ЧАСТИНА 3

ГОЛОВА МІНОТАВРА

Тезей прямує, океаном скривавлених колон листків у час віднови підносити у затисненій правиці він Мінотавра голову без рогів.

Звитяги гіркоту совиний поклик відміряє зоря на мідяній тарілі аби солодкої поразки теплий подих до скопу відчував на власній спині.

Збіґнев Герберт «Голова**.

*иер. йол. Вижени Антоняк.

Львів, середа 13 жовтня 1937 року,

сьома година вечора

Едвард Попельський сидів у «Морському гроті» й маленькими ковтками попивав другу сотку горілки. Відвідувачів у кнайпі було негусто, а присутні крадькома поглядали на комісара, чудово знаючи, про що він думає.

Від Рити вже півроку не було жодної звістки. Ціле місто пліткувало, чи дівчину було викрадено, чи замордовано й чи її зникнення якимось чином пов’язане з утечею Мінотавра. Висловлювати такі думки в присутності Попельського було небезпечно, у чому переконався якось Герман Кацнельсон. Усі поліцейські знали, що Попельський звинувачує себе в смерті Заремби. Бо прикувати тварюку до ліжка, яке легко можна було підняти, було кричущим недбальством. Одночасну втечу Потока й зникнення Рити Попельський пояснював собі просто: якщо він винен у втечі Мінотавра, то й у зникненні своєї доньки винен також. Довести, що це може бути звичайний збіг, спробував якось Кацнельсон. Попельський сприйняв це як особисту образу. Він кинувся на товариша, наче скажений бик, звалив того на землю й почав стусати ногами. Може, він і побив би його до непритомності, якби Кацнельсон не крикнув: «Ти й мене хочеш убити, як Зарембу?». Цс миттєво заспокоїло Попельського, і він відразу сів на стільці. Десь із годину комісар мовчки сидів, закривши обличчя долонями. Наступного дня він привселюдно попрохав у Кацнельсона пробачення, а той поставився до цього з розумінням, як, зрештою, інспектор Маріан Зубик, котрий і не думав застосовувати проти Попельського дисциплінарне покарання.

Від Вербної неділі, коли згорток з Ритиними речима опинився на його балконі, Едвард ГІопельський став зовсім іншою людиною. Зміни, що сталися з ним, удома виглядали зовсім по-іншому, аніж на людях. Удома він був надзвичайно чулий і турботливий із Ганною й Лео-кадією, так, що служниця в розмові з подружками вихваляла його до небес. Натомість кузина відчувала в ньому якусь фальш. Леокадія не могла повірити, що її кузен, який досі був майже виключно зосереджений на своїх думках, гіпотезах і розслідуваннях, раптом почав розпитувати її про щоденні справи, безугавно розмовляти з нею про бриджеві розіграші, книжки, став підкреслено чемним і охочим допомогти. Він ніколи не спалахував гнівом, що виглядало геть неприродно. Лише інколи небезпечно зблискували його очі, червоні від безсоння й алкоголю. Узагалі-то Леокадія багато разів чула, що страждання облагороджує людину, але штучна кузенова пос-хМІшка не була ознакою шляхетності, а маскою, під якою Едвард приховував свої справжні почуття.

Поза домом Попельський поводився зовсім по-іншому. Якщо досі він був різким і нестриманим, то зараз перетворився на роз’юшеного шершня, котрий жалив усіх довкола. Його лють і брутальність відчули на своїй шкурі батяри з передмість. Попельський був переконаний, що Мінотавр переховується десь серед них, найпев-ніше на Личакові, і лише чекає слушної нагоди, щоб непомітно покинути місто. Із його подобою, котра висіла на всіх стовпах, це було неабиякою проблемою. Але не потвора була головною причиною агресивного ставлення Попельського до львівських бандитів і злодюжок.

Його переслідувала одна-єдина думка: викрадення Рити. Комісар був упевнений, що її викрали бандити задля викупу. Відсутність будь-яких вимог свідчила, на його думку, лише про бажання підбити ціну. Попельський уважав, що львівські бандити невдовзі зажадають за Ри

ту чогось неможливого, наприклад, аби він пішов з поліції.

