Увійшла до спальні, погойдуючи стегнами. І зойкнула. На ліжку лежав голий Броніслав, а поряд — теж голий, незнайомий їй молодик. Вона вибігла до будуару й одягла халат. Почула шурхіт. Обоє чоловіків стояли у дверях.

— Я не робитиму цього, — сказала тихо, але рішуче. -Геть із моєї спальні! — закричала вона на чоловіка. — Ти, збочена свиня!

Воронецький-Кулик рушив до неї. У руках тримав ключку для гри в гольф і ритмічно вдаряв нею по своїй долоні.

— Зробиш це з нами двома, — сказав, — або із цією ключкою.

Львів, понеділок 17 квітня 1939 року,

четверта година ранку

Попельський вирішив влягтися раніше. Наступного дня в нього була важлива зустріч із директором Українського земельного іпотечного банку, паном Миколою Савчуком, котрий підозрював одного зі своїх працівників у розтраті. Комісар очікував довгої, нудної розмови про банківські операції, з якої він і так майже нічого не зрозуміє.

Зітхнув і відклав на полицю старе видання «Од» Го-рація. Сердився на себе. Купу латинських слів він уже забув, доводилося часто зазирати до словника. Закурив останню перед сном цигарку й вийшов до ванної, щоб намастити кремом своє все ще пружне обличчя. Щойно вийшов до передпокою, як пролунав дверний дзвоник. Здивований Попельський підійшов до дверей, визирнув крізь вічко й жахнувся. Цигарка випала й покотилася підлогою.

Відчинив двері. До помешкання увійшла Рита. В обіймах тримала сплячого, загорненого в коцик, Єжика. Сама була в нашвидку накиненому светрі з овечої вовни й пеньюарі. Йшла дуже поволі, ледве тягнучи ноги. За нею залишалася темна смуга крові.

Бреслау, понеділок 17 квітня 1939 року, сьома година ранку

Мокк сидів у фотелі й силкувався надягти черевики. Було дуже незручно, заважало черево, котре він напередодні увечері напхав у «Свидницькому льоху» смачними, але, на жаль, важкостравними віденськими шніцелями. Незважаючи на важкість у шлунку, він подяку

вав Марті за добрі наміри, але заявив, що сам вийде на прогулянку зі своїм Арґосом. Важко сопучи, Мокк зашнуровував черевики. Краєм ока бачив, як його німецька вівчарка стоїть біля дверей, тримаючи повідок у

зубах.

— Зараз, песику, зараз підемо гуляти. — Мокк посміхнувся, побачивши, що Арґос, почувши слово «гуляти», спинається на задні лапи й махає хвостом.

Він уже майже зашнурував черевика, аж тут задзеленчав телефон. Проклинаючи усі нагальні справи, котрі не можуть почекати принаймні до дев’ятої, покинув шнурівки й підніс слухавку.

— Міжнародна розмова, — повідомив приємний жіночий голос. — З’єдную!

— Дякую, — пробурмотів Мокк, притискаючи слухавку до вуха.

Кілька секунд у трубці шипіло й потріскувало, а тоді почувся голос. Чоловічий і не надто приємний.

— Усе ще можу покластися на тебе, Ебергарде?

— Звичайно, — зраділо відповів той, але відразу споважнів. Голос ГІопельського не віщував нічого доброго. -Що трапилося?

— Я мушу розповісти тобі всю правду, — помовчавши, сказав ГІопельський. — Але не по телефону… Якомога швидше! Де зустрінемося? І коли?

— Коли? Та хоч і завтра! — відказав Мокк.

‘ Де?

— Із цим уже гірше, — замислився Мокк і погладив Арґоса по голові. — Ага, уже знаю! Знаю! Є одне місце, де друзі зустрічаються за пляшкою охолодженої горілки й голяшкою. Пригадуєш ресторан «Ельдорадо» в Като-вицях?

— Приїдь до Львова. Прошу тебе.

Львів, п ’ятниця 28 квітня 1939 року,

третя година ночі

Третій перон Головного вокзалу був порожнім. Окрім сонного залізничника й продавця газет, котрий розкладав свій товар на ятці, тут стояв лише один чоловік: у чорному одязі, котелку на голові й білому шарфі на шиї. Іще одним світлим елементом одягу були замшеві рукавички. Він задумливо дивився на імлу, що клубочилася над рейками та під скляним дахом вокзалу. Півгодини тому, їдучи сюди, він проминув костел св. Ельжбети, що височів у темряві. Ця велична будівля, яка повторювала віденський кафедральний собор св. Стефана, на мить пробудила в ньому спогади про щасливі дні молодості, котрі він провів у місті на Дунаї. Зараз він був у місті, яке розташувалося над підземною річкою, а його останні спомини були мертвими й нереальними, як цей львівський Стікс. Попельський знову глянув на табло, де з’явилася інформація про те, що за п’ять хвилин на перон прибуде потяг з Берліна, через Бреслау, Оппельн, Като-виці, Жешув і Перемишль.

