гарячого чаю з малиновим варенням і склянку горілки. Він кепсько почувався, бо десь підхопив грип, який уже поклав до ліжка всю його родину разом із Ганною ІІівто-раніс. Ото комісар і лікувався малиново-горілчаною мікстурою, котру вважав найдієвішими ліками проти будь-якої хвороби.

Прямував за групою математиків вулицею св. Ми-колая в бік старого університету і, щоб уникнути зустрічі з ними й необхідності підтримувати вимушену розмову, щомиті сповільнював ходу, яка з дитинства була в нього дуже швидкою й сягнистою. Зустріч і так була неминуча, бо комісар збирався туди само, куди й вони, але не хотів, щоб вона відбулася. Він ішов дуже повільно під дощем, по грязюці, роззираючись довкола, бажаючи видатися людиною, яка страшенно зацікавлена островом науки в самісінькому серці Львова. На жаль, жодної особливої атмосфери він не відчув. Будь-що асоціювалося в нього з якимись старими або, навпаки, зовсім свіжими кримінальними справами. Замість Університетської бібліотеки бачив покалічене тіло студента, котрий стрибнув з її даху, замість безлистих цієї пори дерев на Мохнацького — перелякане обличчя молодої медсестри, яку зґвалтували в одному з подвір’їв, а замість монастиря тринітаріїв — замерзлий трупик немовляти, який підкинули під його браму. Усе навколо було лихим. Навіть сутулі постаті, котрі прошкували перед ним, жваво жестикулюючи, здавалися йому не світилами світової математики, а збоченими диваками із хворими амбіціями.

Попельський увійшов з ними до будинку так званого «старого універу», що сусідив із костелом св. Мико-лая. Він, як і решта, віддав пальто й капелюха до гардеробу й піднявся на другий поверх, де в одній з аудиторій о шістнадцятій планувалося засідання львівського відділення Польського математичного товариства. Окрім ноточ-

них справ, очікувалася доповідь доктора Броніслава Кулика «Логіка назв та логіка речень».

Попельський сів біля вікна, опершися спиною на підвіконня. Звідси йому було добре видно усіх, хто входив до зали. Математики дивилися на нього відсутніми очима й сідали за столи. Дехто із заздрістю поглядав на його вишуканий одяг: білосніжну сорочку, чорну в білий горошок краватку, куплену в крамниці «The Gentleman» та костюм, пошитий у Даєвського на Академічній. А він кліпав на них утомленими очима й знав, що станеться о цій похмурій порі дощового дня: зараз заплющить повіки, і шелестіння страшних слів, таких як «стиснені оператори» й «дуальні поля», заколише його до сну. Раптом комісар здригнувся, побачивши низенького череватого чоловічка з носом, що нагадував поросячий писок. Цей недбало одягнений, неголений чоловічок увійшов до зали останнім і не зачинив за собою двері. Попельський відчув, як закалатало його серце.

Незнайомець роззирнувся, викликавши цим загальне зацікавлення, і затримав погляд на голомозій голові Попельського. Тоді тихо підійшов до нього і вручив листа в конверті.

— Я брат швейцара Юзефа Майди. — Попельський аж здригнувся від сильного часникового смороду, яким на нього війнуло, щойно цей свиноподібний чоловічок відкрив рота. — Мій брат захворів і просив передати вам ось це.

Гомін у залі стих. Усі, включно із професором Стефаном Банахом, який головував на засіданні, дивилися на Попельського й любителя часнику.

— Можемо вже починати? — роздратовано промовив Банах, вочевидь звертаючись до Попельського.

— Дякую, — прошепотів Попельський, з відразою відсунувся від посланця й махнув рукою, наче відганяв муху.