Тож комісар розпочав своє приватне і, що найгірше, самотнє змагання із львівським злочинним світом, і провадив його в притаманний йому спосіб. Вдирався до забігайлівок, явних чи таємних, із вивісками чи без них, замовляв горілку, закуску й глипав роз’ятреними від безсоння очима на батярів, котрі в цю хвилину найчастіше намагалися щезнути. Але декому не вдавалося, таких він зупиняв, садовив біля себе за столом. Частував горілкою й чемно розпитував про Риту й Мінотавра. Коли батяри відмовлялися від почастунку, а на запитання про Риту лише безпорадно хитали головами, Попельський скаженів, заливав горілку їм у горлянки й принижував у всіх на очах.

Не дивно, що над його головою збиралися чорні хмари, чимраз густіші й зловісніші. Іще декілька місяців тому, відразу після зникнення Рити, до нього прийшла делегація, яку очолювали легендарні королі злочинного світу, Моше Кічалес і брати Желязні. Моше, вбраний у бездоганний світлий костюм, висловив йому щирі співчуття із приводу зникнення дочки й заприсягнувся, що жодне із львівських злочинних угруповань до цього непричетне. Ба більше, Кічалес пообіцяв йому навіть допомогу в пошуках викрадачів. Попельський звинуватив того в брехні й гепнув кулаком по столі так, що розхлюпав каву на костюм Моше. Кічалес і брати Желязні вийшли дуже розгнівані, але, незважаючи на це, наказали своїм людям якийсь час терпіти коники Попельського, доки вони не вирішать, що з ним робити. Та не всі послухалися королів, а комісарові вибрики стали для бандитів нестерпними. У кнайпах він отримував перестороги у вигляді свинячих вух, пробитих гвіздком, але лише глузував із них. Витягав їх і пхав усім під ніс із криком: «Ну що, сучий сину, це ти мені підклав цього подаруночка?».

Педантичний акуратист із іронічним почуттям гумору, завжди такий увічливий, вишукано одягнений, із доглянутими нігтями, Попельський більше не пахнув дорогим одеколоном і став вульгарним нехлюєм. Він забував приймати ліки від епілепсії й більше не ходив до ПІа-нявського. Одного дня в якійсь кнайиі комісар упав на підлогу, почав битися в конвульсіях, і обмочився. Вуличники з огидою викинули його на подвір’я, а один із них увіпхнув комісара обличчям у кінське лаймо, гадаючи, що той задихнеться.

Траплялося, що він цілими тижнями не міняв сорочок, а його голомоза голова заростала жмутками ріденького волосся. Горілку хляв склянками, але його могутній організм опирався цьому, як міг. Комісар не міг напитися, притлумити своїх думок, заснути мертвим сном. Повертався додому під ранок, похитуючись, штучно всміхався до Леокадії, розпитував сонну кузину про щоденні справи, гру в бриджа, повагом цілував їй руку, а тоді йшов до своєї кімнати, падав на постіль і не міг заснути до полудня. Тоді вставав, споліскував обличчя і, ґречно подякувавши за чудовий сніданок, якого він майже не торкався, ішов на роботу. Листи від Мокка громадилися стосиком на письмовому столі. Він не читав їх. До телефона Попельський прохав підходити Ганну, яка, не розуміючи німецької, клала слухавку.

Якби живий був Вільгельм Заремба, він знав би, як заопікуватися другом. Колись комісар уже був у такому стані. Це було після смерті дружини Стефанії, котра, породивши Риту, померла від внутрішньої кровотечі. На жаль, Заремба, як і Стефанія Ґорґович-ГІоиельська, спочивав на Личаківському цвинтарі, а інші люди, котрих би Попельський міг допустити до себе, Леокадія й Ебер-іард Мокк, або не знали, як із ним розмовляти, або були занадто далеко.

Того сумного дощового жовтневого пополудня 11о-пельський якраз займався тим, що в рапортах він називав «слідчими діями». Сидів у «Морському гроті» й чекав, невідомо на що. Цього разу він був дуже охайно вбраний. На ньому була нова смугаста сорочка із крамниці «Poland» на Городоцькій. її подарувала йому Леока-дія з нагоди іменин. Того ж таки дня, що мав закінчитися сумною святковою вечерею на дві особи, кузина змусила його викупатися й поголитися. Краватки він усе-таки не одяг, як і персня-печатки й запонок. Черевики також були нечищені. Він поволі пив другу сотку горілки й чекав. Коли хтось заходив, розглядав прибулого, але не зачіпав. Вони також дивилися на нього й кивали головою. Ті, хто не мав на сумлінні чогось тяжкого, сідали до столу, а хто мав — виходив, не бажаючи собі зу

стрічі з поліцейським.

