Після того, як вони з Попельським знайшли труп Клементини Новоземської, Ебергард Мокк залишився в Катовицях із трьох причин. По-перше, він не вірив у львівський слід, що його так обстоював Попєльський, по-друге, з Катовиць було близько до Бреслау й Карен, туга за якою зросла прямо пропорційно до докорів сумління, котрі він відчував після еротичних пригод. Третя, і найважливіша причина стосувалася вбивства власниці бюро «Матримоніум», бо цей злочин вимагав пояснень, а його обставини вказували на Мінотавра, якого Мокк почав ненавидіти так само, як і Попельський. Узагалі-то, убита Новоземська не була незайманою дівчиною, але видерта з м’ясом щока була його розпізнавальним знаком. Окрім того, міг з’явитися який-небудь божевільний наслідувач убивці, або ж незайманість попередніх жертв була випадковою. Слідство заповідалося надзвичайно складним, оскільки зі шлюбного агентства зникли всі течки. Поліція мала на вибір два шляхи: обстежувати злочинне середовище в пошуках можливих контактів убитої або дошукуватися темних справ у її минулому. Жоден із цих шляхів не видавався серйозним, оскільки пані Клемен-

тина Новоземська була особою шанованою й мала бездоганну репутацію. Моккові не давала спокою одна думка, а саме впевненість ІІопельського, що директорка шлюбного агентства була колись власницею борделю. Пропрацювавши багато років у відділі моралі, бреславський по-ліцейський чудово знав світ прихованих повій, якими часто бували бідні жінки з низів. Вони потай надавали сексуальні послуги, маючи при цьому зовсім інші професії, тобто були, наприклад, робітницями або служницями. Прихована проституція була вигідним заняттям. З одного боку, жінки не ризикували зіткненням з поліцією моралі, їх не заносили до відповідних списків, що зіпсувало б їхню репутацію й викликало звільнення з роботи. А з іншого, їм удавалося накопичити чималі гроші на майбутній посаг. Не стоячи ніколи на вулиці, вони використовували різних посередників. Взагалі-то Моккові не доводилося чути, щоб шлюбні агентства виконували таку функцію, але порівняння Новоземської із власницею борделю не давало йому спокою й ця зачіпка здавалася йому дуже спокусливою. Він був майже переконаний, що «потворний граф» не є жодним львівським математиком. Мокк уважав його звичайнісіньким сілезьким промисловцем, котрий потай користувався посередництвом Новоземської, витрачаючи свої гроші на прихованих повій. 1 хоча це було таке собі інтуїтивне припущення, він вирішив його перевірити. Мокк ніколи не зневажав власної інтуїції.

Тож він мав купу роботи, а найважливіше було те, що він міг діяти сміливо. Від’їзд ІІопельського нічого не ускладнив, німецькою в Катовицях говорили всі, навіть прості люди. Окрім того, Попєльськпй виробив йому відповідні повноваження, завдяки яким той міг самостійно діяти на території Сілезії як представник львівської комендатури поліції. Мокк неохоче попрощався з Попель-ським, зате жваво кинувся у вир життя сілезької столиці.

Він чудово почувався в місті, яке нагадувало йому Бреслау.

Та вже із самого початку комісар Зигфрід Холева все йому зіпсував. Катовицький поліцейський, котрий виявився жахливим холериком і повністю відповідав уявному описові ІІопельського, популярно пояснив, що він у дупі має Моккові повноваження, й категорично заборонив йому розслідувати справу Марії Шинок. Він розумів, що німець не зможе прохати дозволу в польської поліційної влади, аби відновити це слідство. А щоб той не наважився вести його самостійно, дав йому помічника в особі аспіранта Францішека Вибранця, який повинен був негайно повідомляти свого начальника про будь-які прояви порушення Мокком субординації.

Підглядач Холеви, аспірант Вибранець, за будь-якими самостійними починаннями Мокка стежив вельми уважно. Зате не звертав найменшої уваги на їхні спільні дії, уважаючи, що Мокк не насмілиться при ньому вести приватне розслідування. Тож, коли якось увечері вони пили пиво, й німець повідомив, що завтра треба піти до такого собі Міхала Борецького, який був кур’єром у Но-воземської, Вибранець погодився, навіть не запитуючи, звідки Моккові про цього Борецького відомо. А той, звісно, не сказав, що перед Холевиними обмеженнями, він устиг допитати Ґертруду Возіґнуй, у якої Шинок винаймала куток, й довідався від неї про Міхала Борецького, Марії-ного нареченого. Звичайно, функція кур’єра була витвором Моккової фантазії.

