя 16 квітня 1939 року,

одинадцята година вечора

Рита сиділа перед туалетним столиком і мастила кремом обличчя й шию. Була щаслива, що вони нарешті покинуть Львів і після свят поїдуть на літо до Баранячих Перетоків. Зрозуміла, що для неї важлива не кар’єра актриси, а її син. Коли поверталася, смертельно втомлена, з різних репетицій, Єжик, побачивши маму, простягав до неї рученята й плакав, замість радіти. Наче жалівся, що вона залишає його на цілі дні під опікою мамки-українки, котра хоч усім серцем любила хлопчика, та все ж не могла замінити матері.

Львів погано впливав на Броніслава. Він ставав чимраз похмуріший, жорстокіший, якийсь потайний. Не міг витримати й хвилини з дитиною, аби не вдарити чи не нагримати на сина. За столом обливав брудом свого тестя й спостерігав, як дружина відреагує. Поруч із Броні-славом Рита поступово втрачала свою різкість і незалежність. Знала, що її рішуча реакція нічого не змінить, бо вона зіштовхнулася зі стихією, яка була набагато різкіша й жахливіша, котра лякала її і якої жінка не розуміла. Тож чоловікові напади намагалася пояснювати собі різним чином. Дивилася на нього люблячим поглядом, коли він кричав і лютував, пригадувала його дитячі спогади й нодумки казала собі: «Який це нестерпний тягар, коли відмалку тебе виховують як генія! Це може згубно вилинути на все подальше життя дитини! Я так Єжика не виховуватиму! Таку помилку робив і мій батько, але не так послідовно. Він не вимагав від мене геніальності, лише хотів, щоб я закінчила гімназію. А мій покійний свекор прагнув, щоб Броньо був геніальним. Воно й не дивно, що мій чоловік такий нервовий! Як минеться зима, поїдемо на село й усе владнається. Бронек відпочине на лоні природи, а Єжик дихатиме свіжим повітрям». Коли

чоловік тиждень тому, під час великоднього сніданку, повідомив, що незабаром вони виїжджають на село, Рита мало не підстрибнула від радості.

Увечері, розчісуючи своє густе волосся, Рита замислилася, де найкраще було б зустрітися з батьком перед від’їздом. Вона пробачила йому напад на Броня, котрий у святвечір був надто роздратований. Бачилася з татом кілька разів, переважно заздалегідь домовившись про зустріч у Стрийському парку. Інколи приходила до нього на сніданок, тобто біля полудня, й пила каву з ним і тіткою Леокадією, а Єжик тим часом бавився з Ганною. Під час розмови про Броніслава ніколи не згадували. Риті довелося погодитися з тим, що вони ніколи разом не поїдуть у Карпати, а Попельський пристав на те, що мусить бачитися з дочкою лише в години, украдені в ненависного зятя.

Рита всміхнулася від думки, що завтра побачить зелені поля й безлисті цієї пори буки в Баранячих Перетоках. У спачьні відчинилися двері. «Чекай на мене роздягнена, -сказав їй чоловік, виходячи, — я теж прийду до спальні голий. Сьогодні відсвяткуємо наше свято весни!». Рита поправила волосся й скинула пеньюар. Вона ніколи не соромилася свого оголеного тіла, бо знала, що вродлива.