Двоє чоловіків, котрі зайшли до кнайпи, коли ІІо-пельський вихилив уже чарку, повелися інакше. Жоден з них не сів і не вийшов. Гучно гупаючи черевиками по сходах і підлозі, вони підійшли до столика, за яким самотньо сидів комісар Поиельський. Якусь хвилину приглядалися до нього з-за мотоциклетних окулярів. Тоді один з них сягнув за пазуху довгого шкіряного пальта, витяг якусь фотографію й поклав на столі. На ній був ГІопель-ський, молодший і усміхнений. Риті на світлині було років із десять. Вона також усміхалася, притулившись головою до батькового плеча. Це фото Рита завжди носила із собою.

— Ми знайшли це у твоєї дочки, — сказав один, показуючи на світлину. — Якщо хочеш її побачити, ходи!

Не чекаючи відповіді, обоє рушили до виходу. Попел ьський глянув на їхні військові черевики, а тоді підвівся з-за столу.

Львів, середа 13 жовтня 1937 року,

восьма година вечора

Попельський гадки не мав, де знаходиться. Він відтворив події від моменту, коли випив другу сотку горілки й побачив мотоциклістів. Щойно він угледів фото, а таємничі чоловіки вийшли з кнайпи, комісар зірвався на рівні ноги. Хотів гукнути, що ці двоє — викрадачі його дочки, яких треба схопити. Але не зробив цього. Його зупинили не стільки байдужі обличчя батярів, скільки голос розуму. Попельський усвідомив, що йому важливіше побачити доньку, аніж схопити її викрадачів. Вийшов на подвір’я, розгублений і блідий. Чоловіки на нього чекані. Сиділи один за одним на мотоциклі «Сокіл». Задній кивнув комісарові на місце в колясці й подав окуляри. Попельський надягнув їх. Ізсередини вони були вистелені чорним оксамитом.

— Якщо намагатимешся підглядати, куди ми їдемо, -почув він, — ми тебе викинемо, зрозумів?

— Так, — відповів Попельський.

їхати доволі довго. Комісар налічив двадцять поворотів, а тоді заплутався й перестав рахувати. Через півгодини, як йому здалося, мотоцикл глухо загув у якомусь подвір’ї й зупинився. Попельський відчув, як його беруть попід руки й витягають з коляски. Увійшли до якогось приміщення, у якому смерділо хімікатами. ІІо-пельського посадили на стільці, котрий небезпечно затріщав під його вагою. Він відчував, як його руки затом-люють назад і сковують їх кайданками. Комісар не пручався. Він чекав.

Тоді окуляри зняли. Спершу йому здалося, наче він у театрі. Сидів у темряві, а перед ним була темно-вишнева завіса, на якій подекуди видніли плями світла. Озирнувся й побачив, що залу немає, а його стілець — один у приміщенні; завіса дуже невелика й висить на ширмі,

розкладеній півколом. Навколо стояли штативи з лампами, фотоапаратами й спалахами. Почувся шум, і завіса розсунулася. У тьмяному світлі на стільці сидів молодик, котрий видався Погіельському знайомим. Одягнений був у світло-сірий дорогий вовняний костюм, із яким сильно контрастували краватка винного кольору й червона троянда в кишені піджака. Високо задерта нога була взута в черевик для гри в гольф. Риси його довгастого, худорлявого обличчя були надзвичайно правильні, губи повні. Якби не коротке, зачесане набік волосся, чоловіча фігура й тінь щетини на лиці, він був би схожим на жінку. Гарну жінку.

— Ви хочете побачити Мінотавра, комісаре? — голос був грубим і чітким. — Він тут. Живий і чекає на свого Тезея. А ви…

Попельський не пригадував, звідки знає цього чоловіка. Невже це ксьондз Керський, душпастир молоді, котрий своїм могутнім голосом розпалював вогонь у дівочих серцях? Це здавалося неймовірним, проте…