Допит Борецького був останнім завданням, яке вони собі того дня запланували. Після відвідин ревізора бухгалтерських книг фірми «Матримоніум», пана Яна Сла-вінського, котрий, зрештою, нічого цікавого їм не повідомив, вони стояли під комісаріатом на Млинській, звідки мали податися до району Богучиці. Ніде не було видно екіпажів, а всі службові «Шевроле» були зайняті. Тоді

їх помітив Славінський, який саме проходив повз них, і запропонував позичити їм два велосипеди. Погода видалася морозяною й сухою, на тротуарах давно не було снігу, тож вони сміливо могли скористатися цим видом транспорту.

Поліцейські заїхали на бруковану вуличку. Кримінальний директор, людина огрядна, віддавна не їздив на велосипеді й був спочатку дуже обережним, намагаючись утримати рівновагу. Та невдовзі зрозумів, що велосипед «Ебоко» місцевого виробництва є дуже надійним, а шини «Данлоп» робили його взагалі безвідмовним. Він перестав звертати увагу на велосипед і роздивлявся все довкола.

Вони доїхали до вбогого шахтарського району, що, зрештою, виглядав зовсім по-іншому, аніж бідні львівські квартали, які Моїск уже встиг трохи роздивитися. Тут на вулицях упритул стояли три- або чотириповерхові будинки із червоної цегли, віконниці були пофарбовані зеленою фарбою й вікна знаходилися, переважно, у нішах. І тут, і там цілі родини, як правило, винаймали однокімнатні квартири зі спільними вигодами на подвір’ї, але в польській Сілезії квартири були значно більші, вулиці -бруковані й широкі, хоча, на відміну від Львова, дерев у Катовицях було небагато.

Проминули великий костел і лікарню, а годі звернули у вузьку вуличку й зупинилися біля першого будинку, адресу якого Мокк виписав з рапорту про знайдення Марії Шинок. Вулиця св. Петра, номер 1. Головною алеєю йшли великі групи людей, котрі розмовляли між собою мовою, що її німці зневажливо називали Wasserpolnisch. Чоловіки були вбрані в довгі чорні пальта й капелюхи, а жінки — у широкі барвисті спідниці й мереживні чепчики. Вони кудись прямували цілими юрбами, із цікавістю озираючись на двох чоловіків на велосипедах. Вибранець швиденько щось полічив і ляснув себе по чолі.

— Попільна середа, — сказав він Моккові. — Сьогодні Попільна середа, можемо його не застати, хай йому біс!

— Ну, то почекаємо в якійсь кнайпі, доки повернеться, — відповів Мокк. — tie хочете трохи випити? Холодно нині!

— Не знаєте ви тутешніх звичаїв! — Вибранець був трохи роздратований. — У нас жодна кнайпа не працюватиме в Попільну середу.

Мокк недовірливо похитав головою й глянув на темні вікна. Справді, виглядало на те, що ані на першому, ані на другому поверсі нікого немає. Він увійшов до чисто вимитого під’їзду, у якому пахло пральним порошком. Підійшов до дверей із номером 1 і притулився вухом до них. Усміхнувся, вийшов на вулицю й кивнув головою Вибранцеві. Той увійшов до будинку й зупинився біля дверей помешкання поруч із Мокком. Услухався, а тоді на його широкому обличчі теж з’явилася посмішка.

— Ця кобігка*, котра там стогне, напевне вже сьогодні до церкви не встигне, — прошепотів Мокк.

— Ну, то як? Стукаємо й заходимо? — запитав Вибранець.

— Зачекай, хай скінчать. — Мокк знову припав вухом до дверей. — Тобі хто-небудь завадив коли в такий момент?

Катовиці, середа 17 лютого 1937року, за чверть восьма вечора

Міхал Борецький сидів у кухні, одягнений у штани на шлейках і майку. На кахляній кухонній печі, від якої йшов жар, стояла каструля. По підлозі були розкидані дитячі іграшки. На стіні висіло весільне фото, де Борець

*жіночка (іюл.).

кий мав пишні вуса. Зараз пишні вуса перетворилися на вусики, а їхній власник нагадував Моккові Птлера. Незважаючи на цю неприємну схожість, Мокк широко усміхався до Борецького. Аспірант Вибранець щохвилини поглядав у вікно на велосипеди, які вони поставили на подвір’ї так, аби мати їх на оці.