Потяг виринув з імли, до якої додалася його пара, наче якась примара. Попельський аж здригнувся, коли паротяг свиснув і зупинився за два метри від нього. Стояв і чекав. За хвилину потяг зупинився й почали відчинятися двері вагонів. Люди виходили, тягнучи валізки й скрині. Якась пані шукала поглядом носія, нарікаючи на його відсутність. На пероні височіла гора пакунків. Лише кремезний чоловік середнього зросту був без жодного багажу, окрім маленького саквояжа, що нагадував лікарський. Підійшов до Попельського, і вони сердечно привіталися. Узагалі-то вони бачилися тиждень тому в Като-вицях, але зустрічі зраділи невимовно.

Попельський ще не встиг як слід привітати Мокка, коли вгледів за його спиною могутню постать. Відсторо-

нив німецького колегу й придивився до ще одного чоловіка, невисокого, з вузьким лисячим обличчям.

— Дозвольте вас відрекомендувати, — Мокк звернувся до обох чоловіків. — Едуарде, це панове Корнеліус Вірт і Гайнріх Цупіца, мої люди для спеціальних доручень.

Львів, вівторок 9 травня 1939 року,

полудень

Попельський закінчив розповідати, засопів і підвівся з фотеля. Леокадія сиділа заціпеніла й боялася глянути на кузена. Іще ніколи він не викликав у неї такого страху. Не могла повірити, що, крім добре знайомого їй світу, бриджевих четвергів у подружжя Станьчаків, уранішнього читання, звичних домашніх ритуалів, побожних пісень, що їх співала Ганна, пряничків, які пекли на день св. Юрія, й кондитерської Залевського, існує ще й інший: похмурі райони, де мешкають садисти, божевільні, моральні покручі й шаленці, котрі віддаються брудній хіті, потвор, що гризуть дівочі обличчя або онанізують над колискою власної дитини. Її кузен знав цей світ мінотаврів, трансвеститів і содомітів, ба, навіть намагався його виправити. Наче Тезей, заходив у лабіринт, але, на відміну від міфічного героя, не повертався зі славою на вітчизну, здобувши Аріадну. Він повертався до своєї холодної самоти, котру ділив зі старою пан-ною-дивачкою.

Леокадія здригнулася. Задзвонив телефон.

— Іще раз доброго дня, пане начальнику, — почувся Едвардів голос. — Я дуже перепрошую за мою поведінку, і те, що я дозволив собі кинути трубку.

— Так, мені відомо, це жахливо, що сталося із цим хлопчиком… Генем Ниткою. Так, це жахливо і дуже небезпечно з точки зору політики…

— Так, я знаю… На жаль, я не зміню свого рішення… Ні… Ні, не передумаю… Я йду у відставку й на пенсію…

— Я повинен допомогти дочці й зайнятися онуком після того, як тіло ЇЇ чоловіка, мого зятя, доктора Вороне-цького-Кулика знайшли в підземному тунелі над ГІолт-вою… Не нагадуйте мені про це. Я знаю, знаю… такий скандал у родині…

— Ні, справді, це рішення остаточне! Завтра принесу письмову заяву про відставку. Прощавайте, пане начальнику. Adieu! — останні слова Попельський проказав майже жартома. Поклав слухавку й повернувся до вітальні. Присунув стільця й сів біля Леокадії. Поклав руку на її худеньке плече.

— От я вже й не поліцейський, моя люба. — Поцілував кузину в скроню. — Я став суддею і катом. А не можна бути одночасно суддею, катом і поліцейським.

— То віднині ти будеш усім, крім останнього? — Ле-окадія глянула на нього зацікавленим поглядом.

— Не зовсім так. — Він підвівся й, відчувши новий приплив енергії, почав ходити навколо столу. — Ні, відтепер я виконуватиму іншу роботу. Стану переслідувачем і мисливцем. Така людина зветься приватним детективом. Бо, крім латини, я знаюсь лише на цьому. Хіба ж на старість можна стати вчителем латини?

— А хто буде твоєю першою здобиччю? — Леокадія вдивлялася в кузена з непідробною цікавістю, наче грала з ним у бриджа й очікувала його відповіді на власне запитання щодо козирів.