— Щиро вітаю присутніх на березневому засіданні львівського відділення Польського математичного товариства, — розпочав Банах. — Сьогодні наш гість, пан доктор Броніслав Кулик, котрого ми раді бачити, прочитає доповідь з формальної логіки, яка зветься «Логіка назв і логіка речень». Дозволю собі припустити, що йдеться про якусь цікаву методологічну пропозицію. Прошу вас, пане докторе.

Пролунали неголосні оплески й на кафедру піднявся худорлявий, елегантно вбраний уродливий чоловік років під тридцять. Доповідач одразу почав від запевнень, яка це для нього честь — виступати перед такими відомими вченими, і що він занотує всі зауваження, хоча й не впевнений, що на всі відразу зможе дати відповідь. Двоє чоловіків, котрі сиділи за Попельським, почали перемовлятися.

— А він узагалі хто, цей Кулик? — Попельський почув за спиною шепіт. — Хтось із Ягеллонки? Від Леї?

— Ні, — заперечив його співрозмовник. — Ні, Лея не займається логікою. Це новоспечений доктор, писав у Лукасевича, здається, приват-доцент із Кракова, нещодавно захистився й тепер їздить скрізь із доповідями. Хоче втертися в середовище. Кажуть, що про його доповідь на сьогоднішньому засіданні домовлявся сам Лукасєвич. Якийсь шахрай, як і всі ці логіки!

Попельський подумки усміхнувся, переконавшись, що плітки й заздрість так само проникають у світ абстракцій. Він непомітно озирнувся й побачив двох математиків, котрих ніколи не було у «Шкотській». В одного була течка, з якої сипалися зошити. Учителі з гімназії, подумав Попельський і витяг листа з конверта. Зрадів, як звичайно, угледівши каліграфічний, старанний почерк Мокка. Із поліцейським з далекого Бреслау в нього була налагоджена швидка лінія переписки. Мокк передавав листа кондукторові потяга Катовиці — Львів, той, ириї-

хавши до Львова, посилав з листом вокзального кур’єра, котрий приносив його на Лонцького. А вже там швейцар або передавав його Попельському особисто, або знав, де шукати комісара. Попельський почав читати, сподіваючись якихось нових звісток, і радіючи, що матиме заняття на нудному засіданні.

Любий Едуарде,

доповідаю Тобі, що трапилося, відколи я написав до Тебе останнього листа. Як я Тобі й писав, я затиснув у лещатах «нареченого» Марії Шинок, такого собі Міхала Борецького, а той назвав мені ім ‘я повитухи, котра допо-магала жінкам позбутися плоду. Вона живе в тому ж районі, де й ця нещасна божевільна. Ти, певне, запитаєш, навігцо мені це взагалі було потрібно. Отож, я вирішив перевірити версію «сексуального посередництва». Гадаю, Шинок була прихованою повією. Спершу я думав, що замордована Новоземська — звідниця, хоч і не міг знайти доказів. Одначе ця версія стала для мене нав’язіивою. Я назвав її «версією криптопроституції». У розмові з Борецьким мені спало на думку, що звідницями часто бувають жінки, котрі роблять підпільні аборти. Він сам мимоволі наштовхнув мене на цю думку, розповівши, що до нього в Шинок було багато коханців, і вона кілька разів позбувалася дитини. Тож я притиснув Борецького, і він назвав мені ім’я: Моніка Галабурда. Як виявилося згодом, у цьому кварталі справді мешкає така жінка. Але вона — дуже шанована кравчиня, до того ж — теща цього донжуана з передмістя. Він жорстоко поглузував з мене, а мої лещата доведеться, певне, викинути на смітник. Та я не здаюся, хоча комісар Холева постійно намагається мені перешкодити. Поки що цей трутень мені не завадив, і я веду слідство просто в нього під носом. Як мені це вдається?

Каттовіц, 12 березня 1937 р.