— То як. незлецьки ти собі той-во, га. Борецький? -Мокк увіпхнув вказівного пальця однієї руки в кільце з пальців другої й кілька разів ворухнув ним. — Питання тільки, яку кобітку ти так порав? Я тут у кухні нікого не бачу. — І Мокк зазирнув під стіл.

— Я по-німецькому не розумію, — відповів польською Борецький.

Мокк підвівся й рушив до дверей, що провадили до кімнати. Та Борецький виявився прудкіший. Вій заслонив двері своїм тілом. Був міцно збудований. Могутні м’язи рук напиналися під шкірою, оздобленою татуюванням. Мокк відійшов від нього, наблизився до вікна й придивився до рами. Вона була заклеєна пластирем й ущільнена повстю, як і в помешканні Попельського. Той, хто хотів би втекти крізь вікно на подвір’я, не міг би цього зробити, не здійнявши галасу. Мокк підійшов до кухонної плити. Підняв кришку каструлі й понюхав.

— О, щось смачне, часничком гарно пахне, — прицмокнув він. — А я такий голодний…

І на подив Борецького й Вибранця, Мокк насипав собі супу до металевої миски, поставив її на столі й почав їсти. З’ївши половину, подивився на Борецького.

— Якщо там у кімнаті твоя дружина, Борецький, повільно сказав він, чекаючи, доки Вибранець перекладе, — то вона зараз одягнеться, вийде звідти і привітається з нами. А якщо там немає твоєї дружини, годі ми собі на неї почекаємо, еге ж, Вибранцю? Почекаємо, доки вона повернеться з дітьми із церкви.

— Чого тобі треба? — спитав Борецький.

— Мені треба знати все про Марію Шинок.

— Але ж, пане кримінальний директоре, — запротестував Вибранець, не переклавши Моккового запитання. — Ви не маєте права вести розслідування в цій справі!

— Іди, приглянь за велосипедами! — гаркнув на нього зі злістю кримінальний директор. — Я твій начальник і наказую тобі!

— Ну й піду. — Вибранець зробив ображену міну. — А ви однаково нічого не довідаєтеся, бо він не говорить німецькою.

— Нічого, згадає собі! — Мокк сьорбнув запашної часникової юшки, у якій плавали шматки хліба. — Це ти так на нього впливаєш, що він забув про все на світі!

Вибранець вийшов червоний як індик. Мокк з’їв суп, насипав собі добавку. На столі поклав два злотих.

— Не хочу відривати від твоїх дітей, — пояснив він, продовжуючи енергійно сьорбати.

За стіною щось ворухнулося. Годинник вибив пів на сьому. Мокк витяг пачку польських цигарок «Єгипетських», які йому дуже подобалися, й посунув її у бік Борецького. За стіною почувся шурхіт, тоді легенько заскрипіли двері.

— Ласкаво просимо! — гукнув Мокк. — Запрошуємо до нас, пані Борецька!

— Чого вам треба? — запитав німецькою чоловік у майці.

— От бачиш! — Мокк зареготав. — Хіба я не казав, шо цей дурень тебе налякав? Ти ж любесенько щебечеш по-німецькому!

— Чого треба? — буркнув Борецький.

— Я дізнався, що ти був нареченим Марії Шинок. Особливим нареченим, жонатим. Але, може, по-польськи «наречений» — це «коханець»?

Борецький мовчав, а Мокк, не діждавшись відповіді, продовжував:

— Байдуже, чи це ти був її нареченим, чи вона твоєю коханкою. Важливо, що ти її трахав, так?

— Так.

— Нарешті я щось від тебе почув! — Мокк ляснув у долоні. — Ну, а тепер скажи мені, як вона прагнула вийти заміж, як шукала чоловіка, чи була в якомусь шлюбному бюро, чи зустріла якогось мужчину, що хотів би з нею оженитися. Знаєш щось про це?

— Вона б не насмілилася мені сказати. — Борецький усміхнувся до себе. — Знала, що я її за це відгамселю. Була моєю або нічиєю!

— Коли ти ЇЇ мав уперше, вона була незайманою?

— Та де там! — Борецький вибухнув гучним похмурим сміхом, який відлунив у стінах кухні. — Вона вже дитину збувала кілька разів!

— У лікарні?