Отож я вперто розробляю «версію криптопроституції», відвідую катовицьких жриць Афродіти й розпитую в них про повитух, що допомагають позбутися плоду. Буваю в них, звісно, як клієнт, і тоді мене не супроводжує, паче тінь, цей шпиг, аспірант Вибранець. Холева скаженіє, читає мені моралі, але, звичайно, не може заборонити мені моєї нешкідливої примхи. А я тим часом уже бачу світло в кінці тунелю. Відчуваю, що невдовзі про щось довідаюся. Ти ж бо знаєш, що я вмію розмовляти з дівчатками й завжди щедрий із ними. Зрештою, я плачу їм не лише за розмови. Пригадуєш, мій любий? Homo sum et nil humani… Це все на сьогодні.

Із найщирішими вітаннями, Твій Ебергард

P.S. У справі про вбивство Новоземської нічого нового.

Попельський тричі перечитав листа й глянув на залу. Доповідач, здається, завершував виступ, а слухачі нетерпляче совалися на стільцях. Попельський, котрий досі не полишив свого захоплення латиною й часто бував на наукових засіданнях філологічного товариства, знав, що це означає. Доповідь зустрінуть захоплено, або, навпаки, нищівно розкритикують.

— Та що це він говорить?! — почувся за спиною голосний шепіт. — Адже це методологічна нісенітниця!

— Візьмете участь у дискусії, пане професоре? — запитав хтось.

— Навіть не збираюся себе цим ганьбити!

— Не перебільшуйте, пане професоре! Колись ви вже виступили із критикою після подібної доповіді…

— Не було такого! — розсердився професор. — Не було! Що ви таке кажете!

— А як же тоді, коли з доповіддю виступав той аматор? Хіба ви не дискутували з ним? Не розкритикували його?

Який ііце аматор?

Не пригадую прізвища… Таке коротке… Ну той, страшний як дідько! Той чудний такий, виглядав, наче його з Кульпаркова* випустили. Той, що переплутав капелюхи з Ауербахом!

— Капелюхи? З Ауербахом?

— А ви не чули цієї історії? Дійсно кумедна!

— Панове, панове! — закликав до порядку Банах, суворо дивлячись на обох учителів і стукаючи олівцем по кафедрі. — Наш доповідач підсумує сказане. Дайте йому таку можливість!

Попельський знову відчув, як його серпе шалено закалатало. Аматор, страшний як дідько, швидко промайнуло в його голові, не пригадує прізвища, капелюх Ауер-баха, сендвіч Штайнгауза, тринога Гільберта, страшний як мавпа, як дідько. Схожий на психічно хворого. Наче з Кульпаркова втік. Від цих думок йому зробилося гаряче. У правому вусі щось наче посмикувалося. Капелюх Ауер-баха. Він роззирнувся залою. Доповідач скінчив, а Герман Ауербах, котрий сидів у першому ряді, попросив слова. Попельський підвівся і з гуркотом відсунув стільця. Усі глянули на нього.

— Зачекайте своєї черги! — зупинив його здивований Банах. — Зараз слово має доцент Ауербах.

Посмикування у вусі перетворилося на гупання. Попельський підійшов до Ауербаха й схопив того за руку залізною хваткою.

— Зараз ви поставите запитання, — його голос пролунав в абсолютній тиші зали, — але я мушу дещо довідатися, причому негайно!

— Що це за неподобство! — вигукнув до ГІопельсь-кого Леон Хвістек. — Як ви смієте порушувати університетську автономію?! Як смієте стягати нас із кришталево-чистих вершин логіки в клоаку?!

*Кульиарків — психіатрична лікарня па пул. Кульиарківській у Львові.

— Ходімо! — наказав Погіельський Ауербахові. — Це надзвичайно важливо!

— Як бачите, панове, — Ауербаха ця ситуація вочевидь розсмішила, — я т coactus*.

— Cloactus, — зітхнув Штайнгауз, глянувши на Попел ьського.

Попельський із Ауербахом вийшли. У коридорі терпець комісарові увірвався, він схопив математика за худі плечі й притис до стіни.